Острозький літературний осередок кінця 17 – поч. 18 ст.

Навколо Острозької академії утворився антикатолицький полемічний осередок, до початку XVII ст. найактивніший серед східних та південних слов'ян та волохів. Поряд з Патріаршою академією в Константинополі та Венеціанським екзархатом, впливи яких поширювалися на грецькі землі та середземноморські колонії, він став одним із провідних православних центрів. Літературно-публіцистичний гурток готував відповіді на антиправославні твори католицьких авторитетів, переклади таких відомих тогочасних діячів, як Александрійський патріарх Мелетій Пігас та філадельфійський митрополит Гавриїл Север. В Острозі не цуралися і допомоги протестантів. Протестант Мотовило підготував перший відомий оригінальний твірвідповідь на антиправославний трактат Петра Скарги "Про єдність Церкви Божої" (1577). Через десять років ректор академії Герасим Смотрицький пише і об'єднує в збірник дві статті — "Ключ царства небесного" і "Календар римський новий". В них він дискутував з проунійними "Виводами віри" єзуїта Бенедикта Гербеста. "Славний острозький богослов", управитель приналежних академії маєтностей Василь Малюшицький-Суразький, призначав свою полемічну "Книжицю у шести розділах" (1588) теологічно підготовленим читачам, зокрема студентам вищих класів.

Як згадувалося вище, в Острозі викладали “сім вільних наук”, що поділялися на «тривіум», який складався з граматики, риторики, діалектики (мистецтво диспуту), і «квадріуму», куди входили арифметика (“лічба й рахування”), геометрія (“землі розмірення”), музика, астрономія. Проте аналіз джерел свідчить, що в Острозькій академії вивчалися також предмети, що не входили до «тривіуму» й «квадріуму». Учні оволодівали старослов'янською, грецькою, латинською й польською мовами, вивчали поезію та історію. Викладання філософії поряд з теологією в ту добу було прерогативою вищих навчальних закладів. Цей перелік засвідчує, що в Острозькій академії пріоритетною вважалася греко-візантійська культурна традиція. З мов перевага віддавалася старослов'янській, а також українській, що була близькою до народної, розмовної. В острозькій школі не занедбували й воєнні науки, спудеї часто робили вправи в стрілянні з гармат і рушниць, їздили на конях, пробували, як далеко летять стріли з луків [6, с. 58].

Престиж школи, науковий рівень навчання забезпечують викладачі. Чи не головна заслуга К.Острозького в тому, що він зумів зібрати під одним дахом видатних педагогів, і не лише українських, але з різних куточків Європи. У школі-академії при дворі князя Острозького зібралося сузір'я талановитих, всебічно освічених, як на свій час, людей. Захарія Копистенський так охарактеризував коло острозьких діячів: «Згромадилися тут ритори, рівні Демосфену, та інші різні філософи; знайшлися й знамениті математики та астрологи. Церква та двір князя були повні православних учителів, євангельських і апостольських,... які знають богословіє й праву віру від богословів Діонісія, Афанасія та інших багатьох і від соборів та патріярхів східних». У складі педагогів, за оцінкою проф. Лук'яновича, були «представники всіх галузей тодішньої науки — медицини, астрології, філософії, богослов'я, проповідництва», математики. Як засвідчує один із найавторитетніших дослідників історії Острозької академії Ігор Мицько, запрошених фахівців «було тут більше, ніж у будь-якому навчальному закладі православного спрямування в Європі XVI—XVIII ст.» [7]. Більшість із них викладали в Академії, працювали в друкарні, входили до складу науково-літературного перекладацького гуртка.

У літературі, в тому числі й художній, знаходимо чимало яскравих описів того, як було організоване навчання в Острозькій академії. Вони є яскравим підтвердженням нашої тези про те, що цей навчальний заклад був осередком особистісно-орієнтованого виховання. Гортаємо, наприклад, історичну повість Панаса Феденка “Несмертельна слава”. У розділі «В Острозькій академії» так описується навчальний процес. “Наука в Острозькій школі була від дев’ятої години ранку до дванадцятої, потім по обіді – від третьої до шостої. За порядком у класах та в бурсі доглядали педагоги й ліпші ученики, – так звані “протосхоли”. Хіба це не зародки самоврядування? Читаємо далі: ”Пильні ученики сиділи на перших лавах, хоч були селянські або міщанські сини, ледачий, – чи був князь або вельможний шляхтич, – мусив терти штани “на ослячій лаві” [6, с. 57]. Сучасні педагоги назвали б такий підхід “ефектом зігріваючого сіяння успіху”. Він полягає в тому, що людина, яка переживає успіх, стає більш комунікабельною й проявляє більше співчуття до інших, більше бажання надати їм допомогу й підтримку.

Однією з вирішальних умов успішної діяльності острозького науково-освітнього центру був тісний зв'язок педагогічного процесу Академії з дослідницькою діяльністю науково-перекладацького гуртка та роботою друкарні. Це особливо виразно простежується на другому етапі діяльності Академії з появою в Острозі нових учених і педагогів як українських, так і зарубіжних. Вочевидь, значною мірою це зумовлювалося загостренням ідеологічної боротьби напередодні й після проголошення Берестейської унії 1596 року. Серед острозьких друків особливий успіх мали «Буквар», “ради научения дитського”, виданий у 1578 році на основі львівського «Букваря» (1574 року); «Новий Завіт з Псалтирем» та окреме видання алфавітно-предметного покажчика до нього — «Книжка, собрание вещей нужнейших» (1580); «Хронологія» Андрія Римші, листівка церковнослов'янською, староєврейською та українською мовами у вигляді віршованого пояснення назв місяців року (1581). І, нарешті, найголовніше видання того часу – «Біблія» (1581) – основоположна книга християнського світу, відповідь на нагальну потребу в умовах раніше. «Острозька біблія» й закурений порохом мушкет, – як влучно висловився Є. Маланюк, – це могло би бути гербом тієї гострої ідеологічної боротьби мати таку книгу саме в кириличному варіанті. Це був великий поступ, особливо якщо врахувати, що католицьке видання «Біблії» було здійснене на 20 років раніше, а видання кальвіністів – на 8 років вікопомної доби на переломі XVI —XVII століть” [6, с. 60]. Острозька академія згуртувала навколо себе справді визначні наукові сили, внаслідок чого вона змогла «дати освіту значній кількості молоді й підготувати чимало видатних діячів».

Львівська братська школа

 

Льві́вська бра́тська шко́ла — перша братська школа в Україні. Заснували її бл. 1585 діячі Львівського братства Ю. Рогатинець, І. Рогатинець, І. Красовський та ін.

Статут Л.Б.Ш. (“Порядок шкільний” 1591 р.) — видатна пам’ятка української педагогічної думки. Він передбачав демократичні основи організації школи. До Л.Б.Ш. приймали дітей різних станів зі Львова та інших міст і сіл України. Навчання проводилося тодішньою руською (українською) літературною мовою. Вивчали слов’янську, грецьку, латинську мови (риторика, граматика, піїтика), діалектику, а також арифметику, геометрію, астрономію, філософію, богослів’я, музику. Школа була й осередком розвитку хорового співу та українського шкільного театру. В 1591 р. була надрукована греко-слов’янська граматика “Адельфотес”, складена учнями школи і учителем Арсенієм Еласонським.

У різний час ректорами й учителями тут були: С. Зизаній, Л. Зизаній, Ф. Касіянович, І.Борецький, П. Беринда, Г. Дорофеєвич, І. Трофимович-Козловський, С. Косов, В. Ушакевич та ін. Гетьман П. Сагайдачний заповів значні кошти на потреби школи. Л.Б.Ш. мала значний вплив на розвиток освіти не лише на Русі-Україні, а й у Білорусі, Молдові, Волощині та інших країнах. Вона виховала чимало видатних громадських і культурних діячів. З другої половини 17 ст. занепала, припинила існування в кінці 18 ст.

Львівська братська школа мала сильний викладацький колектив. Це Стефан Зизаній — викладач грецької мови, Лаврентій, Зизаній - викладач слов'янської, Кирило Транквіліон, Ставроведький — автор релігійно-моральних міркувань, Іов Борецький — викладач грецької та латинської мов, Памва Веринда — лінгвіст, укладач першого друкованого азбуковника - словника енциклопедичного типу.

Львівська братська школа не тільки постачала братським школам навчальні посібники, а й готувала для них учителів.

ЗИЗÁНІЙ Стефан (Тустановський; н.бл. 1570 - п.до 1621) – український письменник-полеміст і педагог. Брат Лаврентія Зизанія. Брав активну участь у діяльності Львівського та Віленського братств. З 1586 р. працював у Львівській братській школі. Деякий час був її ректором. За викриття духовних і світських феодалів, католицизму та уніатів зазнав переслідувань польсько-шляхетської влади. У 1593-1594 рр. викликаний віленським братством для боротьби з унією. У Вільно був проповідником та учителем братської школи. Митрополит М. Рогоза домігся засудження З. як єретика (січень 1596 р.). На прохання З. Брестський собор (жовтень 1596 р.) поновив його в правах, і він знову почав викладати у Віленській братській школі. З. – автор православного “Катехізису” (Вільно, 1595 р.; до наших часів не дійшов), антикатолицького трактату “Казання св. Кирила” українською і польською мовами (Вільно, 1596 р.), спрямованого проти римського папи та уніатів. Полемічні твори З. були популярними не лише в Україні, а й у Росії та Білорусі.

Па́мво Бери́нда (* між 50-70-ми роками XVI століття — † (13) 23 липня 1632) — діяч української культури, лексикограф, письменник, поет, типограф і гравер.

Народився на Прикарпатті у Єзуполі.Світським ім'ям Беринди було Павло. При постриженні в ченці Павло Беринда прийняв ім'я Памво.1597-1605 - працював у Стрятинській та Крилоській друкарнях (тепер Івано-Франківська область).

Активний діяч Львівського братства, працював у братських друкарні і школі (1613—1619), у Львові (до 1613) постригся в ченці.З 1619 року жив у Києві. Був головним друкарем, редактором і перекладачем у Києво-Печерській друкарні. У 1620 дістав звання «протосингела» («головного»), а згодом став «архітипографом», тобто завідувачем друкарні.

Найвизначніша праця Беринди — перший друкований український словник «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627). Перевиданий у Кутейні (біля Орші, 1653) з передмовою І.Трусевича. В ньому близько 7 тисяч слів — загальних та власних назв переважно тогочасної церковнослов'янської мови з перекладом та тлумаченням їх українською літературною мовою початку XVII століття. Метою Беринди при складанні його словника було відновити церковнослов'янську традицію літературної мови і цим протистояти наступові польського католицтва і польської культури. Цей словник відіграв велику роль у розвитку не лише української, а й російської, білоруської, польської, румунської лексикографії.

Памво Беринда був одним із зачинателів поезії та шкільної драми в Україні. 1616 року Беринда видрукував у Львові різдвяний діалог із пролога, промов семи хлопців та епілогу «На Рождћство Христа вћршћ для утћхи православнимъ христіанамъ». До діалога додані були інші вірші на церковні теми. Вірші використовувалися для декламації учнями братських шкіл і мали велику популярність — їх переписували в XVII столітті в Москві. В розвитку жанрів української літератури ці вірші були перехідним етапом від поезії до драми.Памво Беринда був похований у Києво-Печерській лаврі.

Касіян Сакович

Касіян Калліст Сакович (*1578 — †1647) — шляхтич руський, церковний діяч і письменник-полеміст, ректор Київської братської школи з 1620 року.

Короткі відомості

Народився у священичій родині у Потиличі (Подтеличі) неподалік Рави, вчився у Замості, Любліні й у Краківській Академії та був виховником Адама Киселя.У 1620 — 1624, бувши ченцем, став ректором Київської Братської школи. Перейшовши до Любліна 1625, приступив до з'єднаної Церкви і став архимандритом у Дубному 1626 — 1639, а наступного року (1640) перейшов на латинський обряд і вступив до ченців-авґустиніянів у Кракові. Потім вів мандрівне життя.Сакович був обдарований визначним письменницьким хистом. Перший твір з філософської тематикою «Проблеми» видрукував польською мовою у Кракові 1620, 1622 у Києві видав написані тодішньою книжною «руською» мовою «ВЂршЂ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного….» за зразками силабічної барокової поезії.

З інших йото писань найважливіші:

«Kalendarz stary.. і responzy na zarzuty starokalendarzan» (1642)

«Epanorthosis albo Perspektywa..» (1642) з полемічним наставленням проти юліянського календаря і проти літургійних обрядів тодішньої православної і уніатської Церкви, що не залишилися без відповіді з боку православних — Петра Могили («Litos albo kamień…», 1644) і уніятів — Пахомія Войни-Оранського та Івана Дубовича.Писав здебільшого польською і давньоукраїнською мовами.

Прекрасний вірш на похорон Петра Сагайдачного (1622) Кас'яна Саковича. Автор дає картину страждань України від татарських нападів, з якими боровся Сагайдачний; згадує його заслуги в обороні Церкви. Дуже важлива тенденція автора зв'язати сучасну Україну з тією, що воювала колись з Грецією, за Олега, за Володимира — коли прийняла християнство. Слава Сагайдачного — закінчує Сакович, — буде голосна, «поки Дніпро з Дністром многорибні плинути будуть».

Невеличка книжечка, формату зошита (малого кварто), дуже рідка 1, затитулована: ВЂршЂ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска єго кор. милости Запорозкого. Зложеньш през инока Касіана Саковича, ректора школ кієвских в БрацтвЂ. Мовленыи от єго спудеов на погребЂ того цного рьщера в КієвЂ, в недЂлю проводную року божого тысяча шестьсот двадцать второго", зісталась нам єдиним літературним витвором Братської школи передмогилянської доби.

Але, крім цього пам’яткового значення, має визначний інтерес як літературний твір і відбиття ідеології братських кругів свого часу. На 48 сторінках (восьми зшитках по 8 сторінок) вона містить згадані вірші — панегірик Сагайдачному і всьому Війську Запорізькому (40 сторінок), і в додатку два прозові взірці похоронних промов (вищезгадані 8 сторінок). Три дерев’яні гравюри — герб Війська Запорізького, портрет Сагайдачного на коні й малюнок морської баталії козаків з турками під Кафою — унікати в нашій старій графіці, прикрашують цю єдину в своєму роді книжечку. Місце видання не позначене, але, очевидно, це друк лаврський, маніфестація тісного зв’язку братства з його печерською митрополією й його протектором — Запорізьким Військом, якому ця книжка присвячена. З цих різних сторін вона вимагає нашої пильної уваги, власне її перша віршова частина.

Вона складається з 23 окремих віршів, зложених тим самим 13-тискладовим силабічним віршем з цезурою після сьомого складу, що звичайно годиться з закінченням слова (не розриває його).

Насамперед короткий віршик "На герб сильного єг. кр. мл. Війська Запорозького" (намальовано тут же козака з мушкетом), в тім же роді, як ми бачили по різних інших лаврських виданнях:Потім "передмова" (що може означати не так передмову в нашому розумінні, як властиво промову, як це слово й уживається) — "зацне силному войску єго кор. милости Запорозкому: ласки божоє, доброго здоровя и щасливого над неприятелми отчизны звитязтва з несмертельной славы набыванєм автор, от в Троици єдиного Бога зычит". Це дуже інтересна похвала і апологія козацької свободи, в духу козацьких домагань признання за ними шляхетських прав, з огляду на їх військову службу і оборону краю 1, короткий і виразистий панегірик козацьким заслугам для Речі Посполитої і осторога від тих різних проектів на скасування козацтва, що тоді обертались між польською шляхтою і дебатувалися на соймах. Це таким чином чисто політичний памфлет в інтересах козацтва, що місцями говорить буквально словами "Протестації" київської ієрархії, виданої одночасно 2. В другій половині автор звертається до козацького війська і нового гетьмана Олифера Голуба, виконавця волі покійного Сагайдачного, аби далі додержували тих прикмет, які тільки що дістали від нього такі високі похвали:

Підписано: "Вашим милостям, моим велце ласкавым паном и добродЂом, всему рыцерству єго кр. мл. Запорозкому. Унижоный и зычливый слуга и молитвенник многогрЂшный инок Касіан Сакович, ректор школ Кіїовских, сл(уга) б(ожий)".

По цім ідуть характеристики покійного гетьмана і його портрет. Перший спудей (Стефан Почаський) описує високі прикмети небіжчика, підносить особливо його заслуги в визволенні невільників-християн з поганських рук і при тім висловлює небезінтересну гадку, яка війна дозволена — оборонна, та, що боронить покривджених:

За цим ідуть сім віршів з "прикладами" того, як мудрі люди неустанно підтримували в собі пам’ять смерті, і восьма на подібну ж тему — неминучості смерті. Приклади ці зачерпнені з класичної старовини, з християнської легенди, з середньовічної історії. Думаю, що вони мусять покриватися з тими "проблемами", що були зібрані в польській книжці Саковича, але, не маючи її під рукою, не можу в тім переконатися.

Наступає біографія Конашевича, доволі незручно розділена на дві декламації (тринадцятий і чотирнадцятий спудей). Не вважаючи на деякі риторичні прикраси і відступи, вона досить змістовна і служить головним, а властиво єдиним джерелом, з якого ми щось довідуємось про славного гетьмана. Автор описує його походження з Західної Галичини, його науку в Острозі, його діяльність у Запорозькім Війську, головні кампанії, ним відбуті; далі спеціально спиняється на його щирості в вірі, заходах на користь "руської релігії", описує відновлення православної ієрархії, останню, Хотинську кампанію, передсмертні розпорядження гетьмана і його смерть.

Як бачимо, автор дуже рідко де підіймається до того, що справді можна б назвати поезією: де-не-де блищать її промінчики, поза тим це тільки січена, римована проза. Але це загальна хиба тодішньої шкільної піїтики, як я то підносив вище. Серед інших утворів її "Вірші" Саковича належать до кращих з літературного погляду і дуже цінні — з історичного.

Образ Богдана Хмельницького

Визвольна війна проти польсько-шляхетського поневолення (1648-1654 рр.) дала поштовх до нового піднесення епічної творчості. Саме в цей час виникло багато історичних пісень, дум: "Хмельницький та Барабаш", "Хмельницький і Василь Магдавський", "Перемога Корсунська", "Ой, Богдане, батьку Хмелю", "Пісня про Хмельницького". В них зображено всенародний рух проти кривдників і завойовників, показується ненависть українців до них, а також розправа повсталих з польськими панами.

В своїх піснях і думах народ правдиво відобразив історичну роль Хмельницького у визвольній війні, змалювавши його як хороброго воїна, як державного діяча і полководця, що знаходив свою силу у підтримці повсталих мас, в єдності з ними. В пісні "Ой Богдане, батьку Хмелю" розповідається про любов народу до видатного полководця. В пісні "Ой Богдане, Богданочку" висловлено прохання буковинців до Хмельницького визволити їх з-під ярма польської шляхти.

У "Думі про Хмельницького і Барабаша" справжнім захисником інтересів козацтва є Богдан Хмельницький. Барабаш вступає у змову з ворогами і намагається допомогти польським панам підкорити український народ. Для цього він ховає королівську грамоту. Але Хмельницький перехитрив зрадника, забрав важливі документи і закликав народ до повстання. Одже, в думі він показаний як ненависник шляхти, послідовний борець за інтереси українського народу.

Історична подія — перемога Хмельницького під Жовтими Водами — лягла в основу ще одного фольклорного твору — "Пісні про Хмельницького".

Далекі історичні події, образи Богдана Хмельницького та його однодумців не обмежуються їх відображенням в народному епосі. І як тут не згадати роман П. Загребельного "Я, Богдан". В цьому історично-психологічному творі складовою частиною стають такі елементи, як народні перекази, думи, легенди, пісні. Герой роману сам розповідає про свою долю і впевнено стверджує: "Жив життям свого народу і для свого народу". Роман "Я, Богдан" — це діалог головного героя з сьогоднішнім читачем. Він говорить про свої сумніви, вагання, про все, чим жив у своєму часі, про те, що його зрозуміють нащадки.

Хмельницький не геній, не святий, не пророк, не полководець від народження — він звичайна людина, але людина, яка здатна вмістити в своєму серці біль народу. Образ Богдана живе на кожній сторінці, але "Я, Богдан" — це твір не тільки про Хмельницького. В ньому звучить сама історія народу, його визвольна боротьба.

Образ видатного сина України розкривається у творах багатьох українських художників слова: Г.Сковороди, 1. Франка, М. Старицького, Л. Костенко. Г. Сковорода у вірші про волю прославляє Богдана, називаючи його батьком вольності.

В романі Ліни Костенко "Маруся Чурай" образ Хмельницького ніби епізодичний, але ми відчуваємо його присутність. Він перед нами постає не тільки вождем нації, але й порядною і мудрою людиною, яка забороняє суддям одноосібно вершити долю громадян.

У романі Н. Рибака "Переяславська Рада" гетьман Богдан Хмельницький дбає про те, щоб українську землю не грабували турки і татари, шведи і німці. Щоб польська шляхта не забрала у народу найсвятіше — християнську віру. Тому для боротьби з ворогом необхідно було об'єднатися з російським народом, але на основі рівності й братерства.

В народній творчості та художній літературі Богдан Хмельницький постає перед нами і як звичайна людина, і як великий гетьман український, розумний і далекоглядний політик і дипломат, захисник простого люду, який рішуче бореться проти польсько-шляхетського панування на Україні. З цим ім'ям народ пов'язував сподівання на кращу долю, волю, щастя, справедливість.

 

Багато славетних синів має земля українська. їхні імена відомі всьому світові, вони лунають крізь століття як великий гімн великій землі, великому народові, великій державі. Залізняк, Гонта, Кривоніс, Дорошенко — це запорозькі козаки, справжні патріоти, національні герої. Та найвидатніша постать серед них - Богдан Хмельницький.

Він був одним з найосвіченіших людей свого часу, гнучким дипломатом і видатним військовим стратегом. Авторитет у запорожців він здобув і своїм розумом, і хоробрістю на полі бою. Ставши гетьманом, Богдан очолив боротьбу народу проти польських поневолювачів. У битві під Жовтими Водами він розбив ущерть королівське військо. Це була перша перемога у визвольній війні українського народу 1648-1654 рр. Люди вдячні Хмельницькому за те, "що врятував Україну від польського пана".

Образ видатного гетьмана оспівується в багатьох народних думах і піснях. У пісні "Чи не той то хміль", що була створена після жовтоводської битви, Хмельницький виступає як втілення патріотизму народу, його сили і радості від здобутої перемоги. Позитивно оцінюється визвольна війна Богдана Хмельницького і засуджується загарбницька політика польської шляхти.

Головні герої пісні "Не дивуйтеся, добрії люди" — Максим Кривоніс і Богдан Хмельницький, запорозькі козаки. Максим Кривоніс — один із найближчих соратників Богдана Хмельницького. Деякі вчені вважають, що цю пісню було створено після розгрому польсько-шляхетських військ під Пилявцями, де з великою силою виявився військовий талант славетного гетьмана і незвичайна мужність його соратника.

У думі "Хмельницький і Барабаш" розповідається про реальні історичні події, що сталися в Україні напередодні визвольної війни. Конфлікт між Хмельницьким і Барабашем вказує на гострі протиріччя українського народу з польською шляхтою. Іван Барабаш належав до тієї частини козацької, старшини, яка йшла на угоду з поляками, зраджувала інтереси козацтва, всього народу українського. Образ Б. Хмельницького дуже яскраво вимальовується у зіставленні зі зрадником Барабашем. Якщо останній думає тільки про власний добробут, то Б. Хмельницький, як говориться в думі, "добре дбав". А дбав великий гетьман про волю всього рідного народу.

Відомі українські письменники неодноразово зверталися до постаті Богдана Хмельницького. У романі Н. Рибака "Переяславська Рада" головний персонаж — славетний гетьман, що поклав своє життя за волю народу України. Бачимо ми розкриття цієї теми й у творах Г. Сковороди, І. Франка, М. Старицького, Л. Костенко та інших. Видатний воїн, патріот, захисник України, мудрий, далекоглядний політик, мужня людина — таким залишався Б. Хмельницький в народній пам'яті, в усній народній творчості та у творах багатьох письменників. З народних пісень і дум я дізналася про патріотизм великого гетьмана, його любов до народу України, його надзвичайну хоробрість і талант дипломата. Я пишаюся мужнім сином української нації. Коли буваєш у Києві, довго стоїш біля пам'ятника Богданові, згадуєш минуле нашого народу і радієш за сучасну незалежну Україну. Хочеться вірити, що будемо могутньою державою, справді вільною. А для цього треба багато працювати, чесно та самовіддано.