Характер і художні особливості циклу

У циклі — думки, настрої, життєві спостереження Шевченка, характерні й для наступних поезій періоду заслання. Тут уперше з'являються мотиви неволі, в яких настрої туги за батьківщиною поєднуються з утвердженням незламності переконань і поглядів поета. За жанровими формамим цикл — ліричні медитації, алегорії, ідилії, варіації на народнопісенні мотиви, романтичні балади, віршовані діалоги тощо.

ВАРНАК — ліро-епічна побутова поема Тараса Шевченка на розбійницьку тему, популярну в европейському фольклорі та літературному романтизмi. Написана ймовірно в січні-травні 1848 в Орській фортеці; основний текст — автограф у Більшій книжці (IЛ.-Ф.I.-N 67. — С.87-92). Порівняно з текстом Малоі книжки (Москва, 19-25 березня 1858), автор доопрацював твір: увів вступ, посилив соціальний антагонізм образів, переніс дію з Київщини на Волинь (де діяв і Кармелюк), зняв деякі натуралістичні деталі, ушляхетнив образ «сім'ї» месників.

17 квітня 1847 року Шевченка привезли до Петербурга і ув'язнили в казематі "Третього відділу". Тут він створив цикл поезій "В казематі" ("В.Кастомарову", "Чи ми ще зійдемося знову?", "Мені однаково...", "Садок вишневий коло хати"). Його участь у Кирило-Мефодіївському товаристві не була доведена, але документом для обвинувачення був альбом "Три літа". Шевченка заслали рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу, з забороною писати й малювати. 8 червня 1847 Шевченка доставили в Оренбург, а незабаром відправили в Орську фортецю. Цей шлях він описав у повісті "Близнеці". Почалася солдатська муштра.

З перших днів Шевченко порушив царський наказ. Тут Шевченко пише нові вірши: "Думи мої, думи мої...", "Згадайте, братія моя...", поеми "Княжна", "Сон", "Москалева криниця", поезії "N. N." ("Мені тринадцятий минало"), "Іржавець", "А.О.Козачковському", "Полякам". У кінці 1847 відновлює листування з друзями й знайомими, зближається з багатьма польськими засланцями: Фішером, Завадським, Крулікевичем, Вернером.

У першій половині 1848 в Орській Фортеці Шевченко написав чотири твори: "А ну мо знову віршувать", "У бога за дверми лежала сокира", "Варнак", "Ой гляну я, подивлюся...".

У березні 1848 Шевченка як художника включили до складу Аральської описової експедиції. Тут він виконав малюнки "Пожежа в степу", "Джангисагач", "Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар'ї", "Урочище Раїм з заходу", "Укріплення Раїм", "Спорядження шхун" (два малюнки), "Пристань на Сирдар'ї", та інші.

В осени 1849 експедиція повернулася до Оренбурга, де і залишився Шевченко опрацьовувати її матеріали.

23 квітні 1850 року Шевченка зарештували за доносом офіцера Ісаєва, але він встиг передати вірші та листи. Під час обшуку було знайдено листа Левицького про симпатії молоді до Шевченка. Поета відправили до Орська і там допитували. Згодом його перевели у віддалене Новопетровське укріплення. Знову почалася жорстока муштра, за поетом встановили посилений нагляд. Тут Шевченко читав періодичні видання, зустрічався з ученими й мандрівниками, які відвідували укріплення, листувався із знайомими.

Влітку 1851 Шевченка як художника включили до складу Каратауської експедиції, він здобув деяку можливість малювати.

Після смерті Миколи Першого на Шевченка не була поширена амністія політичним в'язням і засланцям. Тільки 1857 році, завдяки клопотанню друзів, поета звільнили з заслання. Чекаючи дозволу на звільнення, Шевченко почав вести "Щоденник".
42. Розвиток байки в українській літературі 1 пол. 19 ст

Започаткувавши традицію літературного байкарства в українській літературі, Сковорода відкрив шлях до вдосконалення і розроблення цього жанру. Нахил до висловлювання у вигляді мудрованих висновків, пов?язаний з розумінням вченості як виключно нагромадження знань, був характерним для української громадськості тієї епохи, і байка більше, ніж будь-який інший літературний жанр, надавала можливості для художньої реалізації такого типу мислення. Крім того, її консервативність виправдовувала використання усталених художніх змістовних форм із незначними інтерпретаціями, що породжувало досить різноманітні авторські етичні трактовки на використанні однакових фабул. Байка спонукала письменника проявляти хист до утворення оригінальних етичних тлумачень стабільних фабул, вона була своєрідним джерелом для словесного експериментаторства автора і в цьому плані наближалася до сміхових каламбурів, в яких з незбагненною для раціоналізму логікою стикалися різнопорядкові явища і поняття, разом з тим ілюструючи один одного.

Українських письменників, у творчості яких найбільш яскраво виявилося бурлескне світобачення, ця властивість байки задовольняла і приваблювала. Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, О.Бодянський, С. Писаревський, О. Рудиковський, П.Кореницький визнають байку перспективним жанром і створюють зразки художньо досконалих творів. Є припущення, що Котляревський також писав байки, які, на жаль, не збереглися[i]. Але разом з тим такого роду творчість виходила за межі бурлескної художності, бо передбачала дидактичну частину, що не властиво ексцентричному стилю мислення, який проявляється у бурлеску. Таким чином відхід від принципів бурлескної художності відбувається завдяки орієнтації письменників на існуючі системи художньої творчості, хоча оперування народним сміховим фольклором у байках все ще продовжує ширитися.

Л. Боровиковський відкрив своєрідний шлях у розробці цього жанру, у підсиленні його концептності й у згорненні моралі, перетворенні її на прислів?я чи приказку, а то й зовсім позбавляв байку моралізаційної частини. Інколи його байки перероджуються в лаконічні жарти, каламбури, хоча простежується еволюція цих новоутворень. Байки Боровиковського, за задумом самого автора, покликані пробуджувати свідомість читача, дидактика як така в них не існує. Мораль лише збуджує наступні узагальнення. Сміховий світ виявляється гротескним камерним прийомом. У цьому, як нам видається, сутність зрушень жанру байки, до яких вдається Боровиковський. Жоден з українських байкарів того часу не зумів досягти того рівня камерності гротеску, який спостерігаємо у Боровиковського. До цієї ж групи належать: «Злодій» («Онисько нехотя й не в пору...»), «Хома», «Бик», «Любов», «Лад», «Два лембики й горшки», «Даремна журба», «Козакова журба», «Скупий» («Скупий не спав - робив...») та ін. У названих байках Боровиковського бурлеск характеризує об?єкт осміяння, так би мовити, зсередини, за рухом дій та думок, вагань тощо, майже всі вони позбавлені моралізаційної частини, і тому свідомість читача не потрапляє під вплив дидактичного тлумачення, її становлення відбувається поза відвертими научуваннями. У таких байках «думка про безплідність розуму, химерність людського життя»[iii] як одна з провідних характеристик романтичного гротеску домінує. Бурлеск перетворюється на світ однієї людини, байка все частіше сповнюється людськими персонажами, смішне й гіркотне в ній, дивовижно переплітаючись, все ж існують уже як відокремлені, хоча й суперечливо поєднані, сфери естетичного відображення життя. На сторінках українських альманахів та журналів у цей час багато друкувалося байок західноєвропейських та російських письменників: Езопа, Лафонтена, Дмитрієва, Сумарокова та ін. Серед тих байкарів, які були представлені на сторінках української періодики, Сумароков виявився виразником ідеї гротескної байки. Популярність його творів в Україні зумовлена активним розвитком саме цього типу байки в українській літературі, хоча не всі байкарі пішли шляхом обмеження бурлеску у байці до камерного, але кожен з них по-своєму використовував матеріал народної сміхової культури, жоден не обійшовся без нього; бурлескність виявляється властивістю українського байкарства в цілому.

исьменники-просвітники дивилися на байку інакше, завдяки їм байка в українській літературі набула активного розвитку. «Розквіт байки пояснюється відповідністю її художньої структури принципові просвітницького реалізму - розділення логічної ідеї і логічної форми, дидактично-моралізаторська настанова, орієнтація на масового читача, живописність побутових деталей. Під пером просвітників байка ставала своєрідною мініатюрною комедією звичаїв, твором етологічним. Характерно, що й сам процес творення її в українській літературі часто йшов шляхом розгортання прислів?я чи приказки (як самостійної художньої форми існування повчання, «сили») в нову художню структуру. Саме так було створене оповідання-байка «Салдацький патрет» Квітки-Основ?яненка»[viii]. Моралізаційна частина байки необхідна, бо в ній легше висловити просвітницьку концепцію світу, мораль зберігається, як і її дидактична сила.

Усі байки Гребінки пройняті просвітницьким духом, тому більшість повчальних монологів автора переважають за розміром цілі байки Боровиковського. Наприклад, у байці «Мірошник». В ній гротескно зображена жадібність Мірошника, який страждає від власного пороку. Образ Мірошника комічний саме через дивовижну, безглузду жадібність. Традиція демонструвати ваду як видовище у сміховій стихії народного свята повністю витримана в фабулі твору, але у моралі раптом з?являється вказівка на множинність подібних типів, з детальною конкретизацією особистостей, що вже зовсім не властиве народній сміховій культурі; до того ж оповідь супроводжується іронією. Таким чином з?являється другий план зображення явища, який відображає громадський резонанс, викликаний ним. Комічне, яке при цьому виявляється, вже стоїть далеко від народної сміхової культури.

У байці Білецького-Носенка «Громада мишей» також відбувається трансформація бурлескного світобачення завдяки існуванню двох планів зображення. З одного боку, світ мишей з його турботами й тривогами, з проблемою знешкодження Кота, з другого боку - світ людей, а саме - пасивність громади у вирішенні вагомих проблем життя. У першому випадку зображення комічно сприймаються через бурлескне наділення мишей людськими характеристиками, у другому випадку дія переноситься у сферу людських проблем, і смішить безтурботність і безвідповідальність людського колективу. Таким шляхом комічне переживає переродження в дидактичному плані. Разом з тим пригнічується первинне враження од комічної картинки, з?являється гумористичне сприйняття людського колективу, осміяння стверджується цілеспрямовано й логічно. Над усією цією складною будовою тяжіє пропаганда здорового глузду й раціоналізму.

Українська байка початку ХІХ ст. увібрала всі ті літературні теми, які турбували письменників і побутували у той час: тема літературної праці («Тюхтій та Чванько» Гулака-Артемовського, «Моя байка», «Байка», «Нащо писать байки» Боровиковського), тема українського дворянства («Пшениця», «Школяр Денис» Гребінки, «Байка» Рудиковського, «Пан та собака» Гулака-Артемовського, «Поминки», «Рись да Кріт», «Гуси», «Два коти», «Чебрець да береза», «Лисиця да Машкара» Білецького-Носенка), тема крутійства («Ведмежий суд», «Рибалка» Гребінки, «Суд», «Голова» Боровиковського) та ін. Названі літературні теми були в той час традиційними. Звернення до актуальних тем забезпечувало байці життєву силу, адже вона повинна відображати сьогодення, сучасність, створювати рецепти самозбереження слабкого у світі, де панують сильні. Її рекомендації-повчання пов?язані з відповідним конкретним моментом дійсності, і тому байка підпорядкувала архаїчну сміхову поетику завданням реального часу, який переживався, що також визначало характер залученого сміхового матеріалу.

За своєю природою байка, як і народний бурлеск, є породженням міфологічного мислення, тому процес злиття бурлеску і байки не має нічого штучного і виняткового. Суперечність їхнього співіснування полягає в тому, що дві архаїчні форми художнього мислення були сприйняті українською літературою (до речі, як і іншими літературами світу) на різних стадіях раціоналізованого, осучасненого мислення, бо в той час, коли байка переживала визнання як художня й естетична закономірність культури, бурлеск перебував у певній невизначеності відносно його естетичної та художньої вартості, займав низове місце.