Образ аудиторії. Подолання опору аудиторії 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Образ аудиторії. Подолання опору аудиторії



Аудиторія слухачів — це те, заради чого виникала й розвивалася риторика як наука і як педагогічна майстерність, заради чого крас­номовство сягало вершин словесного мистецтва, а оратор працю­вав у поті чола і «згорав» у полум'ї слави або безслав'я. Слухачі є першою рушійною силою для риторики і в риториці, як учні — для педагогіки і в педагогіці.

Слухачі бувають різні: за суспільною роллю, за фахом, за осві­тою, за віком, за мораллю, нахилами й уподобаннями, зрештою, за внутрішньою і зовнішньою готовністю слухати чи ні, сприймати чи відхиляти оратора. Проте промовцю слід пам'ятати головне:

слухачі завжди його судді в нетермінологічному, тобто фігураль­ному, значенні цього слова. І постійним його завданням завжди має бути намагання досягти переваги над слухачами. Те, що ми нині бачимо й чуємо безславних промовців, свідчить, що вони не прагнуть до перемоги над слухачами і не дбають так, як дбали про це оратори доби класичної риторики.

Аудиторія слухачів завжди конкретна, тому точних, безпомил­кових приписів, як підкорити аудиторію, а тим більше подолати її

; опір, не може дати жоден ритор. Однак є кілька чинників, на які вказували відомі оратори і які можна задіяти для досягнення цієї мети. Умовно можна виділити такі види аудиторії: прихильна, бай­дужа, ворожа (навіть агресивна) і комбінована, що поєднує в собі і прихильних, і байдужих (як писав Цицерон, «в'ялих»), і ворожих слухачів.

В європейських риториках XVII ст. (за традицією Цицерона і Квінтіліана) поряд з ампліфікацією розглядали афекти як засоби створення настрою, впливу на душу слухачів. Серед них виділяли пафос (гр. раїЬов, лат. айек.шх) і етос (гр. ейов, лат. тогаїік).

Оратор має передбачити, як не втратити прихильних, здобути байдужих, заспокоїти агресивних. Цицерон вважав, що «вся міць і | мистецтво красномовства полягають у тому, щоб або заспокоюва-| ти, або збуджувати душі слухачів». Досягти цього може тільки той, і хто розуміє людську душу і знає причини, які викликають спалах І чи заспокоєння.

Що для цього потрібно ораторові? Насамперед глибокі знання, які є джерелом красномовства, освіта, гідна вільної людини, говір­ливість (бажання говорити), швидкість і стислість у нападі, який треба сповнити вишуканістю і благовихованням, і така ж швидка реакція, щоб самому відбити напад.

Важливою є здатність оратора швидко орієнтуватися, щоб не і робити трагедії з дрібниць і не стати в результаті цього смішним.

Цицерон зазначав, що для знаходження змісту промови орато­рові потрібні три речі: проникливість, розуміння (наука) і ревність (запопадливість). Він визнавав, що на першому місці серед ознак оратора має бути обдаровання, але без ревності не обійтися,бо«саме обдаровання збуджується у діяльність» ревністю.

Цицерон писав, що для оратора немає нічого важливішого під час «виголошення промови, ніж прихилити до себе слухача і так його збудити, щоб він керувався більше якимсь душевним пори-

Іванням і хвилюванням, між порадою і розумом»'. Як бачимо, ан­тична риторика надавала перевагу почуттям і моралі, а не розуму і практичності.

г!; Чим досягається прихильність і, отже, як можна подолати опір І аудиторії? На це в Цицерона також є відповідь: «Прихильність же | досягається достоїнством людини, її подвигами і бездоганним | життям... ораторові приходить на допомогу ще м'якість голосу, | скромний вираз обличчя, ласкавість мовлення; якщо ж доводиться | виступати різкіше, слід показати, що ти змушений це робити про-Iти волі. Досить корисними бувають ознаки добродушності, благо-| родства, лагідності, поштивості, відсутності жадоби й користолюб-I ства; всі ці прикмети людини дуже сприяють прихильності до неї і

відвертають від тих, хто цими якостями не володіє. Неможливо викликати у слухача ні жалю, ні ненависті, ні ворожнечі, ні страху, ні слів співчуття, якщо всі ці почуття, які оратор прагне викликати у судді, не будуть виражені або, краще сказати, викарбувані на його власному обличчі»'.

Є й суто практичні застереження:

вступ має бути не швидким, щоб слухачі могли зрозуміти суть справи, висновки — не повільними й не затягнутими;

хто говорить коротко і стримано, може повідомити про щось,

але не схвилювати;

ненависть приборкують доброзичливістю, озлоблення знищуєть­ся співчуттям;

вправно використані веселий жарт, дотепний гумор також викли­кають прихильність слухачів, пом'якшують суворість, показують оратора людиною освіченою й тонкою.

Таким чином, ораторський ідеал класичної античної риторики майже повністю сформований у трактатах Цицерона, оскільки римський оратор врахував і думки своїх попередників — грецьких

риторів.

У риториці Арістотеля варто підкреслити таке актуальне поло­ження про довіру до оратора, яка допомагає подолати опір ауди­торії: «Є три причини, що викликають довіру до мовця... — це розум, доброчинність і доброзичливість...».

У гомілетиці основна вимога до оратора полягала в тому,щобвін відповідав морально-етичному канону християнських запо­відей.

У творіннях першого церковного проповідника Василя Вели­кого сказано: «Хай не буде в тебе софістичних прикрас у слові... промов гордовитих і рішучих, але у всьому відсікай величність. Будь добрим з другом, не злопам'ятним до зухвалих, людино­любним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвали­ся сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй та не чекай звинувачень від інших. Не будь тяжким у виговорюваннях, звину­вачуй не скоро і не з пристрасним рухом, бо це — ознака зарозу­мілості; не засуджуй за малозначуще, ніби сам ти суворий правед­ник...».

У «Риториці» невідомого автора (1620 р.) про ритора і його доб-

рослів'я сказано: «Ритор... досить мистецький у науці мовлення... [вміє говорити] доречні й похвальні промови в справах і на міських судах за звичаєм і законом тієї держави, де народився... [добирає] необхідні слова до усякої справи.. .безславної чи слави достойної, багатої чи бідної, праведної чи нечестивої... великі справи стис­лими словами... [щоб були присутні] світлість й сяяння сло­весне...

д Пам'ять створюється вивченням і читанням божественного писання, а також літописів — для зміцнення розуму мовця й слу­хача».

Слов'янський риторичний ідеал найповніше сформований у 10 книгах «Про риторичне мистецтво» (1706 р.) Феофана Прокопо-

• вича, зокрема у розділі «Що робить оратора знаменитим». Зага­лом продовжуючи традиції античної риторики, відповідно визна­ючи її вимоги до оратора, Феофан Прокопович наголошував на патріотичності й почесності місії оратора, на його таланті й пра­цьовитості. Це видно зі «Вступу» до праці, в якому Феофан Про-у копович звертається до молоді, що прийшла вчитися до Києво-I Могилянської академії:

І «Молоді оратори!

у Приступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете ш до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки ко­рисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а на благо релігії і Батьківщини... це є та цариця душ, княгиня мис-^ тецтв, яку всі вибирають з уваги на достоїнство, численні бажають 1 з огляду на користь, а лише деякі осягають, як внаслідок нерівних Ц сил таланту, так і через обсяг самого предмета...; потрібно, щоб у ми намагалися вкласти працю і зусилля, рівні тому подиву, котрий Я кожний має перед красномовством... Вас закликає на громадські діла Батьківщина, церква... благає вас взяти участь у полемічних дискусіях; сама слава кличе кожного з вас передати своє ім'я на­щадкам...»'.

і Навіть у часи Прокоповича, а це вже початок XVIII ст., про ора­торство говорилося як про велику, почесну й корисну роботу, яка вирішує найважливіші справи і приносить людині «дивну приємність». Оратор турбується і проводить найважливіші справи «на форумі, в судах, курії, сенаті, царському палаці, у священних храмах і найсвятіших церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу, тлу-| мачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголо­шує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом,

; все, що тільки є у природі речей, може бути предметом [промов] І. оратора... Він замикає в межах свого слова всі важливі справи.

.. .Гравець не так досконало володіє м'ячем, як оратор душею лю­дини»1.

Цими думками не вичерпується обсяг ідей і зміст інформації про риторику як обов'язок оратора, як дар переконливої мови, що «лікує душі»; інформації, висловленої у десяти книгах «Ритори­ки» Феофана Прокоповича. Він знову закликає молодь до праці:

«Українські юнаки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не об­манути вашого довір'я, сумлінності, зусиль і праці для осягнення цих та інших незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу присвяти­ти цій дуже приємній праці, бо це мистецтво настільки почесне й корисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кін­ці світу, то однак його треба б шукати. Адже воно своєю цін­ністю перевищує будь-які труднощі і працю»2. Як бачимо, це па­фосне ставлення Ф. Прокоповича до риторики й оратора повністю відповідає, а часом і перевищує те, що панувало в античній ри­ториці.

Риторичний ідеал

В античній риториці послідовно виробилися два риторичні ідеа­ли. Для ораторів — носіїв першого ідеалу — головним у риторичній діяльності є переконливість, далі істинність переконливого мовлен­ня, моральність на користь суспільству, чіткість і впорядкованість. Цей ідеал називають сократівським.

Другий риторичний ідеал вважають софістичним. Для носіїв і прихильників цього ідеалу характерною є формальна переконли­вість, надмірна словесна краса, пишність, вибагливість мовлення, самовираженість і корисливість оратора.

Сучасні ритори вважають, що зараз діють три риторичні іде­али3.

Перший з них можна назвати близьким до софістичного, аленинівін дуже американізований, саморекламний, нав'язливий,такий,що повсюдно заполонив собою засоби масової інформації і спря­мований на маніпуляцію свідомістю мас.

Другий риторичний ідеал несе в собі морально-етичні цінності східнослов'янського, давньоукраїнського ідеалу. Він близький до першого античного ідеалу — ідеалу переконаності й істинності, ідеалу Платона і Сократа.

Третій риторичний ідеал сформувався в імперський і радянський часи. Цей риторичний ідеал називають тоталітарним, пропаган­дистським.

Усі ці ідеали у видозмінених формах живуть і нині в мовосфері

(сучасного українського суспільства. І це закономірно. Шкода, що вони разом не становлять єдиної виваженої риторично-ідеальної системи, в якій мали б відповідати певним соціальним моделям життя і поведінки мовців. На жаль, в українському суспільстві нині поширюється сучасний американський риторичний ідеал, чужий слов'янській культурі, зокрема українській, яка завжди мала міцні традиції успадкування еллінської античної культури. Американ­ський ідеал перемагає наші ідеали у засобах масової інформації і масової культури. Українське суспільство ще не звільнилося і від тоталітарного риторичного ідеалу. Нагальні, закличні, категоричні, безапеляційні промови багатьох наших політиків сприймаються як рудименти радянської епохи: авторитарне мислення, нетерпиме

»1 монологічне мовлення, мовна агресія, телефонне право, влада на слово, підкорення співрозмовника тощо. Все це можна назвати політизованою псевдориторикою.

Слов'янський, давньоукраїнський риторичний ідеал формувався на античних грецьких традиціях та християнських морально-етич­них цінностях. Характерними ознаками для нього є честь, благо­родство, смиренність, милосердя, шляхетність, слухняність, по­божність, духовність. Ці засади сформували риторичний ідеал любові, або ідеал гуманістичної риторики, спрямованої на досяг­нення гармонії стосунків за допомогою засобів мовного спілку­вання.

У грецькій риториці слово любов було багатозначним:

1. Любов конкретно-чуттєва, еротична. Це пристрасть (любощі), і чуттєвий потяг до віддаленого суб'єкта (туга за кимось).

2. Любов-симпатія (почуття внутрішньої близькості, спорід­неність душ). Підвиди: дружба, відданість, інтерес (до науки), по­вага, любов батьків.

3. Любов розумна — повага, розум, обов'язок, опіка. | 4. Любов почуттєва — співчуття, жалість, співпереживання.

Гармонія в риториці — це логічна послідовність міркувань і впорядкованість мовлення, це міра матеріалу і помірність його викладу, певний мовленнєвий лад. В античній риториці гармонія називалася космосом і означала «впорядкованість», «прикра-шеність». Звідси й сучасне значення слова космос (лад всесвіту) | та слова косметика (прикрашеність, упорядкованість).

| Ритори-педагоги завжди вважали, що розум, почуття, волю тре-I ба виховувати на засадах добра, краси, гармонії. Риторика любові ; запобігає конфліктам, пом'якшує конфлікти і суперечки, гармоні-І; зує суспільство. Про це мають пам'ятати не тільки оратори, а й усі мовці, зокрема педагоги, політики, урядовці, лідери суспільної думки.

Основні вимоги до промовців в аспекті риторичного ідеалу мож­на згрупувати в такі позиції:

1. Сповідування певного риторичного ідеалу, тих принципів, які визначають обраний ідеал, реалізація ідеалу в риторичній прак­тиці через дотримання певних рис.

У системі слов'яно-українського риторичного ідеалу, що роз­винувся на ґрунті античної риторики в епохи (барокову, романтич­ну, неоромантичну) українського національного відродження, були необхідними такі риси: системність, чіткість, міра, порядок, рівно­вага, витримка, терпіння, самодисципліна, витривалість, подвиж­ництво.

В такому риторичному ідеалі переважала гармонійна триєдність:

а) ідея, думка, задуми, істинність;

б) моральна спрямованість на добро, етичність, благо, справед­ливість, гуманність;

в) краса як гармонія змісту і форми, доцільність і мовна довер­шеність.

Цей ідеал започаткувався на грунті візантійсько-слов'янської християнської філософії, потім підтримувався ідеями ренесансної західноєвропейської духовної культури та реформаційними впли­вами. Можна вважати, що у XVI ст. в основних рисах визначився український риторичний ідеал (Лаврентій Зизаній, Памво Берин-да, Іов Борецький, Іоаникій Галятовський, Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький та ін.) у контексті загальних реформацій­них змін і слов'янського Відродження. У XVII ст. український ри­торичний ідеал набув рис полемічності, значно зміцнився підтрим­кою українського козацтва, що збройною силою виступало на за­хист українських вольностей, земель, християнської віри і рідної мови (Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького). Це доба українського бароко, наснажена захід­ноєвропейськими ідеями гуманізму, раннього Просвітництва у синтезі з українською ментальністю і суспільно-історичними та культурними процесами на вже роз'єднаних українських землях. Найбільшого розквіту український риторичний ідеал досяг у пе­дагогічній, науково-навчальній і суспільно-культурній діяльності визначних риторів, проповідників, педагогів Київської колегії, а потім Києво-Могилянської академії (П. Могила, І. Гізель, С. Явор-ський, Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Козачинський, Г. Кали-новський, О. Козачківський, Ф. Кокуйлович, К. Кондратович, О. Ко-нонович-Горбацький, 3. Козлович)', Всі вони викладали риторику

в Києво-Могилянській академії та колегіумах і семінаріях міст і

і містечок України (наприклад, Чернігові, Переяславі та ін.),писа-

; ли підручники з риторики.

; У XVII—XV III ст. сформувався український бароковий риторич-

' ний ідеал з перевагою кордоцентризму, ліроепічності, естетичності, вільнодумства (його риси помітні в українській літературі з часів Київської Русі, епохи І. Вишенського і Г.Сковороди та аж до кінця

; XX ст.). Наступні часи додали до риторичного ідеалу свої риси.

Лінгвіцид української мови, постійні заборони й утиски усіх культурних форм суспільного життя у багатьох українців гасили національну свідомість, а в інших її пробуджували, спонукали до опору, гартували волю, змушували до винахідливості у художній мовотворчості. Український риторичний ідеал стає пристрасним,

; вольовим, образним, багатожанровим, бо шукає шляхи свого ви­раження в умовах заборон. Його формують мовотворчість Івана Котляревського, супліки й оповіді Григорія Квітки-Основ'яненка, поеми й особливо послання Тараса Шевченка, записки Пантелей­мона Куліша, публіцистика Михайла Драгоманова, історичні праці і політичні промови Михайла Грушевського, присвяти й промови та поеми Івана Франка, поетична «огненна мова» Лесі Українки, мовні дискусії Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, епістолярій Панаса Мирного, журналістика Олени Пчілки і ще творчість багатьох визначних українських мов­них особистостей.

Тоталітарна самодержавна і радянська епохи породили «мову влади», авторитарне, директивне мовлення, за античною ритори­кою — «агональне» мовлення. Сучасне українське суспільство прагне позбавитися цих тоталітарних нашарувань, оновити свої духовну і культурну сфери, тому надає перевагу конструктивному діалогу, мовному порозумінню, ідеям гуманістичної риторики.

2. Моральний обов'язок оратора — бути чесним, справедливим, доброчинним, відкритим для людей.

3. Висока освіченість оратора. Оратор повинен мати ґрунтовні знання не тільки з предмета мовлення, а й з проблем усього курсу цієї дисципліни і дотичних тем із суміжних наук.

4. Обов'язковим для оратора є вільне володіння сучасною укра­їнською літературною мовою, зокрема її стилістичною системою, функціональними стилями та жанрами, способами та прийомами організації художніх засобів для підготовки й виголошення промов.

5. Виразне індивідуальне мовомислення. Добре, якби кожен ора­тор, промовець мав власний ораторський стиль з характерними індивідуальними рисами свого публічного мовлення, вмів створю­вати потрібну тональність, колорит спілкування.

6. Промовець має бути національне свідомою особистістю і по­зитивно впливати на мовну практику.

До індивідуального ораторського стилю можна віднести:

— усвідомлення потреби і виховання оригінального мовомис-

лення;

— власну мовотворчу манеру, що виявляється в особливостях композиції промови, побудови фраз, схильності до вживання пев­них слів і словосполучень, окремих художніх засобів;

— поведінку промовця в аудиторії; вміння відчувати«центр»спілкування, вчасно переключати увагу слухачів;

— кінесику і міміку та характерні жести;

— техніку вимови і дикцію, ритмомелодику. Отже, той, хто хоче стати майстерним промовцем (оратором, красномовцем), повинен подбати про:

— освіченість і глибокі знання свого фаху та дотичних донього;

— риторичний ідеал, який би хотів наслідувати;

— пошук промовців, чиє мовлення відповідає його смаку,в кого він хотів би вчитися, знайти свій мовний авторитет;

— власний ораторський стиль;

— вміння вести розгорнений монолог (лекцію) з фахової пробле­матики;

— вміння вести конструктивну бесіду;

— володіння полемічним красномовством, культурою діалогу і полілогу у дискусіях і диспутах;

— морально-етичний облік освіченої і вихованої людини;

— вміння користуватися скарбницею античної і національної риторики, ораторським досвідом попередників і сучасників (вико­ристовувати взірці промов і текстів, прийоми риторичної техніки, стилістичні засоби національної мови).

ВИДИ КРАСНОМОВСТВА





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 796; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.81.89.248 (0.011 с.)