Крилаті вислови Григорія Сковороди 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Крилаті вислови Григорія Сковороди



Не шукай щастя за морем.

Тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений.

Без ядра горіх ніщо, так само, як і людина без серця.

Коли риба спіймана, вона вже не потребує принади.

Хіба може говорити про біле той, котрому невідоме, що таке чорне?

Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?

Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою.

Надмiрність породжує пересиченість, пересиченiсть – нудьгу, нудьга ж – душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим.

Найбільша справа, коли вона без природженостi робиться, втрачає свою честь і вартiсть.

Найкраща помилка та, якої допускаються у навчанні.

Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами, тобто багатством...

Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване.

З усіх втрат втрата часу найтяжча.

Без бажання все важке, навіть найлегше.

Бери вершину і матимеш середину.

Будь вовк кухарем, ведмiдь м’ясником, а лошак пiд верхівцем. Це справа чесна. Коли ж вовк грає на сопілцi, ведмiдь танцює, а лошак носить поноску, не можна не сміятись. Всяка нешкiдлива непристойність смiшить. А коли вже став вовк пастухом, ведмiдь ченцем, а лошак радником, це вже не жарт, а біда.

Бути щасливим – це значить пiзнати, знайти самого себе.

В усіх науках і мистецтвах плодом є вірна практика.

Годi побудувати словом, коли те саме руйнувати дiлом.

Де серце повне вагань, там огида i нудьга.

Для шляхетної людини нiщо не є таким важким, як пишний бенкет, особливо коли першi мiсця на ньому займають пустомудрi.

Живуть на землі й тi, хто ні про що не думає, як лиш розбагатіти, нажертися, напитися, нарядитися. Тікайте від розмов з цими пожадливими до наживи. В серці їх погане сім’я виплоджує жовч і зміїну отруту, що вбиває душу.

Землеробство вдесятеро лiпше всiх кручених наук, тому що воно для всiх найпотрiбнiше.

Коли є червiнець, навiщо бажати, щоб i гаманець був золотий.

Коли не зможу нічим любій вітчизні прислужитись, в усякому разі з усієї сили намагатимуся ніколи ні в чому не шкодити.

Коли повз тебе проходить п'яний, ти так думай: Бог дав тобi видовище, щоб ти на чужому прикладi усвiдомив, яке велике зло пияцтво – бiжи вiд ньoго!

Коли твердо йдеш шляхом, яким почав iти, то, на мою думку, ти щасливий.

Не можна збудувати словом, коли те ж саме руйнувати ділом.

Не той дурний, хто не знає (ще такий, котрий усе знає, не народився), але той, хто знати не хоче. Зовсім мертва людська душа, позбавлена природної своєї справи, подібна до каламутної і смердючої води, що замкнена в темряві.

Світ подібний до театру: щоб грати в ньому успішно і з похвалою, беруть ролі за здібністю.

 

Козацькі літописи Особливе значення серед літописів 2-ї пол. XVII — поч. XVIII ст. мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші козацькі літописи — Самовидця, тобто очевидця (про події 1648 — 1702, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб'янки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700).В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-54, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

Інтермедія (від лат. intermedius —те, що знаходиться посередині) — жанр невеликої комічної п'єси або сцени, яку виконували між діями основної драми. Твори цього жанру могли бути комічною травестією, пародією теми, опрацьованої в основній драмі (як то було і в античній драмі сатирів), або ж сценами, ніяк не пов'язаними з її змістом. Інтермедія виникає як фарсова вставка в містеріях XV століття, маючи на меті послабити емоційне напруження й розважити стомлених глядачів.

Найбільшої популярності цей жанр набув у шкільному театрі XVII—XVIII століть в Україні та Росії. Так, до нашого часу збереглися по п'ять інтермедій з великодніх і різдвяних драм Митрофана Довгалевського й Георгія Кониського. Інтермедії інсценізували народні анекдоти (анонімні українські інтермедії «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон»), пародіювали обряди й повір'я (перші інтермедії до п'єс М. Довгалевського та Г. Кониського), зображали народний побут («Пиворізи»). Українська інтермедія відбилася в ляльковому театрі (вертеп), вплинула на подальше формування таких драматичних жанрів, як побутова комедія й водевіль.

Вплив інтермедії відчутний у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя, М. Старицького та інших.

Іван Котляревський (1769 — 1838) – представник просвітницького реалізму

(цей творчий метод поєднував у собі реалізм, сентименталізм та класицизм)

Нова доба в українській літературі почалася 1798-го року, коли Іван Котляревський видав поему «Енеїда» українською мовою. Це була перша книжка написана українською мовою. Тому Котляревського називаємо зачинателем нової української літератури. М.Коцюбинський (про І.Котляревського): показав, що «під грубою свитою б’ється людське серце».

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня ст. ст.) 1769 року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом у Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, і минули дитячі та шкільні роки Котляревського.

Початкову освіту Іван Котляревський здобув у дяка (що було на той час дуже поширено) і в десятирічному віці вступив до місцевої семінарії. Навчання в таких закладах тривало тоді десять-тринадцять років. Спочатку це було читання й письмо, згодом — російська й латинська мови та літератури, поетика, риторика, філософія та богослов'я. Вивчаючи поетику й риторику, семінаристи робили переклади російською поезій Вергілія, Овідія, Горація, писали, наслідуючи їх, власні віршовані твори.

Згодом, у 1780 — 1789 роках, Котляревський вчиться у Полтавській духовній семінарії. 1789р. Котляревський залишає семінарію, не закінчивши її повного курсу; напевно, його не приваблювала духовна кар'єра. Спочатку він служив чиновником у різних полтавських канцеляріях, пізніше був домашнім учителем у поміщицьких родинах на Полтавщині.

На цей період (1794) припадає і початок його роботи над першим відомим власним літературним твором — бурлескно-травестійною поемою "Енеїда" на сюжет Вергілія.

У період учителювання в житті Івана Петровича трапилися дві події, які спричинили важливі наслідки. По-перше, в маєтку біля Золотоноші (це місто належало тоді до Полтавщини), де Іван Котляревський навчав дітей господаря, він познайомився з гостем, який був від нього у великому захопленні і взяв почитати рукописний примірник "Енеїди". Це був конотопський поміщик Максим Парпура. Він служив у Петербурзі колезьким асесором і завідував там друкарнею медичної колегії. По-друге, Іван Котляревський закохався. Та почуття його виявилося заздалегідь приреченим, бо дівчина була служницею-кріпачкою в того ж таки поміщика з-під Золотоноші, й останній навіть слухати не захотів про те, щоб відпустити її на волю.

Ображений у своїх найкращих почуттях, Іван Котляревський покинув учителювання й вирішив утвердитися на іншому поприщі. Від 1796 р. він перебував на військовій службі у сформованому з українських козацьких полків Сіверському карабінерному полку (згодом його перетворили на драгунський). До 1806 р. полк стояв на Полтавщині, тож Котляревському не потрібно було кардинально змінювати свій стиль життя й побут, поривати зі старими зв'язками. Тривала в цей період і його робота над "Енеїдою". Крім того, збереглася написана ним наприкінці 1804 р. "Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну" (тодішньому генерал-губернатору Полтавської і Чернігівської губерній).

У 1798 р. Іван Котляревський несподівано дізнався, що в Петербурзі коштом згаданого Максима Парпури було видано перші три частини "Енеїди" під назвою "Энеида, на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским". Це, кажучи сучасною мовою, "піратське" видання аж ніяк не входило у плани самого Івана Петровича й до глибини душі його обурило. Проте помста Котляревського була не позбавлена гумору: він присвятив колезькому асесорові, який вирішив, не питаючи дозволу, прославитися за його рахунок, кілька рядків у доопрацьованій "Енеїді", "вдостоївши" його честі посмажитись у відвіданому Енеєм і Сивілою пеклі:

Якусь особу мацапуру

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за шкуру

І розпинали на бику.

Натуру мав він дуже бридку,

Кривив душею для прибитку,

Чужеє оддавав в печать...

Історія з коханням до вродливої кріпачки теж мала своє продовження. Спершу Іван Котляревський дізнався, що вона зникла з маєтку безвісти, а потім — що її викрав ловелас-поручик, який служив із ним в одному полку й навідувався до тих самих золотоніських поміщиків іще за часів його вчителювання. Дівчина, не стерпівши наруги, вчинила спробу самогубства, але була врятована і стала черницею в Червоногірському монастирі.

У результаті дуелі поручик став інвалідом, а прапорщик Іван Котляревський... поручиком. За "недостойний" вчинок його було викликано "на килим" до генерала Дотішампа, але останньому, людині проникливій і далекоглядній, сподобалася гідність із якою тримався молодший офіцер (у царській армії прапорщик — це було офіцерське звання), і замість того, щоб покарати зухвальця, він узяв його собі в ад'ютанти.

У 1806—1807 pp. Іван Котляревський у складі Сіверського полку став учасником російсько-турецької війни, зокрема взяття фортець Бендери та Ізмаїл. На війні Іванові Петровичу доводилося не лише стріляти, а й виконувати дипломатичні місії — вести переговори від імені командування царських військ із буджацькими татарами, від яких потрібно було домогтися нейтралітету, тобто непідтримки Османської імперії, та з козаками Задунайської Січі — єдинокровними українцями, які, проте, перебували в підданстві султана і яких він мав завдання залучити на бік Російської імперії.

Після війни, на початку 1808 p., Іван Котляревський вийшов у відставку в чині штабс-капітана. І того ж року довідався, що в Петербурзі, вже вдруге без його відома, опубліковано перші три частини "Енеїди". Тепер "піратом-меценатом" був Іван Глазунов.

Залишивши військо, Іван Котляревський поїхав до Петербурга зі сподіванням знайти там якусь цивільну службу, але ці пошуки не мали успіху: тамтешні можновладці сприйняли його як бідного провінціала без протекції. Навідавшись до північної столиці особисто, поет нарешті сам опублікував свій твір, доповнивши його четвертою частиною, тепер уже під назвою "Вергилиева "Энеида", на малороссийский язык преложенная И.Котляревским" (1809). Цього разу кошти на видання дав полтавський поміщик С. Кочубей.

1810 p. Іван Котляревський повернувся на постійне проживання до Полтави, де на багато років обійняв посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. Одним із вихованців Івана Петровича в цьому закладі був Михайло Остроградський — знаний математик.

Під час російсько-французької війни 1812 р. генерал-губернатор князь Я. Лобанов-Ростовський, знаючи Котляревського як досвідченого військового, доручив йому сформувати козацький кінний полк. Із відповідальним завданням поет упорався за 17 днів, але стосовно себе особисто подав прохання, щоб його залишили наглядати за Будинком виховання дітей бідних дворян. Прохання задовольнили, й Іван Котляревський передав новостворений полк іншому командирові.

У 1813—1814 pp. Іван Котляревський, виконуючи доручення того самого генерал-губернатора, їздив до Дрездена й Петербурга. В той час він працював над п'ятою частиною "Енеїди".

1816 р. Я. Лобанова-Ростовського на посаді малоросійського генерал-губернатора змінив Микола Рєпнін — рідний брат декабриста Сергія Волконського й батько тієї самої Варвари Рєпніної, яка була вірним другом Тараса Шевченка в його найтяжчі роки. Канцелярію Миколи Григоровича очолив Михайло Новиков, член таємного "Союзу порятунку". Іван Котляревський увійшов до створеної останнім 1818 р. в Полтаві масонської ложі "Любов до істини". Роль його в масонстві називалася "витія" — тобто промовець, виголошувач текстів.

З 1818 по 1821 р. поет був одним із двох директорів Полтавського театру. Він готував репертуар, часто сам переробляв драматичні твори, дотягуючи їх до належного рівня майстерності, приходив на репетиції та вистави. У 1818—1819 pp. Іван Котляревський написав п'єсу "Наталка Полтавка" та водевіль "Москаль-чарівник" (надруковані, відповідно, в 1838 й 1848 pp.). Ці твори глядачі вперше побачили 1819 р. на полтавській сцені. Під час свого приїзду до міста в них обох зіграв Михайло Щепкін. "Розкриттям свого таланту у виконанні ролей з народного життя він зобов'язаний Котляревському, який розпізнав у ньому першокласного артиста; надії його справдилися", — писав про М. Щепкіна в 1861 р. журнал "Основа". До речі, насправді великий актор був зобов'язаний Котляревському не тільки цим, адже Іван Петрович доклав чимало сил іще й до того, щоб організувати викуп М. Щепкіна з кріпацтва, у графів Волкенштейнів, які загнули за нього ціну десять тисяч карбованців. Викуплено його було саме в Полтаві під час гастролей. Найбільшу суму вніс прихильний до Котляревського та його театру М. Рєпнін.

Із 1827 по 1835 р. Іван Котляревський обіймав посаду попечителя Полтавського благодійно-лікувального закладу (залишаючись водночас наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян).

Повний текст "Енеїди" (в шести частинах) побачив світ у друкарні Харківського університету в 1842 p., вже по смерті поета.

Івана Котляревського зазвичай називають зачинателем нової української літератури, твореної живою народною мовою. Це не означає, ніби всі автори, старші за нього, писали книжною українською, церковнослов'янською латиною абощо. Твори українською мовою в її сучасному розумінні, й поетичні зокрема, були й до нього. Нею віршували такі знамениті автори, як Іван Мазепа, Семен Климовський та ін. Але тільки з приходом творця "Енеїди" й "Наталки Полтавки" про українську літературу, писану живою народною мовою, можна було нарешті говорити як про самодостатню цілість — із різними родами й жанрами.

У 1835р. через хворобу Котляревський залишає службу і йде у відставку. Останні роки життя він зовсім мало виходив з дому, але його безперервно відвідували друзі й знайомі. Незадовго перед смертю він відпустив на волю дві сім'ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим усе своє майно. Помер Котляревський 29 жовтня 1838 року. Згодом на його могилі було споруджено пам'ятник у вигляді невисокої колони із позолоченим хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент, де на мідній дошці було зроблено напис: «Майор И. П. Котляревский, сочинитель «Энеиды на малорусском наречии». 30 серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито пам'ятник першому класикові нової української літератури, виконаний відомим скульптором Л. В. Позеном. У своїй промові на цьому святі М. Коцюбинський, характеризуючи роль Івана Котляревського в розвиткові української культури, підкреслив, що «занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову... і голосно залунало по широких світах» із його творів. Ці слова М. Коцюбинського перегукувалися з поезією Т. Г. Шевченка «На вічну пам'ять Котляревському»:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

«Енеїда»

Як уже зазначалося, поема “Енеїда” вперше побачила світ у Петербурзі 1798 р. без відома автора, з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика М.Парпури, який жив тоді в столиці й займався видавничою діяльністю, відаючи друкарнею Медичної колегії. Поема вийшла під назвою “Малороссийская Энеида в трех частях” (на титульній сторінці – “Энеида на малороссийский язик перелициованная И.Котляревским) з присвятною сторінкою “Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается”. Друге видання “Енеїди” з'явилося в Петербурзі 1808 р., третє, тепер уже підготовлене автором і доповнене четвертою частиною, з’явилося 1809 р. і присвячувалося С.М.Кочубею – полтавському губернському маршалкові, коштами якого була видана поема. Повний текст під назвою “Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским” був опублікований в 1842 р. в Харкові вже після смерті письменника. Жанр: епічна, бурлескно-травестійна поема. Тема: глузливе зображення панівного класу та інших верств населення України 18 ст. Ідея: утвердження безсмертності українського народу, його культури, мови, волелюбного духу; засудження жорстокості панів, хабарництва і морального занепаду чиновників; уславлення відваги козаків, їх готовності віддати життя за Вітчизну. Віршовий розмір – ямб. Строфа – десятирядкова (децима). Римування – перехресне і кільцеве. Будова поеми: складається із 6 частин. Засоби творення комічного: бурлеск (про буденне говориться піднесено), травестія (героїчний змiст викладається навмисно вульгарно, грубо; про високе говориться «низько»), парадокс, пародія (наприклад, на тогочасний шкільний урок), макаронічна мова (додавання закінчення -ус до слів: Енеус, цигану, панус) тощо.

Сюжетною основою для поеми І.Котляревського була знаменита антична епопея – “Енеїда” Вергілія. В ній ідеться про мандри внука троянського царя Енея після зруйнування Трої до Латинської землі з метою заснування там нового царства. І.Котляревський в своїй “Енеїді” змалював в образах троянців і царів мешканців України другої половини ХVІІІ- початку ХІХ ст., їх звичаї і побут. Хоч козацтво й зображено під масками троянців, а Січ названа Троєю, проте неважко здогадатися про що і про кого йдеться. До того ж троянці співають запорізьких пісень, в яких звучать згадки про гетьманщину, наведено багато епізодів з життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків. Описи побуту українського суспільства у Котляревського часто такі великі, що забуваєш і про першооснову поеми, а правдиві й мальовничі картини життя України витіснили античний світ на другий план. Тож “Енеїда” І.Котляревського – це цілком самобутній, оригінальний твір, сповнений національного колориту, лукавого народного гумору, написаний живою українською мовою. На сторінках “Енеїди” знайшли відображення ряд суспільно важливих для українського народу проблем. Це соціальна нерівність, захист рідної землі від ворогів, громадський обов’язок, честь сім’ї, виховання дітей, дружба, кохання. В поемі не лише сказано правду про найбільше лихо ХVІІІ і ХІХ ст. – кріпацтво, а й висловлено мрію народу про соціальну та національну справедливість. Котляревський прагне, щоб покривджені українці

Зібралися в одну всі кучу

Подумать о біді своєй.

Головним героєм поеми є Еней, з яким усюди його вірні побратими-троянці. Еней в буденному житті “моторний і завзятіший од всіх бурлак”, він же гульвіса, що “вміє бісики пускать”. Еней “знає воєнне ремесло”, прославився “умом і хоробрістю своєю”, але в той же час він може на кілька років “забути” дане йому важливе доручення державної ваги. Він вміє майстерно танцювати, любить випити і погуляти. І все ж автор любить цього козака і ладен пробачити йому деякі вади за те що він

... моторний,

ласкавий, гарний і проворний,

І гострий, як на бритві сталь.

У другій половині поеми – це хоробрий отаман і дипломат, дбайливий командир, що турбується про своїх воїнів. Він “правдивий чоловік” і “к добру з натури склонний”. Еней – збірний образ запорізького ватажка – кошового, в якому відтворено деякі національні риси українського характеру. Його побратими-троянці стають хоробрими і дисциплінованими вояками: коли потрібно “свободу боронить”. Для них найсвятіше бойове побратимство. Вони нагадують нам рештки запорожців, котрі після розгрому російською імператрицею Січі осіли хто на Кубані, хто за Дунаєм.

Крім них, в “Енеїді” перед нами проходить галерея панів, “що людям льготи не давали і ставили їх за скотів”, чиновників-хабарників, зажерливих лихварів, бюрократів-канцеляристів з їх продажністю, проворних купців, що “на аршинець на підборний поганий продавали крам”, ченців, попів “в золотих шапках” з їх лицемірством. Усі винуватці людського горя засуджуються письменником на “вічні муки” в пеклі.

Сатирично зображує Котляревський сучасний йому “Олімп”. В образах міфологічних богів поет змальовує феодально-поміщицьку верхівку. Олімп дуже нагадує губернську, а то й столичну канцелярію-департамент, де панує чинопочитання, підлабузництво і здирство, інтриги і хабарництво, а понад усе – зловживання своїм становищем і повна байдужість до інтересів та потреб простих людей. Такі типові представники вищого чиновного світу. Навіть Зевс відмічає їх нікчемну суть:

Поступки ваші всі не гожі:

Ви на сутяжників похожі

І раді мордувать людей.

Мабуть, маючи на увазі Катерину ІІ та її сучасників, а також інших колонізаторів (польських, турецьких), які люто розпинали Україну, поет з неабиякою громадянською мужністю робить справедливе узагальнення: “Усякі тут були кати”.

В “Енеїді” є також багато картин з життя простого люду: опис вечорниць, клечання, похорону, ворожінь, танців, всіляких забав. Читаючи поему, ніби реально перебуваєш в українському селі. Недаремно І. Котляревського ще за життя називали блискучим побутоописувачем. У текст широко вводяться ліричні репліки, схвильовані вигуки, колоритні діалоги й монологи. Усе тут комічне, гротескне і водночас психологічно виправдане, внутрішньо умотивоване. Народне слово в устах поета відсвічує всіма відтінками здорового сміху - від доброзичливого гумору аж до караючої сатири.

Плідно використовуючи в ”Енеїді” мовно-стилістичні засоби народної творчості, Котляревський досягав значного ефекту. Він полюбляє, зокрема, соковиті епітети. Його Дідона “розумна пані і моторна”, “трудяща, дуже працьовита, весела, гарна, сановита”; Ентелл “був тяжко смілий, дужий, мужик плечистий і невклюжий”. Порівняння І.П.Котляревського несподівані, влучні, колючі. Якщо у Вергілія морський бог Нептун велично проноситься в колісниці, то в українського поета він “миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась”, “Еней з Дідоною возились, як з оселедцем сірий кіт” і т. п. Котляревський описує народний одяг, страви, танці, спів, народні звичаї, вірування.

«Енеїда» (скорочено)

І

Греки спалили Трою, і Еней з ватагою троянців, зробивши човни, попливли морем. Це побачила Юнона, яка дуже не любила Енея, сина Венери, і побігла до бога вітрів Еола, щоб той здійняв бурю на морі й потопив троянців. За це вона обіцяла йому «дівку чорноброву». Еол розпустив свої вітри й зробив страшну бурю. Еней пообіцяв Нептунові «півкопи грошей», щоб той утихомирив вітри. Коли випогодилось, троянці стали готувати на обід «із салом галушки», «лемішку й куліш» і всяке інше, бо любили поїсти, випити, а потім поспати.

Венера, хвилюючись за сина, пішла до Зевса, який «тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав». Зевс сказав, що доля Енея вже вирішена: він поїде до Риму, «збудує сильне царство», «на панщину весь світ погонить» і «всім їм буде ватажок».

Кораблі Енея довго пливли морем і нарешті пристали до берега, де було місто Карфаген. А правила в ньому Дідона, розумна пані моторна.

Цариця закохалася в Енея, щодня влаштовувала бенкети, вечорниці, ігрища, робила все, щоб парубок аж на два роки забув про свою мету, про Рим.

Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив, як гуляють троянці, розлютився і послав Меркурія, щоб той нагадав Енеєві про його призначення. Еней вночі втік від Дідони, а вона з горя себе спалила.

II

Довго пливли троянці синім морем і пристали до сицилійської землі, де правив цар Ацест. їх прийняли гостинно, од душі почастували. Еней вирішив улаштувати поминки по своєму батькові Анхізу. Поки їли, пили й гуляли, влаштовували кулачні бої й ігрища, Юнона послала свою служницю на землю, і та підмовила жінок спалити човни, щоб досадити п'яним чоловікам. Зайнялася велика пожежа. Еней розлютився, став лаяти богів і просити дощу. Дощ пішов, і не всі човни згоріли. Еней із горя ліг спати і побачив уві сні батька. Анхіз сказав, що все буде добре і хай він навідається до нього в пекло.

 

 

III

Знову довго пливли троянці по морю, аж їм набридло. Пристали вони до Кумської землі. Поки всі гуляли, зажурений Еней пішов шукати дорогу до пекла. І зустрів у хатці на курячій ніжці страшну «бабище». Це була Сівілла-пророчиця. Вона взялася відвести парубка до батька в пекло, тільки треба було дати хабаря богу сонця Фебові та їй щось.

Сівілла та Еней дійшли до нори в якійсь горі і «пішли під землю темнотою». Це була вулиця у пекло, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, а за ними в ряд стояли чума, війна, холод, голод й інші лиха. Тут були злі жінки, мачухи, сердиті чоловіки, неправедні судді, чиновники, волоцюги, п'яниці.

Дійшли до переправи через річку Стікс. Перевізник Харон переправив прибулих у пекло. Біля входу їх зустрів страшний пес із трьома головами. Сівілла кинула йому хліба, і вони з Енеєм проскочили в пекло. Там кипіли в смолі всі грішники. Найбільше діставалося панам, які людей мордували і вважали за скотів. Брехуни лизали гарячі сковороди, скупим вливали розтоплене срібло в рот, батьки, які синів не вчили, «кипіли в нафті в казанах». Еней зустрів у пеклі Дідону, вбитих земляків-троянців, став із ними розмовляти, про все розпитувати в них, навіть реготати. Нарешті зустрівся з батьком, і той сказав, що від Енея буде «великий і завзятий рід»; Всім світом буде управляти».

IV

Троянці відпливли від Кумської землі. Спочатку було тихо на морі, потім розгулялася буря. Коли ж вона вгамувалася, виявилося, що мандрівники потрапили на острів до цариці Цірцеї, яка перетворювала людей на тварин. Троянці проспівали молебень Еолу, і той вітрами відвернув їх від біди.

Нарешті припливли до берегів Тібру, на латинську землю. Правив там скупий цар Латин, який мав дружину Амату й дочку Лавінію. Дівчина була вродлива, мала багатьох залицяльників, але і їй, і матері найбільше подобався Турн — цар рутульців (італійців).

Еней наказав троянцям вчити латинську мову, а сам пішов знайомитися з Латином, взявши багато різних подарунків. Цареві це сподобалося — він уже бачив Енея своїм зятем.

Юнона не могла спокійно дивитися на безжурне життя Енея і вирішила всіх посварити. Під час полювання собаки троянців розірвали цуцика няньки Амати; Турнові приснилося, що Лавися його зрадила, і почалися крик, сварки. Турн оголосив війну Енеєві, і з ним у змову вступила Амата, яка не хотіла віддавати дочку за троянця.

V

Еней роздумує, як перемогти Турна, тим більше, що олімпійські боги не поспішали допомагати. Його зморює сон, і вві сні якийсь старий дід дає Енеєві пораду — побрататися з аркадянами, які були ворогами латинців.

Еней приносить жертву богам і їде до Евандра. Той погоджується допомогти і відправляє з військом свого сина Палланта. Венера просить Вулкана-коваля зробити її синові міцну зброю.

Юнона через свою служницю попереджає Турна про можливий напад Енея і радить вдарити першим. Той іде на троянську фортецю, але взяти її не може. Тоді він спалює троянський флот. Венера скаржиться Цібеллі (матері богів), а та — Зевсу. Верховний бог перетворює кораблі троянців на сирен, і рутульці зі страху тікать. Знову тихо. На варті стоять Низ і Евріал — молоді воїни. Низ ропонує пробратися в рутульський табір і побити ворогів. Хоче є зробити сам, адже в Евріала є стара мати, а в нього нікого немає. Однак його товариш не погоджується, і вони йдуть разом, бо де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинность ісправлять». Багато ворогів знищили друзі, а як поверталися, натрапили на латинців, що йшли у свій табір. Юнаки намагаються Сховатися в лісі, але латинці їх вистежили, оточили ліс, що з нього «не зшмигнеш ніяк», і почали розшукувати «одважну пару». Коли піймали Евріала, Низ заліз на вербу, кинув списа і видав себе. Полковник Волсент стратив Евріала, а Низ засадив ворогові меч і сам поліг, «бо всі на його і напали... і голову зняли з плечей».

Розпочинається жорстока битва. Турн іде на штурм, троянці мужньо обороняються; знову втручається Юнона і захищає Турна. Рутульці б'ють троянців, і ті вже хочуть залишити фортецю. Тоді начальник артилерії починає їх соромити, нагадувати, що князь «за воїнів нас числить, За внуків славнійших дідів». Присоромлені троянці гуртом дружно наступають, і Турн тікає.

VI

Боги на Олімпі почали сваритися, Зевс розгнівався й суворо заборонив їм утручатися в людські справи. Еней через видіння довідується про те, що сталося в його стані, і йде в наступ. Мужньо б'ється й Паллант, але більш досвідчений Турн убиває його й відправляє в рутульський стан. Троянці насідають, от-от і Турн поляже. Юнона хитрістю й любощами домоглася від Зевса, щоб той зберіг життя Турнові. Еней пропонує рутульцям помиритися й зробити поєдинок лише між ватажками. Латинці теж були не проти миру.

Почався поєдинок Енея і Турна. Юнона знову втрутилась і почала допомагати цареві рутульців. Зевс сказав їй, що все одно Еней стане безсмертним, буде на Олімпі, тому хай не старається. Еней перемагає Турна, залишеного без допомоги богів, хоче його помилувати, але, побачивши на ньому Паллантову ладунку, вбиває, щоб помститися за смерть юного лицаря.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-06-23; просмотров: 634; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.234.55.154 (0.135 с.)