Ний ополченець» — редактор української газети «Голос Охтир-

Щини» — національний інтелігент — засновник МУРу — заснов-

ник УРДП — голова УНР — журналіст…)

Не треба думати, що письменники були колись давно, а тепер їх уже немає. Літературний процес безперервний, він розвивається разом із розвитком людського суспільства. Інша справа, що «велике бачиться на відстані», на жаль, мало митців, навіть геніальних, здобувають славу за життя.

І все ж, вдумливий, естетично розвинений читач може відріз­нити справжню поезію й «римоплетіння».

Літературне життя нашого сьогодення розвивається багатьма паралельними течіями. Передовсім письменники осмислюють мистецьку спадщину, повернену читачам, з'являються й нові ху­дожні цінності як в Україні, так і в діаспорі.

У цілому літературознавці визначають основний напрям су­часної літератури, мистецтва в цілому як постмодернізм. Для нього характерне твердження: література є не відображенням дійсності, а переказом міфів, що існують у віртуальній реальності. Головне в них не істина, а слово, котре як елемент тексту є новою реальністю. Твір постає сув'яззю міфів, архетипів, цитувань, алюзій (натяків на загальновідомі твори, історичні події). За твер­дженням одного з критиків, «ми живемо в епоху, коли всі слова вже сказані». (С. Аверинцев.)

В українській літературі нині виступає кілька поколінь поетів. Серед представників старшого покоління — колишні «шістдесятники», потім «вісімдесятники». Одні з них, як Ліна Костенко, Іван Драч, В. Голобородько, Микола Вінграновський, Ігор Калинець та інші, твердо відстоювали свої переконання, намагалися не кривити душею, іншим, як, скажімо, Борису Олійнику, довелося переоцінювати цінності й пробувати йти в ногу із часом.

До «середнього покоління» поетів можемо віднести неоавангар­дистські угруповання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада), «ЛуГоСад», «Нова дегенерація», «Пропала грамота», АУП (Асо­ціація українських письменників) та ін. Своїм завданням вони вважали таке: позбутися обтяжливих штампів «соціалістичного реалізму» і робили це, спираючись на великий досвід сміхової культури, «низового бароко», футуристів та дадаїстів.

Лави вітчизняного письменства постійно поповнюються но­вими талантами, зокрема переможцями літературних конкурсів «Гранослов», «Смолоскип» та ін.

Творчість сучасних поетів

Творчість сучасних поетів характеризується розмаїттям сти­льових та естетичних уподобань. Серед них — і прихильники класичного вірша (С. Чернілевський, П. Гірник та ін.), і вер­лібру (С. Короненко, І. Малкович та ін.), і розкутої, насиченої метафоричним змістом версифікації (І. Римарук, В. Герасим'юк та ін.).

Сучасна проза

Сучасна проза — явище багатоманітне, різностильове, непро­сте. Письменники прагнуть осягнути першосутність, справжні цінності сучасного світу, людина подається ними у мікровізіях, відчуттях, рефлексіях, в ігровому полі авторської уяви, іронії, гротеску. Конкретика сучасного життя поєднується в них з уні­версальністю часопростору.

Як і для поезії, для української прози характерні риси постмо­дернізму, пошуковість, експериментаторство. Та що б там не було, ідейні засади, спрямовані на осягнення загальнолюдських істин, цінностей залишаються. Це боротьба добра і зла в житті та в душі людини, сповідування високої духовності, людяності, справедли­вості, жага пізнання непізнаного, «відкриття себе».

Сучасна проза представлена іменами Ю. Андруховича, О. Ульяненка, В. Медведя, Є. Пашковського, Ю. Іздрика, В.Діброви, Є. Кононенка, С. Процюка, Ю. Ґудзя, О. Забужко, Г. Пагутяк, Т. Прохаська, Любко Дереша, Ірени Карпи, М.Дзюби, В.Шкляра та ін.

Жанри творів сучасної літератури: історич­ний, детективний, пригодницька українська література, «фентезі», анімалістичний, мемуарний та ін.)

Драматургія

Драматургія тісно пов'язана з театром, саме через нього зде­більшого й доходить до поцінувачів мистецтва.

Театральні діячі в пошуках: як залучити глядача, як осучас­нити класику, зробити її близькою нинішній публіці. Тому існує багато «експериментальних» театрів. Але тут постає проблема:

театри є далеко не скрізь. Тому з розвитком технічних засобів почали розвиватися жанри драматургії: кінодраматургія, радіо- драматургія і, так би мовити, теледраматургія. Проте драматургія самоцінна і як один із літературних жанрів.

Нині вона представлена іменами відомих драматургів, п'єси яких театри намагаються осучаснити, подати за допомогою нових засобів виразності. А також з'явились нові таланти, котрі осмис­люють світ у модерному ключі. Це Неда Неждана («І все-таки я тебе зраджу», «Химерна Meccaліна», «Самогубство самоти», «Пророкування минулого, або Угода з ангелом» та ін.), Тетяна Іващенко («Втеча від реальності», «Таїна забуття»), Артем Вишневський(«Клаптиковапорода», «Різниця», «Суд», «Пропотяг, валізи, мотлох та дещо більше» та ін.), а також Олег Миколайчук-Низовець, Валерій Герасимчук, Світлана Новицька, Оксана Панюк, Ярослав Верещак, Ігор Бондар-Терещенко, Ольга Зоренко, Олександр Вітер, Надія Симчич, Олекса Сліпець, Лідія Чупіс та ін.

Про що ж пишуть молоді драматурги? Про сучасне й нерозрив­но пов'язане з ним минуле, про свідомість і підсвідомість, реальне та фантастичне, смішне і трагічне, одне слово, охоплюють увесь спектр життєвих проблем і колізій.

Наприклад, один із найбільш успішних драматургів свого по­коління Неда Неждана у п'єсі «І все-таки я тебе зраджу» дає по­стмодернізму імпровізацію на тему особистого життя Лесі Україн­ки, що руйнує стереотип пам'ятника і створює новий образ живої земної лукавої жінки.

В її фарсі-фантасмагорії на дві дії «Пророкування минулого, або Угода з ангелом» герой живе подвійним життям підпільно­го клоуна і нібито страхового агента. Але одного дня все летить шкереберть через шляхетний вчинок — допомогу жінці, на яку напав злочинець. Він втрачає роботу, кохану жінку, ненароджену ще дитину й опиняється на краю прірви, точніше на мосту над річкою. Там він зустрічається з дивною дівчиною, яка пропонує повернутися в минуле й виправити помилки. Герой повертається і повертається, але ситуація стає дедалі кумеднішою і водночас гіршою для нього. Навіть дівчина-ангел не в змозі допомогти героєві, поки він не розбереться із собою та своїм справжнім при­значенням і поки не зрозуміє, що від абсурду життя людину стра­хують не гроші а... сміх!..

Жанри творів

Роман

Роман (франц. roman, нім. Roman, англ. novel) — великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя лю­дини в нерозривному зв'язку із суспільним розвитком.

Як жанровий термін поняття «роман» вперше використав у XVI столітті англійський дослідник літератури Джордж Патенхем у праці «Мистецтво англійської поезії» (1589 p.). Еволюція значення самого слова «роман» така.

Спочатку словом «роман» називали будь-які віршові твори, написані романською(французька, італійська, іспанська, португальська та деякі інші мови), а не латинською мовою. Повсюдного поши­рення це словосполучення отримало після появи в XIII сто­літті двох «Романів про Розу» (автори першого Пйом де Лорріс та Жан де Мень; автор другого — Жан Ренар), написаних старофранцузькою мовою.

Згодом романами починають називати прозаїчні твори зі специфічною тема­тикою. Так, вже в XVII столітті французький дослідник П'єр-Даніель Юе давав роману таке визначення: «Це вига­дані любовні історії, мистецьки викладені прозою для за­доволення та повчання читачів».

Жанровими ознаками роману є розгалуженість фабуль­них ліній сюжету, детальне розкриття життєвих доль ба­гатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, на­одинці із собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої.

У романі органічно пер еплітаються різні види організації мови — моноло­ги, діалоги та полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики.

Часом кілька романів автор пов'язує воєди­но фабулою, спільними персонажами й загальним худож­нім задумом. Так народжуються цикли романів («Ругон-Маккари» Е. Золя — 20 творів), тетралогії («Сучасна історія» А. Франса — 4 твори), трилогії («Дитинство», «Отроцтво», «Юність» Л. Толстого — 3 твори) та дилогії («Таврія», «Пере­коп» О. Гончара — 2 твори).

За ідейно-художнім змістом романи поділяються на такі жанрові різновиди: соціальні, філософські, родинно-побуто­ві, пригодницькі, сатиричні, авантюрні тощо. Однак такий поділ не завжди буде коректним з точки зору теорії, оскільки один і той же твір може бути одночасно і соціальним, і філософським, і історичним, і пригодницьким. В такому разі треба враховувати, яка риса домінує у творі.

Роман має багату творчу історію. Його коріння сягає доби пізнього еллінізму. За словами авторитетного дослідника античності С. Радцига, роман був «останнім оригінальним набутком грецької літератури», тобто найпізнішим жанровим нововведенням. У II—VI століттях нашої ери були створені романи «Ефіопіка» Геліодора, «Левніппа і Клітофант» Ахіл-ла Татія, «Дафніс і Хлоя» Лонга, «Золотий осел» Апулея.

Найдавніший з відомих на сьогодні романів — це фрагменти «Роману про Ніна», в якому розповідається про кохання засновника ассирійської держави Ніна і Семіраміди. А найдовершенішим у художньому відношенні вважають ро­ман «Сатирикон» латинського письменника Петронія. Антич­на поетика твори, які пізніше назвуть романами, називала драмами, точніше — розповідними драмами.

Український роман зароджується в XIX столітті. Пер­ші твори цього жанру російською мовою були написані Г. Квіткою-Основ'яненком («Пан Халявський») та Є. Гре­бінкою («Чайковський»). Пізніше низку романів російсь­кою мовою створили Марко Вовчок («Записки причетника», «Жива душа»), П. Куліш («Михайло Чарнишенко», «Олексій Однорог»), Останньому належить і перший україномовний твір цього жанру — «Чорна рада» (1857 p.). Згодом побачили світ романи І. Нечуя-Левицького «Хмари», «Понад Чорним морем», Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», І. Франка «Борислав сміється».

У XX столітті значно розширюються обрії українського роману. Цілу серію романів пише В. Винниченко («Запо­віт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага»). Пізніше з'явля­ються його твори романного жанру «Сонячна машина», «Поклади золота», «Слово за тобою, Сталіне», «Нова запо­відь», «Вічний імператив», «Лепрозорій».

Талановитими романістами виявили себе А. Головко («Бур'ян»), В. Чередниченко («За плугом»), Ю. Яновський («Чотири шаблі», «Вершники»), 3. Тулуб («Людолови»), Я. Качура («Ольга»), П. Капельгородський («Артезіан»), В. Підмогильний («Місто»), С. Скляренко («Святослав», «Володимир») та інші. Значний внесок у розвиток україн­ського роману в літературі останніх десятиліть належить О. Гончару, В. Земляку, Григорію Тютюннику, П. Загре-бельному, В. Дрозду, І. Чендею.

В сучасній українській прозі роман представлений кількома жанровими різновидами. За змістом — це може бути історичний роман («Похорон богів» І. Білика, «Роксо­лана» П. Загребельного), соціально-психологічний роман («Вир» Г. Тютюнника, «Собор» О. Гончара), фантастич­ний роман («Серце Всесвіту», «Чаша Амріти» О. Бердника), сатиричний роман («Аристократ з Вапнярки», «Претенденти на папаху» О. Чорногуза), воєнно-патріотичний роман («Дикий мед» Л. Первомайського, «Прапороносці» О. Гон­чара), біографічний роман («Шрами на скалі» Р. Іваничука, «Прелюди Гоголя», «Осії Гоголя» Г. Колісника), мемуарний роман («Третя Рота» В. Сосюри) тощо.

За формою оповіді — роман в новелах («Тронка» О. Гончара), роман-хроніка («Хроніка міста Ярополя» Ю. Щербака), химерний роман («Позичений чоловік» Є. Гуцала), роман-сповідь («Я, Богдан» П. Загребельного).

Щоденники

Щоденники здавна існують в українській літературі. Класичними зразками цього жанру стали «Журнал» Т. Г. Шевченка, а в літературі XX сторіччя щоденники В. Винниченка, П. Тичини, О. Довженка, Остапа Вишні, М. Драй-Хмари, В. Стуса. Це щоденні або ж такі, що не мають певної періодичності, записи автором певних подій, учасником і свідком яких він був. Жанрова специ­фіка щоденників полягає в тому, що в них відсутній єди­ний сюжет, немає єдиного спільного ідейного задуму. Естетичної цілісності щоденникам надає сам автор. Його роздуми день за днем нанизуються на єдиний стрижень, у результаті чого щоденник набуває певної, досить умов­ної закінченості.

Нормою в цьому жанрі є уривчастість, фрагментарність, необробленість оповіді, стилістична не­завершеність фрази. «Письменницький щоденник, — від­значала дослідниця цього жанру Н. Банк, — постійно вбирає в себе ознаки різних прозаїчних і поетичних жанрів, але зовсім не просто їх механічно додає». Щоден­никам притаманне зведення воєдино фотографічного спо­стереження над життям і широке узагальнення дійсності.

 

Г. Костюк виділяє чотири жанрових типи щоденників. По-перше, це щоденники, автори яких «обдумано пишуть з розрахунком на публікацію. У таких записах вони оми­нають свідомо різні особисті, побутові, часто прикрі й негативні деталі, навіть і суспільні дрібниці, та акцентують уяву... на головних питаннях часу, визначаючи своє місце в ньому». Своє ставлення до подій навколишнього життя автори подібних мемуарів, а до них Г. Костюк за­раховує Т. Шевченка, Л. Толстого, А. Жіда, висловлюють у публіцистичних чи філософських коментарях або відсту­пах. По-друге, це щоденники, що містять «нотатки глибоко особисті, виповнені інтимними фактами, переживання­ми, почуваннями, побутово-психологічними сценами, часто оголеними, дразливими, „непристойними"». Зовніш­ній світ, вважає Г. Костюк, таких авторів не цікавить. Набагато більший інтерес викликають у них власні пере­живання, пристрасті, болі, трагедії. По-третє, серед що­денників трапляються й такі, котрі схожі на «докладні, але сухі, телеграфні нотатки: місцевість і дата перебування, інколи — дата і місце зустрічей, усякі події, факти, дрібні епізоди, дні, логічно ніби між собою не пов'язані, для читача незрозумілі».

Публіцистичні чи філософсь­кі пасажі тут зайві. Американський літературознавець як приклади подібних щоденників називає твори М. Куліша та М. Шагінян. По-четверте, трапляються щоденники, властиві переважно письменникам. Це нотатки щоденних спостережень, записи рідкісних вуличних висловів, народ­них говорів, професіоналізмів, схоплених характеристичних портретів, пейзажів і навіть нових тем, інколи з розгорну­тою схемою сюжету. Саме такими щоденниками Г. Костюк вважає записні книжки М. Коцюбинського.

Поема

Поема (грец. ποίημα, від ποιέω — творю) — один із жанрів ліро-епосу. Це великий віршований твір, у якому порушуються важливі проблеми минулого, сучасного чи майбутнього. У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (авторські пере­живання, ліричні відступи, ліричний герой).

Поема часто має ще й елементи драми (наскрізна на­пружена дія, монологи та діалоги). Залежно від того, які елементи домінують у поемі, виділяються такі її жан­рові різновиди: епічна, лірична, драматична.

Починаючи з XIX століття в поемі відбуваються значні жанрові зміни. Вони помітні в розвитку української поеми. Спочатку в українській літературі з'являється бурлескно-травестійна поема І. Котляревського «Енеїда». Потім роз­вивається ліро-епічна поема, представлена кількома жан­ровими різновидами: романтична («Гайдамаки» Т. Шев­ченка), реалістична (його ж «Катерина», «Наймичка», «Варнак») та сатирична («Сон», «Кавказ»).

Вагомий внесок у розвиток жанру поеми зробив І. Франко, який створив блискучі зразки психолого-філософської поеми («Іван Вишенський») та соціально-філософської поеми («Мойсей»). Йому ж належить цикл філософсько-етичних поем («Ex nihilo», «Рубач»). З другої половини XIX століття розвивається історична поема («На Святоюрській горі» І. Франка, «Morituri» M. Старицького, «Грицько Сковорода» П. Куліша), лірико-філософська («Герострат» В. Самійленка). Творцем драматичної поеми на початку XX століття стає Леся Українка («Осіння казка», «В катакомбах», «Роберт Брюс...»).

Помітне місце жанр поеми посідає в сучасній україн­ській літературі. У творах провідних ліриків XX століття відбито драматизм, протиріччя і складності історичного розвитку України, розкрито велич душі її народу, різні сторони його національного характеру. Поряд із представ­никами старших поколінь письменників (П. Тичина, М. Хви­льовий, М. Рильський, Ю. Клен, М. Бажан, В. Мисик) значний внесок у розвиток поемного жанру зробили І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко, М. Вінграновський, В. Коротич, П. Осадчук та інші.

Драма

Драма (грец. δρδμα — дія) — це п'єса з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній на­прузі. Героями творів, написаних у цьому жанрі, є пере­важно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, естетично дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Витоки драми можна помітити в драматургії античності («Іон» Евріпіда). Як самостійний жанр драма виникла лише у другій половині XVIII століття.

В українській літературі драма з'являється на початку XIX століття («Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» Т. М. (криптонім розкрити не вдалося. — О. Г.), «Чари» К. Тополі, «Чорноморський побит» Я. Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського. У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українсь­кій драматургії попередньої доби, а з іншого — враховано досвід західноєвропейської драми кінця XVIII століття. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак помітними були й кроки в напрямку до реалістичного відображення дійсності, як це мало місце в цілому в європейській драмі. Для на­ступних пошуків у цьому жанрі велике значення мало вмін­ня письменників через обставини родинного плану по­рушувати важливі суспільні й соціальні проблеми своєї доби, передати той оптимізм, який через глибинні процеси, що відбувалися в національній свідомості, успадковувався з покоління в покоління («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного). Наприкінці XIX століття спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв дра­ми, з'являються твори з життя інтелігенції, жителів міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зійде...» М. Кропивницького, «Житейське море» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка, «Нахмарило» Б. Грінченка).

На рубежі XIX—XX століть переважає соціально-психологічна драма. Потім як відгук на суспільно-політич­ну ситуацію початку XX століття виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в екстре­мальних політичних умовах («Кассандра» Лесі Українки). Саме у творчості Лесі Українки «чи не вперше в українській драматургії набуває свого апогею психологічна, так звана неоромантична драма, з високоінтелектуальними характера­ми, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, змальовуючи досить складні й витон­чені інтелігентські переживання (подібно до п'єс Ібсена, Чехова, Гауптмана)».

Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи дати розв'язку суспільно-політичним проблемам засобами психологічної драми («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»). Шукаючи нові мораль­ні норми, В. Винниченко проголошує принцип — «чес­ність з собою», своєрідну програму цілісної людини, яка перебуває в гармонійному стані між тим, що вона робить, і тим, шо думає та відчуває («Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя»).

 

Найвидатнішим представником українського Ренесансу в драмі став М. Куліш («Зона», «Патетична соната», «Віч­ний бунт», «Маклена Граса»). Плідними результатами від­значається розвиток цього жанру в повоєнні роки. Соці­ально-побутова та психологічна драма домінують у творчості М. Зарудного, О. Коломійця, Ю. Щербака, Л. Хоролець.

Комедія

Комедія (грец. κωμωδία, від κωμοζ — весела процесія і ωδη — пісня) — це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири роз­вінчуються негативні суспільні й побутові явища, розкри­вається смішне в навколишній дійсності чи людині. Коме­дія як жанр зародилася у Стародавній Греції. Вона постала із сороміцьких пісень.

Традиційно розрізнюють комедію ситуацій і комедію характерів. Джерелом комічного в першій виступають несподівані сюжетні ситуації, збіги обставин («Комедія помилок» В. Шекспіра, «Благочестива Марта» Т. де Молі-ни, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка). Провідною ознакою другої є насамперед гіпертрофія рис героя, розкриття психології характеру («Тартюф» Мольєра, «Ревізор» М. Гоголя, «Мина Мазайло» М. Куліша). Втім, справжні шедеври комедійного поєднують у собі риси й комедії ситуацій і комедії характерів. Особливо ця тенден­ція помітна з середини XIX століття.

Витоки української комедії криються в інтермедій­ній частині шкільної драми та вертепу XVII—XVIII століть. Як і в кращих зразках європейської комедії, в центрі уваги національних авторів першої половини XIX століття — І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці»), П. Котлярова («Быт Малороссии», «Любка») — опиняється родинне життя героїв, їхні побутові взаємини. Автори велику увагу приділяють звичаям і віруванням українського народу, національним обрядам і традиціям.

Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, тупос­ті, здирства та крутійства, моральної деградації дворян­ства знайшли втілення в комічних творах Г. Квітки-Ос-нов'яненка, написаних російською мовою («Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», «Дворянские выборы», «Шельменко-денщик», «Шельменко — волостной писарь»).

У другій половині XIX століття з'явилися комедії, що розкривали життя й побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах («За двома зайцями» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Чмир», «Мамаша» Μ. Кропивницького, «Майстер Черняк» І. Франка).

Традиції української комедійної класики були про­довжені в літературі XX століття. Однією з перших комедій цього часу стала п'єса «Рожеве павутиння» Я. Мамонтова.

Вершини свого розвитку в ідейно-художньому плані комедія досягла у творчості М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»). Сатирично-комедійний конфлікт п'єси М. Куліша «Мина Мазайло» побудований на висміюванні міщанина-обивателя, його філістерської обмеженості, національного нігілізму. За­перечуючи все українське, він прагне будь-що пристосову­ватися до нових обставин дійсності. В літературі останніх десятиліть комедія представлена у творчості О. Коломійця («Фараони»), О. Підсухи («Ясонівські молодиці»), Я. Стель­маха («Вікентій Прерозумний»), В. Минка («Жених із Арген­тини»).

Трагедія

Трагедія (грец. τραγωδία, від τράγοζ — козел і ωδή — пісня, буквально — козлина пісня) — це драматичний твір, що ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції, і об'єктивною неможливістю їх реалізації.

Етимологія терміна «трагедія» пов'язана з культовими обрядами, сценічним розігруван­ням міфу, атрибутом якого був козел.

Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному чи духовному планах, відзна­чається високим напруженням психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю голов­ного героя. Кожна історична доба давала власні відповіді на причини зародження трагічних конфліктів. На думку давніх греків, у їх основі лежало втручання в долю окре­мих людей фатуму, оскільки існуючий світопорядок, у тому числі й долі окремих людей, цілком залежали від нього.

Драматургія пізніших епох (Шекспір, Лопе де Вега, Каль-дерон) втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти трагедії цього часу здебільшого крилися в суспільному устрої. Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях Шекспіра («Ромео і Джульетта», «Король Лір», «Отелло», «Гамлет») їхні герої виступають борцями проти старих, усталених звичаїв і традицій, суспільних відносин.

Трагедія класицизму базувалася на культі античності й розуму. Конфлікт у творах Корнеля («Сід», «Горацій»), Расіна («Федра») виникав між почуттями героїв і їхніми обов'язками перед державою. Особисте й державне пере­пліталося в непримиренному двобої. Герой Корнеля Гора­цій, наприклад, вгамовує свої емоції та почуття в ім'я інтересів держави, якій він служить.

Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у трагедії зміню­ється. Зокрема, у творах Вольтера, його герої — Заїра, Сеїд — гинуть, відстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічни­ками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі.

В трагедії романтизму («Манфред» Байрона, «Рюї Блаз» Гюґо) відобразилося трагічне розчарування особистості в дійсності. Змістом романтичної трагедії стає трагедія внутрішнього світу героя. У пушкінській трагедії «Борис Годунов» звучить тема «долі народної». У відриві від інте­ресів народу — глибокі корені трагедії Бориса.

В українській літературі зародження трагедії припадає на XVIII століття. Першим твором цього жанру дослідники вважають «Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства» М. Козачинського, написану письменником під час учителювання в Сербії на сюжет з історії цієї держави. XIX століття дало кілька зразків трагедій. Слід відзначити твори М. Костомарова («Переяславська ніч», «Кремуцій Кодр»), І. Карпенка-Карого («Сава Чалий»), М. Старицького («Оборона Буші»).

Література XX століття помітно розширила обрії україн­ської трагедії. 1918 року з'являється твір В. Пачовського «Роман Великий», події якого розгортаються в XIII століт­ті. Родинна трагедія галицького князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі М. Грушевського «Ярослав Осмомисл» (1917 p.). Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію В. Винниченка «Між двох сил» (1919 p.). Особа і революція, герой і народ­ні маси — ця проблема порушується в трагедії Я. Мамонто­ва «Коли народ визволяється» (1922 p.). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір М. Куліша «97» (1924 p.). Пізніше з'являються п'єси Ю. Яновського «Дума про Британку», О. Левади «Фауст і смерть», Я. Баша «Про­фесор Буйко», М. Зарудного «Тил».

 

Сонет

Сонет (італ. sonare — звучати) — канонічний жанр ліричного вірша, який складається з двох катренів і двох терцетів (терцин), написаних переважно п'ятистопним ямбом з таким риму­ванням: абба — абба — ввг — дгд (хоча допустимі й інші конфігурації рим).

Вагомий внесок у розвиток українського сонета зробили також І Франко, Леся Українка, М. Рильський, М. Драй-Хмара М. Зеров, Л. Костенко, Д. Павличко.

Послання

Послання — епістолярно-публіци­стичний вірш, написаний у формі звернення до певної реально існуючої особи (іноді до багатьох осіб).

Зачинателем цього жанру вважають рим­ського поета І століття до нашої ери Горація, який у «Пос­ланні до Пізонів» виклав свої погляди на поетичну твор­чість і правила мистецтва. Зміст віршових послань може бути найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних деклара­цій, філософських узагальнень, естетичних програм.

Широко представлений цей жанр в українській літературі. Класикою стали вірші Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє», «Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ'яненка», «М. Костомарову». Чимало таких віршів є у творчості І. Франка («Товаришам з тюрми», «Мойому читачеві», «Молодому другові»), Лесі Українки («Товаришці на спо­мин»).

Цю жанрову форму використовували практично всі визначні українські поети XX століття (П. Тичина, М. Рильський, М. Драй-Хмара, В. Сосюра, М. Бажан).

Памфлет

Памфлет — художньо-публіцис­тичний твір, що в гостросатиричній формі викриває злободенні явища суспільного життя.

Стосовно етимології поняття «памфлет» існують різні точки зору.Часто слово «памфлет» виводять від грец. παν — все і φλέγω — палю; інколи від англ. pamphlet, утво­реного від pamphilius — імені одного з героїв популярної комедії XII століття («Pamphilius seu de amore»).

Більша частина дослідників вважає памфлет свого роду різно­видом фейлетону, «розгорнутим» фейлетоном із ще більш окресленими ознаками публіцистичності: «Памфлет, — пише з цього приводу Л. Єршов, — це немовби фейлетон, але не на „незначну", а на вузлову тему. В основі його лежить великий соціальний об'єкт, цим багато в чому поясню­ється специфіка памфлету, особливості його побудови та стилю. <...>.

Памфлет за структурою ближчий до публіцистич­ної статті. Його основу складають об'єкти величезної ваги, які часто немає потреби переводити в соціальний аспект. Вони й без того з ним пов'язані: соціально-політичний устрій держави, морально-етичні підвалини.., окремі значні державні та політичні діячі і т. п. Ось чому розгортання теми в памф­леті часто відбувається в манері статті, а не через емоційно-образні асоціації».

Памфлет відрізняється від фейлетону й більшою ідеологічною різкістю: « Це викри­вальний твір, що характеризується своєю відвертою спря­мованістю проти цілої суспільної системи, що втілює кри­тику цієї системи у формі її сатиричного зображення та поєднує цю критику із засобами відкритої полеміки, прямої політичної аргументації та пропаганди».

В українській літе­ратурі відомі памфлети Лесі Українки («Голос однієї ро­сійської ув'язненої»), І. Франка («Воскресіння чи погребіння»), памфлети Я. Галана, Миколи Хвильового.

Оповідання

Оповідання — невеликий за розміром епічний жанр художньої літератури. «Обсяг життя», який може бути «схоплений» жанром оповідання, практично не обмежений, але найбільш традиційні риси естетичної вибірковості опо­відання «тяжіють» до зображення, в основу якого покладений певний випадок із життя або яка-небудь акцентована особли­вість людського характеру: «Під оповіданням в сучасному літературознавстві розуміють епічний твір, оснований на зображенні однієї події із життя героя. Одноподійність вважа­ється головною ознакою жанру оповідання». Одно­подійність як риса, що суттєво визначає жанрову суть опові­дання, зумовлює специфіку його ідейно-тематичного змісту (однопроблемність, «одночуттєвіст ь» душевного настрою тощо) та сюжетної побудови (для оповідання, як правило, характерна одна сюжетна конфліктна ситуація, перевага сюжетного начала над фабульним, тобто переважний інтерес не до самої події, як такої, а до способу її художнього зобра­ження).

Своєрідна «пам'ять жанру» про своє походження в оповіданні — настанова на достовірність, істинність (тобто підкреслювання того, що описуваний факт не плід фантазії, а дійсно мав місце в житті оповідача) — може також визна­чати і специфіку художньої структури оповідання, його розповідного кістяка, що ведеться часто від першої особи: «Я докопався до жанрового визначення „оповідання" у 20— 50-ті роки XIX століття, — писав Ю. Тинянов у листі до В. Шкловського в 1927 році. — „Оповіданням"... називається жанр, в якому обов'язково був оповідач».

Оповідання спочатку велося від особи автора або героя-оповідача і являло собою недіалогізований переказ. Ця жан­рова складова не зникає повністю з розвитком та еволюцією жанру оповідання після становлення його в літературній традиції, а набуває особливої (до речі, дуже поширеної) худож­ньої форми «оповідання в оповіданні», в якому автор вводить до фабули свого оповідання особливого героя-оповідача, від особи якого організовується розповідь про певний випадок, який мав місце у його (оповідача) житті, що створює ілю­зію більш безпосереднього, «живого» переказу, це немовби підвищує «авторитет» оповідача як очевидця або учасника подій, про які йдеться.

Традиційність такої художньої струк­тури оповідання виходить з його потенційного нахилу до майже документальної, фіксованої точності в характері зображення, що пояснюється загальною комунікативною спрямованістю жанру — його прагненням винести на «суд» читачів (слухачів) певний проблемний аспект, ситуацію з життя, яка потребує етичної оцінки її останніми.

Своєрідність жанрової форми оповідання (особливо на ґрунті східнослов'янської художньої словесності) не в останню чергу пояснюється особливостями його літератур­ного генезису, в якому оповідання постає як форма, що поступово відмежовується від жанру новели.

«... Дехто з літературознавців, — зауважує з цього приводу О. Білецький, — терміни «новела», «оповідання» розглядає як одно­значні. Зближення цих понять є закономірним. Хоча вони і не тотожні, проте дуже близькі між собою: в основі і новели і оповідання лежить один, рідше кілька епізодів з життя людини, сюжет відзначається простотою, коло дійо­вих осіб обмежене, воно може бути зведене до однієї особи. І все ж, на відміну від новели, в оповіданні зображується більш повсякденне життя, типові побутові взаємини між людьми. В російській і українській літературах оповідання успішно розвивається в час утвердження „натуральної школи". Воно спочатку називалося терміном „повість", що при­кладався і до середньої й малої епічної форми. <...> Термін „оповідання" в українську літературу чи не вперше ввела Марко Вовчок, яка видала свої твори під назвою „Народні оповідання" (1857). Оповіданням стали називати невеликий епічний твір, в якому змальовуються окремі епізоди з життя людей, а розповідь ведеться в причинно-часовій послідовно­сті і в порівнянні з новелою більш докладно. В оповіданні значну увагу приділяють зображенню подій та обставин, різним описам, чого новела не терпить. Так, оповідання „Народолюбець" П. Мирного, „Дорогою ціною" М. Коцюбин­ського, „Мужицька смерть" Л. Мартовича характеризуються відтворенням значних подій, широким використанням побутових деталей, посиленою увагою до об'єктивної розпо­віді. Тому вони більше наближаються до маленьких по­вістей, ніж до новел. Наявність зовнішнього ланцюга вчинків, більш повільний у порівнянні з новелою розвиток дії — характерна риса оповідання» Жанр оповідання в цілому, найбільш традиційний для слов'янських літератур, де він набув значного поширення і має чимало жанрових різновидів, що характеризують специфіку його проблематики (соціально-побутове, соці­ально-політичне, соціально-психологічне і т. д.), естетичної спрямованості (сатиричне, комічне, трагічне і т. д.), роз­повідної структури (різне співвідношення, власне епіч­ного, розповідного і привнесеного до нього ліричного, авторського тощо).

Майстрами оповідного жанру виявили себе Марко Вов­чок, О. Стороженко, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Б. Грінченко, А. Тесленко, В. Винниченко, Μ. Хвильовий, А. Головко, Г. Косинка, І. Сенченко, О. Гон