Повне зібрання творів І. Франка на даний момент налічує 50 томів.

Тичина про І.Франка – «талант серед талантів».

М. Рильський писав: «Іван Франко — це розум і серце нашого народу. Це боротьба, мука і пе­редчуття щастя України. України і людності».

В.Шевчук у книзі «З вершин та низин» так написав про І.Франка: «Він дав поетичні обробки багатьох європейських та східних тем і мотивів (перед ним широко опрацьовував їх хіба що поет початку XVIII ст. Іван Максимович), створив великий цикл поезій за мотивами історії стародавнього світу, найбільше римської історії, переклав вавилонські гімни й молитви, індійські легенди із «Махабхарати», великі цикли староарабської, давньогрецької та давньоримської поезії, епічну поезію народів світу, зокрема старошотландські, старо-англійські, старонорвезькі, староісландські балади, іспанські романси, албанські, португальські, італійські, німецькі, єврейські, китайські, болгарські, сербохорватські народні пісні, уривки з угорського народного епосу, дав цикл «Циганські мелодії», переклав «Слово о полку Ігоревім» і «Краледвірський рукопис». Водночас перекладав українські народні пісні польською та німецькою мовами і дав широкий вибір перекладів з літератур народів світу XIX ст. Ні до Франка, ні після нього ніхто на Україні не здобувся на такий широкий розмах перекладацької роботи». Взагалі І.Франко перекладав із 14 мов.

Про працьовитість письменника ходили майже легенди. Як згадує сам Франко, він писав і в тюрмах, і майже непритомний від голоду; писав і в затемнених кімнатах, через що ледве не втратив зір; коли параліч скував праву руку, писав лівою; коли відмовили обидві руки — диктував.

І.Франко і Нобелівська премія

Листопада 1915 року доктор філософії Йосип Застирець надіслав з Відня до Нобелівського комітету листа, яким запропонував кандидатуру письменника Івана Франка (обидва були підданими Австро- Угорщини) на високу відзнаку.

Акцент в листі Й. Застирця ставиться на заслугах І. Франка, на наш погляд, у першу чергу не літературознавчий чи культурознавчий, а політичний.

Кандидатуру І. Франка підтримав шведський історик Г. Гярне (Упсальський університет).

Але є чітко розписана почерговість проходження документів у Нобелівському комітеті. У вересні — прийом пропозицій. У лютому (вже наступного року) — кінець прийому заявок. У квітні—травні — відбір кандидатів. Червень—серпень — вивчення доробку кандидатів. Вересень—жовтень — засідання членів комітету й визначення переможців.

Лист Й. Застирця датований 26 листопада 1915 року. Отже, того ж року пропозиція щодо І. Франка не могла розглядатися через запізнення. Наступного, 1916 року, кандидатура видатного українця теж не розглядалася, бо 28 травня він пішов із життя. Згідно «Статутів установ Нобеля» померлий кандидат вибуває зі списку претендентів.

Лист до комітету з присудження Нобелівської премії, написаний 26 листопада 1915 року.

«Високоповажній Королівській академії, м. Стокгольм.

Оскільки український університет для 35-мільйонного населення не відкритий ні в Галичині, ані в Східній Україні й унаслідок того не існує Академічної колегії, яка могла б представити найбільших та найзаслуженіших людей народу Королівській Високоповажній Академії, тому я дозволю собі звернути увагу високоповажної академії, що найбільший і одночасно слов'янський поет і вчений живе у Львові, потерпає матеріально, але зі свіжістю юнака високо держить прапор боротьби за свободу, прогрес і загальнолюдські ідеали протягом половини століття.

У 1893 році захистив докторську дисертацію у Віденському університеті на відмінно під керівництвом відомого професора Ягіча, але з політичних причин його не допустили до університетської кафедри. Він працював на ниві поезії, прози як критик, історик літератури, етнограф тощо, працював так, що втратив зовсім своє здоров'я.

Майже 6 років він (був паралізований) диктував свої твори, повні весни і свободи, справжні перлини поезії свого народу, які дістали загальне визнання як творіння загальнолюдської вартості.

Він є національним поетом свого народу.

Бібліографічний список його творів українською, німецькою, російською, польською, чеською та іншими мовами становить величезний том. Франко справді є найвизначнішим письменником сучасної Європи.

Жалюгідне становище нації не дозволило, щоб твори видатного письменника стали доступними широким культурним масам.

У 1914 році він одержав вітання від свого народу, друзів та недругів з нагоди сорокалітнього ювілею літературної творчості.

Тепер він лежить... тяжко хворий. Від голодної смерті його рятує тільки допомога студентів.

Цей видатний поет і прозаїк, пісні якого стали національним гімном, цей великий Провідник свого народу, міжнародний геній заслуговує, щоб славна Королівська Академія нагородила його Нобелівською премією. Я підкреслюю при цьому величезне політичне значення такої нагороди для національних змагань старовинного культурного народу, який тепер бореться за відкриття свого університету. Нагородження Івана Франка Нобелівською премією буде мати величезне значення не тільки для самої України, але також для Східної і Західної Європи.

Відень, 26 листопада 1915 року. Професор, доктор філософії Застирець Йосип».

 

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи ж чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

Поезія

Стильово Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він — найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин» (1887 р., поширена 1893 р.), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші). Вона революціонізувала молоде покоління, через що в Росії була заборонена. Вершиною інтимної лірики Франка є його «Зів'яле листя» (1896 р.). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897 р.) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» (1900 р.). Програмова збірка «Semper tiro» (1906 р.) є містичним кредо поета-борця. Велику майстерність виявив Франко і в широких епічних поемах «Панські жарти» (1887 р.), «Сурка» (1890 р.), «Смерть Каїна» (1889 р.), «Іван Вишенський» (1900 р.) й інших. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905 р .), в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.

Прозова творчість

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел та десять повістей і романів. Вона починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877 р.), в якому Франко подає жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризація галицького села лягли в основу його збірки «В поті чола» (1890 р.) і «Галицькі образки» (1897 р.), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben» та інші.

Вершиною прози Франка є повість «Boa constrictor» (1878 р.) і соціальний роман «Борислав сміється» (1882 р.). У них уперше відображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості.

На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882 р.), в якій відобразив героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 р. До історичних творів ще належать «Герой поневолі» (1904 р.) про революцію 1848 р. у Львові та «Великий шум» (1907 р.) про скасування панщини.

Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині Франко присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892 р.), «Основи суспільности» (1895 р.) і «Перехресні стежки» (1899—1900 рр.). Повість «Лель і Полель» (1887 р.) має дидактичний характер. Проза Франка відзначається жанровим багатством і реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.

Драматургія

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші його спроби на цьому полі походять ще з гімназії: «Юґурта» (1873 р.), «Три князі на один престол» (1874 р.) та інші. Найбільше п'єс Франко написав у дев'яностих роках. Визначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893 р.) й віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895 р.). З більших п'єс відомі ще комедії «Рябина» (1886 р.) й «Учитель» (1896 р.), з одноактівок «Останній крейцар» (1879 р.), «Будка ч. 27» (1893 р.), «Кам'яна душа» (1895 р.), «Майстер Черняк» (1896 р.) і «Суд святого Миколая» (вперше вийшла 1920 р.). У жанрі дитячої літератури Франко збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говорили» (1899 р.), «Лис Микита» (1890 р.), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891 р.), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (1895 р.) тощо.

ГIМН Замiсть пролога Вiчний революцйонер - Дух, що тiло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, Вiн живе, вiн ще не вмер. Нi попiвськiї тортури, Нi тюремнi царськi мури, Анi вiйська муштрованi, Ні гармати лаштованi, Нi шпiонське ремесло В грiб його ще не звело. Вiн не вмер, вiн ще живе! Хоч вiд тисяч лiт родився, Та аж вчора розповився I о власнiй силi йде. I простується, мiцнiє, I спiшить туди, де днiє; Словом сильним, мов трубою Мiлiони зве з собою,- Мiлiони радо йдуть, Бо се голос духа чуть. Голос духа чути скрiзь: По курних хатах мужицьких, По верстатах ремiсницьких, По мiсцях недолi й слiз. I де тiльки вiн роздасться, Щезнуть сльози, сум, нещастя. Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувать, Хоч синам, як не собi, Кращу долю в боротьбi. Вiчний революцйонер - Дух, наука, думка, воля - Не уступить пiтьмi поля. Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, I де в свiтi тая сила,

Щоб в бiгу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день? Перший вірш збірки «З вершин і низин». Жанр:поезія. Вид лірики:громадянська (політична). Провідний мотив:боротьба народу за світле майбутнє; несхитна віра у перемогу. Віршовий розмір: хорей. Поезія покладена на музику М.Лисенком. Образ вічного революціонера – це безсмертний дух народу, що не мириться із понволенням. Вірш «Гімн» І. Франка — одна із найсильніших за звучанням, за могутністю думки та заклику поезій громадянської лірики в українській літературі. Завжди в суспільстві будуть знаходитися «вічні революціонери», небайдужі до народного горя, страждань та неволі Вони прямуватимуть уперед і кликатимуть за собою інших, не боячись переслідувань та покарання з боку офіційної влади. Але поет бачить боротьбу у сфері духовній — «дух, наука, думка, воля Не уступить пітьмі поля...» Він вірить, що розвалиться «зла руїна» і настане новий день, прихід якого ніхто не зможе спинити. Але для цього треба «не ридать, а добувати Хоч синам, як не собі Кращу долю в боротьбі».

ЧОГО ЯВЛЯЄШСЯ МЕНІ У СНІ? Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені Усні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні — Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш, Вклонюся — навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О, ні! Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити — Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха,— Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає. По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того гріха!

Вірш із збірки «Зів’яле листя» Жанр:поезія (монолог-сповідь). Вид лірики:інтимна. Провідний мотив:нерозділене кохання. Віршовий розмір: ямб. Цей вірш є вершиною не тільки української інтимної лірики, а й світової. Покладений на музику композитором К.Данькевичем, він став популярним романсом. Вірш «Чого являєшся мені у сні?» — це зворушливий монолог, що вражає відображенням внутрішньої боротьби, душевних мук ліричного героя. Закоханий юнак любить дівчину безнадійно, вона не відповідщає на його почуття. Він намагається вирвати її із серця, бо любов завдає йому страждань. Туга відчувається у сповнених великого душевного болю, в епітетах і порівняннях, використаних у вірші. Вони передають частину образу коханої, її стриманість у ставленні до ліричного героя. Про те, що ця любов закоханого не знаходить відгуку в серці дівчини, свідчать у поезії словами «німі уста», «криниці дно студене» її прекрасних очей. Однак бажання забути образ милої було миттєвим. Ліричний герой просить, хоч у сні приходити до нього і приносити змученому серцю миті щастя. Важається, що ця поезія присвячена Целіні Журовській. Після появи збірки «Зів’яле листя» В.Щурат назвав І.Франка декадентом. У відповідь І.Франко написав вірш «Декадент» (1897): Я декадент? Се новина для мене! Ти взяв один з мого життя момент, І слово темне підшукав та вчене, І Русі возвістив: «Ось декадент!» Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга — Се лиш тому, що склалось так життя. Та є в ній, брате мій, ще нута друга: Надія, воля, радісне чуття…

Микола Вороний