Як антрацит видінь, як кремінь крику



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Як антрацит видінь, як кремінь крику



вилискує Люципера очима.

І не спіши вперед,

Бо чагарями спогадів прослалася

твоя дорога дальня.

(В.Стус)

Отаке ти. людськегоре,отака ти, чорна хлань, демократіє свободи і свободо німувань.

(В.Стус)

Розгорнена метафора містить кілька метафоризованих компо­нентів і охоплює більший семантичний простір у висловленні:

Зажурених двоє віч,

кривітерези рамен,

Гербарій дзвінких долонь —

з ночі.

Ти десь живеш на призабутімберезі

моїхзмілілих пам 'ятей. Блукаєш

Пустелею моїх молодощасть,

Як біла тінь суворої скорботи.

Наді мною синєвіко неба:

сіро-чорнашлакова трунагетьобшила душу.

(В.Стус)

Метафора з часів античної риторики й філософії була і є в центрі уваги вчених-лінгвістів, філософів, психологів, бо це один з основ­них шляхів пізнання реальності й ідеалу шляхом перенесення по­нять з однієї сфери в іншу: від конкретно-чуттєвої до абстрактної, від матеріальної до духовної. Метафору можна назвати логікою в образі, настільки точно вона може передати сутність обраного яви­ща, субстанції в образі.

Метафора є в науці, культурі, освіті. В часи розвитку інформа­ційних технологій, інтенсивного розвитку реклами, коли вимагаєть­ся короткий, чіткий, але ємкий та образний вербальний текст,якийби швидко запам'ятався, засвоївся і «збудив» свідомість саменацей, актуалізований предмет, роль метафори у мовному спілкуванні зростає. Визначний філософ і письменник X. Ортега-і-Гассет вва­жав, що метафора подовжує «руку» інтелекту, її роль у логіці мож­на уподібнити до вудочки на рибалці чи рушниці на полюванні.

Метафора виконує кілька функцій: пізнавальну, номінативну й образну. Метафорою користуються для опису і пояснення склад­них явищ у процесі наукового дослідження. В результаті сформу­вався цілий клас наукових метафор.

Метафору використовують як назву для нових предметів, ре­чей, явищ: мишка (для управління комп'ютером), лапка (у швейній машині), собачка (деталь), кросівки, вітрівка, в 'єтнамки, бікіні та багато інших. Так виникають загальномовні метафори, які че­рез часту вживаність і поширеність втрачають свою фігуральну ознаку.

Проте найбільш помітною й експлуатованою є первинна і основ­на функція метафори — образна. Вона здатна швидко й точно акти­візувати перцептивні можливості слухача, викликати спрогнозо-ваний відгук у свідомості й почуттях. Вміння мовця творити свої, оригінальні метафори — це великий талант. Про це говорив ще Арістотель. Навчитися метафоризувати важко, але можливо. Ме­ханізм конструювання метафори складається з кількох етапів.

Перший етап — це формування ідеї і пошук основного образу для її вираження — суб'єкта метафори.

Другий етап — пошук додаткового об'єкта, який міг би стати образним компонентом і збудити у свідомості слухача певну асоціа­цію об'єкта метафори.

Третій етап — це синтез обраних об'єктів — суб'єкта та об'єк­та, при якому ознаки обох створюють новий образ.

Як приклад можна навести пошук і створення метафори для рекламування мобільного телефону «Нокіа», описані А. Бичковою у журналі «Реклама»:

Ознаки об'єкта: Асоціації, що виникли за аналогією до цих ознак:

мініатюрний іграшка, метелик, птах

забезпечує постійнийзв'язок бути завжди напоготові, контро­лювати, непомітно, поряд, дім, батьківщина

надійність не підведе, можна йти в розвідку, Штірліц

відома торгова марка популярний герой, радість впізнан­ня, зірка, герой фантазій

престижний крок до успіху, впевненість у собі, супермен

зручний, простий завжди зі мною, ти не один у лісі

для використання і полі

Наступний етап — зіставлення між собою асоціацій, в резуль­таті чого народилася розгорнена метафора, в якій використано образні аналогії:

мініатюрний — птах

постійний зв'язок — мобільний телефон

надійність — не підведе, Штірліц

відома торгова марка — популярний герой

престижний — супермен

зручний — ти не один (а з телефоном)

В результаті відбору варіантів метафора втілилася в такий рек­ламний малюнок: Штірліц на фоні весняного неба з мобільним телефоном у руці мрійно дивиться на журавлів. Внизу напис: «Кра­ще «Нокіа» в руці, ніж журавель у небі», модифікований з відомої приказки «Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі».

Синестезія (від гр. вупаівйіеків — одночасне сприйняття) — різновид метафори, побудований на поєднанні лексем, що позна­чають різні сфери чуттів або щось сприйняте одночасно різними органами відчуттів. В результаті синестезії утворюються синте­тичні художні образи з акустичними компонентами:

Коливалося флейтами

Там, де сонце зайшло;

Гей над дорогою стоїтьверба, Дзвінкі дощові струни ловить.

(П. Тичина) Метонімія

Метонімія (відгр. теїопутіа — перейменування) —це мета­форичний троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті асоціації за суміжністю їх значень: золото у вухах (замість: золоті сережки чи сережки з золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби з кришталю), столове срібло (прибори з срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка), подай математику (підручник з математики), зібралася вся школа (учні й учителі школи), відділ у відпустці (співробітники відділу), немає серця (жорстокий).

Метонімія справляє враження мовлення «навпростець» і є сти­льовою рисою живої розмовної мови. Як скомпресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усно­му мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм. Нікого не дивують виразиназразок:міністерство згодне,район знайшов кошти,інститутпідтягнувся, його знає весьбудинок, село повчало тощо.

У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює і висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу. Напри­клад: Кругом листочки обведу та й списую Сковороду (Т. Шевчен-| ко); Через сліпучу призму пекторалі тепер для нас всіскіфи зо­лоті. Бо як вони свій епос не створили, чи нам його не трапилось гортать, — то що ж лишилось? Піднімати брили. Історіюпо золоту читать; Вони твій хистпоклали під фуганок; В тіні олив, закохані в Елладу, де птиця фенікс ще раз ожила, ми, юні пташеня­татого Саду,пили мистецтво з першоджерела (Л. Костенко).

Метонімія може поширюватися за допомогою епітета, який і вказує на предмет метонімічного переносу. Наприклад,чаїнийжаль (замість крик): А десь же є і степові кринички, і степові озеречка, і чаїний жаль над ними (М. Стельмах).

Синекдоха (від гр. купеїоіосЬе) — це різновид метонімії, такий тропеїчний зворот, в якому ціле подається через назву його части­ни, загальне — через його часткове вираження: влаштувався на роботу, може, яку копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; щоб і ноги твоєї там не було; він накинув оком; ділилися шматком хліба [дружно жили]; має десь руку; не показує носа.

Метонімія і синекдоха пов'язані функцією заміщення назв на грунті асоціації за залежністю і суміжністю. Проте якщо метоні­мія заміщає назвою цілі його частини (слухав Шопена), то синек­доха заміщає назвою частини ціле, що складається з таких частин. Наприклад: Ніхто з нас ще не написав «Реве та стогне...», тобто ніхто ще не може писати так, як писав Шевченко; Старий Мар­тин, жебрацький покровитель, з тобою тут поділиться плащем [дасть притулок і догляд]; Човни ж везли у десять пар волів, явив­ши тільки вуса з-під брилів (Л. Костенко).

У риториках такі тропи називають фігурами заміщення.

Парономазія

Парономазія (гр. рагопотакіа — «біля називання») — стилістич­на фігура, що виникає на каламбурному зближенні близькихзазвучанням, але різних за змістом слів:талант твійлатаний(Т. Шевченко);вогонь вагань (Д. Фальківський); будьтебезумні — незимні, атоми утоми (П. Тичина);серпанок серпня (І. Драч);

груди грудня (М. Вінграновський); убілій білоті недосягання (В. Стус); Зимно, зимно вітер над землеювіє. І кричить, івиє, ікогось шукає (О. Олесь).

Парономазію можна назвати звуковою метафорою, при якій ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде їх до смислового зближення. Виникають нові несподівані умовно-асоці­ативні образи: Синь ужесиніє. Ніч іде нечутно, та для містаночі наче і нема (В. Сосюра);Борвій-буран схопив дерева вбран;

І ніжнимчадом, чудом чистим бузкова свічка понад листом вже злотом-променем жива (І. Драч); Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг, бо затерпінням є Трипілля, а заЧерніговом — Черніг(Л. Костенко); / вже болить душа надуб здубіла, в ційчужаниці, чужбі, чужині! (В. Стус).

Широко використовується звуко-семантичне зближення слів у сучасній українській поезії. Слова, близькі за звучанням, зазнають поетичної семантизації і створюють асоціативно-узагальнену фор­му, яку називають паронімічною атракцією (лат. аіїгасгіо — притягу­вання). Паронімічна атракція може формуватися на фольклорній ; семантичній паралелі: Тазабіліли сніги,забіліли білі, ще й діб­ровонька... Тазаболіло тіло бурлацькеє біле, ще й головонька (Нар. пісня). Наприклад, в українській культурній традиції білий колір викликає приємні асоціації і ніби притягує до себе різні дис-трибути: білі руки, біле личко, біла хата, білий лебідь,білий цвіт на калині; плаче тепербілим цвітом мамина вишня в саду (Д. Лу-ценко) тощо.

На зв'язках і перенесенні називань — білий сніг [сивина] на скро­нях — зболіла душа — посивіла голова — побіліла голова — ви-, никла асоціативно-узагальнена поетична формулабілий біль', ...бо-і лем збілілим (О. Олесь); Лечу надбілим болем бєздоріж... (Л. Ко-. стенко);Білого болю, як білого терну (І. Драч); Прив 'язана за коси І до соснибіліє, начебіль, забіль біліша (В. Стус).

Риторичне запитання

Це дуже давня риторична фігура, відома ще з часів античної риторики. За лексико-граматичним вираженням вона не відріз­няється від звичайного запитання. Специфіка риторичного запитан­ня полягає в тому, що воно не потребує відповіді на відміну від звичайного. Наприклад: Золоте Відродження змалювало людству мадонн. А хто змалював наших босоногих мадонн із сапкою в ру­ках чи серпом на плечі та дитям біля перс, що знали не шовки, а лише нерівне шорстке полотно? І чи зрозуміють це ті, що вже не знатимуть полотна і полиневого смутку давнини? (М. Стельмах);

Душа полів, ти пам 'ятаєш стерні? Оцю печаль, покинутість оцю? (Л. Костенко).

Риторичне запитання не потребує відповіді у двох випадках. Перший — найпоширеніший, тому що відповідь і так усім слуха-| чам відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слуха-| чем. Другий випадок: риторичним запитанням є таке, на яке ніхто не знає відповіді або її й зовсім не існує, на зразок: Хто винен? Що робити? Куди йдемо? Однак автор, не чекаючи відповіді, вважає за потрібне поставити запитання, щоб підкреслити незвичайність ситуації, трагізм або комізм її, звернути на неї увагу співрозмов­ників.

| Слід зауважити, що фігура риторичного запитання не є такою [ простою, як здається на перший погляд. Хоча відповідь усім відома, але автор може ставити провокаційні запитання, тому що в нього є на це запитання зовсім інша відповідь (всі думають так, а насправді все інакше). В такий спосіб створюється стилістичний ефект оманливого очікування. Тому Є. В. Клюєв вважає, що риторичне запи­тання, як і риторичний оклик та риторичне звертання, — це фігу­ри, що грунтуються на критерії щирості'. Наприклад: Житечко-житечко,хто ж тебекосити буде? Пішли твої косарі на війну, і тільки з-за обріїв страшний косар смерті дає знати про себе; О па-м 'ять і смуток землі,чи минулися ви? Чи минулись? Бо й тепер од печалі сивіє жито... (М. Стельмах).

Вглядаюсь в осінні стерні —

Куди ти біжиш, дорого?

І як ти озивешся — з такої німоти?

(В.Стус)

Душе моя обпалена, І як ти ще жива?

(Л. Костенко)

Риторичне звертання

Риторичне звертання — це також фігура античної риторики, яка виявляє не тільки власне звертання, а й реакцію, ставлення мов­ця до ситуації спілкування, предмета, ідей мовця тощо, тобто ця фігура також тримається на «принципі щирості». Саме в риторич­них звертаннях предметом звернення буває, як правило, не конк­ретна особа, а якісь речі, уявлення, поняття, глобальні субстанції тощо.

Земле рідна! Мозок мій світліє... (В. Симоненко)

Вернидо мене,пам 'яте моя!

Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах?

(В. Стус)

Добрий ранок, мояодинокосте!(Л. Костенко)

Риторичний оклик

Риторичний оклик — це фігура, що виражаєзахоплення, якемали б зрозуміти всі, приєднатися до мовця, іживе ця фігура та­кож на «принципі щирості». Наприклад:

Ах, скільки радості, коли ти любишземлю,Коли гармонії шукаєш у житті!

(П. Тичина)

О полини, сиві полини! Хто посіяв вас на землі нашій?Чи васпосіяли по степах неораних прадавні скіфи?.. А може,ви посія­лись по всій землі нашій у давні роки козаччини?..

Яка дивовижна стійкість, яка живучість! (І. Цюпа)

Чоловіче мій,запрягай коня!Це не кінь, а змій — миготить стерня.

(Л. Костенко)

Проте в цій риторичній фігурі може бути провокативний еле­мент, коли мовець окликом висловлює для когось, захоплення чи­мось, але сам його не поділяє, може навіть обурюватися.

Риторичне порівняння

Порівняння — це фігури, в яких мовне зображення особи, пред­мета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших предметів чи осіб: дівчина струнка, як тополя; волошкисині, як небо; надворітепло, як улітку; руки,як білі лебеді; Синіє день,як пізні капусти (Л. Кос­тенко).

В основі порівняння лежать логічні операції виділення найсут­тєвішої ознаки описуваного предмета і пошук іншого предмета, для якого ця ознака є виразнішою, а потім зіставлення з ним і опис ; цієї ознаки: Сплив вересеньсиній, як терен. Жовтень палає,чер-\ воний, якглід (О. Гончар). У порівнянні розрізняють суб'єкт порів­няння (те, що порівнюють), об'єкт порівняння (те, з чим порівню­ють) і ознаку, за якою один предмет (суб'єкт) порівнюється з іншим (об'єктом). Ознака може визначатися за кольором, формою, розмі­ром, запахом, відчуттям, якістю, властивістю тощо.

Порівняння бувають логічні й образні. При логічних порівнян­нях встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предме­тами одного типу, беруться до уваги всі властивості, якості, озна­ки порівнюваних предметів, але виділяється щось одне: Конкурс пройшов організовано,як і в минулому році; Все склалося так добре,неначе на замовлення; Брови в Івана широкі,яку батька;

Хлопчаки,як дорослі, зосереджено копали грядку (Усне мовл.);

І на Україні я сирота, мій голубе,як і на чужині (Т. Шевченко).

Логічні порівняння використовують у науковому, офіційно-діло­вому, розмовному стилях. Вони додають до предмета нову інфор­мацію.

Образне порівняння відрізняється від логічного тим, що вихоп­лює одну якусь найвиразнішу ознаку, часом несподівану, і робить її основною, ігноруючи всі інші.

Порівняння може мати таке граматичне вираження:

1. Порівняльний зворот (непоширений і поширений) зі сполуч­никамияк, мов, немов, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито, немовби, немовбито. Наприклад: Дівчина була невеличка на зріст, але рівна,як струна, гнучка,як тополя, гарна,як червона кали­на, довгобраза,як червонобокі яблучка, губи були повні та чер­воні,як калина (І. Нечуй-Левицький); Мене спиняє біла піна гре­чок, запашна, легка,неначе збита крилами бджіл (М. Коцюбин­ський);Неначе білі пави, пливуть хмарки у небі (М. Рильський);

Пливе над світом осінь,як медуза... (Л. Костенко).

2. Форма орудного відмінка. Наприклад: А серденькосоловей­ком щебече та плаче; Синє морезвірюкою то стогне, то виє;

І квіткою, й калиною цвісти над ними буду (Т. Шевченко);Черво­нобоким яблуком доспілим скотився день... (М. Рильський).

Порівняльні конструкції з орудним відмінком мають давнє по­ходження. В них знайшли відгомін метаморфозні вірування пра­українців, тобто вірування в можливість перетворення (матері — в зозулю, дівчини — в лілею, тополю, мавку, брата й сестри — у квіти братики-й-сестрички, козака — в явора, чоловіка — у вовку­лака, сліз — у квіти тощо). Мова українського фольклору вироби­ла свою поетичну стилістику, в якій відобразила і закріпила такі й аналогічні асоціації. Це й синтаксичні паралелізми порівняльного характеру в народних піснях на зразок: Летіла зозуля та й стала кувати. Ой то ж не зозуля, то рідная мати. Найповніше такі об­разні асоціації виражаються конструкціями з орудним відмінком, які важко назвати чисто порівняльними, бо вони зберігають ще ту анімістичну метаморфозність: сльози матері стали квітами ма­теринки (українська легенда). Виразними є такі конструкції в на­роднопоетичній стилістиці Т. Шевченка: / на диво серед полято­полею стала; А весною процвіла я [дівчина]цвітом при долині...;

Та випливирусалкою завтра серед ночі; Буде над ним його мила квіткою стояти; Прилинутиголубкою; Полетітипташкою.

Метаморфозні конструкції поступово набували функцій образ­них порівнянь і ставали продуктивними стилістемами. У творчості Т. Шевченка актуалізовано такі конструкції уже порівняльного ха­рактеру: серденькосоловейком щебече та плаче; червоноюкали­ною постав на могилі;орлом сизокрилим літає [Ярема]; виюсо­вою; слава сонцем засіяла; громада жмелем загула; байстрюки Єкатерини сараною сіли. У порівняннях типу гадюкою зашипіли ступінь злиття компонентів (сем) суб'єкта й об'єкта порівняння найвищий. Тому такі порівняльні конструкції з орудним відмінком фразеологізувалися: стояти стіною, дивитися вовком [чортом]...

Побудовані на принципі заперечення, порівняння допомагають виділити в суб'єкта певну ознаку (сему) через його спорідненість з об'єктом. Прийом заперечення ніби руйнує цю тісну спорідненість і тим загострює враження. Обов'язкова в цій порівняльній конст­рукції часткане розрізняє (на основі спільної ознаки) суб'єкт і об'єкт та створює роздільну порівняльну ситуацію, що виражається

Е одночасно риторичною фігурою — синтаксичним (стилістичним)

паралелізмом:

Не русалонька блукає,• То дівчина ходить...;

:, Не сон-трава на могилі

Вночі процвітає.. То дівчина заручена

Калину сажає.

(Т. Шевченко)

§ В аналогічних порівняннях часто суб'єкт означає істоту, а об'єкт ^ береться зі світу природи або і суб'єкт, і об'єкт — з природи. По­рівняння можуть мати кілька видів граматичного вираження.

1. Підрядне речення: / блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав,неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав(Т. Шевченко); Долиною повилась річечка,неначе хто кинув нову синю стрічку на зелену траву (М. Коцюбинський); Спливло жит­тя,як листя за водою (Л. Костенко).

2. Конструкції з формами ступенів порівняння прислівників і прикметників: кращий, ніж...; вищий, ніж...; чорніше чорноїземлі блукають люди (Т. Шевченко).

3. Описові порівняння на зразок:Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува (В. Сосюра); Ой ти дівчино,з горіха зерня (І. Франко).

4. Речення порівняльної структури, в яких об'єкт порівняння охоплює всю предикативну частину: Кров твоя —рубін коштов­ний, кров твоя —зоря світання (Леся Українка); Я —невгаси­мий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух (П.Тичина).

5. Порівняльно-приєднувальні конструкції, побудовані за прин­ципом образної аналогії: Л у к а ш. Ой скажи, дай пораду, як про­жити без долі! Доля.Як одрізана гілка, що валяється долі!

(Леся Українка);Як мисливець обережний, звіробійник довго­літній, посивілий слідопит прилягає теплим ухом, щоб почути шум далекий, до ласкавої землі, — так і ти, поете, слухай голоси життя людського, нові ритми уловляй ірозбіжні, вільні хвилі, хаос ліній, дим шукання в панцир мислі одягни (М. Рильський).

Не гнівайтесь на мене, діти!

Старий я став, сумний, сердитий,

Боюсь німої самоти,

Коли нема куди іти

І ні до кого прихилитись...

Так у степу осіннім птиця

Махає раненим крилом

Услід за радісним гуртом,

Що е синю далеч відпливає...

Гукнути б — голосу немає.

(М. Рильський)

В українському фольклорі трапляютьсязаперечні порівнян­ня (Ой то жне зоря — дівчина моя з новенькими відерцями по водицю йшла) таневизиачені порівняння (такий, щоні в каз­ці сказати, ні пером описати; дівчина —ні змалювать, ні опи­сать).

Акумуляція (від лат. аіскшішіаііо — нагромадження, збирання) — риторична макрофігура, в якій нагромаджується кілька дій і по­нять з паралельними картинами, додатковими описами, побічни­ми зауваженнями, а в результаті виходить ціле художнє полотно. Як правило, ця фігура використовується в епічних дискурсах. На­приклад: Данило любив, як, вигинаючись, б 'ючи на сполох, аж до самого неба половіли ниви, і мав радість, коли червень клав сивину нажито, а золотінь на пшеницю; він любив, коли вдосвіта липень клепав коси, коли серпень цілими днями тиховійна сіяв у рахман­ну землю зерно і надії, і вересень стишував напівсонну пісню джмеля; він любив, як літні вечори бриніли маківками, а осінні — тримали в підволохачених гніздах зорі; він любив пахощі свіжого хліба й золоту задуму соняшників; довірливий і вразливий, він бен­тежно прислухався до чийогось життя, і до плину води, що жебонить і грає у корінні, і до всієї хліборобської сторони, що трималась на сивому житі і добрих, спокійних орачах (М. Стель­мах).

Експлеція (гр. ехріеге — заповнювати) — риторична макрофігура нагромадження вставних і вставлених слів, зворотів, уточнень, винятків, в результаті чого основне формулювання розсіюється і думка послаблюється. Наприклад: звичайно, можливо, ви дозволи­те, якщо ваша ласка, то після чогось могла б відбутися й наша розмова (замість короткого і конкретного висловлення: нам треба поговорити).

Конкатенація (лат. сопсаїепаїіо — ланцюжок) — риторична макрофігура нагромадження шляхом нанизування підрядних ре­чень одне на одне. В результаті весь зміст тексту можна вмістити в « одному складнопідрядному реченні з послідовною підрядністю.

Такі фігури використовують в епічних текстах для створення ефек-; ту розлогості, широкого простору думки або в ігрових, дотепно » зв'язуючи весь текст в одному підрядному сполучному слові або

якомусь іншому.

; Наприклад: До колоса, до цар-колоса Данило мав незмінний тре-• пет душі, чекав із ним зустрічі ще тоді, /коли він лише вгадувався 'і в зеленому весняному сповитку, любувався, /як на його по-дівочо-' му ніжних віях тихо бриніли цвіт і роса, радів, /коли він набирав­ся сили й у тиховійній задумі схиляв голову (М. Стельмах).

Антономазія

Антономазія (гр. апіопотааіа — перейменування) — різновид синекдохи, який формується в результаті переносу імені — пе­рейменування. Це перейменування означає, що замість назви пев­ної особи вживається назва такої її ознаки, риси, властивості, дії, речі, завдяки якій цю особу не можна сплутати з іншими. Наприк­лад:Автор «Кобзаря» писав: Се тойПервий, що розпинав нашу Україну, аВторая доконала вдову-сиротину. Блискоче нічперли­ною Растреллі [Андріївська церква в Києві, роботи Растреллі], з гори збігає Боричів узвіз... (Л. Костенко). Є два види антономазії:

1. Використання широко відомих власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульєтта, залицяльни­ка — Дон Жуан, ревнивого — Отелло, скупого — Плюшкін, пус­того мрійника — Манілов, слухняного трудівника — Іван.

2. Вживання загальних назв у ролі прізвищ або імен літератур­них персонажів. На такі приклади багата українська література:

Пузир, Калита, Часник, Галушка, Марко, Безсмертний, Тарас Тря-сило.

Антономазія вимагає попередніх фонових знань, тобто знань про ознаки і властивості того, чиє ім'я або назва використовується. Обидва види антономазії характеризуються виразною експресією, широко вживаються у публіцистичному, науково-популярному мов­ленні, у фольклорі, в усній розмові, в художніх творах піднесено романтичного або принижено сатиричне характеру. Наприклад:

У чистім полі, в полі на роздоллі, де колосочки проти сонця жму­ряться,Вернигора, Вернивода й Вернидуб—три велетні—зібра­лися та й журяться (Л. Костенко).

Персоніфікація

Персоніфікація (лат. регхопа — особа + іасеге — робити), уособ­лення, або прозопопея, — різновид метафори, в якому ознаки істо­ти переносяться на неістот (предмети, явища, поняття, тварини), тому персоніфікацію ще називають- одухотворенням, уособленням. Є підстави думати, що персоніфікація належить до найдавніших метафоричних явищ мови, вона відображала анімістичний погляд людей на природу, при якому весь світ населявся духами: говорив, сміявся, плакав, тужив. Тому уособлення вважається найвиразні­шою ознакою фольклору, зокрема казок, легенд, народних опові­док, загадок: Зелена дібровонько, чого рано зашуміла7 «Ой як же мені не шуміти? Через мене татари йдуть, шабельками бранців тнуть, ведуть волиночку, молодую україночку (Нар. балада);

В хустках всміхаються личка жоржин, в смушках сховались коралі шипшин (О. Олесь); Чистеньківіконця сміються до сон­ця (М. Підгірянка); Важкимхолодним сном за хатоюспала зем­ля (М. Коцюбинський); Пішов козак світ за очі; Грає синє море, граєсерце козацькеє, а думка говорить: «Куди ти йдеш не спи­тавшись? На кого покинув батька, неньку старенькую, молоду дівчину?)).

Особливу художню силу мають персоніфіковані звертання:

Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збуди його, заграй ти з ним, спитай синє море. Воно знає, де мій милий. Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, як свою дитину?.. (Т. Шевченко).

Персоніфікація конкретизує образ, уявно робить його доступ­ним для сприймання кількома аналізаторами: візуальним, акустич­ним, дактильним тощо. Елементи персоніфікації є в епітетахназразок: глупа ніч, німий докір, сумна дорога, кучеряві хмари. На­приклад: Плачуть голі дерева, плачуть солом 'яні стріхи, вмиваєть­ся сльозами убога земля і не знає, коли усміхнеться (М. Коцюбин­ський).

Алегорія

Алегорія (гр. а11е§огіа — інше говорю, іносказання, інакомов-лення) — різновид образного називання. Алегорія використовуєть­ся тільки в художній мові і є зрозумілою лише в цілому текстінавідміну від метафори і персоніфікації. Яскравими зразками алего­ричних текстів є байки, притчі, а також загадки та прислів'я, при­казки. Наприклад: Слово — золотий ключ; Слово — срібло, мов­чання — золото.

Алегорію, або «злиття кількох метафор», можна назвати вели­кою метафорою. Тема твору розгортається як розвиток метафо­ричного образу, все зображення має переносне значення: персо­нажі, їх дії, місце, час тощо. Все це виражається системою мовних засобів, яка включає в себе всі інші тропи і фігурні побудови. Тому алегорію можна розглядати як складну і повну метафору. Олександр Потебня зазначав, що алегорія подає в окремих означенняхзагаль­не'. Очевидно тому алегоричні твори, написані про певне явище в якийсь конкретний час, живуть віки, тому що оцінки й узагальнення авторів переносяться читачами вже на іншу епоху і є актуальними в ній. Власне, алегоричні образи актуальні завжди: коник-стрибу­нець, лисиця-жалібниця, ведмежий суд, вовк та ягня та ін. Потре­ба в езопівській мові вічна.

В основі алегорії лежить порівняння смислу й образу. Образ несе певний закріплений за ним смисл. Алегоріями можна вважати ліричні вірші «Каменярі» Івана Франка та «Досвітні огні» Лесі Українки. Як зазначав сам Франко, основою вірша були конкретні враження робітників, що «товкли каміння на дорозі». Проте одно­часно твір є і «пластичною проекцією того настрою, який у ту пору переживав не тільки я сам, а певно, й не один інший». Автор на конкретних враженнях зробив широкі узагальнення: Мирабами волі стали:На шляху поступу ми лиш каменярі; кров'ю влас­ною і власними кістками твердий змуруємо гостинець і за нами | прийде нове життя, добро нове у світ: миломимо скалу, рівняєм | правді путі, і щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Е; Алегорія широко використовувалася в античній міфології, кла-і; сичній риториці й поетиці, у гомілетиці.

; Іронія

і,Іронія (гр. еігопеіа — лукавство, глузування, удавання) — різно­вид антифразису, в якому з метою прихованого глузування вжи­вається слово з позитивним значенням. Арістотель визначав її як «такий вид смішного, коли говоримо інакше, ніж почуваємо». Іро­нію важко точно визначити, встановити її межі, бо вона, по-перше, прихована в лексичній семантиці, отже, важко вловима, по-друге, різнооб'ємна, часто зосереджена не в одній одиниці, а розсіяна в тексті і виявляється тільки в зіставленні кількох одиниць.

У вузькому значенні іронію розуміють як вживання слова з по­зитивною оцінкою для вираження негативної оцінки. Вираз «Ге­рой!» сприймається буквально як назва людини з виразними озна­ками геройства. Однак інший вираз «От іще герой!» про того, хто зумисне зробив поганий вчинок, є виразно іронічним.

Іронією у широкому значенні називається така побудова тексту, при якій зовні позитивне або нейтральне ставлення мовця до осо­би, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку. На­приклад: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім 'єю, складається тільки (тільки!} з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель ЛюсЇ) і спальні мого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе зна­ти, і мій герой самовіддано пішов їй назустріч. Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки, і Явдоха спить на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке він має пра­во вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток, але... він же цілком свідомий партієць і добре знає, як живуть інші. Іншим ще гірше становище: буває й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати... (М. Хвильовий). Іронія в цьому прикладі виникла на разючій невідповідності реальної ситуації та її оцінки з позиції самого героя Івана Івановича: чотири кімнати, а куховарка Явдоха спить на підлозі в коридорі.., бо квартирна криза. Іван Іванович для куховарки не може просити кімнати.., тому що свідомий партієць. Іронія тим разючіша, що викриває себе сам герой через внутрішнє мовлення.

Парадокс — риторична фігура у вигляді несподіваного твер­дження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів. Напри­клад:Завтра починаєтьсясьогодні; Сила жінки в їїслабкості,Найкращаоборона — ценапад. Найкращийекспромт — добре підготовлений; Піти. щобповернутися; Тільки тойненавистіне знає, хто цілий вік нікогоне любив. Парадоксальні вирази при­вертають увагу слухачів, тому їх охоче використовують промовці. Однак творення оригінальних парадоксів вимагає від автора та­ланту.

Пародія (гр. рагоаіа — жартівлива переробка) — посилена іро­нія, яка завершується повним роз'єднанням, відокремленням фор­ми і змісту. Певний жанр, форма або індивідуальний авторський стиль заповнюється невідповідним йому змістом, а частіше прямо протилежним.

О. Потебня називав пародією особливий рід стилістичної іронії, яка виникає при усвідомленні мовцями і слухачами «протилеж­ності між високим складом словесної оболонки й вульгарністю або низькістю думки»', приземленістю. Пародія є засобом для ство­рення таких уявлень, в яких особи і події постають у комічному вигляді. Пародійні тексти справляють гумористичний ефект. На­приклад: \

Ідеальний публіцист

Він пише сміливо,не боячись нікого —

Слабого, Усе, що вказує йому його натура

Й цензура. Він може написать філіппіку завзяту

За плату.

(В. Самійленко)

...Дівчино! Хай око твоє голубе, та не за фізичнії вади коха­ний любити не стане тебе, коли ти не любиш Неводи. Юначе! Ти мусиш любити стократ сильніше, ніж любиш кохану, Колум­бію — округ і Джорджіо — штат, Монтану і Луїзіану. (О. Ірва-нець).

Перифраза (від гр. регірЬгахІБ — описовий вираз) — троп, яким поняття не називається, а описується, тобто виражається двома або кількома словами. Певний час перифраз живе як свіжа, образна назва: королева полів (кукурудза), чорне золото (вугілля), дочка Прометея (Леся Українка), гірська орлиця (Ольга Кобилянська), великий Каменяр (Іван Франка), Кобзар (Тарас Шевченко), народи-ний філософ (Григорій Сковорода), лицар української поезії (Ва­силь Симоненко).

Алюзія (лат. аііикіо — натяк) — троп, дуже близький до аналогії та алегорії. Те, про що натякається, впізнається як факт літерату­ри, історії, політики або суспільного життя, але не називається. Читач чи слухач повинен сам здогадатися, відтворити в пам'яті і потім зрозуміти суть тексту. Алюзію часто використовують у пуб­ліцистичному та художньому стилях, де в такий спосіб обігруєть-ся якесь явище суспільного життя, персонаж або факт художнього стилю. Наприюіад: О, гроно п 'ятірне нездоланих співців, крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри (сонет «Лебеді» М. Драй-Хмари). П'ятірне гроно — це київські неокласики, а слова крізь бурю й сніг — це назва збірки М. Рильського неокласичного періоду.

Еналага (гр. епа11а§е — перестановка, повернення) — риторич­на фігура, яка досягається невідповідністю граматичних норм до змісту повідомлення і тим збуджує увагу: авін давай питати, що ми їмо? (до дитини за обіднім столом);кого чекаємо? (до однієї людини, що чекає). Еналага характерна для розмовного мовлення, інтимно-довірливого експресивного спілкування та його відобра­ження у художньому стилі. Про це свідчать наведені нижче при­клади еналаги з кіноповісті «Зачарована Десна»: Часом і досі зда­ється мені, що й заразпоклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразупомолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи; Ой! Лев тодіяк стрибне та якрикне!.. як же я незакричу, та незабі­гаю, та незатопаю ногами.Ото був страх, ото був біль! (О. Дов­женко).

Апосіопеза (гр. ароаіорап — замовклий) — риторична фігу­ра умовчання, коли на якомусь слові обривається фраза, і те сло­во, яке мало б бути названим, ніби вгадується, воно й так усім відо­ме. Мотивами, що викликають апосіопезу, частіше бувають етичні ситуації (страх або незручність називати речі своїми іменами), надмір емоцій, непередбачуваність ситуації, ономатопоетичний (звуконаслідувальний) фон, невласне пряма, внутрішня мова. В



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 203; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.81.89.248 (0.014 с.)