Цим твром О.Кобилянська започаткувала символізм.

Характеристика персонажів

«Марійка погребала там здоров’я,- відповідає Івоніка. – Тоді жалували ми собі кусника м’яса. Ніколи вона курки не зарізала. Ніколи яйця одного не зварила, краплі молока не напилася. Все обертали ми в гроші, аж добилися цього, що маємо».

"Ми наче чорні воли тягнемо з ранку до ночі", — каже Івоніка. Віддавши землі молодість, здоров'я, силу, ставши хазяїном, він і тепер у всьому собі відмовляє.

Чи не в усі часи люди боролися за землю. Земля приносила людям радість і горе, багатство і банкрутство, вабила своїми надрами і широчінню. Народ споконвіку не просто дбав, а плекав землю, передавав наступним поколінням свою любов до поля, як найдорожчий спадок. Недарма казали: «Шануй землю і вона тебе пошанує» або «Віддай себе землі, і вона віддячить тобі сторицею». Проблема людини і землі хвилювала відданих народу письменників Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, а Ольга Кобилянська так і назвала свою повість — «Земля».

У цьому творі зображено сім’ю заможного селянина Івоніки Федорчука. Образ землі — основа конфлікту. Ставленням до землі герої перевіряються на людяність та справедливість. Довго гнув Івоніка спину разом зі своєю дружиною Марійкою в молоді роки, щоб бути господарем на своєму клаптику. Земля стала для нього живою істотою, рідною і дорогою. Любов до неї, до праці він прищеплював і своїм синам Михайлові та Саві.

Михайло (старший син) не копіює батька, він не прагне розширення господарства, хоча любить землю змалку. Покохавши Анну, хлопець не зважав на її бідність. Перед службою він думає більше про свою кохану, ніж про землю.

Сава злий і впертий у стосунках з батьками та Михайлом, здатний іноді підняти руку на матір; а спересердя говорить батькам, що їхньої землі не потребує. Він без будь-якої потреби вбиває тварин і птахів. Проте водночас Саву постійно гризла і мучила тривога, що не дістане він ніякої землі.

Обидва сини — діти одних батьків, але такі різні. Михайло пішов у батька, був роботящим, добрим, ніжним, любив землю, як живу істоту. А Сава вдався іншим — ледачим, недобрим, злим, легко сприймав життя. Тому Івоніка любить Михайла, дбайливого господаря, який розуміє землю. "А Сава, — думав він, — не буде шанувати її, як вона перейде до його рук..." Батько невдоволений Савою, алє нічого вже не може зробити. Від природи Сава егоїстичний, жадний, хоче володіти всією землею, хоч і не любить працювати на ній, до того ж і Рахіра розпалювала в ньому бажання мати її.

Письменниця через деталі підкреслює психологічне спрямування ситуації. Коли Івоніка розповідав дружині, що гроші пропали й Михайла заберуть до війська, неначе іншими очима подивився батько на Саву. Це дуже виразна психологічна деталь. Івоніка знає, що втрачає хлопця, тому тепер його зір особливо пильний.

Залишивши Михайла у війську, батько наяву і в снах з ним. Після страшного сну опівночі він іде до міста й застає сина хворим, внутрішньо майже готовим до втечі з армії. Становище Михайла його дуже вразило. Івоніка запитує себе, хто має право кривдити людей, знущатися з його дитини. Але не зміг вдатися до помсти старий батько, навіть крикнути не міг «від болю серця. Лише його сильні, залізні руки, чорні та тверді, заворушилися незамітно». Так письменниця зображує психологічний стан Івоніки. У його уяві малюється жахлива картина розстрілу сина-дезертира. Але хіба міг подумати батько про братовбивчу кулю? Звичайно, ні.

В Івоніці поєднується сила і покірність, доброта і твердість, любов і прагнен­ня правди. Це образ людини зі складною психікою, мужньої і здатної глибоко відчути чужий біль. Гостро засуджуючи рекрутчину як велике соціальне лихо, Ольга Кобилянська підкреслює трагедію солдатського життя. Михайло всім серцем рветься додому, до землі, до праці. Жорстокість жовнірства загартувала його волю. Під час відпустки, зустрівшись з Анною, Михайло рішуче думає піти проти волі батьків і одружитися з дівчиною, навіть покинути господарство і працювати в місті. В останній день відпустки він думає про Анну, хоче піти до міста, щоб купити їй подарунок. Але мрії його не здійснилися, за намовою Сави, Михайло йде до сусіднього лісу по смерть.

Сава, коли «ридав» біля тіла мертвого брата, не вдавав жалю за Михайлом. Докори сумління не могли не гризти душу Сави. А потім він замкнувся в собі. Убивши брата за землю, Сава почув прокляття землі і крові на собі. Він збайдужів до батьків. «Його душа мов без внутрішнього постійного життя, мов без ладу стала.

О. Кобилянська зуміла дати проникливий аналіз образу Сави, підкресливши і соціальні причини трагедії. Дуже правдиво письменниця відповідає на питання: «Чи був він щасливий з Рахірою?» Вона випила «з нього душевну благородність до останньої краплі, а стративши це — стратив і себе самого».

Коли труп Михайла був уже в хаті, стан батька теж характеризують психологічні деталі. Він не може промовити і слова. Тільки поглядом звертається до людей, запитуючи: «Чи він ішов сам до лісу, чи з Савою?» Батьківське серце відчуває всю правду. Старий батько знає вбивцю, але не хоче втрачати другого сина. Та коли Саві доведуть убивство, він не запротестує. То хай же буде так, як буде.

Втративши сина, Івоніка відвернувся від землі. Згорьована людина намагається в ній побачити основну причину трагедії, адже Рахіра була двоюрідною сестрою Сави, і тому кохання між ними було гріховним, і через цей гріх трапилося нещастя.

А як же Марійка пережила сімейну трагедію? Були хвилини, коли вона, охо­плена божевільним обуренням і ненавистю, хотіла б бачити Саву «з чорною землею в устах з навхрест складеними руками». Це глибока трагедія матері, яка бажає синові смерті. Марійка почала сторонитися людей, заглибилась у свою жалобу, з якої не було виходу.

Трагедія цієї родини нагадує біблійну історію про Каїна й Авеля. Братовбивство — страшний гріх, злочин. Злочин обов’язково буде покараний, і найчастіше це покарання йде через докори сумління злочинця, через нещастя з близькими йому людьми, через відсутність духовного спокою та щастя.

 

Василь Стефаник (1871 — 1936, «поет мужицької розпуки», «Бетховен українського слова»)

Український письменник, майстер експресіоністичної новели, депутат Австрійського парламенту від Галичини.

Іван Франко захоплено відгукнувся про Стефаника: «Може, найбільший артист, який з’явився у нас від часу Шевченка… Стефаник – абсолютний пан форми… Його нариси, як найкращі народні пісні, в котрих немає жодної риторики, ані сентиментальності, тільки … дійсність сумна, але скупана в золоті найчистішої поезії».

Народився 14 травня 1871 року в селі Русів у сім'ї заможного селянина. У 1880 р. батько віддав його до другого класу початкової школи в Снятині.

Стефаник писав в автобіографії 1926 року: «Я почув велику погорду для мене. Тут зачали мене бити».

Навчався у Снятинській міській школі, потім у польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі. Навчаючись у Франковому краї, Стефаник чув багато розповідей про великого письменника. Юнакові, який мріяв стати літератором, дуже хотілось зустрітись з Іваном Франком, поговорити з ним.

Одного разу В.Стефаник спеціально пішов до Нагуєвич, щоб зустрітись з І.Франком. Ця зустріч запам’яталась на все життя. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у «Покутській трійці» — таємному творчому об'єднанні духовно близьких митців-земляків, до складу якої входили також Лесь Мартович та Марко Черемшина. По закінченні Дрогобицької гімназії вступив до медичного факультету Краківського Університету (1892). У Кракові Стефаник на довгі роки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників «Молодої Польщі» відкрили Стефанику, за його власним висловом, «дорогу в світ». Багато працюючи над своєю загальною освітою і, знайомлячись з сучасною йому західноєвропейською літературою, Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою у 1900 покинув університет. У 1903 р. Стефаник познайомився з рядом діячів української літератури з Росії, у тому числі Михайлом Коцюбинським і Лесею Українкою. У 1904 р. одружився з дочкою священика Ольгою Гаморак (дружина померла в лютому 1914 р.), мав трьох синів (Семена, Кирила, Юрія). У 1910 р. Стефанику перейшов батьківський спадок у рідному селі, куди він переїхав і де прожив до кінця життя.

Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), у 1899 р. теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка». Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Подібну високу оцінку дістали й наступні збірки новел Стефаника: «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905).

На перші роки 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, італійською (перекладач Луїджі Сальвіні) та іншими мовами. Тож коли 1903 Стефаник поїхав у Полтаву на відкриття пам'ятника І. Котляревському і зустрівся там з Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г.Хоткевичем та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Але з 1901 у творчості Стефаника залягла довготривала перерва. Деякий час він перебував у своїх приятелів, а по одруженні в 1904 оселився в с.Стецеві на господарстві свого тестя К. Гаморака, перейшовши щойно в 1910 на батькове господарство до Русова, де й прожив до кінця життя. На цей час припадає активізація Стефаника у громадській діяльності: він засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908 — 1918 працює послом австрійського парламенту, виступає у всіляких справах оборонцем селян. У 1916 Стефаник повертається до літературної творчості.

Стефаник важко пережив смерть матері. Леся Українка, зустрівшись з ним у 1901 році в Чернівцях, відзначила хворобливий настрій новеліста.

Уже в перших збірках новел повнотою виявився великий літературний талант Стефаника, не зазнавши в дальшому істотних змін. Більшість поціноввачів його творчості називали його, як висловився М. Черемшина, «поетом мужицької розпуки». Справді, Стефаник, досконало знаючи, чим жило покутське село, з великою художньою силою відтворив і нужденне його життя, і прив'язання селянина до землі, якої у важких психічних муках часто доводилося йому позбуватися. Герої новел Стефаника — селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі («Камінний хрест»); ті, що з розпуки пропивають останнє («Лесева фамілія», «У корчмі»), ідуть в найми («Синя книжечка»), проводжають, як на смерть, рекрутів («Виводили з села»), які часом у війську й накладали на себе руку («Стратився»); тощо. Але його творчість мала багато глибше значення: черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах сіл, побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя.

Побут покутського села і його типи послужили Стефанику лише для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої щоразу переживав сам Стефаник як свою власну («І все, що я писав, мене боліло»). Сила цього співпереживання визначала експресіоністичний стиль творів Стефаника, особливостю якого є його негативне ставлення до літературних штучностей, композиційних штампів, клішованих мотивацій і взагалі штучної будови сюжету. Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості («образ без рамки», за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діалогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметним гіперболізмом, застосуванням розгорнених катахрез тощо. Тим самим негативним наставленням до «літератури» пояснюється й уживання покутського діалекту, який засобом «учуднення» віддавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсности, які неможливо було б відтворити літературною мовою.

З погляду мистецьких форми у творчості Стефаника, після 14-літньої перерви ніщо не змінилося; нове за другого періоду творчості з'являється лише в тематиці: лихоліття першої світової війни («Дитяча пригода», «Вона — земля», «Пістунка» та ін.) й у висліді її пробудження національної свідомості («Марія») та катастрофічна поразка боротьби українського народу до державної самостійності («Сини»); також помітне повернення до лірично-автобіографічних образків, з яких він починав свою творчість.

Сила мистецького образу і неповторні своєрідності стилю забезпечили популярність Стефанику, яка непослабно триває й досі. Стефаник мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників. Починаючи від його сучасників (М. Черемшини, О. Маковея) до найновіших часів. Особливо помітний він у творчості Ю. Яновського (наступник В.Стефаника), О. Довженка, пізніше Я. Ступака, почасти Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Мушкетика й інші.

Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 персональну пенсію, від якої, однак, Стефаник у 1933 відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Внаслідок чого його в УРСР аж до 1939 перестали згадувати.

У 1924 році В.Стефаник захворів на артеріосклероз. З того часу він рідко виїжджав з села. 7 грудня 1936 року після тяжкої хвороби В.Стефаник помер у Русові.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.

Камінний хрест (скорочено)

І

«Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну...» Отак разом із конем і підпрягався до будь—якої роботи. Іван Дідух працював багато, не менше, ніж його кінь. Але коня жалів більш, ніж себе.

Десять років відслужив Іван у цісарській армії. А «як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йомутато букату [шматок] горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти». Конем підвозив гній під горб, а сам уже виносив його нагору. Так його колись і «підвіяв» вітер. Від того Іван зігнувся, тому й кликали його в селі Переломаним. «Але хоч той горб його переломив, то політки [врожаї] давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки [грудки землі, брила, вивернуті плугом] трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі». Були в Івана й дивацтва: до церкви ходив лише раз на рік — на Великдень, а ще «курей зіцірував. То так він їх научував, що жодна не важилася поступити на подвір'я і порпати гній». Їв Дідух на лаві, а не коло столу, пояснюючи це незвичкою. «Отакий був Іван, дивний і з натурою і з роботою».

II

«Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися». Зібрав Іван ціле село і прощався з усіма, дивлячись на знайомі обличчя, ніби хотів навік запам'ятати. Так дивиться на воду камінь, який «долішня хвиля викарбутить... із води», «як на утрачене щастя».

Іван бажав здоров'я односельцям, звертаючись до кожного, з ким поряд жив і працював, з ким хрестив дітей, з ким парубкував.

Згадував про те, що сподівався зібрати гостей на синове весілля, але доводиться їхати з рідного краю. І для кожного гостя Іван знаходить тепле слово.

«Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собі в него жєдаєте. Лай вам боже здоров'є, діду Міхайле...

— Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі, та най господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласковсвоєв наново ґаздов стати!

— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитися. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молоді літа нагадують си.... Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану— ко пережийте, та й вібачєйте, що—м на старість данець нагадав». Гримає лише на дружину: «Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе викорінував на старість із твоєї хати?» Але за сердитими словами Івана криється туга, і він говорить: «Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!»

IІІ

Пригощаючи гостей, Іван розповідає, як вони дійшли-таки згоди щодо від'їзду. Сини його були письменні, то й дістали якогось листа та мапу [географічну карту]. Відтоді в хаті тільки й чути було про Канаду: «Сини не хоте бути наймитами після моє голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси [тут нахилятися, хитатися]». Іван розуміє синів, які мріють нормально жити, але йому жаль цієї землі, щедро политої його потом. Односельці намагаються якось розрадити його: «За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа здержати та й кількі біди вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє не годні». Ніби й саранчі нема, але й пшениці нема, «а податки накипають». Але в Івана свою думка. З болем говорить він про те, що молодь відвертається від землі, нехтує працею на ній: «Атож бог не гніваеси на таких, що землю на гиндель [продаж, торгівля] пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани [крутії], що землев не згоріли».

Підійшла старенька дружина Івана, Катерина, і звернувся до людей та до неї чоловік: «Бог знає, як з нами далі буде... а я хочу з тобов перед цими людьми віпрощитиси. Так, як слюбсми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть». Ці його слова вразили присутніх пронизливою щирістю і урочистістю. Іван продовжував: «А то ті, небого, в далеку могилу везу...» «Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з—поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив».

IV

Іван звертається до людей з двома проханнями: перше — найняти службу у церкві, як сповістять сини, що старі померли: «Може, пан бог менше гріха припише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та й слушний чоловік, та не сховав дідів грейцір».

Друге прохання Івану ніби й незручно виголошувати, але разом із тим він відчуває, що не може не сказати про це. Поставив Іван на тім горбу, який увесь вік обробляв, кам'яний хрест: «Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів—єм кілько памнєтки по собі лишити». Той горб, його поле, був йому такий дорогий, що «коли—м міг, та й би—м го в пазуху сховав, та й взєв з собою у світ. Банно ми за найменшов крішкову селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную [банувати — жалкувати, шкодувати за чимось]». Бо на тім горбі лишив Іван багато сили, здоров'я і праці. Це для нього святе місце. Коли він говорив, сльоза котилася по щоці: «Та я вас просю, ґазди, або ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали».

Усі присутні бачили, як важливо це для нього, бо дивився на всіх, «як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу». І відповів Івану за всіх кум Михайло: «Ми васусе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте натарапом [нахабно] на нізкого, нікому—сте не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренця не порунтали [порунтати — рушити, взяти, вкрасти]».

V

Гості сіли до столу і, добре пригостившись, почали розмовляти, кожен про своє. Ніхто нікого не слухав, але мусили ті слова бути сказані, хоч би й на вітер. Один вихвалявся кіньми, інший уголос міркував: «Били та катували наших татів, та в ярем запрегали, а нам уже кусня хліба не дають прожерти...» Усякої бесіди було багато, але «вона розліталася в найріжніщі сторони, як надгнилі дерева в старім лісі». Серед цього гамору співали Іван та Михайло, «то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували». Той спів був дивним, брав за серце. «Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості».

VI

Син нагадав батькові, що вже б пора виходити, щоб устигнути до потягу. А Іван глянув на сина так, що той зблід і подався назад. Посидів старий якийсь час, поклавши голову в долоні, потім рішуче встав та й пішов до хати збиратися, бо вже й справді треба було виходити. «Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би rope людське дунайську загату розірвало — такий був плач». А Іван, ухопивши дружину, пустився з нею до танцю. Страшний то був танок: «Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.

Вбігли сини і силоміць винесли обоїх з хати». Але Іван ще і на подвір'ї продовжував танцювати, а його дружина вчепилася руками за поріг та голосила: «Ото-сми ті віходила, ото-сми ті вігризла оцими ногами!

І все рукою показувала в повітря, як глибоко вона той поріг виходила».

VII

«Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди випроводжували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в цайговім, сивім одінню і щохвиля танцював польки.

Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест:

— Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє і твоє...»

 

Історія написання: в основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам'яний хрест (який і донині стоїть у Русові). У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник. Не раз проводжаючи на Краківському вокзалі земляків у далеку Америку, він постійно бачив опухлі від плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.

Жанр: психологічна новела.

Тема: еміграція за океан галицького селянства.

Ідея: єдність селянина з рідною землею.

Образи-символи: камінний хрест – Батьківщина; пам’ятник усім емігрантам; горб – терпіння і виснажлива праця.

У 1968 році режисером Леонідом Осикою за мотивами новели створено однойменний фільм «Камінний хрест».

Новела «Камінний хрест» є великим за психологічним проникненням і душевною силою твором української літератури, одним з перших, присвячених стражданням і тяготам українців-емігрантів.

Твір мав значний вплив на українських літераторів і громадськість початку ХХ століття. Так, письменниця Ольга Кобилянська писала авторові: «Між слова Ваші там… тиснулись великі сльози, мов перли. Страшно сильно пишете Ви… Гірка, пориваюча, закривавлена поезія Ваша…, котру не можна забути… Плакала-м, тай вже».

Іван Дідух. Убоге господарство Івана не могло забезпечити його сім’ю. Рятуючи своїх дітей від наймитської долі, він шукає порятунку за океаном — в Канаді. З болем в душі покидає Іван Дідух свою землю. З тонким проникненням у найглибші тайники психології селянина малює письменник всі ті суперечливі почуття, які переживає він, їдучи в далекий край, весь той страх перед невідомим, який досягає свого найбільшого піднесення в картині прощання селянина зі своїм шматком землі. Щоб залишити пам'ять про себе, він зносить на своє поле важкий камінний хрест, вибивши на ньому своє та жінчине ім'я. Далека Канада, куди старий Дідух вирушає з родиною, асоціюється з могилою. Тому він, як перед смертю, прощається із сусідами і навіть з жінкою.

Микола Вороний (1871 — 1938, «співець краси»)

Український письменник, перекладач, поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець. Один із засновників Української Центральної ради. Один із засновників і режисерів Українського національного театру. Один із представників символізму.

Літературні псевдоніми – Арлекін, Віщий Олег, Микольчик, Сіріус тощо.

Народився у сім'ї ремісника. Навчався у Харківському, пізніше — у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет).

У Львові познайомився з І. Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря».

З 1897 — актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. Член Радикальної української партії.

1901 — залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.

1910 — оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.