Молитва за походженням є жанром усної форми конфесійного 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Молитва за походженням є жанром усної форми конфесійного



стилю, але з часом виформувалися настільки досконалі зразки молитов, що їх з навчальною метою почали записувати, а потім творити за зразками писемні молитви. Згодом виформувався літе­ратурний жанр молитви, який вивчається літературознавством.

Як окремий жанр молитви мають такі загальні риси: стандартна композиція, стисло окреслений ілокуційний потенціал і традиційні стилістичні засоби. Орієнтовна схема композиції така: звертання до Бога (анаклеза), згадка його великих і благих діянь, щоб було зрозуміло, чому звертаються до нього саме з цим проханням (анам-неза), формула впровадження прохання (просьба), формула за­віряння улюбленості Бога (конклюзія) і кінець: «Амінь» (акламація).

Молитви є усталені, традиційні, або канонічні, серед них літур­гійні та індивідуальні.

Усталені молитви мають кілька структурних моделей. Основні частини в них такі:

1. Рамка: а) складник ініціальний (формули звертання, назва, імена); б) складник фінальний (формула завершальна, акламація);

2. Внутрішні сегменти: два перші члени — визначення адресата й уславлення його діянь; третій — прохання, складене у формулу впровадження, окреслено предмет прохання.

Зразки канонічних молитов подаються в молитовниках. В тексти таких молитов можна підставляти тільки якісь індивідуальні озна­ки та імена молільника чи об'єкта молитви (за кого молились). Приклади з молитовника:

Молитва Іоанна Златоустого, 8-ма

Я недостойний того, щоб Ти, Владико, Господи, ввійшов під покрівлю душі моєї, але тому, що Ти, як Чоловіколюбець, хочеш жити в мені, я сміливо приступаю. //Накажи, я відчиню двері, що їх Ти один сотворив, і Ти ввійдеш чоловіколюбно, яким Ти єси з природи, ввійдеш і просвітиш затемнений розум мій. Вірую, Ти вчиниш це, бо блудницю, яка прийшла до Тебе з сльозами, Ти не відкинув; і розбійника, що пізнав Царство Твоє, Ти не відігнав; і гонителя, що покаявся. Ти не залишив тим, ким він був; але всіх, що прийшли до Тебе з покаянням, Ти серед друзів Твоїх умістив, // Єдиний благословенний завжди, нині і на віки безконечні. //Амінь.

Кондак І

Чудотворче дивний і преславний угоднику Божий, святителю Миколою. // Тебе, що всьому світові виливаєш дорогоцінне й не­зміряне море чудес, з любов 'ю вихваляємо. А ти, що маєш дерзно-вення до Господа, від усяких напастей визволяй нас, щоб ми виго­лошували тобі: радуйся, Миколою, великий чудотворче.

Заупокійна літія

Літія за в Бозі спочилих буває разом з Парастасом і окремо: а) при винесенні з дому тіла померлої людини, б) після літургії, в) над могилами на Проводах і в поминальні дні і т. ін. Священик в єпит­рахилі й фелоні бере кадильницю і, покадивши, промовляє:

Священик: Благословенний Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Співці: Амінь. Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Без­смертний, помилуй нас. Амінь. [Тричі.]

Читець: Слава Отцю, і Сину, і Святому Духовінині, і повсяк­час, і навіки-віків. Амінь.

Молитва ранішня

Вставши від сну, перш будь-якого діла, стань побожно перед

святою іконою і, уявляючи себе перед Всевишнім Богом, поклади

на себе тричі знак хреста, промовляючи:

В ім 'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. Спинившись, заспокой свої почуття, щоб твої думки залишили

все земне, тоді сотвори три поклони, промовляючи:

Боже, будь милостивий до мене грішного.

А потім читай наступні молитви без поспіху і з повагою.

Боже, прости мені всі провини мої перед Тобою.

Господи Ісу се Христе, Сину Божий, молитвами Пречистої Твоєї

Матері і всіх святих помилуй нас. Амінь. Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі.

Молитва господня «Отче наш»

Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім 'я Твоє, не­хай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у споку­су, але визволи нас від лукавого.

Бо Твоє є Царство, і сила, і слава Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Трисвяте

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас. [Тричі.]

Релігійні проповіді, своєрідні «уроки віри й благочестя», розра­ховані на всі релігійні свята і церковні канони. Від інших видів красномовства гомілетика відрізняється тим, що її жанри, зокрема найпоширеніші з них, проповіді — це довірливе звертання пасто­ра до пастви із закликами до доброчесного життя за прикладами

святих. Проповіді, як правило, проводяться на певні морально-етичні теми з Біблії, житій святих, але кожного разу це є якимось новим баченням одвічної проблеми, до якого має бути дотичною душа віруючого. Віруючий має пройнятися довірою до пастора, глибокою вірою в Бога і прагнути до вдосконалення власної душі та доброчестя.

Великими майстрами проповідництва у греків були Іоанн Зла­тоуст, Василь Великий, Іоанн Богослов. У Київській Русі видатни­ми ораторами були митрополит їларіон, Кирило Туровський та багато інших освічених людей. Тривала традиція богословського І красномовства в середньоукраїнські і нові віки надбала багато жан-\ рових мовних ознак сповідальності, якими й нині користуються ^ українські проповідники: пишномовність, урочистість, благо-| пристойність, стриманість, піднесеність і разом з тим розмірко-| ваність, простота і дохідливість викладу.

| Специфіка релігійного красномовства полягає в антонімізмі І змісту: возвеличенні Божого помислу, доброчестя, благих діянь і І пониженні та осудженні диявольських сил і ницості.

І Промовець має дбати про те, щоб високий зміст Святого Пи­сання донести до звичайних мирян (часто — невірців), не пони-| зивши його. Для цього він вдається до використання синонімічних | й антонімічних можливостей мови та до використання риторич-| них фігур — антитези, порівнянь, перифраз, епітетів і метафор, | повторів і паралелізмів. Прикладом можуть служити проповіді І Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета:

Любов ніколи не перестає

У молитві Єфрема Сиріна перераховано чотири головні недуги та чотири чесноти, дуже важливі в духовному житті людини. До чеснот належить насамперед цнотливість. Доброчесність — без роздвоєності, без спотворення, без викривлення, тобто така, якою її створив Бог. Якщо це шлюб, то він має бути святим; якщо дівство — його не можна порушувати. Наприклад, про Мойсея як немовля в каноні Святого Андрія Критського сказано, що він був плодом чистоти і доброчесності. Якщо подружжя веде недоброчес-ний спосіб життя, то вони подібні до вази з тріщинами. Така ваза при найменшому поштовху може розсипатись — так і недоброчес-ний шлюб розпадається під час випробувань на його міцність.

В одному посланні апостол Павло зазначав: «Бо воля Божа є святість ваша, щоб ви стримувалися від блуду» (тобто розпусти, недоброчесності, від плотської нечистоти). До цнотливості закли­кає Христос Спаситель , коли в бесіді з самарянкою дорікає їй, що вона живе з чоловіком, який не є її законним нареченим, що вона Г перебуває у незаконному зв'язку. У наш час багато молодих людей

(а інколи і похилого віку) живуть недоброчесно, блудно, розпусне. Сучасні шлюби часто бувають недоброчесними, тому майже завжди розпадаються. У наш час переважна більшість молодих людей втра­тила поняття про шлюб як Богом встановлений союз для створен­ня сім'ї та продовження роду. Тепер шлюб часто розглядається як засіб задоволення тільки плотської пристрасті. Бог вклав у люди­ну почуття материнства та батьківства. Доброчесне життя обері­гає ці святі почуття. Через схильність нашої грішної природи до плотських гріхів ми маємо просити у Бога благодатної допомоги для збереження духу доброчесності.

Наступною важливою чеснотою є смирення, яке зовсім не при­нижує людського достоїнства, як думають деякі. Смирення — це насамперед перемога правди в нас самих, приниження всієї тієї неправди, в якій ми повсякчас живемо. Одні смиренні здатні жити по правді — бачити і приймати життя таким, яким воно є, і завдя­ки цьому споглядати велич Божу, доброту і любов до всіх. Хрис-тос смирив Себе перед Своїми ворогами. Коли над Спасителем глумилися, Він мовчав. Однак у цьому мовчанні були Його сила і велич. Для того щоб смирити себе, треба бути людиною, сильною духом. Треба побачити себе таким, яким ти є насправді, а не уявля­ти себе у викривленому вигляді. Наприклад, знаходячись у храмі, митар побачив себе грабіжником, який ображає людей. Марія Єги­петська пізнала себе блудницею. В цьому і було смирення митаря і Марії Єгипетської. Іноді ми ображаємося за те, що оточуючі нас люди говорять про нас правду. У цих випадках нам не треба гніва­тися на них, а дякувати Богові за те, що через цих людей Він розкрив наші очі на самих себе. Смирення завжди пов'язане з терпінням. Терпіння справді божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що Він ставиться до нас поблажливо, а тому, що Він проникає у глибину нашого потаємного життя, в тайники нашої душі, і знає, як ніхто інший, слабкість нашої істоти. Господь не може бути по­блажливим до гріха, до всякого роду зла. Коли Адам і Єва согріши­ли, Бог вигнав їх із раю. Це була Його реакція на гріх. Та Бог про­довжує любити людину навіть тоді, коли вона опускається в гріх. Бог любить людину, тому що бачить в глибині її душі добро, якого ми не бачимо. Чим ближче ми наближаємося до Бога, тим стаємо терпеливішими до кожної окремої людини. Благодать Божа робить людину терпеливою. «Терпінням вашим спасайте душі ваші», — сказав Господь наш Ісус Христос. Всі апостольські послання прой­няті закликом до терпіння. Ні в якому разі не треба бачити в терпінні слабкість. Терпелива людина, як правило, буває сильною духом. Відсутність терпіння — ознака слабкості. Тому Церква вчить нас просити у Бога терпіння.

Вінцем всіх чеснот є любов. Це дар Божий. Вся повнота життя міститься в любові. Без любові немає блаженства, немає щастя,

немає змісту життя. Той, хто не любить, не знає ні Бога, ні цінності життя, тому що Бог є любов. Однак, коли ми говоримо про неї, ми маємо на увазі не ту любов, поняття про яку сучасний світ спотво­рив. Якості справжньої любові описав апостол Павло: «Любов довго терпить, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пиша­ється, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радується істині; усе покриває, всьому йме віри, всього надіється, все терпить. Любов ніколи не перестає, хоч і пророцтва скінчаються, і мови замовкнуть, і знання зникне». Любов, як і віра, є дар Божий. Вона або живе у нашому серці, або її немає. Проте якщо у кого немає любові, то це найнещасніша людина, тому що вона не має в собі сили, яка надихає. Господь порівнює таких людей з безплідною смоківницею. Ми маємо про­сити у Бога духа любові.

В останній молитві великопісного тижня ми просимо «бачити свої провини і не засуджувати брата свого». Засудження ближніх часто призводять до гордості, як це ми бачимо з притчі про митаря і фарисея. Фарисей заявив перед Богом, що він не такий , «як інші люди». І в цьому полягає велика небезпека для будь-якої людини. Гордість — джерело зла, і зло — джерело гордості. Однак бувають випадки в духовному житті, коли бачення своїх провин породжує гордість. Писання святих отців сповнені застережень проти цього роду ложного благочестя, яке насправді, під прикриттям смирення та самодогоджання, може призвести до диявольської гордості. Проте коли ми «бачимо наші гріхи» і «не засуджуємо брата сво­го», коли терпіння і любов з'єднуються в нас в одне ціле, тоді і головний ворог — гордість — знищується в нас.

У тривалому і важкому подвигу духовного відродження Церква не відділяє душі від тіла. Людина відпала від Бога суцільно, ду­шею і тілом; і вся в цілому має бути відновлена, щоб повернутися до Бога. Гріховне падіння саме і полягає в перемозі плоті — тварин­ної, низької похоті в нас — над духовною, божественною приро­дою. Однак тіло прекрасне, тіло святе, настільки святе, що сам Бог «став плоттю». Спасіння і покаяння полягає не в зневазі до тіла, а у відновленні тіла як храму безцінної людської душі. Ось чому у дні Великого посту всі люди — душею і тілом — повинні покая­тись у своїх гріхах і просити у Бога благодатної допомоги на здо­буття християнських чеснот.

Блуд оскверняє думки

Якщо коротко охарактеризувати моральний стан сучасного світу, можна сказати: «Люди живуть блудно», подібно до того, як прово­див своє життя молодший син із притчі про блудного сина. Сьо­годні суспільство наповнене блудними синами і дочками; літера-

тура і мистецтво, телебачення і музика, розмови і думки наповнені духом розпусти і безсоромності.

Розповідаючи про страшну розпусту в світі перед пришестям Сина Божого, Сенека сказав: «Сором і цнотливість полетіли на небо, а невинності зовсім немає». Ці слова повністю можна віднести до нашого часу. Коли розкопали від лави і попелу Помпеї, світ у всіх дрібницях побачив розпусне життя людей того часу. Виявляється, що життя мешканців Помпеїв наповнене таким жахливим брудом, що, за висловом одного мандрівника, достатньо побачити розчи­щені від попелу і лави Помпеї, щоб зрозуміти причину загибелі її.

Чи не бачили ми сьогодні повторення того явища, що було в Помпеях? Чи не готує сам сучасний спосіб життя свідомо і ціле­спрямовано блудних синів і дочок нашого часу під виглядом сво­боди і демократії?

З ранніх років батьки отруюють своїх дітей відкритою розпус-. тою, сварками на очах дітей, розлученнями. В той час, коли батьки, нерідко вже похилого віку, судяться, вступають у незаконні стосун­ки, в якому становищі перебувають їхні діти і що впливає на їхнє виховання? Вони все бачать, їхня психіка отруюється пороками батьків.

Діти і підлітки вчаться у школі. Що вони чують, про що читають, які кінофільми дивляться по телебаченню (часто навіть разом з бать­ками)? Все, що оточує їх у школі, вдома і на вулиці, штовхає мо­лодь на шлях блуду і розпусти. Про таку молодь можна сказати: її «сором і цнотливість полетіли на небо, а невинності зовсім немає».

На вулицях, на вітринах магазинів, у книжкових кіосках під ви­глядом розповсюдження літератури продаються фотографії блуду і книги, які навчають розпусти. В журналах і газетах друкуються спокусливі повідомлення та оголошення. Блуд іде широкою нава­лою, святкуючи свою перемогу. Не боячись Бога і не соромлячись людей, блуд заповнює вулиці, школу, сім'ї, телебачення, літерату­ру і газети.

І ось плоди: необмежена свобода, тобто всі види злочинності. «Все мені дозволено», — говорить сучасна людина. Плотська не­стриманість призводить до того, що людина стає рабом своїх плотських пристрастей, які з часом переростають у протиприродні гріхи, про які навіть соромно говорити.

Блуд оскверняє думки, ослаблює волю, бруднить почуття. Він наповнює гноєм і гниллю все духовне життя людини. Він нищить в душі бажання і стремління до всього чистого, святого, благородно­го, піднесеного. Він віддає людину під владу диявола і його справи.

Голос Божий, яким є совість, говорить: «Не впадай в розпусту, яка шкідлива і для тіла, а ще більше для душі». А другий голос заперечує: «Насолоджуйся, поки живеш; помреш — все для тебе закінчиться». Безліч людей підкоряється цьому ворожому голосу,

бо не вистачає сили волі утриматися від спокуси. Всі розпусні люди мають слабку волю. Вони не можуть утримати свої плотські по­чуття. Піст виховує волю і зміцнює її. Сутність посту полягає у стриманості не стільки від їжі, скільки від гріха, і насамперед від блуду.

Життя блудних синів і дочок не завжди закінчується так щасли­во, як у притчі Господній про блудного сина. Нерідкоми бачимо зовсім інший кінець — повну загибель і нерозкаяність.

Але релігійне піднесення серед частини населення свідчить про те, що не все загинуло. Не будемо забувати, що Бог створив нас не для загибелі, і Син Божий прийшов у світ, щоб спасти грішників, серед яких є і ми з вами. Ніхто не повинен впадати у відчай, бо доки живе людина на світі, залишається надія на спасіння. Отець Небесний завжди готовий прийняти у Свої обійми грішну людину, яка визнає свої гріхи і кається в них. Чи не великою грішницею була преподобна Марія Єгипетська, але щиросердечне покаяння і подвиг благочинний піднесли її до рівноангельської чистоти.

Господь не згадає і наші гріхи і поспішить нам назустріч, як вийшов люблячий євангельський батько назустріч своєму блудно­му сину, якщо ми усвідомимо свої провини і твердо вирішимо змінити своє життя.

Опам'ятаємося і покаймося! Покайтесь ви, хто розбещує народ! Покайтесь ви, хто йде на розпусту! Покайтесь батьки, які прино­сять своїх дітей у жертву Бахусу і Венері! Покайся і ти, молоде покоління. Пам'ятайте слова з Екклезіаста, звернені до тебе, мо­лода людина: «Веселись, юначе, у молодості твоїй, ходи дорогами серця твого і видіннями очей твоїх; тільки знай, що за все це Бог приведе тебе на суд»'.

Ритмічність і ритм мови

Ритмічність належить до природних відчуттів людини. Це відчуття зароджується в онтогенезі на фізіологічному рівні пра­вильним рухом, кровообігом, чітким биттям здорового серця і пуль­су. Цей життєвий біологічний ритм свідчить про добре здоров'я і самопочуття людини і тому викликає в неї приємне відчуття. Для здорової людини це відчуття є настільки приємним і звичним, що вона його не помічає. Однак розлад ритму серця (аритмія серця) вражає болісно і неприємно. Наша внутрішня ритмічність (біоло­гічний годинник) є частиною ритмічності природи: зміна пір року, колообіг доби тощо. Поступово у людини формується відчуття руху

в часі, в однакових часових проміжках, і вона намагаєтьсясвоєжиття підпорядкувати цьому ритму — так легше і приємніше. Скла­дається враження, що ти в гармонії з природою і життям. Володи­мир Домбровський визначав ритм так: «Ритм — це в першій мірі враження руху; ритмічним називаємо рух, зложений з однородних елементів, що чергуються в правильних відступах часу. Ритміч­ною одиницею є музичний такт...»'.

Мова також має свою природну (сказати б національну) ритмічність. Її називають часто ритмомелодикою, бо в ній збігаєть­ся ритм часу і мелодії. Це добре помітно не тільки у віршовій формі мови, головною ознакою якої і є саме ритм та певний розмір, а й у прозовій формі. Можна сказати, що усна форма мови, її звуковий вияв є завжди ритмічним, тому що звукотворення відбувається на видиху, пропускається вдихання повітря і ця часова затримка фор­мує ритмічність звучання.

Ритмічність прозового тексту створюється комбінуванням син­таксичних одиниць, яке може породжувати такі структури:

підмет і присудок як симетрично окремі, але взаємодоповню-вальні частини;

група підмета врівноважується групою присудка;

якщо одна з них переважує, утворюється новапропозиційнаструктура — підрядне речення;

прості й складні речення;

складносурядні і складнопідрядні речення;

сполучникові і безсполучникові речення;

окремі ритмомелодійні стилістичні фігури —синтаксичний па­ралелізм та період;

ритмомелодика фігур (антитез, градацій, інверсій, ампліфікацій, еліпсів) у частинах тексту і в тексті в цілому.

Ритмічність і мелодику прозового тексту можна простежити на зразках з художніх творів класиків української літератури:

1. Ось ви виїхали на невисоку гору. І Синім змієм плазує шлях з гори у долину 1 поміж зеленою травою безкрайого степу. І Ясне сонце геть підбилось вгору, 1 розсіває своє золоте марево по зе­леній долині. І Ні пером не описати, 1 ні словом не сказати 1 тієї несподіваної краси, 1 якою до вас усміхнулася долина!

Зелена трава горить-палає зеленим огнем, 1 на її довгих лис­точках грає і сяє, 1 мов самоцвітне каміння, 1 чиста роса — 1 то стрельне вам у вічі тоненькою голочкою жовтого цвіту, 1 то за­червоніє круглою горошиною, 1 то засиніє синьоцвітом, 1 то по­сипле зеленими іскорками... І то ж по праву руч і по ліву руч. І

Куди ви не повернетесь — 1 все горить-палає, 1 вся долина пишаєть­ся, 1 мов зверху веселками вкрита!

Ви дивитесь і дивуєтесь; 1 вам здається, 1 що ви ідете не по вбитій дорозі зеленого степу, 1 а якимсь невідомим краєм краси та чару вільного пахучого повітря. І Вам легко дишеться, 1 легко живеться. І Все, що вас колись давило та смуток будило, 1 зник­ло; 1 знову любі та милі почування почали вас огортати, 1 сни якісь душу колишуть; 1 з самого глибу серця виринають думки не­примітні; 1 гадки легкокрилі самі мчат ься 1 і вас мчать за собою... І Куди? І Не питайте! І Не шукайте (Панас Мирний).

2. Українська пісня!.. І Хто не був зачарований нею, 1 хто не згадує її. І як своє чисте, прозоре дитинство, 1 свою горду юність, І своє бажання бути красивим і ніжним, 1 сильним і хоробрим. І Який митець не був натхненний її багатющими мелодіями, 1 без­межною широтою і красою її барв, 1 її чарівною силою, 1 що викли­кає в душі людській найскладніші, найтонші, найглибші асоціації, І почуття, думки й прагнення всього, 1 що є кращого в людині, 1 що підносить її до вершин людської гідності, 1 до людяності, 1 до творчості!

Яка мати не співала цих легких, як сон, пісень 1 над колискою дорогих дітей своїх!

Яка дівоча весна, не приносила кохання на її крилах!

Українська пісня — 1 це геніальна поетична біографія україн­ського народу. І Це історія українського народу, 1 народу-трудів­ника, народу-воїна, 1 що цілі віки бився, як лев, за свою свободу, І що цілі віки витрачав усю свою силу, 1 свою кров, 1 своє життя, І як казав великий Шевченко, 1 «без золота, без каменю, без хитрої мови» 1 на виковування у боротьбі свободи, 1 на виявлення в житті всіх своїх здібностей (О. Довженко).

3. Досвітні поля в червні чи в липні, 1 після теплої чи задушливої ночі, 1 немов зеленкуватим маревом укриті, 1 а те марево легке й примарне — 1 чи то з зірок плаває пил у повітрі, 1 чи місячна куря­ва не вляжеться. 11 дорога в досвітніх полях — 1 біла, з приспаним порохном, 1 лінькувато неповоротна — 1 зовсім іще пустельна, 1 а по ній скрадливо походжають сни. І Що перший — 1 це сон полину, І гіркувато-тривожний і запилений, 1 що другий — 1 це сон воло­шок, 1 синьобровий, 1 майже дівочий, 1 що третій — це сон Петро­вого батога, 1 легкий та пахучий. І Але не тільки ці сни походжа­ють по дорозі, 1 бо не тільки ці квітки ростуть на узбіччі, 1 а ще вздовж неї дрімають чебреці, 1 материнка, чорнобиль, шипшина, І стоять у плескоту жита й пшениці. Дивлячись на них у цю пору, І хотів би помітити, 1 як з їхньої зеленої води випливає чи мавка, І чи польова царівна, 1 чи просто живий химерний дух цих просторів та цієї волі — їй дуже шкодуєш, 1 що вони не випливуть, 1 іти вже не в силі повірити, 1 що вони коли-небудь з 'являться (Є. Гуцало).

4. Іде Харитя селом, 1 і якось їй чудно. І Ніколи не ходила вона сама так далеко від хати. І От вже й крайню хату минула, 1 вий­шла на поле й стала, 1 задивившись в далечінь на чудовий краєвид. І І справді було гарно на ниві, 1 несказанно гарно! І Погідне бла­китне небо дихало на землю теплом. І Половіли жита й вилиску­вались на сонці. І Червоніло ціле море колосків пшениці. І Долиною повилась річечка, 1 наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву. І А за річкою, 1 попід кучерявим зеленим лісом, 1 вся гора вкрита розкішними килимами ярини. І Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, 1 широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, 1 далі, наче риза рути, темніє просо. І Межи зеленими кили­мами біліє гречка, 1 наче хто розіслав великі шматки полотна біли­ти на сонці. 1В долині, край лісу, висить синя імла. /І над усім тим розкинулось погідне блакитне небо, 1 лунає в повітрі весела пісня жайворонка. І Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток (М. Коцюбинський).

5. Недільним ранком по весняній сівбі, 1 коли підростає і почи­нає хвилювати жито і пшениця, 1 Карній замість до церкви йде в поле. І Для нього й тут повно Бога. І Стань навколішки і молися. І Сонце величне і вічне, 1 сонце поля і села, 1 звелося з-за далеких обріїв і підноситься у височінь. І Широкою твердою ходою йде Карній польовою доріжкою поміж пашнями, 1 дивиться на повільні, І ніби котячі, сіро-зелені хвилювання розлогих піль, 1 слухає не­втомні видзвони жартівливих соняшних птахів над собою, 1 силь­ними мужицькими грудьми вдихає міцне, кришталево-прозоре і пахуче повітря. І Нема тут кінця. І Немає краю. І Вітер теплий і м 'який пливе і топче по ланах, білі хмаринки, 1 ніби лілеї блакит­ного велетенського ставу, 1 підбарвлені легко сонцем, 1 пливуть і десь там западають за чорну стіну далекого дубового лісу. І І як не йти в таку годину в поле? І Як не любити його? І Скільки тих колосків... І Боже, скільки їх тут!.. І Більше, ніж зір у небі... І І хто дав їм життя? І Он йде Карній з твердим поглядом і шорст­кою долонею. І Це він сіяв зерно. І Це він дав йому змогу розумно торкнутися землі, 1 пустити ссавчики у м'якоту великої планети І і виростити у ніжне, чудесне, увінчане колосом стебло. І

Честь тобі. Корпію! І Сам Бог з тобою нерозлучно тут на по­лях з вітром, 1 з просторами неба, з сонцем! Сам Бог !.. 11 скільки разів буває, 1 що Карній без ніякої причини стає, 1 знімає новий недільний кашкет і хреститься. І Чого Карній хреститься? І До кого? Ах, 1 Карній не скаже, чому він хреститься... І Хочеться, і вже... І Чує радість, 1 чує велич, 1 чує присутність вищої, вічної сили... (У. Самчук).

6. Степ квітував. Незайманий, звіку неораний, високотравний... Що то було за видовище! І Маючи в собі красу моря, 1 його велич, блиск і надмір світла, 1 маючи в собі також могутність лісу і його

( тихі, вікові шуми, 1 степ, окрім цього, ще ніс у собі щось своє, І г неповторно степове, властиве тільки йому —/оту шовкову ласка-I вість, 1 оте ніжне, замріяне, дівоче...

І Ковили, ковили, ковили... І За сонцем сталево-тьмяні, а там, І під сонцем, — 1 скільки зір сягне, — 1 сяючі молочні, як морське ' шумовиння. І Перегортаються злегка розгойданими хвилями, 1 пли­вуть, розливаючись до самого неба...

Благословенна тиша навкруги. І Лише зашерхоче десь суха зе­лена ящірка, пробігаючи в траві, 1 бризнуть врізнобіч з-під ніг ко­ники-ковалі 1 та ще жайворонки дзюркочуть у тиші, 1 проймаючи її вгору і вниз, невидимі у повітрі, як струмки, 1 що течуть і те­чуть, розмаїті, джерельна дзвінкі. Здається, 1 співає від краюдокраю саме повітря, 1 співає марево, 1 що вже схоплюється 1 тече, струмує де-не-де над ковилою. Може, і цей текучий, замріяний степ теж тільки марево, 1 що протече і не буде? І Але ні, 1 кожна стеблина закоренилася в суху, місцями вже потріскану землю, І вбродиш по пояс в золотаві, 1 злегка згойдані вітром шовки, 1 і вони не зникають, 1 вони є, 1 бредеш у шовках серед милозвучного пташиного щебету і відчуваєш на душі, очищеній від усього гірко­го, тільки устояну радість, 1 тільки звільнене від усяких пут не­бесно-легке щастя. І Іти б отак і йти серед цієї тихої задумливої краси, 1 сягнути б аж туди, 1 де небо торкається землі, 1 де має бути велике синє море з чайками та бакланами... І Ось-ось, здаєть­ся, 1 хлюпне воно з крайнеба, з-за ковшів.

М'яке, пухнате волоття облизує руки, 1 торкається щік. Пливуть гнучкі, тонконогі, квітучі тіпчаки. Серед золотавого їхнього розли­ву, вуголовинках озеречка квітів, 1 сизіють де-не-де, немов покриті інеєм, острівки степового чаю. І Зрідка видніються над ковшами кулясті кущі верблюдки та молодого кураю, 1 які восени, відломив­шись від власного кореня, стануть перекотиполем (О. Гончар).

Кожній людині, а особливо тим, хто працює зі словом і засобами його, треба працювати над виробленням мовного чуття. Точного визначення цього поняття немає. Ясно, що воно складне: це вміння орієнтуватися в ситуаціях мовного спілкування, відчувати дореч­ність свого втручання в розмови інших і вдало вклинитися в них, це вміння оперувати словами й виразами, чути (бо іноді слухають, але не «чують») співрозмовників і домагатися уваги до свого мов­лення, знаходити і підхоплювати «ниточку» розмови, а також вміти знайти вдалий привід обірвати цю «ниточку», якщо вас чомусь не влаштовує ця розмова; це також чуття на мовний матеріал, на стиль і жанр, на мовний фон тощо.

До мовного чуття належить і мовний слух, що включає в себе такі компоненти:

• фізичний слух, тому що без нього не буде живого спілкування (це сприймання гучності);

• тональний слух (вміннячути висоту звука, мелодію, тон, тембр,

інтонацію);

• ритмічний слух (це відчуття темпу і ритму мовлення,чуттяпаузи);

• фонемний та фонематичний слух (вміння розрізняти і відтво­рювати всі звуки, вирізняти фонеми в словах, «впізнавати» фо­нему за її варіантами в словах).

Риторичний аналіз

Історія наукової і навчальної риторики показує, що основними методами досягнення ораторської майстерності є спостереження за живим звучанням майстерних промов, вивчення досвіду великих ораторів минулого, критичний аналіз зразків писаних текстів про­мов, наслідування окремих елементів і структури та композиції промов, побудова власних текстів виступів за зразками класичних промов. Для того щоб промовці-початківці, керуючись загальни­ми правилами і схемами складання промов, могли побудувати не штучні, а природні, щирі і глибоко змістовні виступи, можна за­пропонувати їм риторичний композиційний аналіз реальної про­мови.

Риторичний аналіз промов можна уявити як розкодування усного чи писемного тексту, тобто рух від результату, вираження, від досяг­нення мети до вихідних основ. У процесі риторичного аналізу ми ніби «проходимо» текст поетапно, відповідно до процесу його творення, до результатів виголошення, використовуючи при цьо­му більшою чи меншою мірою знання, здобуті у кожному з п'яти розділів риторики: інвенції, диспозиції, елокуції, меморії, акції.

Проте реально в процесі аналізу задіюються в основному дані диспозиції та елокуції, особливо коли аналізуємо не живий, що звучить, текст, а вже записаний. Тому можна виділити два види риторичного аналізу: композиційний та елокутивний, який є дуже близьким до стилістичного.

Зразком композиційного риторичного аналізуможе бути наве­дений нижче аналіз промови Івана Франка.

Іван Франка

Шевченко — ляхам

Промова на вечорі у 43 роковини смерті Шевченка у Львові д[ня] 15 марта 1904

Сорок третій раз отеє з приводу смерті великого Кобзаря України лунає з сього місяця слово, яке має доказати, що пам 'ять його серед вас не загибла, що його пісня не перестала бути тим огняним стовпом, який

невпинно, безпохибно веде нас через велику пустиню занепаду до далекої обітованої землі, до вільної, самостійної України.

Скільки перемін та духових течій пережили ми затих 43 роки, скільки різних поглядів висловлювано в тім часі про Шевченка, про вартість його творів для потомства! Від ентузіастичних славословій, від признання Шевченка нашим пророком і месією але до пристрасно сердитого вислову Куліша про його п 'яну Музу та антикультурне гайдамацтво і до холодні­шого та не менше рішучого вислову Драгоманова, що з ідейного погляду для нас, себто для чільної верстви українського народу, Шевченко — еіп иЬепуипаепег Зіапарипк^. А проте можемо сказати сміло, що Шевчен-кове слово не стратило досі своєї чародійської сили. що його думи не уронили нічого зі свого панування над нашими серцями, а його геній, не притемнений пізнішим розвитком нашої літератури, ясніє в повнім блиску, сам для себе і зворотна точка в історії нашого письменства, і ціла одна її епоха. Навпаки, чим ближче придивляємося йому, чим чуткіше вслухує­мося в кожде його слово, тим більше красоти і сили і глибини знаходимо в ньому під прикривкою його незвичайної простоти і натуральності.

Має се до себе кождий правдивий геній так, як і щире золото, що час не покриває його ржею, а тільки наволікає дивною патиною, що додає йому краси й коштовності.

Сорок три роки по смерті, та й ще до того роки, повні таких соціаль­них, національних та культурних змін, як ті, що ділять початок р. 1861 від початку?. 1904, се вповні досить часу, щоб утворити для письменни­ка те, що називаємо історичною перспективою. Скільки-то письменників, навіть голосних за життя, за такий протяг часу западають у другу, страшнішу могилу — забуття! Та для Шевченка, можна сказати, поде­куди ще не зовсім настала історична перспектива. Питання і справи, порушені ним, закляті в форми віщого слова, ще не перестали ворушити пристрастей та збуджувати ілюзій. Отим-то противники й прихильни­ки однаково з жахом оминають такі вислови нашого Кобзаря: одні, щоб не ворушити болючого місця і не договорюватися до лютості; другі, щоб не знайти в них чогось такого, де б довелося справді признати рацію противникові з ущербом для честі, а може, лише для непомильності до­рогого національного поета.

Та я думаю, що для нас, виплеканих і викоханих Шевченковою піснею, у яких Шевченкове слово нерозривно зіллялося з усім найкращим і найви­щим, що дає нам новочасна наука і новочасна культура, — що для нас давно настала супроти Шевченка ота історична перспектива. Ми мо­жемо спокійно слідити за кождим розмахом його орлиного крила, може­мо розбирати критично його погляди і не потребуємо жахатися ущербу для його честі й для нашої національної гордості, коли нам доведеться признати якийсь його погляд хибним або думку якусь неясною. Ми знає­мо, що наш поет був чоловік, значить — міг і мусив помилятися. Його «Кобзарю для нас не Коран і не Євангеліє і навіть не підручник історії, чи політики, чи філософії, і виказання одної-другої помилки нічогісінько не вхибить його вартість у тім гарячім, чистім, щиро людськім почутті, яке ніколи не помиляється і, лежачи в основі всіх поступових і лібераль­них програм, лишається безсмертним, хоч іяк би змінилисяпобудованіна нім логічні програмові конструкції.

Після такогопредставлення Тараса Шевченка як національно­го генія, безсмертю якого навіть його помилки не вадять, а тільки підкреслюють велич провідника нації, Іван Франко переходить до проблеми помилковості чи непомильності поета і до того, як зміст його творчості відповідав тодішньому життю нації, тобто наве­дений вище текст промови Івана Франка «Шевченко — ляхам» є класичнимвступом, в якому грунтовно, широко підготовлено слу­хачів до основного змісту промови.

А основний зміст промови починається з запрошення І. Фран­ка до аналізу поезії Т. Шевченка «Ляхам» в контексті «вічно пеку­чого питання українсько-польських відносин».

Оголошення теми промови:

Отим-то я й не жахаюся просити у вас кілька хвиль терпеливостітадухового співробітництва, щоб ми разом придивилися невеличкій поезійці Шевченка «Ляхам». Поезійка доторкає дразливої, але многоваясної теми — польсько-українських відносин. Тема дразлива, особливо у нас у Галичині під теперішню пору, та я не буду тривожити тіні великого поета, вживаючи його слів як оружжя против одної або другої спорячої сторони. Вірний правилу історичної перспективи я хочу зовсім холодно, сухо, як то кажуть, науково розібрати Шевченків вірш, зовсім без огляду на теперішні польсько-руські диференції. Письмо святе велить шукати правди і обіцяє, що правда освободить нас. Шукаймо ж правди без огля­ду на те, чи вона моментально приємна нам, чи ні.

Шевченків віршик «Ляхам» був написаний 1858 р. д[ня] 14 марта, в Москві, коли Шевченко вертав із заслання. Вірш був присвячений і, певно, й переданий Броніславові Залеському, полякові родом з України, братани-чеві великого польського поета Богдана Залеського. Сей Броніслав За-леський разом з громадкою інших поляків за конспірації був засланий у солдати до Оренбурга, пізнався і заприязнився тут з Шевченком і вів з ним переписку та робив йому деякі дрібні послуги й пізніше, коли нашого поета загнано в тяжку неволю в Новопетровську кріпость, де він провів сім найтяжчих літ свого життя.

У результаті такого представлення І. Франком предмета промови постаєтеза: Сей вірш був, очевидно, відгуком приятельських роз­мов нашого поета з польськими патріотами, засланими в Орен­бург, а особливо з Залеським.

У світлі цієї тези І. Франко аналізує поезію «Ляхам», виділяючи початок-позитив:

Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось! Брата<





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 218; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.018 с.)