Система персонажів «Кайдашевої сім’ї»

Типовим представником старшого покоління українського селянства перших пореформених років виступає Омелько Кайдаш. Йому довелося зазнати чимало лиха ще за панщини, виснажлива праця упродовж усього життя наклала невитравний відбиток на його зовнішність. Сухорляве й бліде обличчя, жилаві руки, зморшки на лобі — таким постає старий Кайдаш перед читачами. Хоч у полі в цей час ще не було нагальної роботи, Омелько не сидів без діла, а майстрував у повітці.

Однак письменник побачив і другий бік життя Кайдаша: від родинних клопотів і турбот він намагається знайти забуття в чарці. Так, при окресленні старого селянина повістяр зіставляє його богомільність, намагання дотримуватися посту «в святу п'ятницю» і систематичне порушення етичних норм. Постійне заглядання до корчми приводить Омелька до алкогольних галюцинацій, а зрештою й до наглої смерті. Весь вік селянин вірив, що дотримання посту врятує його від утоплення, а вийшло якраз так, що, повертаючись п'яним додому, він утопився в річці.

Якщо постать Омелька змальована дещо прямолінійно, то образ його дружини Марусі окреслений всебічно. Життєва повнокровність характеру Кайдашихи виявляється в органічному поєднанні сварливості, брутальності з солодкою лицемірністю і показною улесливістю. В молодості вона служила у панському дворі, «довго терлась коло панів» і набралася від них усього найгіршого. Не випадково Кайдашиха, ідучи до Довбишів на заручини, намагається білою свитою і жовтими чобітьми показати себе перед багатирями. Так само в іншому випадку вона, проїжджаючи возом повз гурт чоловіків, гордовито підняла голову і навіть не привіталася до них.

Облесливість у розмовах, фальшива манірність, прагнення почванитися перед біднішими, зневага до них роблять Кайдашиху смішною. Письменник переконливо показує, що зовнішня пиха в поєднанні з дрібновласницьким егоїзмом, внутрішньою непорядністю і дріб'язковістю стає однією з причин спалаху сімейних колотнеч.

Художній ефект багатьох, справді по-драматичному виписаних сцен повісті й виявляється в тому, як моментально злітає з Кайдашихи панський лоск у ситуаціях, коли не потрібно приховувати свою внутрішню сутність. Ще зовсім недавно вона вихваляла Мотрю за працьовитість, коли ж невістка увійшла в свекрову хату, Кайдашиха відразу змінила ставлення до неї, стала ображати її й обмовляти перед сусідкою. А згодом вона безперестанку «чистила» невістку найбрутальнішими словами.

У розмові з матір'ю Мотря влучно назвала Кайдашиху «лютою змією», яка «полум'ям дише», а «з носа гонить дим кужелем». Невістка враз підмітила двоїсту натуру свекрухи: «На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне».

Не мирячись в невістками, особливо з Мотрею, Кайдашиха не один раз потрапляє в смішне і водночас трагічне становище. Сварки, спричинювані нею, часто завдають їй же прикростей, в одній з бійок вона навіть втратила око.

Старший син Карпо — людина мовчазна, замкнута, до певної міри черства. Навіть у парубоцькі літа він рідко коли усміхався, завжди різко характеризував інших людей, У цьому зв'язку промовистою є сцена на початку твору, коли Карпо, відбиваючись від намагання Лавріна поговорити про дівчат, саркастично насміхається з них.

На його погляд, у Палажки «очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби»; Хівря ходить так, «наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить»; Химка «своїм кирпатим носом» «чує, як у небі млинці печуть», а ходить, то «неначе решетом горох точить».

Одружившись, Карпо ще відвертіше виявляє свій норов. У запалі однієї з сварок він, не стримуючи себе, обзиває батька «іродовою душею», кидається на нього з кулаками і так штовхає в груди, що старий Кайдаш аж «впав навзнак» на долівку. Довідавшись, що мати зачинила в свій хлів його коня, він ухопив її за плечі, «придушив з усієї сили» до стінки і закричав, як несамовитий: «Нате, їжте мене, або я вас з'їм!» А потім гнався за матір'ю з дрючком у руках, аж поки та не вскочила у ставок. Не випадково громада, знаючи жорстокість Карпа, обирає його десяцьким, бо з нього «буде добрий сіпака».

Якраз до пари Карпові підійшла Мотря. У розмові з братом Карпо заявляв, що хотів мати за дружину «робочу та проворну» дівчину, до того ще й «трохи кусливу, як мухи в Спасівку». Саме такою «брикливою» і була старша Довбишева дочка, з якою й одружився Карпо. Працьовита, енергійна, крута вдачею, Мотря не стала коритися хитрій, деспотичній свекрусі, яка вже з перших слів стояла над її душею, «наче осавула на панщині, а сама не бралася і за холодну воду». Терпіння невістки луснуло, коли почула, як Кайдашиха стала її оббріхувати перед кумою. «Будеш ти в мене циганської халяндри скакати, а не я в тебе»,— поклялася Мотря, і справді з тої хвилини вона не мовчала, гостро відказувала свекрусі. Її злість, що накочувалася щодня, не раз виплескувалася нищівними прокльонами, сварками, які переростали в бійку. Коли Карпо гнався за матір'ю, Мотря несамовито під'юджувала його: «По спині лупи її. Виколи дрючком їй друге око!» Взагалі її ненависть до свекрухи така, що вона готова навіть поглядом спопелити Кайдашиху. Коли ж це не допомагало, Мотря радила чоловікові прив'язати налигачем матір серед вигону, «мов скажену собаку», щоб на неї три дні «брехали» собаки і плювала сільська громада. Природно, що Лаврін, який теж натерпівся від братової жінки, говорив священикові, що Мотрю треба «посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку ярмарках».

Молодший Кайдашів син Лаврін — поетична натура. Вдачі парубка відповідала й зовнішність: «Веселі сині, як нєбо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи — все подихало молодою парубочою красою». Він любив жартувати, тонко відчував красу, говорив братові, що, вибираючи серед дівчат, візьме собі «гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо». Не випадково його серце заполонила добра, лагідна, співуча Мелашка, яка при першій зустрічі видалася Лаврінові червоною квіткою, що пливла поміж зеленим житом. Парубка не зупинило те, що його обраниця була з великої бідняцької сім'ї. Краса Мелашки так заманила серце, що дівчина йому здавалася чарівною русалкою. Показуючи зустрічі парубка з дівчиною, письменник різко змінює тональність зображення, проймає ці картини щирою душевною емоційністю, використовує фольклорні образи.

Нелегко було Мелашці призвичаюватися до порядків у хаті свекрухи, яка з першого дня обсипала молоду невістку «неласкавими словами». Молодиця відчула, що Кайдашиха «словами б'є гірше, ніж кулаками». І не тільки свекруха точила Мелашку, як вода камінь, а й Мотря ображала її щодня. Тільки й могла вона відкрити душу чоловікові: «Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвідала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами і зелені луги сльозами залила».

Рятуючись від хатньої колотнечі, Мелашка зважилася на, здавалося б, нерозважливий вчинок: перебуваючи з односельцями-прочанами в Києві, молода жінка вирішила не повертатися в свекрову хату. Та вже через тиждень її душа огорнулася чорним смутком. Здавалося Мелашці, що Лаврін болісно докоряв їй за такий вчинок, і сльози покотилися їй з очей. Але й повертатися додому означало знову потрапити в пекло. Гірких болісних переживань довелося зазнати молодій жінці, і це, зрозуміло, позначається на її вдачі. Повернення в сім'ю змушувало пристосовуватися до звичного способу життя, і колишня задушевна дівчина стає все частіше схожою на Кайдашиху і Мотрю. З вуст Мелашки також почали злітати прокльони, вона разом з Кайдашихою трощить рогачем Мотрин посуд.

Проза життя, безперервні колотнечі в сім'ї змінили й Лавріна. Він перестає слухатися батька, а після його смерті, відчувши себе самостійним хазяїном, як і мати чи брат, не хоче нічим поступитися. У цьому яскраво переконує колотнеча навколо груші.

Панас Мирний

(1849 - 1920)

«Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я міг показати безталанную долю життя людського, високую його думу, тепле серце, як вони є у мирі, — то б моя слава була і моя надія справдилася...»

«Я брався за свою роботу, радіючи, що хоч малою — невеличкою цяточкою слугуватиме вона на користь рідній країні та її поневоленому народові!» — писав Панас Мирний.

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Незначною була освіта Панаса Рудченка, бо після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на власний хліб.

Чиновницька служба Рудченка почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. Так минули перші вісім років служби в невеликих містах Полтавщини.

На цей час припадають його перші спроби на ниві літературної творчості та фольклористичної діяльності. Частина зібраних П. Рудченком фольклорних матеріалів була згодом опублікована його братом Іваном Біликом у збірниках «Народные южнорусские сказки» (1869, 1870) та «Чумацкие народные песни» (1874).

З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Його зовсім не приваблювала чиновницька кар'єра (хоч сумлінне, ретельне виконання службових обов'язків і дозволило досягти високого чину дійсного статського радника). І. П. Рудченко починає пробувати свої сили в літературі. Прикладом для нього був старший брат Іван.

Літературна праця стає справжньою втіхою і відрадою П. Рудченка. Уриваючи час від відпочинку, просиджуючи вечори за письмовим столом, він з натхненням віддається улюбленим заняттям. Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім'ям Панас Мирний, з'явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 році. Незважаючи на те, що в 70 — 80-х роках письменник продовжує інтенсивно працювати, його твори, в зв'язку з цензурними переслідуваннями українського слова в Російській імперії, друкуються переважно за кордоном і на Наддніпрянській Україні були майже невідомі широким колам читачів.

Так, 1874 року в журналі «Правда» побачили світ нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та оповідання «П'яниця», а в 1877 році в Женеві з'являється повість «Лихі люди». Ще 1875 року в співавторстві з братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і подано до цензури, але у зв'язку з Емським указом 1876 року в Росії цей твір не був опублікований і теж вперше з'являється в Женеві у 1880 році.Виданню твору сприяв М.Драгоманов — відомий український критик, громадський і культурний діяч.

Тільки в середині 80-х років твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху «Рада», виданого М. Старицьким у 1883 — 1884 pp., публікуються перші дві частини роману «Повія» та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться». 1886 року в Києві виходять збірник творів письменника «Збираниця з рідного поля» та комедія «Перемудрив». Одночасно Мирний продовжує виступати і в західноукраїнських збірниках та журналах, де друкуються такі його твори, як «Лови», «Казка про Правду та Кривду», «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігореве». У 1897 р. Панас Мирний написав повість «Лихо давнє й сьогочасне» (де лихо давнє — це кріпацтво, а сьогочасне — це по-реформене безземелля і голод).

Літературні інтереси Панаса Мирного тісно поєднувалися з його громадською діяльністю. Ще за молодих років він був зв'язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія», який був утворений у Полтаві; під час обшуку в нього були знайдені заборонені політичні видання.

Підтримував Мирний тісні зв'язки з багатьма діячами української культури — Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою, Білиловським, Жарком. Як член комісії міської думи він бере активну участь у спорудженні пам'ятника І. Котляревському в Полтаві.

У 1909р. Панас Мирний написав останній оригінальний твір-нарис «Робота», де, оглядаючи своє минуле, підкреслював: «Ні, не слава... поривала мене в мої молоді літа до роботи. Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами й підбурювала думки до роботи».

Після загибелі в Першій світовій війні старшого сина Віктора і мобілізації до діючої армії середнього сина Михайла письменник перебував у пригніченому стані.

У 1918 р. за його участі в Полтаві було організоване видавниче товариство «Зірка», яке друкувало книжки для школярів.

Коли 1914 року було заборонено вшанування пам'яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення ганебними діями царизму. Не дивно, що в 1915р. поліція розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного.

У зв'язку з тим, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та, як бачимо, і для офіційних властей була таємницею. Та справа ще й в тому, що Панас Мирний, як людина виключної скромності, вважав, що треба дбати не за популярність своєї особи, а за працю на користь народові. Вже незадовго до смерті в листі до знайомого І. Зубковського він просить не розкривати його псевдоніма: «Хотя многие мои знакомые знают, кто такой Панас Мирный, но я за жизни своей не хотел бы рекламировать своей фамилии, серьезно считая себя недостойным тех прославлений, какие создались вокруг имени Мирного»

Після встановлення радянської влади на Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати в Полтавський губфінвідділ.

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві.