Яблуневоцвітний геній України



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Яблуневоцвітний геній України



(Павло Тичина)

Не дивися так привітно, Яблуневоцвітно.

Не знаю чому, але ще з дитячих літ у цих рядках було для мене щось заворожливе, дією своєю справді схоже на чари. Поетичність української мови, її музика й краса, мені здається, відтворилися тут ідеально.

Не милуй мене шовково, Ясносоколово...

Ні, це таки чари!

Шукати нових, ще не виявлених можливостей українського слова, шукати й знаходити їх після Шевченкових шедеврів, коли, здавалось, до­сягнуто було вже всіх поетичних вершин, — для цього мав з'явитись ми­тець особливий, поет здібностей унікальних. І хіба ж не таким прийшов у наше письменство Павло Тичина, чиїми устами в новітній поезії, може, найчутливіше виповів себе цей сповнений величі й драматизму XX вік?

З ім'ям Тичини пов'язані в нашій літературі відкриття епохальні, він приніс нам образність нового часу, поетику, здатну відтворити музику космічних оркестрів, найніжнішу красу людського почуття й грозову, вкрай наелектризовану атмосферу творення нового світу. Тичина для нас — співець гуманізму, співець високого й людяного «чуття єдиної ро­дини».

Не перестають дивувати властивості його слова. В ньому, ніби вперше мовленому, виникають раніше не знані ритми й видіння, що можуть сприй­матись як первопочатки буття, як образ одвічного руху.

Кожна поетична індивідуальність тому й індивідуальність, що в чо­мусь вона виявить себе найприкметніше. Тичина — це музика й барви.

Це чистота душі. Так принаймні мав би сприймати його творчість кожен, кому вона відкривається вперше.

Ясноока поетова муза з дитинною мудрістю прагне зазирнути в глиби­ни й праглибини сутнього, все довколишнє її щиро дивує, бо ж стільки життя таїть у собі речей значних, загадкових, бо ж, якщо уважніше вгле­дітись, вслухатись, то взагалі в житті нічого нема неістотного... «Чи чули ви, як липа шелестить?». А це ж, виявляється, диво, це рідкість, це те, що завдяки поетові може стати й для вас відкриттям!

Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонця помріяла, душа причас­тилася кротості трав... Яким треба було володіти чуттям естетичним, психологічним, щоб рідне слово, ледь торкнуте, враз сяйнуло такою кра­сою свіжості й новизни!

Мова народу була для Тичини силою невичерпно творчою. З чутливістю диригента вловлював він живі її тони й могутнє багатоголосся,з розмаї­тих її звучань поет видобував злагодженість симфоній.

Навряд чи кому іншому було під силу те, що брала на себе тендітна муза українського Орфея. Поет, що словами пелюсткової ніжності виспі­вав найтонші порухи людської душі, її прагнення до ідеалу, зачарованість красою життя. Тичина, однак, ніколи не був поетом інтимних затишків, він не малював нам ідилій, його поезія, виповнюючись революційною пристрастю, не уникала найдраматичніших конфліктів епохи.

Олесь Гончар

Змінюються часи — Нечуй зостається

Слово на 150-річчя І. С. Нечуя-Левицького

Змінюються часи — Нечуй зостається. Саме ж таким людям, як він, людям моральної чистоти, вірності, здатності до подвижницької гумані­стичної праці, ми завдячуємо тим, що ні на яких найчорніших вітрах світильники нашої культури не погасли і їх видно сьогодні далеко.

Нечуй — це величина постійна в нашій культурі. Висока художність, глибокий гуманізм забезпечили його творам довге життя.

Творці нашої класики, і Нечуй у тім числі, лишили нам, нащадкам, великі моральні заповіти, найвищі взірці того, яким і ким має бути ми­тець перед лицем свого народу. І сьогодні, в епоху оновлення, дбайливого перегляду всіх цінностей, маємо несхибно тримати в полі зору ті святі заповіти, які гармонійно єднаються з устремліннями сучасної, духовної людини.

Багатьом уже сьогодні ясно, що кожному з нас треба поглиблювати в собі історичну пам'ять, вищим мас бути в кожного рівень громадянської й національної самосвідомості. На самих себе маємо покладатись, якщо хочемо, щоб Україна відродила й зберегла в сім'ї народів свою непов­торність, духовну свою унікальність, якщо хочемо, щоб не розвіялись з вітрами наша мова, культура, багатовікова духовна спадщина, не зникло все те, що становить генетичну основу нації.

В житті все взаємозумовлене. Нація — це як планета в системі інших планет, і якщо б від неї відлетів у космічні безвісті кисень духовності, начало творче, вона перестала б як живий організм існувати.

Усвідомлюємо всю складність часу, одначе не розпач, а почуття обна­дійливе мають викликати в нас зростаюча активність громадськості, про­

будження почуття гідності серед нашої молоді і в широких верствахтихнайсвідоміших громадян, які близько беруть до серця сучасні проблеми, вболівають за долю рідної мови й культури.

Олесь Гончар

, Народився, щоб осяяти Україну

^ (Про Тараса Шевченка)

Ц: Серед великих світочів духу, яких дали людській цивілізації народи р, нашої країни, одне з найперших місць належить геніальному синові Украї-Г ни Тарасові Шевченку.

В темній від горя кріпацькій хаті він народився, щоб осяяти всю Украї­ну! Щоб стати тим, у кому найповніше виявив себе творчий геній україн­ського народу.

Поетову з'яву на світ доля зустріла з панським канчуком у руці, і мала вона колір жандармських мундирів, пашіла мертвотним вогнем далеких пустель, та все ж і в битві із, здавалось би, всемогутньою долею поет вийшов переможцем; із безодні відчаю і страждань він піднявся над світом, високочолий, виславши вперед, до нащадків, своїх вірних гінців — лю­бов і крилату надію!

Шевченко довів, що не кожна галузка верби йде на шпіцрутени; по­саджена навіть у пустелі, вона може дати початок садам для майбутнього.

Все, до чого доторкався Шевченків геній, набувало здатність рости й плодоносити. Серед тих, кого називаємо творцями літературної мови на­шого народу, Шевченкові належить перше місце. В його ліриці та поемах українське слово постало у всіх своїх чарах, у неперевершеній силі ви­разності, влучності й художнього блиску.

Поезії Кобзаря народжені для того, щоб не вмирати ніколи. Через ча­сові відстані ми ще ясніше бачимо життєвий і творчий подвиг цієї люди­ни, відкриваємо унікальність його всебічно обдарованої особистості. Ще повніше осягаємо неперехідне значення Шевченкової творчості, співу­чих і грізних його поезій, у яких і сьогодні все дихає життям, захоплює летом думки, глибиною і красою людського почуття.

І «Кобзар» — так зветься книга, що є головною книгою всього поетово­го життя. Страшно подумати, що яка-небудь випадковість могла би по­збавити народ наш, позбавити Україну цієї заповітної книги, яка для ба­гатьох поколінь стала мудрою наставницею, вчила і вчить усіх нас совісті і добру, вірності синівському обов'язку. Поезія «Кобзаря» позначилась на духовному формуванні і моральному обличчі всього народу, вона багато

І в чому визначила рівень його соціальної і національної самосвідомості.

У світовій літературі навряд чи можна назвати книгу такого впливу і такої дії на народ, книгу, яка так багато значить для життя нації. Вірші й поеми, що з них скомпоновано «Кобзар», народжувалися на тернистих дорогах Тарасового життя, писалися то в моторошних казематах, ті без­смертні рядки мережились при світлі білих ночей Півночі і в палаючих закаспійських пустелях, під нещадним сонцем вигнання.

У «Кобзарі» поет виповів передусім себе, свою особистість, від першого й до останнього рядка книга наповнена індивідуальним чуттям автора.

і Тут біль і гнів зневоленого бунтаря, його темперамент, щира та беззахис-

| на у своїй відвертості й відкритості його душа. І разом з тим читач знай-

де в цій книзі досвід усезагальний, народний, досвід, воїстину вистраж­даний поетом на перехрестях життя. Творцем цих нуртуючих пристрас­тю віршів могла бути лише людина, яка усвідомила своє покликання й повстала супроти феодально-поміщицького гніту, людина яка дошукувалася найвищих істин буття, осмислювала життя в самому ру­хові часу, в багатоманітті його виявлення.

Олесь Гончар

Подвиг Каменяра

Слово до 125-річчя з дня народження І. Франка

Світанок життя Івана Франка починався біля маленького вогню заку­реної батьківської кузні, а високий життєвий захід цієї людини догоряв у

променях європейської слави.

Після Тараса Шевченка в українській літературі не було постаті тако­го масштабу. Шевченко і Франко — це справді ті два могутніх крила,яківинесли українське слово, українську культуру на простори світові.

Іван Франко народився в серпні 1856 року в сім'ї сільського коваля. Рідне село його, Нагуєвичі, розкидало свої хати по схилах Карпатських гір, це була типова трудова Галичина, яка в ті часи входила до складу

Австро-Угорської монархії.

Проте Іван Франко ніколи не був письменником тільки Галичини. Коли

у вересні 1906 року вчена рада Харківського університету надала йому почесне звання доктора російської словесності, то це було визнання його літературних і наукових заслуг не лише гуртком прогресивної харківської інтелігенції, це його, сина Галичини, увінчала шаною і любов'ю вся Ук­раїна, мовби засвідчивши цим актом загальнонаціональне значення Фран­кової геніальної творчості, його багатоплідної подвижницької праці, його

боротьби.

Не може не вражати енциклопедизм Франка, океанно широкий діапа­зон його творчих інтересів, захоплень; не можна не схилитись в довічній пошані перед невпокійливим розумом генія, перед тими роботящими ру­ками, які так невсипуще, так самозречено трудилися задля України, задля

свого народу.

Мабуть, немає в світі такого народу, до культури якого б не сягали

Франкове зацікавлення, його безкінечно допитлива думка. Невситима душа поета прагнула черпати з усіх культур, з духовних набутків народів Заходу і Сходу, черпала, щоб збагачувати рідну культуру, розвивати і вдос­коналювати знання, уявлення, мистецькі смаки української нації.

Іван Франко був ясновидцем, думка його сягала далеко, та навряд чи міг і він передбачити, з якими проблемами зустрінуться незабаром його нащадки, у яких складнощах постане перед людиною світ на порозі ново­го тисячоліття.

Що більше ускладнюється життя, то, мабуть, гострішою буде наша

потреба вдивлятися в досвід минулих епох, у досвід тих, хто, беручи на себе відповідальність з каменярською силою й мужністю торував новим

поколінням шляхи у прийдешність.

Думаючи про Франка, ми щораз думаємо про людську велич. Маємо

на увазі не лише титанізм його праці, глибину й незалежність суджень, море вселюдських знань, що він увібрав; не менш нас вражає виняткова

і цілеспрямованість його рідкісного трудолюбства, сама послідовність його ; життя, сила віри письменника у рідний народ, незламна віра в будівничі, '• сказати б, єднальні можливості народів і людськості, адже саме від цьо­го — і ні від чого іншого — на планеті нині залежить усе.

Франко стоїть серед тих великих порадників, мислителів-гуманістів, до яких людство завжди буде звертатись.

Франкові самою природою відведено місце в ряду найвизначніших гуманістів епохи, адже завдяки йому, його невпокійливій совісті, його невсипущій праці ставали ми ближчими до людства, міцнішою й вищою ; ставала самосвідомість цілих поколінь українського народу, що виходив на арену світових подій уже з Франковою мужністю, з Франковим досві­дом, з його духу печаттю.

Олесь Гончар

І Україно, день твій гряде!

І; Слово напередодні референдуму 1 грудня 1991-го

І Боже, які ми були довірливі! Скільки разів упродовж історії дозволяли себе ошукати! А на братерську нашу довірливість нам відповідали по­топтанням Переяславських угод, різаниною в Батурині, підступним зруйнуванням Січі, соловецькими та сибірськими розправами над слав-? ними, найбезстрашнішими синами нації... Сучасні реаніматори імперії, і наскрізь прогнилої, наскрізь аморальної, невже вони й справді розрахо-I вують на те, що зранена Чорнобилем Україна вже не відчує болю, що з | пам'яті народу геть вищезло все, чим позначена його страдницька істо-I рична дорога? Що забули ми і легендарні Крути, ці українські Фермопі-I: ли, і звірства муравйовських банд, і як у сліпій садистській ненависті | розстрілювали вони наш золотоверхий Київ, будинок та унікальну бібліо-I теку Грушевського, першого Президента Української Народної Республі­ки, цілячись кронштадтськими снарядами в саму нашу історію, в саму душу України...

Невже й сьогодні недолугі збирачі приреченої, агонізуючої імперії вва­жають нас здатними забути геноциди, голодомори, терори, забути крива­ву науку Тбілісі й Вільнюса і сльози солдатських матерів, чиїх дітей ради великодержавних амбіцій було безповоротно кинуто в пекло Афганіста-| ну, цього найпотворнішого породження загребущого імперського тоталі­таризму.

[ Ті, що вчора лицемірно прикидались нашими друзями, сьогодні обки-| дають Україну брудом дезінформації, розпалюють українофобію, нічим ; не гребують, щоб викривленим, спотвореним виставити перед світом образ нашого народу, безсоромними вигадками та шовіністичними брехнями принизити нашу незалежність.

Одначе ні погрозами, ні шантажем, ні фальшивими великодержавниць­кими лестощами вже не зломити нашої всенародної волі, нічим не затри­мати владну ходу нового часу: день референдуму, соборний твій день, Україно, гряде!

, Це має бути не просто кількісна перемога, а перемога нашої солідар-1 ності, демократичної єдності, гуманізму, світла перемога вільних, без­страшних людей. Хай не буде серед нас байдужих, пасивних, ніяких! Адже нас почують і ті, що впали на дорозі. Що в колимських снігах загубились,

і в тундрі лягли навічно, і в братських могилах. Ми чуємоїх, вони почують нас. Ми чуємо всіх, хто упродовж століть виборював нашу державність, нашу довгождану свободу.

До жодного з народів ми не почуваємо зловорожості. Радуємось тому, що росіяни, і люди багатьох інших національностей, для кого українська земля давно стала рідною, виявляють готовність проголосувати 1 грудня за незалежність України, де всі ми разом будемо не рабами системи, а повноправними господарями своєї долі.

Тож єднаймося!

Референдум глибше пізнає кожного з нас, він буде перевіркою нашої гідності, нашої честі, референдум визначить міру нашої здатності бути самими собою, стати нарешті вільними людьми.

Сама історія запитає кожного з нас у цей день: хто ти? Чи справді ви­чавив із себе тоталітарного раба, чи здатен відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої, прекрасної України?

Віриться, що на цей віщий голос усі ми, брати і сестри, разом відгук­немося спільним, радісним і життєствердним: так!

24.XI. 1991

Олесь Гончар

Слава Україні, незалежній, соборній'

Слово у Верховній Раді України 5 грудня 1991 року

Те, що сталося в році дев'яносто першому, назавжди ввійде в історію нашого народу. Бо ж сталася подія справді планетарної ваги. Незважаючи на піднятий шквал дезинформації, українофобії, незважаючи на шантаж та погрози високопосадових стратегів, залякування преси та телевізії, виявилось, що люди наші сьогодні вже не надто лякливі, що часи тоталь­ного страху більше над нами не владні. Інсинуації й вигадки Україна слуха­ла терпляче, — такий уже наш національний характер, — проте, залиша­ючись зі своєю совістю сам на сам, народ України видобув із глибин душі заповітне, оте своє вирішальне, магічне «так!».

Сказали «так!» шахтар і хлібороб, люди військові і солдатські матері, художня й технічна інтелігенція — всі, кому дорога доля України, її прий­дешнє.

Схід і Захід республіки в передвиборних бурях ще глибше поєднались. Чи не вперше не чути було полемік, хто більший, а хто менший патріот та чий Бог кращий. Виявилось, що Бог для всіх нас єдиний — Бог справед­ливості і свободи.

То хто ж переміг? Які партії, течії, які лідери, чиї команди? Перемогла всенаціональна відданість принципам демократії, перемогли ясний розум нашого народу, честь і гідність незалежно мислячих громадян республі­ки. Без пострілу, без кровопролиття здобуто найдорожче — свободу, хіба ж це не історичне звершення?

Народження молодої української держави — це свято для всіх. Зокре­ма й для тих, кому президентська булава не дісталася, бо гадаю, що поразки ніхто з претендентів не зазнав, бо вони вели боротьбу по-лицарськи чес­но, з чуттям відповідальності перед Україною, чим сприяли піднесенню самосвідомості народу, явивши навіть найдальшим регіонам взірець полі­тичної культури й цивілізованості, — тож подякуймо їм за це.

І, звичайно ж, від душі вітаємо з обранням Президента республіки Леоніда Макаровича Кравчука, вітаємо з прийняттям присяги на вірність народові України — хай високе всенаціональне довір'я додає нашому Президентові снаги та державної далекоглядності в тих трудах і випро­бах, що, мабуть, чекають і його. Президента, і всіх нас.

Зі словом щирої вдячності звертаємось ми, українці, до мільйонів ро­сіян, поляків, євреїв, угорців, греків, кримських татар, людей всіх націо­нальностей, для котрих українська земля стала рідною матір'ю: дякуємо вам, друзі, за те, що повірили нам, підтримали нас на крутому повороті історії. Голосуючи за вільну Україну, ви ж бо голосували й за власну сво­боду, і Україна цього не забуде, вона вміє цінувати дружбу, відповідати добром на добро. Ми усвідомлюємо, що демократія неподільна, демокра­тія може бути тільки для всіх без винятку, бо той, хто пригнічує інших, неминуче й сам деградує, про це свідчить досвід зникаючої імперії.

Чи треба сьогодні ще раз нагадувати, як послідовно, етап за етапом руйнувалася колонізаторами наша державність, наша національна куль­тура, як нещадно й жорстко вигублювалась мова, народна мораль і віра, прекрасні звичаї вікові, як фізично винищувались творчі сили нації, її мистецькі таланти, інтелект народу, його духовний і науковий потенціал... І, нарешті , Чорнобиль — ця українська Голгофа, цей похмурий свідок злочинності режиму, крайньої антигуманності тоталітарної системи, Чор­нобиль — вершина відомчого сатанізму. Геноциди, голодомори, терори, — здавалось, ми давно уже мали б загинути, зникнути як нація, і, може, саме Провидіння рятувало і врятувало нас!

Стає реальністю мрія багатьох віків. Сини й дочки нашого народу по­коління за поколінням жертовне виборювали нашу Незалежність. Від козацьких часів, від Шевченка й Франка, від Лесі Українки й Олени Пчілки, від Лисенка й Грушевського генетичне передавалась естафета духовності, ідеали свободи ставали духовним прапором і для тих наймолодших на­ших генерацій, що, нескорені, замордовані, гинули у гулагах, за дротами незліченних режимницьких концтаборів. Вклонімося ж, Україно, пам'яті замучених, полеглих твоїх дітей, їхній жертовності, їхньому героїзму, бо всі вони — співтворці твоєї свободи.

Дозвольте сказати слово про український Парламент. Своїми затяжними суперечками, бурхливою емоційністю ви, шановні наші депутати, часом викликали нарікання виборців, але коли йшлося про головне, про суверені­тет, про долю України, — в цьому ви досягали згоди, тож хвала вам за це.

Попереду праця і праця — творча, вільна, конструктивна, бо тільки вона зробить надійною здобуту незалежність. Народ натерпівся. Ждемо від Парламенту і від Президента мудрої й динамічної економічної полі­тики в інтересах людини, в інтересах розбудови мирної, не мілітарної, без'ядерної України.

В ці дні на Вкраїну дивиться світ. Численні спостерігачі зі всіх континен­тів, прибувши до нас, побачили образ України в істинному світлі, в її відкритій відданості принципам демократії й гуманізму, побачили народ, гідний рівно­правно брати участь у житті європейського і світового співтовариства.

Особливо глибока наша вдячність українській нашій діаспорі, яка так багато робила й робить для міжнародного визнання України, для підне­сення її престижу, науки й культури, для допомоги потерпілим від чорно­бильської катастрофи. Дорогі наші брати й сестри, розсіяні по світах! Вашу діяльність можемо назвати справді подвижницькою. Ми раді, що нарешті

впали мури відчуження, штучно зведені силами зла, і ми сьогодні знову разом — разом у своїх діях і вчинках, у своїй негаснучій любові до України, нашої отчої багатостраждальної землі.

Не розбрат, а тільки єдність може бути гарантом Незалежності, так нелегко здобутої спільними зусиллями волі, розуму, безпомильним вибо­ром усіх громадян України.

Все йде, все минає, писав колись безсмертний Тарас. Прийдуть на­щадки і — віриться — побачать Україну оновлену, вільну від екологічно­го лиха, від успадкованої з тоталітарних часів аморальності й таких при­низливих нестатків та злиднів, віриться, що на місці гнилих нуклідних морів золотітимуть хліба народного добробуту, квітуватимуть сади — сади Незалежності і Свободи.

Слава ж нашій Україні воскресаючій, незалежній, соборній, слава їй на вічні віки!

Виступ Юрія Мушкетика

21 січня 1990р.

Нас усіх зібрало на цій площі одне слово — «злука». Зізнаюся, воно незвичайне для мене, як, мабуть, і для вас. Мабуть, через^те, що наш на­род знав у минулому лише супротивне слово «розлука». Його вимовляли всі ті, кого лиха доля гнала за моря і океани до далекої Канади, Сполуче­них Штатів, Австралії, на Кубань і Далекий Схід, кого гнали в гнилі бо­лота на Ладогу і на чиїх кістках збудований Пітер, на Біломоро-Балтій-ський канал, на шахти Магадану.

Це слово вимовляли ті, хто сідав на коня і мчав на край Дикого поля заступити своїми грудьми вітчизну, кидався з однієї сторони в іншу, захи­щаючи покраяну, розірвану королями, султанами, царями, цісарями Ук­раїну. В усі віки над нашою землею віяли потужні супротивні вітри і хи­лили наші прапори то в той, то в той бік. Трагічно, з сльозою зроняли це слово лицарі, які копали шаблями могили для своїх побратимів.

Одначе й могил тих не лишилося. У нас немає могил наших славних предків, біля яких ми могли б помолитися і поміркувати над своєю долею, їх понищили вороги, немає могил Остряниці, Сагайдачного, Хмельницького, Палія, Ґонти. Лишилася тільки одна могила — славетного кошового Січі Запорозької Івана Сірка, її тричі рівняли з землею копита боярських коней.

Сьогодні ми стали в живий ланцюг. Я думаю, що цей ланцюг проліг не тільки по наших дорогах, а й сягнув у глибінь віків, у ньому з нами стоять всі, хто боронив свободу України. Її недоля пекла їм, наче ворожа стріла під серцем, саме так вона пече і всім нам.

Нині у нас на вустах слово «злука», а також інші, близькі і рідні йому слова — возз'єднання, єднання, єдність.

Вона, єдність, потрібна нам, щоб відродитися, відродити нашу націо­нальну гідність, нашу культуру, нашу мову, нашу історію. Вона потрібна нам, щоб домогтися суверенності, аби нам не клали в узголів'я чорно­билі, гнилі моря, не викачували до грама та не продавали за безцінь за кордон найкращу в світі полтавську нафту, не плюндрували найкращі в світі чорноземи, аби ми нарешті відчули себе господарями на власній землі.

Ми зібралися сюди, щоб продемонструвати свою єдність, подивитися одне одному в очі, піднести свій голос на захист голубого неба, чистих вод, нашого минулого і майбутнього, во славу України!

Євген Сверстюк

Духовні джерела відродження

Виступ на І з'їзді Народного Руху України

Дорогі люди! Поділяю з вами радість нашого великого свята і маю надію, що до наступного з'їзду ми визріємо до того, щоб доповідь на тему «Духовні джерела відродження» поставити на перше місце, і ми відкриємо з'їзд нашою давньою українською молитвою.

Ми живемо в неспокійному світі відчуження людини від своєї суті. Криза людини, духовна криза людства — нині найбільша тривога світу. Людина змаліла і заплуталась у надпродукції речей, ідей та арсеналів зброї — і свої витвори вона почала ставити понад свого Творця.

Звичайно, ми в авангарді людства — в області революцій, руйнування традицій, самознищення. Ми перші дали світові Чорнобиль. Ми перші переживаємо кризу людини — і саме ця криза вимагає перебудови і нового мислення.

На вітрині мод зарясніло слово «духовність». Воно вже стало легким, як полова. Одні для заповнення духовного вакууму заводять духову орке­стру й агітмузей у приміщенні храму. Ті почали давати служителям куль­ту громадські доручення. Ті несуть своїх дітей до церкви охристити, але потім не вчать їх жити по-християнському. Ті збирають матеріял про при-шельців з космосу та цікавинки з індійської культури. Інші, зрештою, прикладають духовні зусилля в науковій та мистецькій праці — і теж наче входять у сферу духовного...

Але чому ці похвальні заняття не виробляють того високого етичного ідеалізму, офірноїлюбови, безкорисливого служіння ідеалам, які породжу­вала висока віра, що йшла від Нагірної проповіді Христа?

Будівельні камінці вторинного походження можна цінувати, збирати, шліфувати, але храму з них не збудуєш. Згадаймо давній переказ про двох будівників. Одного чоловіка з тачкою, наповненою камінням, запитали:

«Що ти робиш?» — «Та от звеліли возити каміння — вожу». «А що ти робиш?» — запитали другого, такого ж. — «Я будую собор святого Петра».

Собор святого Петра в Римі стоїть завдяки тому — другому. Всі великі собори минулого — це, передусім, пам'ятки високого духу. Всі великі творіння Данте, Рафаеля, Сервантеса, Шевченка — це теж творіння не пера і пензля, а творіння духу. Всі безумно одважні пошуки невідомої землі, експедиції Колумба і Магеллана йшли від одержимості! духом і великої віри у великого Бога.

Без віри, що гори рушить, малі люди будуть надити рибку на мілині й гризтись за привілеї, і ніколи не знатимуть: «Хто моря переплив і спа­лив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра» (Леся Українка).

Де і коли люди відірвалися від джерел? XX вік визрів як епоха гльо-бальних доктрин, експериментів, винаходів. Запаморочливі відкриття змінили образ світу. Люди заметушилися в силовому полі науки.

Суєтні люди і сірі воли науки підхопили легенду про всемогутнього ідола і запишались. Великі ж вчені забили тривогу.

Володимир Вернадський: «Демократія — свобода думки й свободавіри,якій особисто я надаю не меншого значення, але яка, здається, зараз, — може, тимчасово історичною — втрачає свою силу в духовномужиттілюдства».

Тейяр де Шарден: «Всього пробувати, все доводити до кінця, прагнути до осягнення найповнішої свідомости — це найвище право моральности, обов'язкове у світі, який підлягає духовним перетворенням.

...Моральність динамічна мусить бути звернена у майбутнє — в по­шуках Бога.

.. .Бог пронизує Всесвіт, який треба виповнити своїм зусиллям, —і цснеодмінний мотор усього дальшого розвитку життя.

...Добре в кінцевому результаті лише те, що спричинюється до підне­сення Духа на землі ... що спричинює духовний розвиток Землі».

Антагонізм науки й віри — це неіснуюча проблема, вигадана догмати­ками, які не знають ні науки, ні віри.

За всієї відмінности сприймання феномену духа французом Шарде-ном, українцем Вернадським і звичайним селянином, який у зв'язку із зеленими святами знав, що Святий Дух зійшов на простуватих рибалок і митників та дав їм силу апостолів, — за всієї відмінности вони однаково розуміли головне: Дух дає нам силу, сенс і перспективу. Зрештою, це міг би розуміти кожен: адже наша ера відкрилася найбільшою духовною рево­люцією саме через діяльність тих апостолів, яким Євангелія заясніла і — вперше в історії — заговорила різними національними мовами.

Ми втратили це розуміння не лише через фетишизацію науки і людську слабість перед світом речей. У нас держава організувала духовну розруху і руйнувала духовну культуру протягом трьох поколінь. Морально стероризо­вана, духовно ослаблена людина, приглушена тотальною пропагандою безду­ховного матеріялізму, звикала до примітивного, кон'юнктурного мислення.

Наше виховання орієнтувало дитину на задоволення матеріальних по­треб і зневажало тисячолітню мудрість самовдосконалення:

«Лише Закон свободу може дати».

Фальшива псевдонаука орієнтувала на перекручене тлумачення висо­кого ідеалізму і проповідництва наших клясиків. Ми загубили ключдоїхньої душі — до спадщини. Школа систематично руйнувала ту культуру, яка й сама легко руйнується без щоденного плекання.

Не будемо спрощувати: ніхто навмисно моралі не руйнував — зруйнова­но основу, на якій тримається споруда моралі. Ця основа — Абсолют.

Великі християнські цінності — Істина, Добро, Краса — були ви­страждані й осягнені на висхідному шляху служіння Богові і в напружено­му відчутті Страху Божого. В основі їх лежить той безкорисливий ідеа­лізм, який стає потребою високої душі, спрямованої до Бога. Тільки Абсо­лют був джерелом і провідною зорею.

Крах цінностей починається з узаконеного грабунку і заперечення Бога. Висхідний шлях Духа відкинуто. На зворотному шляху вже нема засвіче­них ідеалів — вони полишаються за спиною. Під істину робляться личи­ни правдоподібности. Добро — вимовляють з посмішкою, Красу знева­жають і використовують для потреб...

Храм без божества, любов без офіри, шлях без страждання — осьтанизка дешевих замінників, що зовні нагадують правдиве і живе, а насправді е тільки спародійованими образами його.

Затоптано і загублено моральні максими.

Все це мало б засвоїтися з молоком матері, всеце дитина мала б повто­рювати щодня в ранній молитві...

Чому нас так приємно вражають українські студенти, що приїжджа­ють з Америки, з Польщі, з Канади? Чому вони в чужій стихії збер'егпи

український дух, мову, лице? Чомуїм нічогоне треба пояснювати, наче наперед є моральна домовленість?

У них живий релігійний корінь — і вони живі. Польща об'єдналася у солідарності проти казенної сили в незалежній церкві. Українців Заходу єднає церква. А хіба наших козаків у боротьбі за віру і волю єднала не церква?

Ми мусимо відродити людину — мусимо відродити її духовний корінь. Інакше ми не склеїмо її з найкращих гасел і приписів.

Не треба ставити наївних запитань, мовляв, кожен уявляє Бога по-своє­му, не всі на Заході вірять, не всіх віра перероджує...

Це проблеми глибинні та вічні. Важливо, щоб над головами всіх була святиня — як сонце однакове для всіх. І щоб стояти до неї лицем.

Яка істотна різниця між катом Грозним і катом Сталіним? У розмові з Ейзенштейном, який ставив фільм про Грозного, Сталін висловився при­близно так: «Бог мешал Йвану... Он правильно начинал дело, но потом шел замаливать грехи...».

Образ абсолютно безбожного вождя особливо страшний тим, що він став прикладом для виховання абсолютно безбожної людини. Всупереч усім вченням великих, які відкривали закони природи, науковий атеїзм було оголошено єдино правильним і науковим поглядом, за яким людина має боротися з природою і з людиною, переламати свою власну природу, щоб потім перебудувати її всупереч досвідові тисячоліть. Вершиною вихо­вання мала бути беззавітна відданість ідеям, тобто стан сліпого послуху, готовність на все і переступ усіх законів моралі.

В епоху страшної руїни храмів і руїни людини катастрофічне падіння моралі, віри і права йшло одночасно. В активісти вийшов потенційно кри­мінальний елемент, і йому всі грабунки, вбивста і насильства наперед прощались іменем влади. Він входив у життя народу, як ніж у масло. Без­контрольний і безкарний, він сидів зверху.

Що сталося з народом? Чи пропала раптом тисячолітня проповідь добра і любови? Ні, не пропала. Люди все розуміли, все пам'ятали. Їх здеморалі­зував теоретично обгрунтований терор — безперервний і безнадійний. Зло взяло гору і закріпилося. Народ заляканий... Заляканий, але не зни­щений морально. Треба звільнити його здорові сили.

Перебудова може початися тоді, коли чесні й порядні візьмуть гору. Коли озброєні бойовою фразеологією злочинці і лакеї почнуть ховатись.

Рух мусить мати моральний фундамент — традиційний, народний. Українська традиція е християнською. Цим духом вона живилася і розбу­довувалася справіку. Мова, пісня, душевний лад проникнуті наскрізь доб­ротою цього джерела. Його замулювали навали татаро-монголів, лютих царів, але його розчищували Сковорода, Гоголь, Шевченко, Куліш... Три­вала нерівна — вічна боротьба за джерела. До революції Україна прийшла приспаною і окраденою, порізненою, але з великим запасом духовних сил. Відречення від святині було важкою драмою.

Я той, хто кинув Бога й Небо, Аби тобі був світлий час, —

гукав у відчаї Володимир Сосюра. Це була безумна даремнажертва:

світлий час без Неба не настане.

Сиві, змучені, похилі, ми підсумовуємо життєвий досвід: щось є наднами. В цьому «щось» — увесь інфантелізм блудних синів блуд-

ного часу. Пророки, генії, чужі і наші національні мислителі тисячу літ казали, хто є над нами. А ми, напівосвічені, дипломовані і «серцем голі догола», зробили з великого Бога предків слово «щось».

Нині нам потрібен храм для науки мудрости. Не та казенна церква, яка повторює стиль і навіть жаргон партійно-бюрократичного апарату. Наро­дові потрібна справжня церква Христова, українська — і православна, і католицька, і протестантська. Потрібен священик-подвижник, добрий учитель, священик-патріот, народній вихователь і лідер. Бо недуги ду­ховні облягли нас ще більше, ніж фізичні. Морально ми геть занедбані...

Нам потрібна література, яка будить «дух, що тіло рве до бою». Нам потрібна нова школа, передусім для армії вчителів — учорашніх слухня­них агітаторів.

Нашим дітям треба повернути азбуку моралі й духовности. Якщо ми хочемо, щоб наші діти поважали нас і закони, мусимо їм відкрити джере­ло закону — Закон Божий. Нині ще ці слова викликають бездумну по­смішку. Нині в нас е лише віз, який і досі там, — у болоті застою.

Над світом летить епоха науково-технічної революції. Ми всім «сою­зом незламним» прийняли її на рівні дикунів. Вона спалила наші при­родні багатства, довела нас до розорення і підвела до прірви наших не­поправних правителів. Їхній талісман — принцип насильства — втратив силу.

На наших очах тихо відбувається моральна зміна світу. Ідоли падають так швидко, що носії їх тільки розгублено водять очима. Фальш і брехня йдуть потоком, але вже їх нікому слухати. А тим часом на нашому полі­гоні тривають старі ігри в рабів і погоничів. Погоничі не роздумують, що їхня мова вже не дійсна. Ми тільки починаємо прокидатись до духовного життя і згадувати азбуку моралі. Фальшиві стереотипи ще ходять в обігу. Обман і самообман, неправдива інформація, догідливі начальству звіти — наш кошмар ще триває.

Але росте народній рух. Народ прокидається, і він диктуватиме зміни. Чи готова наша інтелігенція до розмови на рівні високого слова, на рівні національного обов'язку, на рівні гідности? Адже це єдино прийнятна мова завтрашнього дня.

Ми вітаємо нове мислення, яке проклямує пріоритет загальнолюдських моральних вартостей. Але мислення є мислення: сказавши «А», воно мусить сказати і «Б», і «В»... Почати треба з вибачення перед дітьми:

«Діти, закрийте вчорашні підручники. Вибачте — там обман. Не клясових, а загальнолюдських моральних вартостей дотримувались ваші діди та прадіди. Вони мали рацію.

Ми хотіли створити новий світ і новий тип людини — ідейної, націо­нальне байдужої, відданої вождям і готової для них на все. Ми скинули моральний бар'єр і відкрили широку дорогу новій людині. Туди кину­лись пролази, агресивні нездари, егоїсти, циніки — виявилось, що в теат­рі життя ролю «ідейного товариша» грати найлегше. А от порядного, чесно­го, доброго, розумного — не зіграєш: ним треба бути. Таку людину ми затоптали...

Ще до вашого народження, діти, ми знизили також рівень думки, госпо-дарности, культури і духовности, бо підозрювали й винищували найкуль-турніших. І нині, коли цивілізовані нації розв'язують великі проблеми життя, ми доводимо одне одному аксіоми та перевидаємо вчорашні підруч­ники — з доповненнями. Закрийте підручники.

Ми боролися з пережитками минулого в свідом<



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 348; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.227.97.219 (0.02 с.)