Дидактична та психотерапевтична корекція

 

Історично склалося так, що спочатку з’явилася дидактична система корекції мовлення. Це, власне кажучи, гімнастика мовлення, комплекс вправ з артикуляції, дихання, тренування окремих звуків, слів, фраз тощо. Зазначений підхід до корекції мовлення припускав спроби зробити це через научіння, побудову мовлення заново як без урахування психологічних особливостей кожного окремогозаїкуватого, так і без сприйняття самої заїкуватості як хвороби.

Друга система може називатися психотерапевтичною. В основі її покладено метод прямого психічного впливу нахворого, прийнятий для лікування цілої низки інших психонервових захворювань, зокрема неврозів. Успіхи цього напряму згодом дали змогу кваліфікувати заїкуватість як особливу форму неврозу — логоневроз. Яскравим представником цього напряму був у нашій країні лікар Г. Неткачев, який стверджував, що "усякі дидактичні вправи не тільки марні, а й шкідливі", а "головним предметом лікування повинна бути особистість заїки, а не одне мовлення, що є завжди частковість, відображення особистісних властивостей характеру".

Саме тому за сучасного підходу до лікування заїкуватості в більшості випадків використовується так званий комплексний метод, що враховує переваги психотерапії, зокрема психофармакології та логопедії.

На початку 60-х років XX ст. відомий харківський психотерапевт К. Дубовський розробив так званий одномоментний метод зняття заїкуватості: за дві години на очах у сотень глядачів у залі відбувалося лікування найважчих хворих. Без усяких мовленнєвих тренувань та логопедичних вправ люди, які з великими зусиллями вимовляли своє прізвище, починали говорити вільно й легко. Такий факт свідчив про торжество психотерапії над логопедією. У даний час одномоментний метод з успіхом включається до комплексної терапії заїкуватості разом з іншими психотерапевтичними прийомами (наприклад, методом психодрами, ігровою психотерапією тощо) і логопедичними способами корекції дихання, вимови тощо. У цілому вважається, що ефективність комплексних методик серед дорослих близько 60%.

Утім, ефективність лікування заїкуватості серед дітей, до яких, як правило, не застосовуються психотерапевтичні методи, залишається низькою. Головним недоліком дидактичних методик є підхід до заїкуватої дитини як до учня, а не як до хворого, хоча за нашими даними у більшості таких дітей спостерігається початкове ураженнямозку (мінімальна дисфункція мозку), тобто, вони хворі, які потребують медичного втручання.

Із раннього віку в таких дітей наявні всі невротичні компоненти початкового ураження: підвищена дратівливість, гіперактивність, розгальмування, невміння стежити за своїми діями. А на такому тлі вчити дітей не говорити швидко, тягти звуки, вимовляти їх правильно тощо, та ще й у групах по 13-16 осіб досить важко.

Перевагою дидактичних методів, на наш погляд, є використання ритміки для налагодження правильного функціонування м’зового мовленнєвого апарату. Давно відомо, що в найважчих випадках заїкуватість полегшується співом або складовим мовленням. Ритмічній роботі надають великого значення і сучасні логопеди. Надзвичайно популярним методом лікування заїкуватості є аутогенне тренування за Шульцом, застосовуваним на початкових етапах як гетеротренінг, проведений психотерапевтом.

Застосування аутогенного тренування доцільне під час лікування заїкуватості в підлітків з усіма типами заїкуватості.

Однак у дитячому віці застосування аутопсихотерапії заїкуватих не рекомендується через "можливий розвиток легкого аутогіпнозу" у дітей.

Важливим методом психотерапії як у дитячому, так і в підлітковому віці є колективна психотерапія. Колективні заняття — краща форма організації занять із заїкуватими дітьми.Колективна психотерапія втілюється в таких формах роботи, як культтерапія, трудотерапія, у яких особливо важливий дух колективізму, змагання.

Ще один вид психотерапії, застосовуваний у корекції заїкуватості, – система функціональних тренувань.Зокрема, колективну і групову психотерапіїо дітей молодшого віку рекомендується проводити у вигляді ігрових і музичних занять у спеціалізованих дитячих садках, логопедичних напівстаціонарах тощо.

Досить струнку в цьому відношенні систему лікування заїкуватості розробив В. Шкловський. У ній сполучаються логотерапевтичні заняття й активна психотерапія. Робота має проводитися в тісному контакті психотерапевта з логопедом і невропатологом. Увесь курс лікування поділяється на етапи:

1) діагностичний;

2) перебудова патологічних мовленнєвих навичок і порушень стосунків особистості;

3) закріплення лікувальних результатів;

4) профілактика рецидивів.

Проблема заїкання вважається однією із самих древніх в історії розвитку вчення про різні розлади мовлення. У давні часи заїкання вважалося хворобою, що пов’язана з накопиченням вологи в головному мозку (Гіпократ) або з неправильним співвідношенням частин артикуляційного апарату (Аристотель). Імовірність порушень у центральному або периферичному відділах мовленнєвого апарату при заїканні визнавали Гален, Уельс, Авіцена. Н рубежі XVII – XVIII ст. заїкання намагалися пояснити як наслідок недосконалості периферичного апарату мовлення. Інші дослідники зв’язували заїкання з різними порушеннями у функціонуванні мовленнєвих органів: судомне закриття голосової щілини; надмірно швидкий видих; спазматичне скорочення м’язів, що утримують язик в порожнині рота; неузгодженість процесів мислення і мовлення; порушення в емоційно-вольовій сфері людини. Частина дослідників зв’язувала заїкання з порушеннями в протіканні психічних процесів. На початку ХІХ ст. ряд французьких дослідників уже впевнено пояснювали заїкання різними відхиленнями в діяльності периферичного і центрального відділів мовленнєвого апарату. Російські дослідники (И.А. Сікорський (1889)) розглядали заїкання як функціонаний розлад у сфері мовлення судомний невроз або визначали його як страждання суто психічне, що виражається судомними рухами в апараті мовлення (Г.Д. Неткачев, 1909, 1913), як психоз (Гр. Каменка, 1900).

 

Проблеми заїкання

 

Таким чином, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. все більш визначеною стає думка, що заїкання – це складний психофізіологічний розлад. Робилися спроби розглядати заїкання як невроз очікування, невроз страху, невроз неповноцінності, нав’язливий невроз і ін. В наступні 50 – 60-і роки ХХ ст. механізм заїкання стали розглядати, спираючись на вчення І.П. Павлова про вищу нервову діяльність людини і, зокрема, про механізм неврозу.

У групі провідних причин виділяють анатомо – фізіологічні, психічні та соціальні.

Анатомо – фізіологічні: фізичні захворювання з енцефалітними наслідками; травми - внутрішньоутробні, пологові, нерідко з асфіксією, струси мозку; органічні порушення мозку, за яких можуть пошкоджуватись підкіркові механізми, які регулюють рухи; виснаження або перевтому нервової системи в результаті інтоксикації та інших захворювань, які ослаблюють центральні апарати мовлення: кір, тиф, рахіт, коклюш, хвороби обміну; хвороби носа, глотки, гортані; недосконалість звуковимовного апарату у випадках дислалії, дизартрії та затримки мовленнєвого розвитку.

Психічні та соціальні причини:

- короткочасна – одномоментна – психічна травма (переляк, страх); тривало діюча психічна травма, під якою розуміється неправильне виховання в сім’ї: розбещеність, імперативне виховання, нерівномірне виховання, виховання "зразкової" дитини; хронічні конфліктні переживання у вигляді тривалих негативних емоційних психічних напружень або нерозв’язаних конфліктних ситуацій, що постійно закріплюються; гостра важка психічна травма, сильні раптові потрясіння, які викликали гостру афективну реакцію: стан жаху, надмірної радості; неправильне формування мовлення в дитинстві: мовлення на вдиху, швидкоговоріння, порушення звуковимови, швидке нервове мовлення батьків;

· перевантаження дітей молодшого віку мовленнєвим матеріалом;

· невідповідне віку ускладнення мовленнєвого матеріалу та мислення (абстрактні поняття, складна конструкція фрази);

· поліглосія: одночасне оволодіння в ранньому віці різними мовами викликає заїкання зазвичай якоюсь однією мовою;

· наслідування тих, хто заїкається: пасивне – дитина заїкається мимовільно, коли чує неправильне мовлення, активне – копіює чиєсь неправильне мовлення;

· переучування ліворукості;

· неправильне ставлення вчителя до дитини: надмірна суворість, вимогливість, невміння встановити контакт з учнем.

На основі проведених спостережень та наукових досліджень вчені прийшли до висновку, що заїкання – це не симптом і не синдром, а захворювання центральної нервової системи в цілому. Немаловажну роль відіграє тип нервової системи дитини та генетика. Основним признаком заїкання являються виникаючі в момент мови судороги в дихальному, голосовому або артикуляційному апараті. Чим частіші і довші судороги, тим складніша форма заїкання. Один із основних симптомів заїкання є страх перед усним мовленням. Під дією страху дитина зовсім не може вимовити звуки і слова, або запинається на них з більшою силою. По мірі посилення заїкання дитина шукає нові прийоми полегшення своєї мови, тому добавляє стереотипні слова або звуки [а], [е], [ну], [ось]. Для дітей, які заїкаються, характерний рухливий неспокій, який проявляється в постійних і безпорядних діях, наприклад, присідання, підскакування, піддьоргування тіла або кінцівок, крутіння дитини в рузні боки. Цей неспокій може спостерігатися за дитиною і уві сні. Всі описані симптоми заїкання непостійні і перемінні. Змінюється вид заїкання, змінюються і супроводжуючі рухи. Якщо заїкання виникло, то воно не стоїть на місці, а весь час ускладнює свою форму, тому необхідно водразу ж звернутись до лікаря та логопеда. Необхідно вказати, що розмова із знайомими людьми дається дитині легко, а з малознайомими, чужими – виникає ускладнення заікання.

Також ускладнюється заїкання при хворобі, при перевтомі або при рухливих іграх. Чималу роль відіграє погода, пора року, умови життя та харчування. При роботі з дітьми, які заїкаються, необхідно враховувати, що вони дуже ранимі, вразливі.тому працюючи з даними дітьми, необхідно працювати обережно, не перевтомлюючи їх нервову систему, уважно направляти, збагачувати мову дитини, виховувати інтерес до оточуючого, розвивати спостережливість за правильністю мови оточуючих та своєї.

Насамперед необхідно створити умови, при яких дитина не повинна була б спілкуватися з оточуючими, тимчасово прибрати книжки, перестати читати вголос, дивитись телевізор. Близьким не давати запитань, які вимагали б розгорнутої відповіді дитини. Бажані спокійні самостійні ігри з кубиками, будівельним матеріалом, малювання і т. д. Мова оточуючих повинна бути спокійною, врівноваженою, беземоційною. Ні в якому випадку не можна вказувати на недоліки її мови. Строго дотримуватись режиму дня, харчування, сну, прогулянок. Якщо дані вказівки не дають бажаного результату, необхідно застосовувати систему спеціальних вправ. Ці вправи в основному починаються з окремих слів і простих коротких фраз разом з дитиною. Далі переходимо до відображаючої мови, тобто повторення слів і фраз після дорослого. Якщо дитина перестане заїкатись можна перейти до розповіді по запитаннях.

Необхідно постійно виховувати у дитини впевненість у своїх силах та бажання розмовляти без недоліків. А також необхідно навчити дитину вірному диханню. Тобто засвоїти навик спокійного вдихання і на одному видосі вимовляти декілька коротких, а потім складніших фраз. Спокійно і терпляче необхідно виховувати злегка затриману, але не монотонну мову, разом читаючи. Здоровий режим, нормальна обстановка в сім’ї та в школі – запорука того, що мова дитини нормалізується.

Судоми в голосовому апараті характеризуються в такий спосіб: змикаюча, розмикаюча, вокальна. В артикуляційному апараті розрізняються судоми: губні, язикові, м’якого піднебіння.

Класифікація заїкання

1. За етіологічною ознакою (A. Affister) з урахуванням клінічної картини порушення всі заїки діляться на 4 групи:

· заїкання, що супроводжується аномаліями в структурі або функції органів, що беруть участь у мовленні;

· пов’язана з ліворукістю;

· по наслідуванню;

· супроводжується емоційною нестійкістю й емоційними розладами: логофобіями, почуттям неповноцінності й ін.

2. За анатомо-фізіологічною ознакою (Е.С. Нікітіна, М.Ф. Брунс) видилено 2 групи дітей:

· діти з паллідарним синдромом – відзначається психофізична загальмованість, скутість, особистісні порушення, порушення контакту з навколишніми. Діти стають похмурими, не беруть участь в іграх;

· діти з стріарним синдромом – їм властива психофізична загальмованість, нервово-психічні порушення. Діти рухливі, непосидючі, заїканням не переймаються, легко вступають у контакт.

3. За клінічною ознакою (В.С. Кочергіна, Н.А. Власова)виділяються:

· дітей, у яких наслідком заїкання стала неврівноваженість поведінки;

· дітей, у яких неврівноважена поведінка відзначається з дитинства і є індивідуальною особливістю їхньої особистості, а розвиток заїкання сприяє посиленню їхньої неврівноваженості і появі рис загальної дитячої нервовості;

· дітей з підвищеною збудливістю, в анамнезі яких є несприятливі умови внутрішньоутробного розвитку, родові травми, соматичні захворювання, гострі і хронічні інфекції, серцево-судинні захворювання, ендокринні розлади, дистрофії;

· дітей, у яких до заїкання були ознаки важкого неврозу, схильність до істеричних реакцій.

4. За формою заїкання (Н.А. Власова, Е.Н. Герценштейн):

· тонічна;

· клонічна;

· змішана (клоно-тонічна і тоно-клонічна).

Заїкання піддається логопедичній корекції.

Дислалія

В більшості дітей звуковимова до 4 – 5 років досягає норми. Однак, в зв’язку з індивідуальними, соціальними, патологічними особливостями розвитку в деяких дітей звукові недоліки вимови не зникають, а набувають характеру стійкого дефекту, що називається дислалією.

Дислалія (від грец. dis – префікс, який означає розлад, lalia – мовлення) – порушення звуковимовляння при нормальному слуху і збереженій іннервації мовного апарата. Синоніми – косномовність; дефекти звуковимовляння, фонетичні дефекти, недоліки вимовляння фонем. Виявляється у неправильному звуковому оформленні мовлення: спотвореному вимовлянні звуків, заміні звуків або їх змішуванні, пропусканні звуків. Дефект може бути зумовлений тим, що у дитини неповністю або неправильно сформувалася артикуляційна база (набір артикуляційних позицій, необхідних для вимовляння звуків). Розрізняють механічну та функціональну дислалію.

Механічною дислілією називають такий вид неправильної звуковимови, який викликається органічними дефектами периферійного мовленнєвого апарату, його скелетною та м’язовою будовою. Причини механічної дислалії.

1. Вкорочена вуздечка язика (під’язикова зв’язка). При такому дефекті рухи язика утруднюються, так як занадто коротка вуздечка не дає йому можливості високо підніматись (при верхніх звуках). Крім того, дислалія може бути викликана тим, що язик або дуже великий, ледь вміщується в роті і від цього неповороткий, або дуже маленький і вузький, що також ускладнює нормальну артикуляцію.

2. Дефекти будови щелепи призводять до аномалій прикусу. Слід зазначити, що нормальним вважається такий прикус, коли при замкнутих щелепах верхні зуби ледь прикривають нижні. Аномалії прикусу можуть мати декілька варіантів.

Прогнатія – верхня щелепа сильно видається вперед. У результаті нижні передні зуби зовсім не змикаються з верхніми.

Прогенія – нижня щелепа виступає вперед, передні зуби нижньої щелепи виступають за передні зуби верхньої щелепи.

Відкритий прикус – між зубами верхньої і нижньої щелепи при їх змиканні залишається проміжок. В одних випадках цей проміжок лише між передніми зубами (передній відкритий прикус).

Боковий відкритий прикус може бути лівостороннім, правостороннім і двостороннім.

3. Неправильна будова зубів, зубного ряду також може призвести до дислалії. Наприклад, коли між зубаЬи великі проміжки, в момент мовлення язик часто просовується в них, спотворюючи звуковимову.

Регуляція зубів та щелеп проводиться в зубних кабінетах лікарем-стоматологом завдяки накладанню на зуби спеціальних шин. Найбільший ефект накладання шин приносить в віці від 5 до 6 років, коли кістки ще досить пластичні.

4. Негативно відбивається на вимовлянні звуків неправильна будова піднебіння. Вузьке, занадто високе (“готичне”) піднебіння або, навпаки, низьке та плоске перешкоджає правильній артикуляції багатьох звуків.

5. Товсті губи часто, часто з відвисаючою нижньою губою або вкорочена малорухома верхня губа ускладнює чітку вимову губних. Губно-зубних звуків.

Функціональною дислалією називається такий вид неправильної вимови, при якому немає ніяких дефектів артикуляційного апарату. Іншими славами, немає ніякої органічної основи. Причини функціональної дислілії.

1. Неправильне виховання мовлення дитини в сім’ї. В результаті в неї спостерігається затримка розвитку правильного звуковимовляння.

2. При підражанні.

3. Двомовне спілкування у сім’ї. Розмовляючи на різних мовах, дитина переносить особливості вимови однієї мови на іншу.

4. Педагогічна занедбаність, коли дорослі не звертають увагу на звуковимовляння дитини, не виправляють її помилки, не дають приклада чіткої та правильної звуковимови.

5. Недорозвиток фонематичного слуха. При цьому в дитини спостерігається утруднення в диференціації звуків, які відрізняються між собою тонкими акустичними ознаками, наприклад, дзвінких та глухих приголосних, м’яких та твердих шиплячих та свистячих. В результаті таких утруднень розвиток правильної звуковимови надовго затримується.

6. Як наслідок недостатньої рухливості органів артикуляційного апарата: язика, губ, нижньої щелепи.

7. Зниження слуха.

8. Недостатній розумовий розвиток дитини. У дітей-олігофренів 50 % випадків відмічається порушення звуковимови.

Звук може замінюватися іншим звуком, що є в фонетичній системі мови.

За кількістю порушених звуків дислалія поділяється на просту, якщо відмічається до 4-х дефектних звуків, і складну, якщо 5 звуків і більше

Якщо дефект виражається в порушенні вимови звуків однієї артикуляційної групи (наприклад. свистячих), – це мономорфна дислалія. Якщо ж він поширюється на на дві ів більше групи (ротацизм, ламбдацизм), – це поліморфна дислалія..

У відповідності з характером дефекту вимови, виділяють такі види дислалії:

1) сигматизм – недоліки вимови свистячих (c, з, ц) та шиплячих (ш, щ, ж, ч); види сигматизму: міжзубний, губно-зубний, призубний, шиплячий, боковий, носовий. Заміна свистячих звуків шиплячими або іншими звуками мови називається парасигматизмом.

2) ротацизм – недоліки вимови звуків р і р'; відсутність р або заміни звуку р в словах: одноударне р, горлове або кортавне вимовляння звуку р (ль), носове вимовляння звуку р (л), бокове р (и), двогубне р (кучерське з вібрацією губ р-н, двогубе без вібрації губ р-г), глухе вимовляння звуку р. Заміна звуку р іншими звуками називається параротацизмом.

3) ламбдацизм – недоліки вимови звуків л і л'; відсутність звука л в словах або використання призвука голосового замість звука л, міжзубне л, двогубне л, губно-зубне л, носове л. Ті різновиди дефекта, які виявляються в заміні цих звуків будь якими іншими, називаються параламбдацизмом.

4) Дефекти вимови піднебінних звуків:

· · каппацизм – звуків к і к', зовсім не вимовляється або замінюється звуком т;

· · гаммацизм – звуків г і г', замінюється звуком д;

· · хитизм – звуків х і х', замінюється звуком к;

· · йотацизм – звука йот (j).

5) Дефекти проголошення дзвінких приголосних звуків, відбувається заміна звуків парними глухими: б-п, д-т, з-с, ж-ш, г-к тощо;

6) Дефекти пом’якшення приголосних: заміна м’яких парними твердими: п'-п, к'-к, р'-р тощо..

Виняток складають лише звуки ш, ж, ц, що не мають м’яких пар, і звуки ч, щ, й, які завжди вимовляються м’яко і не мають твердих пар.

Ринолалія