Тема 1. Діти з порушенням мовлення (головні аспекти логопедії)

ОСНОВИ ЛОГОПЕДІЇ

 

 

ТЕМА 1. ДІТИ З ПОРУШЕННЯМ МОВЛЕННЯ (ГОЛОВНІ АСПЕКТИ ЛОГОПЕДІЇ)

 

Роль мови та мовлення у онто- та філогенетичному розвитку людини

1) Перша та друга сигнальні системи людини, що корелюють з правою та лівою півкулями головного мозку.

2) Мова як єдність предметного та абстрактного.

3) Дипластія як єдність протилежностей.

4) Мова як засіб мислення та освоєння дійсності людиною: взаємна трансформація предметної (почуттєво-емоційної сфери) та знакової (абстрактно-логічна сфера) реальності.

5) Здатність висловлювати (виражати) себе через мову – унікальна властивість людини.

6) Мова та соціальна агресія (сутність ненормативної лексики)

7) Мова як засіб маніпуляції індивідуальною та масовою свідомістю.

8) Мова як засіб нейролінгвістичного програмування (номінативний та процесуальний лад психіки людини)

Загальні положення логопедії

 

Найважливішою психічною функцією людини є мовлення – основний засіб спілкування людей. Але мова – це не лише найважливіше знаряддя спілкування людей, а й могутній засіб набуття знань. Без розвиненої мови діти не зможуть здобути міцних і ґрунтовних знань з основ наук, не зможуть гармонійно розвиватися. Від рівня мовного розвитку учнів залежить і успішність їх навчання в школі. Наприклад, недосконалі навички читання призводять до того, що діти мало і неохоче читають, позбавляючи себе одного з найважливіших джерел знань і збагачення словникового запасу. Обмеженість словникового запасу і низька техніка читання перешкоджають дітям зрозуміти прочитане. Через низький розвиток мови учням важко давати логічно обґрунтовані відповіді на запитання, зв’язко й послідовно розповідати зміст прочитаного.

Це негативно впливає й на інші сторони діяльності дітей, вони втрачають інтерес до навчання, не вміють зосередитися під час виконання завдання, в них уповільнений темп роботи, недостатня спостережливість, низька мовна активність. За допомогою мовлення людина передає іншим людям свої думки, почуття, бажання, досвід, спонукає їх до вчинків і дій.

Розвиток мислення значною мірою зумовлений розвитком мовлення і, навпаки, розвиток мовлення залежить від розвитку мислення. В багатьох дефектологічних дослідженнях доведена роль мовлення в розвитку компенсаторних процесів при різноманітних формах дитячих аномалій.

 

До окремої групи відносять дітей із значними порушеннями мовлення при збереженому слуху та інтелекті. Це особлива категорія дітей – діти з порушенням мовлення. Вивченням, попередженням і корекцією порушень мовлення займається галузь наукової і практичної дефектології –ЛОГОПЕДІЯ.

В основі методів логопедичної науки лежать принципи розвитку, системного підходу, розгляду мовленнєвих порушень у взаємозв’язку мовлення з іншими сторонами психічного розвитку.

Принцип розвитку полягає в тому, що замість фіксації і опису мовленнєвих порушень, які має дитина на даний момент, необхідно встановити, якими паталогічними факторами викликані ці зміни та простежити динаміку їх розвитку. Утруднення в артикуляції звуків мовлення викликають різні недоліки вимовляння. Нечіткість артикуляції може призвести до відставання в оволодінні звуковим складом слова, а це, в свою чергу, до аграматизмів у писемному мовленні. Крім того, нечіткість артикуляції призводить до обмеження мовної активності.

Принцип системного підходу відтворює складну структуру мовленнєвої функції, яка включає звукову, вимовляльну сторону мовлення, фонематичні процеси, лексику і граматичну будову.

Нині в Україні спостерігається тенденція до зростання мовленнєвих вад у дітей. Це обумовлено погіршенням екологічних і соціально-економічних умов життя. Хоча мовлення є найпізнішою філогенетично сформованою психологічною функцією та вона однією з перших реагує на несприятливі умови розвитку організму, тим самим сигналізуючи про ушкодження нервово-психічного стану здоров’я дитини. Умови життєдіяльності організму, його взаємодія з оточуючим середовищем, режимами руху, діяльністю є важливим індикатором багатьох психічних процесів.

Загальновідомо, чим вища рухова активність дитини, тим інтенсивніше розвивається її мовлення. Мовлення – один з основних елементів у рухово-просторових вправах. Ритм віршів, приказок, прислів’їв сприяє розвитку координації, загальної і тонкої мимовільної моторики. За допомогою віршів виробляються правильний темп мовлення, дихання, мовленнєвий слух, пам’ять.

Коли дитина опановує рухові вміння та навички, одночасно розвивається й координація рухів. Формування рухів відбувається за участю мовлення. Точне динамічне виконання вправ для ніг, тулуба, рук, голови розвиває досконалість рухів артикуляційного апарату. Особливо тісно це пов’язано зі становленням мовлення, розвитком тонких рухів пальців рук. Не знаходячи потрібного слова для пояснення, людина починає допомагати собі жестами. І навпаки. Дитина, яка зосереджено зайнята письмом, малюванням, допомагає собі, невимушено висунувши язика. Досвідчений дослідник дитячого мовлення М. Кольцова помітила, що рухи пальців рук пов’язані з мовленнєвою функцією. Відомо, що однією з перших форм спілкування первісних людей були жести. Розвиток функцій руки і мовлення у людини відбувається паралельно. Отже, є всі підстави розглядати кисть руки як орган мовлення (як і артикуляційний апарат). З цього погляду проекція руки є ще однією мовленнєвою зоною мозку.

У дітей з вадами мовлення спостерігається виражена загальна моторна недостатність різного ступеню, а також відхилення в розвитку рухів пальців рук, оскільки ці рухи тісно пов’язані з основною функцією. В зв’язку з цим в системі навчання та виховання дітей з вадами мовлення передбачаються корекційно-виховні заходи в даному напрямі.

Логопеди і вихователі практикують під час занять спеціальні вправи.

Можна говорити про людей, які мають незначні (НВМ) або важкі вади мовлення (ВВМ).

Недостатня сформованість усного мовлення поєднується з недорозвиненням фонематичного аналізу та синтезу, що призводить до ускладнення засвоєння навичок читання та письма. Недорозвинення мовлення часто поєднується з неврологічними та психопатологічними порушеннями.

За даними Є. Мастюкової виділено найхарактерніший з них гіпертензійний-гідроцефальний синдром – синдром підвищеного внутрішньочерепного тиску, який проявляється у порушенні розумової працездатності, довільної діяльності, поведінки, у швидкому виснажуванні, перевтомі від будь-якої діяльності, підвищеній збудливості, роздратованості, рухливій розгальмованості. Такі люди погано переносять жару, духоту, поїздки у транспорті, скаржаться на головний біль і запаморочення.

У людей із ВВМ під час неврологічного обстеження часто спостерігаються нерізко виражені рухові порушення. Вони характеризуються змінним тонусом, некоординацією рухів, недостатньо диференційованою моторикою пальців рук тощо. При цьому обстеження вищих психічних функцій часто виявляє недоліки окремих видів гнозису та праксису. У більшості осіб з ВВМ спостерігаються специфічні стійкі помилки під час читання та письма. Дослідженнями Р. Лалаєвоі встановлений взаємозв'язок ступеня та виду порушення читання і письма зі станом усного мовлення.

 

І етап (1800 - 1860) – вивчалися мовленнєві порушення емпірично.

ІІ етап (1861 - 1880) – мовленнєві порушення вивчалися теоретично.

ІІІ етап (1881 - 1900) – прагнення до цілісного розгляду кожної з форм мовленнєвих патологій з урахуванням етіології, механізмів, симптоматики, перебігу та методів подолання.

ІV етап (1901 - 1925) – системність та диференційованість вивчення мовленнєвих порушень. До вивчення порушень мовлення сформувався міждисциплінарний підхід (анатомія, фізіологія, педагогіка тощо), який враховував вплив різноманітних чинників.

До революції 1917 року в Україні не існувало державної логопедичної допомоги дітям з порушенням мовленнєвого розвитку. Після 1917 р. логопедичну допомогу визнали необхідною – почали створюватися спеціальні кабінети, де лікували заїкуватість у дорослих. На жаль не враховувались інші види мовленнєвих розладів, не надавалася логопедична допомога дітям.

На початку 30-х рр. логопедична допомога в Україні, зокрема у Харкові, набула нових форм: лікували не лише заїкуватість, а й інші вади мовлення, надавалися консультації школярам-логопатам, малюкам дошкільного та перед дошкільного віку, відбувалося обстеження дітей у школах, дитячих садках. Уперше в Україні тут було відкрито спеціальний дитячих садок для логопатів та проводилася логопедична робота в загальних і допоміжних школах.

Різноманітні форми логопедичної допомоги сприяли розвитку нових методів діагностики мовленнєвих вад, визначенню процесів виникнення та розвитку окремих видів мовленнєвих розладів. На початку 30-х рр. логопедія виокремилась як галузь дефектології. У цей період в Україні розгорнулася значна робота щодо здійснення загального обов’язкового навчання глухих, сліпих і розумово відсталих дітей та організація підготовки дефектологів для спеціальних закладів освіти.

З 1 січня 1940 р. в кожній допоміжній школі вводилася посада вчителя-логопеда, для дітей загальноосвітніх шкіл організовувалися логопедичні пункти (всього 15): Київ – 4; Харків – 4; Сталіне – 1; Дніпропетровськ – 1; Одеса – 2; Ворошиловград – 1; Запоріжжя – 1;% Полтава – 1. Логопедія як окрема дисципліна була введена в навчальні плани різноманітних педагогічних закладів, на базі яких готували та підвищували кваліфікацію вчителі загальноосвітніх і спеціальних шкіл. А у 1941 році, з початком війни, в Україні припинилась підготовка вчителів-дефектологів.

У післявоєнні роки в Україні відновилася підготовка вчителів-логопедів і розпочалася робота по розробці теоретичної концепції розгортання диференційованої системи спеціального виховання та навчання дітей із психофізичними вадами. Склалися сприятливі умови для виділення сурдопедагогіки, тифлопедагогіки, олігофренопедагогіки, а згодомі логопедії в самостійні науки. Все це сприяло розробленню теорії і практики навчання і виховання дітей з порушеннями інтелекту, зору та слуху.

З відбудовою народного господарства, підвищенням соціокультурного рівня громадян України проблема спеціального навчання з порушенням мовленнєвого розвитку ставала нагальнішою; розгорталася робота, спрямована на реорганізацію системи спеціальної освіти дітей з вадами психофізичного розвитку, включення до цієї системи закладів для дітей з вадами мовлення. На цьому етапі почали робитися перші кроки в розвитку системи логопедичної допомоги дітям. На початку 50-х років логопункти відкривалися не лише на базі шкіл, а й при дитячих поліклініках, пізніше – при диспансерах, яслах та будинках дитини, які обслуговували дошкільників та молодших школярів. У цей час в Україні гостро відчувалася потреба у створенні школи для учнів, які не встигали в навчанні внаслідок таких мовленнєвих вад, як порушення письма, читання, вимови. Саме ці обставини були однією з причин другорічництва серед дітей масової школи. Досить активною щодо виявлення дітей з вадами мовлення була діяльність І. Дьоміної, М. Савченко та ін. Виникла необхідність відкриття спеціальних закладів для дітей з вадами мовлення.

Мовленнєві порушення

Найскладніші мовленнєві порушення зачіпають як фонетико-фонематичну, так і лексико-граматичну сторони мовлення, призводять до загального недорозвинення її – від повної відсутності або лепетного стану до розгорнутого мовлення, але з елементами фонематичного і лексико–граматичного недорозвинення.

Р.Є. Левіна виділяє три рівні загального недорозвинення мовлення.

Перший рівень характеризується цілковитою або майже цілковитою відсутністю словесних засобів спілкування у віці, коли в нормальної дитини (5 – 6 років) мовлення в основному сформоване. При цьому рівні мовленнєвого розвитку словниковий запас дитини складається здебільшого із звукових і звуко–наслідувальних комплексів, які супроводжуються жестами, як правило, незрозумілих для навколишніх.

Другий рівень характеризується тим, що мовленнєві можливості дітей значно зростають, спілкування здійснюється не лише за допомогою жестів і лепетних уривків слів, а й мовленнєвими засобами, хоч і досить спотвореними в фонематичному і граматичному відношеннях.

Третій рівень передбачає розгорнуте повсякденне мовлення без грубих фонетичних і лексико–граматичних відхилень, але з окремими порушеннями в фонетиці, лексиці й граматиці.

Порушення мовлення характеризується тим, що:

· з’явившись, самостійно не зникають, а закріплюються;

· не відповідають вікові мовця;

· потребують логопедичної допомоги залежно від їх характеру;

· виникнення неправильного мовлення може позначитися на подальшому розвитку дитини, затримуючи і спотворюючи його.

Різноманітні мовленнєві дефекти, які є первинними у дітей з порушенням мовлення, спричиняють вторинні відхилення в їх загальному і мовленнєвому розвитку. Мовленнєві порушення можуть мати як центральний так і периферичний характер.

До факторів, що зумовлюють мовленнєві порушення, відносять: внутрішньоутробні та прижиттєві ураження ЦНС, які викликані травмами, інфекціями, інтоксикаціями і зачіпають слухомовну ділянку кори головного мозку. Травми і хворобливі процеси можуть спричинювати різні анатомічні недоліки і в будові артикуляційного апарата. В цих випадках мають місце органічні причини мовленнєвих порушень. Часто зустрічаються і функціональні порушення мовлення, коли немає ніяких органічних змін у будові ні периферичного, ні центрального відділів мовленнєворухового аналізатора

Усі мовленнєві порушення слід поділити на дві групи:

а) порушення усного мовлення;

б) порушення писемного мовлення.

 

Порушення усного мовлення поділяються на два типи:

а) порушення фонаційного (зовнішнього) оформлення вимовляльної сторони мовлення;

б) структурно-семантичне (внутрішнє) системне, або поліморфне, порушення мовлення.

При фонетичних порушеннях вади мови зводяться лише до неправильної вимови звуків (здебільшого свистячих, шиплячих, л, р). При нормальному слухові й нормальному мовному апарату ці вади легко переборюються дітьми з допомогою вчителів, батьків або самостійно шляхом наслідування правильної вимови.

Фонаційні мовленнєві розлади диференціюють залежно від ураження тієї чи іншої ланки:

· голосоутворення;

· темпоритмічної організації висловлювання;

· інтонаційно-мелодичної;

· звуковимовляльної.

Причини виникнення порушення голосу можна поділити на органічні та функціональні.

Органічні можуть бути периферичними та центрально обумовленими. В основі органічних порушень голосу периферичного характеру лежать такі захворювання голосового апарата, як співучи вузлики на голосових зв’язках, папіломатоз гортані і голосових зв’язків (бородавчі пухлини), стеноз гортані (звуження гортані) після дифтерії, поранення, опіку гортані. Вони ведуть до деформації гортані і голосових зв’язок, а це призводить до обмеження їх рухливості.

Дисфонія (афонія) (від грец. dis – префікс, який означає розлад, і phone – голос; a – частка, яка означає заперечення) – відсутність або розлад фонації внаслідок патологічних змін голосового апарата. Синоніми – порушення голосу, порушення фонації, фонаторні порушення, вокальні порушення. Виявляється у відсутності фонації (афонія), або у порушенні сили, висоти і тембру голосу (дисфонія). Може бути зумовлена органічними або функціональними розладами голосоутворюючого механізму центрального або периферичного характеру, виникає на будь-якому етапі розвитку дитини. Порушення може бути самостійним (ізольованим) або входити до ряду інших порушень мовлення.

Дисфонія характеризується грубим, глухим, здавленим голосом при напрузі дихального апарата, а також м’язів глотки, гортані, шиї.

Фонастенія (від греч. рhone – звук, голос і астенія) – слабкістьголосу, функціональне порушення голосу, коли при відсутності механічних пошкоджень гортані голос зникає назавжди чи, що буває частіше всього, періодично то послаблюється, то зовсім зникає (афонія): голосовий ефект не відповідає вольовому імпульсу на голосі зв’язки. Вказані розлади голосу зазвичай проявляються в наступних формах:

· голос сильно втомлюється без видимих причин, при голосовій роботі з’являється роздратування, відчуття тиску, царапання, печія; кашель, біль в різних областях голови і грудей; ці суб’єктивні відчуття не відповідають стану гортані, так як дуже часто в ній немає ніяких об’єктивних хворобливих процесів;

· при співі і мовленні голос дуже втомлюється без яскраво виражених суб’єуктивних відчуттів;

· голос втрачає свої музичні якості: з’являється детонурування, дистонурування, не чиста інтонація, при дихальний звук ("дике повітря");

· з’являється тремтіння в голосі, яке супроводжується почуттям голосової втоми;

· голос часто несподівано переривається, зникає;

· при спробах до голосової роботи в фонаційному апараті виникають судоми і голос не звучить (судомна фонація).

Частіше всього фонастенією страждають особи, що мають діло з публічним мовленням: оратори, співаки, актори, вчителі. Розвивається при неправильному використанні голосового апарата, як при мутації голосу. Кількісне зловживання голосовою роботою в цей період викликає якісні зміни голосу патологічного характеру. Надмірний спів на високих чи низьких тонах (в останньому випадку надовго зостається грубий і хриплий голос) в цей час дуже небезпечний При цьому частіше всього страждають високі голоси: вони надто напружено, судорожно працюють, щоб бути почутими на великій відстані. Судорожність веде до фонастенії.

Легкі захворювання горла (катар, насморк тощо), послабляючи голосові механізми, призводять до фонастенії, так як отримується надмірне навантаження на ці механізми. До фонастенії приводять анемія, хлороз, після хворобливі, частково після грипозні періоди. Грип нерідко являється і прямим етиологічним фактором.

Зазвичай легкі форми фонастенії, коли намагаються подолати їх силою, переходять у важку форму.

Часто фонастенічні розлади являються результатом неправильної постановки співу і мовлення, частково дихання, голосу, артикуляції. Фонастенія більше всього розповсюджена серед співаків.

До основного факту фонастенічного порушеня голоса як наслідок приєднується часто психічні нашарки, які підтримують хворобу. Патологічні механізми особливо легко закріплюються у невротиків. Крайня форма функціонального порушення голосу є істеричний мутизм – раптова і повна втрата голосу і неможливість навіть шепітне мовлення, що може бути пов’язане із сильним переляком. Ісиерічна німота часто переходить в подальшому в заїкуватість. Фонастенія можлива і чисто психогенного характеру.

Медичне лікування як правило не покращує голосу. Головне при боротьби з фонастенією – уникнути перенапруги голосу, берегти голос, дати йому спокій, перестати на час користуватися голосом.

Для характеристики голосу, що ухиляється від норми, існує велика кількість визначень: слабкий, форсуючий, лементний, верескливий, грубий, сиплий, хриплий, горловий, тремтячий, переривчастий, заливчастий, гугнявий, здавлений, носовий, монотоний тощо.

Визначення слабкий, форсуючий, лементний, верескливий говорять про зміни сили голосу.

Слабкість голосу може залежити або від слабкості дихального апарата, або від недостатності енергетичного змикання голосових зв’язок. Якщо змикання уповільнене, запызнюэться, то відбувається витік повітря до початку мовлення – виходить голос з придихом.

Форсуючий, різкий звук говорить про зайву напругу (пшеркинезип) голосових зв’язок або навіть про дійсні гіперкинези в області гортані; якщо напруга падає на низькі тони – голос звучить крикливо, якщо ж на високі тони – виходить верескливий голос.

Визначення переривчастий, тремтячий вказуэ на порущення плавності звучання, причинами чого може бути гіперкинези, судоми в області м’язів гортані або дихальних м’язів.

Заливчастий голос як правило буває при мовленні на вдиху, що відбувається при хвилюванні, квапливості, а також при тахілалії, баттаризмі.

Приглушено звучить голос, який застрягає в задній частині ротової порожнини и тому швидко згасаює. У протилежність приглушеному голосу відрізняють дзвінкий, тобто правильно спрямований у передню частину ротової порожнини і там резонуючий. При мовленні із стиснутою, малорухливою артикуляцією, особливо губ і щелеп, виходить закритий звук голосу. Так званий білий звук є результатом постійної, малорухливої усмішки на обличчі того,хто говорить.

Тріскучий голос залежить від скороченогьт звучання голосних і перебільшуванні приголосних, що спостерігається в заїкуватих та глухих.

Носовий, гугнявий відтнки голосу є показником улучення повітряної струменю в носоглотку. Гугнявий відтінок вважається набільш значнго ступеня носового звучання, причому більшості звуків. Він спостерігається при расщелинах м’якого та твердого піднебіння, а також при паралічах м’якого піднебіння після дифтерії, при псевдобульбарній і бульварній дизартрії.

При подразненні і набряканні гортані і голосових зв’язок, а також тільки при накопиченні слизу в гортані змикання голосових зв’язок неповне, нещильне, через них проривається так званий дике повітря, в результаті голос звучить сипло. Сиплий голос спостерігається також в період мутації голосу.

Хриплий голос – наступний, більш сильний ступінь сиплого голосу. Причинами його можуть бути набряки, опухали в гортані, папіломатоз, стеноз гортані, порушенні інервації голосових зв’язок, тобто парези і паралічі м’язів гортані і голосових зв’язок. Інколи у випадку забруднення коливання справжніх голосових зв’язок появляється коливання помилкових голосових зв’язок, їх коливання більш грубе, а гллос звучить як квакаючий.

Темп є виразник засобів усного мовлення. Людина, яка має нормальний темп, проголошує за секунду від 9 до 14 звуків, при прискоренні – 15 – 20 звуків за секунду, але проголошення не змінює своєї виразності та вибагливості.

Браділалія (від грец. bradis – повільний і лат. lalia – мовлення) – патологічно повільний темп мовлення. Синонім – брадіфразія, брадіартрія Причиною є загальна млявість, паретичність мовленнєвих м’язів, що характерно для деяких форм дизартрії. Виявляється у повільній артикуляції, яка зумовлена порушенням мовних центрів у корі головного мозку. За своєю природою може бути органічною або функціональною.

В історії вивчення порушень темпу і ритму мовлення браділалія описувалась в синдромі будь-якого соматичного, неврологічного чи психічного захворювання.

З кінця ХІХ століття її визначили як окреме порушення темпу мовлення. В етіології дослідники виділяють спадкову природу (Ю.А. Флоренська, 1934; Д. Вейс, 1950; М. Зеєман, 1862; М.Е. Хватцев, 1959), екзогенні фактори (інтоксикація, асенізація тощо), психологічні причини (виховання, наслідування тощо – А. Лібоманн,1900; А. Гутцман, 1900).

На думку деяких авторів, в патогенезі браділалії велике значення мають: патологічне посилення гальмівного процесу, який починає домінувати над процесом збудження (М.Е. Хватцев, Ю.А. Флоренська, В.С. Кочергіна); центральні порушення (М. Зеєман).

Як самостійне порушення браділалія зустрічається частіше всього в осіб флегматичних, повільних, в’ялих. Подібні з браділалією особливості мовлення спостерігаються у жителів північних країн, де вони є звичайною формою мови.

Мовна характеристика (симптоматика) браділалії різноманітна: уповільнення темпу зовнішньої та внутрішньої мови, уповільнення процесу читання і письма, монотонність голосу, інтер- та інтравербальне уповільнення (продовження пауз між словами або уповільнене, розтягнуте вимовляння звуків мови і подовження пауз між звуками слова). Така мова неестетична і заважає спілкуванню з оточуючими, так як викликає у них напруження і виснаження уваги, неприємні відчуття і стомлювання.

Немовна симптоматика при браділалії виражається в порушеннях загальної моторики, тонкої моторики рук, пальців, мімічних м’язів обличчя. Відмічаються особливості психічної діяльності: уповільнення й розлад сприймання, уваги, пам’яті, мислення. Дітям важко переключитися на інший предмет, інструкцію виконує не відразу, а після кількох повторень.Таким дітям характерне порушення орієнтування, схильність до стереотипів.

У тяжких випадках у дітей з’являється усвідомлення порушення мови і пов’язані з ним психологічні переживання. Нормалізації темпу мовлення при браділалії сприяють заняття по логопедичній ритміці. Ходьба і маршировка під музику, ритмічні вправи для рук, ніг, тулубу, співання мелодій, рухливі ігри допомагають дітям у виправленні порушення.

Тахілалія (від грец. tachis – швидкий і лат. lalia – мовлення)– патологічно прискорений темп мови. Синонім – тахифразія. Характеризується прискореною артикуляцією. За своєю природою може бути органічною авбо функціональною.

При прискореному темпі мовлення здається поспішним, стрімким, напористим, може супроводжуватися аграматизмами. Це явище виділяють як самостійне порушення – батаризм (від франц. battre – бити), парафразія. Інколи патологічно прискорене мовлення супроводжується паузами, запинками. Воно позначається терміном полтерн.

Тахилалік не усвідомлює свою ваду, часто не слухає співбесідника і починає говорити сам. У незнайомому оточенні він говорить значно краще, але скоро переходить на швидкий темп мовлення. Оточуючим важко слідкувати за змістом мовлення тахилаліка.

Логопед має ретельно перевірити стан словникового запасу (його повноти, стійкості і сенсу змісту), побудови і застосування фразового мовлення та звуковимовляння. Щоб визначити глибину порушеня мовлення дитини, логопед має починати сою роботу з формування коротких фраз, щоб дитина могла усвідомити і виправити всі недоліки у своєму мовленні. Не виключена можливість, що при уповільненні темпу і вихованні контролю за своїм мовленням знімуть багато порушень.

Заїкання – порушення темпоритмічної сторони мови, зумовленим судомним станом м’язів мовного апарата. Синоніми – логоневроз.

Логоневрозом називають психогенне захворювання з переважним ураженням мовленнєвої функції. У клінічній картині логоневрозу сполучаються загальневротичні вияви і симптоми невротичного порушення мовленнєвої функції. Стан таких хворих характеризується зниженим настроєм, почуттям неповноцінності, тривожним очікуванням чогось неприємного, неспокійним сном, повільним засинанням, зниженим апетитом, вегетативними розладами у вигляді підвищеної пітливості, відчуття жару у всьому тілі тощо. На тлі загальневротичних порушень виступають ознаки невротичного порушення мовлення, серед яких часто зустрічається логофобія.

Виразність логофобії іноді буває настільки сильною, що пацієнт узагалі боїться що-небудь сказати. У такому випадку ми говоримо вже про логофобічний аутизм — мовчання, зумовлене страхом мовлення. Логофобія може привести до невротичної заїкуватості. Невротична заїкуватість виявляється лише у психотравмуючій ситуації, вона посилюється через фіксацію уваги пацієнта на своєму мовленнєвому дефекті.

Як гостра короткочасна невротична реакція, що зникає через кілька годин або днів (рідше—тижнів або місяців), виникає так званий істеричний мутизм при якому немає страху мовлення, але паралізується її центральний механізм. Після зникнення істеричного мутизму часто настає істерична заїкуватість. У цьому випадку ми говоримо про істеричний механізм логоневрозу. У картині логоневрозу часто сполучаються логофобічний та істеричний механізми.

Зовні схожі на невроз, неврозоподібні розлади мають непсихогенне походження (у рамках шизофренії, епілепсії, різних видів олігофренії, унаслідок органічного ураження центральної нервової системи). Найчастіше неврозоподібний синдром викликається органічним ураженням центральної нервової системи в ранньому віці.

Незалежно від того, що викликало неврозоподібну заїкуватість (спадковість, органічні причини) зовні вона виглядає приблизно однаково. Вона (заїкуватість) монотонна, одноманітна, не залежить від ситуації, хворі не переживають її, не борються з нею; якщо пацієнта змушують стежити за своєю вимовою, фіксують його увагу на мовленнєвому дефекті, то заїкуватість різко зменшується.

Стрижнем неврозоподібної заїкуватості, її патогенетичною основою є порушення темпу мовлення і дислалія. Однак, за спостереженням автора, досить часто (у 68% випадків) під час неврозоподібної заїкуватості має місце і загальне недорозвинення мовлення.

 

Проблеми заїкання

 

Таким чином, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. все більш визначеною стає думка, що заїкання – це складний психофізіологічний розлад. Робилися спроби розглядати заїкання як невроз очікування, невроз страху, невроз неповноцінності, нав’язливий невроз і ін. В наступні 50 – 60-і роки ХХ ст. механізм заїкання стали розглядати, спираючись на вчення І.П. Павлова про вищу нервову діяльність людини і, зокрема, про механізм неврозу.

У групі провідних причин виділяють анатомо – фізіологічні, психічні та соціальні.

Анатомо – фізіологічні: фізичні захворювання з енцефалітними наслідками; травми - внутрішньоутробні, пологові, нерідко з асфіксією, струси мозку; органічні порушення мозку, за яких можуть пошкоджуватись підкіркові механізми, які регулюють рухи; виснаження або перевтому нервової системи в результаті інтоксикації та інших захворювань, які ослаблюють центральні апарати мовлення: кір, тиф, рахіт, коклюш, хвороби обміну; хвороби носа, глотки, гортані; недосконалість звуковимовного апарату у випадках дислалії, дизартрії та затримки мовленнєвого розвитку.

Психічні та соціальні причини:

- короткочасна – одномоментна – психічна травма (переляк, страх); тривало діюча психічна травма, під якою розуміється неправильне виховання в сім’ї: розбещеність, імперативне виховання, нерівномірне виховання, виховання "зразкової" дитини; хронічні конфліктні переживання у вигляді тривалих негативних емоційних психічних напружень або нерозв’язаних конфліктних ситуацій, що постійно закріплюються; гостра важка психічна травма, сильні раптові потрясіння, які викликали гостру афективну реакцію: стан жаху, надмірної радості; неправильне формування мовлення в дитинстві: мовлення на вдиху, швидкоговоріння, порушення звуковимови, швидке нервове мовлення батьків;

· перевантаження дітей молодшого віку мовленнєвим матеріалом;

· невідповідне віку ускладнення мовленнєвого матеріалу та мислення (абстрактні поняття, складна конструкція фрази);

· поліглосія: одночасне оволодіння в ранньому віці різними мовами викликає заїкання зазвичай якоюсь однією мовою;

· наслідування тих, хто заїкається: пасивне – дитина заїкається мимовільно, коли чує неправильне мовлення, активне – копіює чиєсь неправильне мовлення;

· переучування ліворукості;

· неправильне ставлення вчителя до дитини: надмірна суворість, вимогливість, невміння встановити контакт з учнем.

На основі проведених спостережень та наукових досліджень вчені прийшли до висновку, що заїкання – це не симптом і не синдром, а захворювання центральної нервової системи в цілому. Немаловажну роль відіграє тип нервової системи дитини та генетика. Основним признаком заїкання являються виникаючі в момент мови судороги в дихальному, голосовому або артикуляційному апараті. Чим частіші і довші судороги, тим складніша форма заїкання. Один із основних симптомів заїкання є страх перед усним мовленням. Під дією страху дитина зовсім не може вимовити звуки і слова, або запинається на них з більшою силою. По мірі посилення заїкання дитина шукає нові прийоми полегшення своєї мови, тому добавляє стереотипні слова або звуки [а], [е], [ну], [ось]. Для дітей, які заїкаються, характерний рухливий неспокій, який проявляється в постійних і безпорядних діях, наприклад, присідання, підскакування, піддьоргування тіла або кінцівок, крутіння дитини в рузні боки. Цей неспокій може спостерігатися за дитиною і уві сні. Всі описані симптоми заїкання непостійні і перемінні. Змінюється вид заїкання, змінюються і супроводжуючі рухи. Якщо заїкання виникло, то воно не стоїть на місці, а весь час ускладнює свою форму, тому необхідно водразу ж звернутись до лікаря та логопеда. Необхідно вказати, що розмова із знайомими людьми дається дитині легко, а з малознайомими, чужими – виникає ускладнення заікання.

Також ускладнюється заїкання при хворобі, при перевтомі або при рухливих іграх. Чималу роль відіграє погода, пора року, умови життя та харчування. При роботі з дітьми, які заїкаються, необхідно враховувати, що вони дуже ранимі, вразливі.тому працюючи з даними дітьми, необхідно працювати обережно, не перевтомлюючи їх нервову систему, уважно направляти, збагачувати мову дитини, виховувати інтерес до оточуючого, розвивати спостережливість за правильністю мови оточуючих та своєї.

Насамперед необхідно створити умови, при яких дитина не повинна була б спілкуватися з оточуючими, тимчасово прибрати книжки, перестати читати вголос, дивитись телевізор. Близьким не давати запитань, які вимагали б розгорнутої відповіді дитини. Бажані спокійні самостійні ігри з кубиками, будівельним матеріалом, малювання і т. д. Мова оточуючих повинна бути спокійною, врівноваженою, беземоційною. Ні в якому випадку не можна вказувати на недоліки її мови. Строго дотримуватись режиму дня, харчування, сну, прогулянок. Якщо дані вказівки не дають бажаного результату, необхідно застосовувати систему спеціальних вправ. Ці вправи в основному починаються з окремих слів і простих коротких фраз разом з дитиною. Далі переходимо до відображаючої мови, тобто повторення слів і фраз після дорослого. Якщо дитина перестане заїкатись можна перейти до розповіді по запитаннях.

Необхідно постійно виховувати у дитини впевненість у своїх силах та бажання розмовляти без недоліків. А також необхідно навчити дитину вірному диханню. Тобто засвоїти навик спокійного вдихання і на одному видосі вимовляти декілька коротких, а потім складніших фраз. Спокійно і терпляче необхідно виховувати злегка затриману, але не монотонну мову, разом читаючи. Здоровий режим, нормальна обстановка в сім’ї та в школі – запорука того, що мова дитини нормалізується.

Судоми в голосовому апараті характеризуються в такий спосіб: змикаюча, розмикаюча, вокальна. В артикуляційному апараті розрізняються судоми: губні, язикові, м’якого піднебіння.

Класифікація заїкання

1. За етіологічною ознакою (A. Affister) з урахуванням клінічної картини порушення всі заїки діляться на 4 групи:

· заїкання, що супроводжується аномаліями в структурі або функції органів, що беруть участь у мовленні;

· пов’язана з ліворукістю;

· по наслідуванню;

· супроводжується емоційною нестійкістю й емоційними розладами: логофобіями, почуттям неповноцінності й ін.

2. За анатомо-фізіологічною ознакою (Е.С. Нікітіна, М.Ф. Брунс) видилено 2 групи дітей:

· діти з паллідарним синдромом – відзначається психофізична зага