Києво-печерський патерик: історія написання й функціонування тексту

Патерик Києво-Печерський - збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого в сер. XI ст.

П. зложений в XIII ст. на основі листування єпископа Володимиро-Суздальського Симона (помер 1226) і ченця Печерського монастиря Полікарпа. У П. включено лист Симона, з якого відомо, що Полікарп один час був ігуменом Косьмодем’янского монастиря в Києві. Він звернувся до єпископа Симона (також постриженика Києво-Печерського монастиря) за підтримкою, тому, що хотів за допомогою київської княгині Верхуслави та її брата - великого князя - Юрія Всеволодовича також стати єпископом. Але Симон докорив Полікарпа за честолюбство і суєтність помислів і навів у приклад перших ченців Києво-Печерського монастиря, про діяння яких розповів у дев'ятьох докладених до послання "словах". Вважається, що вони були написані Симоном раніше і тільки додані до листа. Ні лист Полікарпа, ні його відповідь на лист Симона не відомі, але, мабуть, він взяв до уваги поради Воладимирського єпископа. Незабаром Полікарп пише послання печерському архімандритові Акіндіну, у якому повідомляє про свою згоду записати усні розповіді Симона про перших печерських подвижників, про що його колись просив Акіндін. Таким чином, до записів Симона Полікарп приєднав свої власні записи монастирських переказів. Усього ним записано 11 оповідань про перших ченців.

Крім листування до Найдавнішої редакції П. XIII ст., згідно припущень Д. І. Абрамовича та О. О. Шахматова, увійшли "Слово про створення церкви Печерської", написане Симоном між 1222-1226 рр., і "Слово про перших чорноризці печерських" - 4 оповідання патерикового типу про перших ченців. Вони читалися ще в складі Повісті временних літ.

Наприкінці XI - поч. XV ст. виникли дві нові редакції - Арсеніївська і Феодосіївська. Арсеніївська редакція виключила всю епістолярну частину і деякі "слова", зате додала "Житіє Феодосія Печерського" (див. Нестор), "Похвалу Теодосію", "Сказання про початок Печерського монастиря" з Повісті временних літ. Теодосіївська редакція доповнила основний текст "словом" про охрещення княгині Ольги і князя Володимира, учительними "словами", житіями руських і візантійських святих.

У 1460-1462 рр. клірошанин Печерського монастиря Касіян створює дві нові редакції П., основані безпосередньо на Найдавнішій. По другий Касіяновській редакції П. був виданий Д. І. Абрамовичем. У XVII ст. в обстановці гострої боротьби з уніатством і католицизмом у Києво-Печерському монастирі створюються нові редакції: Друкована 1635 р. Сильвестра Косова, Йосипа Тризни (1647-1656), 2-я Друкована редакція 1661 р. та ін. Усі редакції відрізняються принципами добору матеріалу і системою компонування творів (тематична, за авторськими циклами або хронологічна).

Літературними зразками для Симона і Полікарпа служили перекладні патерики: Синайський, Скитський, Єгипетський. Але основними джерелами П. були монастирські перекази і печерський "літописець", на який посилається Полікарп. Оповідання, написані ним, відрізняються більшою жвавістю, безпосередністю в порівнянні з творами Симона. Володимирський єпископ більше орієнтувався на книжні зразки, у Полікарпа сильніше фольклорна основа. Його тексти відрізняються чіткою сюжетною побудовою і цікавістю. П. більш уважний до людської особистості як такий. Особливе місце в Полікарпа займають оповідання про викриття ченцями князівських неправд і про допомогу несправедливо скривдженим. Літописи підтверджують, що Києво-Печерський монастир нерідко перебував в опозиції до київського князя.

Початкова історія монастиря представлена в П. "Словом про створення церкви Печерської" Симона. Його джерелами були незбережене "Житіє Антонія", у меншому ступені "Житіє Теодосія" Нестора, "Літописець Ростовський", на який він безпосередньо посилається в посланні до Полікарпа. Історія побудови церкви з'являється в розповіді Симона як ланцюг чудес, створених Богородицею. Одне з головних діючих осіб розповіді - варяг Шимон, що ніби-то прийшов на Русь при Ярославі Мудрому. Привезені ним вінець і золотий пояс з розп'яття, зробленого за наказом його батька Африкана, стають святинями монастирського Успенського собору, а пояс є ще і мірою довжини, що використовують при закладенні храму. Ці звістки не згадані ні в Повісті временних літ, ні в "Житії Теодосія", Симон же посилається тут на "Житіє Антонія". Син Шимона, Георгій, був тисяцьким у Суздалі в Юрія Долгорукого. Перебільшення ролі варяга і привезених ним святинь зв'язано, мабуть, з родовими переказами Шимоновичів, з якими був знаком Симон. Друга тема "Слова" - наступність між культом Влахернської Божої матері, зв'язаній з Печерським монастирем, і культом Владимирської Богоматері.

Із шаром найдавніших монастирських переказів зв'язане оповідання Полікарпа про Варязьку печеру. Очевидно, вона згадана в "Житії Антонія" як місце його початкового поселення. З цих переказів Полікарп, імовірно, почерпнув і легенду про заховані там скарби, через які були убиті близько 1095 р. ченці Федір і Василь.

Чудова літературна форма і цікавість оповідань П. обумовили його незмінну популярність у читачів аж до XVIII ст.; можливо, до П. відноситься захоплена оцінка О.С.Пушкіним "легенд про київських чудотворців" (лист П.А.Плетньову близько 14 квітня 1831 р.), хоча поет називає "Четь-Мінею".

Галицько-Волинський літопис

Галицько-Волинський літопис — літопис 13 століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1291 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літописподіляється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства. Від попередніх староруських літописів Галицько-Волинський літопис відрізняється майже повною відсутністю церковної тематики.

Джерела для написання літопису, як засвідчують дослідження використовувались різні, У ньому наводились документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську. Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями. Літопис, як правило, складався у княжому дворі і його автори були виразниками інтересів княжої верхівки. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представників боярської знаті, які сіяли крамолу і підривали авторитет княжої влади. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався різними авторами, то літописці відбивали точку зору різних князів. Перший автор, наприклад, присвятив основну увагу діяльності князя Данила Галицького, інші літописці підкреслювали роль князя волинського Володимира Васильовича. Основна ідея літопису виражається в обґрунтуванні права князя і Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Південною Руссю. В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре знали вже згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі.Про це свідчать ті місця літопису, де логічний і стилістично виразний хід розповіді його попередника переривається фразами, які, безумовно, належать перу останнього редактора.

Під 1280 р. розповідається про похід Льва на Краків після смерті краківського князя Болеслава. На допомогу Лев покликав татар, а під їх натиском князі Володимир і Мстислав також змушені були взяти участь у цьому поході. Літописець несхвально ставиться до походу. Описавши похід Льва до Судомира і далі до Кропивниці словами: «Посемь же поиде Левъ своими полкы со силою великою ко Кропивници, c гордостью великою хотя ити ко Кракову...», літописець робить такий відступ: «Володимеръ же бЂ назадЂ стоя У города своимъ полкомъ: и начаша ему повЂдати осЂкъ во лЂсЂ полнъ людий и товара, не взиманъ бо бЂ никоторою же ратью, зане твердъ бяше велми; Володимиръ же отряди к нему люди добрыи, и Кафилата с ними же Селезенца; бысть же пришедшимъ имъ ко осЂкови, и бишася с ними Ляхо†крЂпко, одва могоша и взяти c великимъ потомъ, и поимаша в немъ множество людий и товара».

Зразу ж після цих слів редактор знову присвячує Льву фразу, яка явно підкреслює вставний характер щойно розказаного: «Якоже передЂ писахомъ о ЛвЂ, u бысть же идушу ему полкы своими u начаша росходитися воевать». Ця вставка не могла походити від редактора 1292 р., тому що він взагалі не знав ближче дрібніших подій, пов’язаних з Володимиром. Вона вказує на когось, хто стояв близько до Володимира, постійно перебував з ним і, можливо, брав участь з ним у тому поході. Це міг бути тільки редактор зводу 1289 р., який з такою любов’ю описує останні роки життя Володимира (пор. 1287 — 1288 рр., стор. 591 — 610). Коли це його вставка, то, значить, вона вставлена в текст, який щойно тепер автор цього зводу переробляв і доповнював. Під 1270 р. літописець, характеризуючи литовського князя Тройдена, не жаліє для його змалювання найчорніших епітетів: «оканьный и безаконьный, прокляты, немилостивый Тройденъ, его же безаконья не могохомъ псати срама ради». Але під 1278 р., після опису походу Тройдена на поляків, додається, що Тройден повернувся «со честью великою домовь». Таке визнання «честі» не могло вийти з уст того самого автора; отже, редактор зводу 1289 р. знайшов його, мабуть, у свого попередника. Не гармоніює також із вказаним загальним ставленням до Тройдена і звістка під 1276 р., що після війни біля Вослоніма Володимир і Тройден «начаста быти во велицЂ любви». Не могла цьому авторові належати і звістка під 1281 р. про локальний інцидент між Львом і Лешком у далекому Переворську, на західних кордонах галицького князівства, про побиття людей і пожежу цього міста. Під 1283 р. знаходимо опис облоги Львова Ногаєм, страшного спустошення галицького князівства, заподіяного татарами, і з приводу цього такі слова: «Се же наведе на ны Богъ грЂхъ ради нашихъ казня ны, а быхомъ ся покаялЂ злыхъ своихъ безаконьныхъ дЂлъ, и еще же наконЂць исполни на насъ гнЂвъ: измре в городЂхъ во остою безчисленное мнржьство».

Ці слова не міг написати автор зводу 1289 р. Житель князівства Володимира Васильковича не міг страждати з приводу того, що сталося в столиці нелюбимого князя Льва. Від нього можна було сподіватись, що він буде втішатись або іронічно глузувати з приводу того, що Лев постійно мав справу з татарами (пор. під записами 1274, 1282 рр.). Отже, це ны не від нього походить. Додамо, що і під 1264 р. розповідь про Войшелка переривається вставкою про весілля Володимира Васильковича з дочкою князя брянського Романа і про напад у той час Литви, про який вже мимохідь говорилося під 1263 р. Закінчується і ця розповідь стереотипною фразою «мы же на преднее возвратимся». А нам відомо, що все, що пов’язане з життям Володимира, особливо цікавило редактора 1289 р. Значить, це його вставка.

Під рукою редактора 1289 р. був інший звід, який він продовжував і (як це побачимо пізніше) піддав ґрунтовній переробці. Що ж це за звід і де закінчився? Об’єктивне, навіть прихильне ставлення цього зводу до Тройдена, яке ми відзначили вище (1278 р.), знаходить пояснення у вістці під 1274 р. про те, що Тройден «живяше со Лвомъ во велицЂ любви..., а с Володимеромъ не живяше в любви». Вістка про облогу Львова татарами (1283 р.) теж вказує вже ясно на жителя князівства Льва.

Отже, це звід, що цікавився найбільше подіями старшої лінії Романовичів. Тому, як це зрештою з усього видно, до цього зводу належать також вістки під 1284 р. про смерть сина Юрія Львовича, Михайла, і стаття під 1285 р. Ця остання стаття в кінці розповіді про перемогу Кондрата Семовітовича над Лешком Казиміровичем зберегла характерне первісне закінчення зводу: «и тако возвратися во свояси [Кондрат] с честью великою, хваля u славя въ ТроицЂ Отца u Сына u святаго Духа въ вся вЂки агіосъ» (X., П.) 1. Редакція Галицько-Волинського літопису 1285 р. також мала свого попередника: він є продовженням і переробкою старшого зводу-редакції. До цього висновку приходимо на основі таких даних.Під 1280 р. розповідається про похід Льва на Краків після смерті краківського князя Болеслава. На допомогу Лев покликав татар, а під їх натиском князі Володимир і Мстислав також змушені були взяти участь у цьому поході. Літописець несхвально ставиться до походу. -Волинський літопис закінчується звісткою про смерть князя степанського Івана (1292 р.). Останній редактор, який довів літопис до цього місця, був, очевидно, особою, близькою до князя Мстислава Даниловича, прославленню якого присвячені в основному останні листки. Проте цей редактор не був автором усього літопису. Він тільки продовжив працю свого попередника і зробив деякі виправлення.

 

Слово о полку Ігоревім

Слово о полку Ігоревім (Слово о плъку Игоревѣ; «Слово про Ігорів похід», «Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова») — давньоруська героїчна поема кін. XII ст., поетичний твір невідомого автора княжої доби історії України.

Історія твору

Оригінал твору відкрив граф А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слово…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу т. зв. скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й ін.). До новіших скептиків належали франц. славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «Слово…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін, Едвард Кінан та ін. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 р. приписку запозичену з «Слово…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слово…».

Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слово…» з українською народною поезією, особливо М. Максимович. У XIX ст. над «Слово…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тіхонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слово…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому ч. праці укр. дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. З другої пол. 1930-их рр. наук, вивчення «Слово…» в УРСР припинене й обмежене тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР.

Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Слово…» вели російські вчені. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слово…» лише до української літератури.