Уривки із твору, які варто пам’ятати

 

…У всякого своя доля І свій шлях широкий, Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Той тузами обирає Свата в його хаті, А той нишком у куточку Гострить ніж на брата. А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки, — І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка. А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята. «Нехай, — каже, — Може, так і треба». Так і треба! … … ви в ярмі падаєте Та якогось Раю На тім світі благаєте? Немає! немає! Шкода й праці, схаменіться. Усі на сім світі — І царята, і старчата — Адамові діти…

*** Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зострічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють… …І все-то те, вся країна Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зострічає... І нема тому почину, І краю немає! Ніхто його не додбає І не розруйнує... І все-то те... Душе моя, Чого ти сумуєш? Душе моя убогая, Чого марне плачеш, Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися; а я полечу Високо, високо за синії хмари; Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть.   *** …Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами, та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами, Та байраками. А я за нею та за нею, Лечу й прощаюся з землею…

*** Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! А онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне. А он бачиш? Очі! Очі! Нащо ви здалися, Чом ви змалку не висохли, Слізьми не злилися? То покритка попідтинню З байстрям шкандибає, Батько й мати одцурались Й чужі не приймають! Старці навіть цураються!! А панич не знає, З двадцятою, недоліток, Душі пропиває!..   *** …За що мені муки? Кому я що заподіяв? Чиї тяжкі руки В тілі душу закували, Серце запалили І галичі силу Думи розпустили?? За що, не знаю, а караюсь, І тяжко караюсь! І коли я спокутую, Коли діжду краю, Не бачу й не знаю!..

 

 

*** ...Заворушилася пустиня. Мов із тісної домовини На той остатній Страшний суд Мертвці за правдою встають. То не вмерлі, не убиті, Не суда просити! Ні, то люди, живі люди, В кайдани залиті. Із нор золото виносять, Щоб пельку залити Неситому!.. То каторжні. А за що? Те знає… Вседержитель… А може, ще Й Він не добачає. Онде злодій штемпований Кайдани волочить; Он розбійник катований Зубами скрегоче, Недобитка товариша Зарізати хоче! А меж ними, запеклими, В кайдани убраний Цар всесвітній! Цар волі, цар, Штемпом увінчаний! В муці, в катарзі не просить, Не плаче, не стогне! Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне!.. *** Смеркалося... огонь огнем Кругом запалало, Аж злякавсь я... «Ура! ура! Ура!» — закричали. «Цу-цу, дурні! схаменіться! Чого се ви раді! Що горите?» — «Экой хохол! Не знает параду. У нас парад! Сам изволит Сегодни гуляти!» «Та де ж вона, тая цяця?» «Бон видишь — палаты». Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався, З циновими ґудзиками: «Де ты здесь узялся?» «З України». — «Так як же ти Й говорить не вмієш По-здешнему?» — «Ба ні, — кажу, — Говорить умію, Та не хочу». — «Экой чудак! Я всі входи знаю, Я тут служу, коли хочеш, В дворец попытаюсь Ввесты тебе. Только, знаєш, Мы, брат, просвищенны, — Не поскупись полтинкою...» Цур тобі, мерзенний Каламарю...   *** …Та й пропхався у палати. Боже мій єдиний!! Так от де рай! Уже нащо Золотом облиті Блюдолизи; аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця- небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще, на лихо, сердешне Хита головою. Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою. А я, дурний, не бачивши Тебе, цяце, й разу, Та й повірив тупорилим Твоїм віршемазам. Ото дурний! а ще й битий, На квиток повірив Москалеві; от і читай, І йми ти їм віри! За богами — панства, панства В серебрі та златі, Мов кабани годовані, Пикаті, пузаті!.. Аж потіють, та товпляться, Щоб то ближче стати Коло самих: може, вдарять Або дулю дати Благоволять; хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику. І всі уряд поставали Ніби без’язикі — Анітелень. Цар цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться. Довгенько вдвох похожали, Мов сичі надуті. Та щось нишком розмовляли — Здалека не чути — О отечестві, здається, Та нових петлицях, Та о муштрах ще новіших!.. А потім цариця Сіла мовчки на дзиґлику. Дивлюсь, цар підходить До найстаршого... та в пику Його як затопить!.. Облизався неборака; Та меншого в пузо — Аж загуло!.. А той собі Ще меншого туза Межи плечі; той меншого, А менший малого, А той дрібних, а дрібнота Уже за порогом Як кинеться по улицях, Та й давай місити Недобитків православних, А ті голосити; Та верещать; та як ревнуть: «Гуля наш батюшка, гуля! Ура!.. ура!.. ура! а-а-а...» *** …От пішов я Город озирати. Там ніч, як день. Дивлюся: Палати, палати Понад тихою рікою; А берег ушитий Увесь каменем. Дивуюсь, Мов несамовитий! Як-то воно зробилося З калюжі такої Таке диво?.. Отут крові Пролито людської — І без ножа. По тім боці Твердиня й дзвіниця, Мов та швайка загострена, Аж чудно дивиться. І дзиґарі теленькають. От я повертаюсь — Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває!

А на коні сидить охляп, У свиті — не свиті, І без шапки. Якимсь листом Голова повита. Кінь басує — от-от річку, От... от... перескочить. А він руку простягає, Мов світ увесь хоче Загарбати. Хто ж це такий? От собі й читаю, Що на скелі наковано: Первому — вторая Таке диво наставила. Тепер же я знаю: Це той первий, що розпинав Нашу Україну, А вторая доканала Вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, Накралися; а що взяли На той світ з собою?.. *** …О царю поганий, Царю проклятий, лукавий, Аспиде неситий! Що ти зробив з козаками? Болота засипав Благородними костями; Поставив столицю На їх трупах катованих! І в темній темниці Мене, вольного гетьмана, Голодом замучив У кайданах. Царю! царю! І Бог не розлучить Нас з тобою. Кайданами Скований зо мною Навік-віки… *** Піти лишень подивиться До царя в палати, Що там робиться. Приходжу, Старшина пузата Стоїть рядом; сопе, хропе, Та понадувалось, Як індики, і на двері Косо поглядало. Аж ось вони й одчинились. Неначе з берлоги Медвідь виліз, ледве-ледве Переносить ноги… … Як крикне На самих пузатих — Всі пузаті до одного В землю провалились! Він вилупив баньки з лоба — І все затрусилось, Що осталось; мов скажений, На менших гукає — І ті в землю; він до дрібних — І ті пропадають! Він до челяді — і челядь, І челядь пропала; До москалів — москалики, Тілько застогнало… …Дивлюся я, що дальш буде, Що буде робити Мій медведик! Стоїть собі, Голову понурив, Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний. Я аж засміявся…

«Кавказ» (1845)

Поема присвячена Якову де Бальмену.

Епіграф:

Кто даст главе моей воду,

И очесем моим источник слез,

И плачуся и день и ночь,

о побиенных…

Иеремии, глава 9, стих 1

«Кавказ» (скорочено)

Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі» — тривалий час там іде війна. Споконвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ нескореного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана:

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави Бога,

Великого Бога.

Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли нарешті «прокинеться правда», коли кати народу перестануть знущатися з людей:

Ми віруєм твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки.

Кровавії ріки!

Кавказькі гори политі кров'ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить відчайдушний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється кров. А сльози — удов'ї, дівочі, матерів і батьків! Їх вистачило б на те, щоб утопить «всіх імператорів... з дітьми і внуками».

Ліричний герой поеми славить «лицарів великих» — синів Кавказу, які мужньо відстоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами:

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, можуть навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же єдиновірців-християн.

Ліричний герой гірко докоряє панству:

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

Зажерливі й багаті моляться розіп'ятому за людство Христу, будують йому храми і каплиці, кладуть перед його образом

Неутомленниє поклони

За кражу, за війну, за кров,

Щоб братню кров пролити просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!!

Поема закінчується зверненням поета до пам'яті його загиблого друга Якова де Бальмена, який склав голову «не за Україну, а за її ката». А ліричний герой залишається наодинці зі своїми гіркими роздумами про долю України.

Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників загарбницької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним «диким» народам:

Просвітились! та ще й хочем

Других просвітити,

Сонце правди показати

Сліпим, бачиш, дітям!..

Все покажем! тілько дайте

Себе в руки взяти,

Як і тюрми муровати,

Кайдани кувати.

Всьому навчим; тілько дайте

Свої сині гори

Остатнії... бо вже взяли

І поле, і море.

 

«Кавказ» - це відгук на кавказькі війни Російської імперії і конкретно на загибель свого друга Якова де Бальмена. Шевченко засуджує всяке насильство імперії над націями і в жорстко-сатиричному стилі викриває імперський міф про "християнських просвітителів", що несуть на Кавказ диким народам освіту, мир, багатство, свободу. Об’єктом сатири є і влада, її лицемірство, і церква, що освячувала ці походи, ламаючи християнські заповіді. Поет піднімає питання відповідності церкви, релігії і віри.

Чурек — прісний хліб кавказьких горців. Сакля — житло горців.

Жанр: сатирична поема (політична сатира).

Тема: зображення загарбницької політики російського самодержавства.

Ідеї: засудження загарбницьких війн; заклик до

Образи-симовли: Прометей – безсмертя народу, його незламність, страждання; орел – російське самодержавство.

Головна частина поеми – це звернення-монолог російського колонізатора до горців.

У творі автор звертається до Бога, народів Кавказу, Христа, Якова де Бальмена.

Головний персонаж твору -кавказькі народи, які не коряться царату.

Основна думка: «Борітеся — поборете!»

І. Франко назвав «Кавказ» огненною поемою. «Шевченко з його сонячним темпераментом — це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу...»