Павло Тичина написав: «Поет при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки».

Збірка «Сонячні кларнети» в оцінці літературної критики:

Літературознавець Олександр Білецький: «Ніби щойно прокинувшись, він (П. Тичина) відкрив очі на світ і основне начало всесвіту побачив у ритмічному русі, гармонійному звукові, музиці. Цей ритм всесвіту і є «сонячними кларнетами».

Поет Микола Бажан: «Ніколи не забуду тієї безсонної ночі дев'ятнадцятого року, коли мій друг приніс мені книжку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми з ним сиділи в лісі при багатті (бо виїхали всім технікумом на заготівлю дров) і читали, і п'яніли і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою не чуваною нами досі музичністю грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок тієї книги.

Мені здається, що я стрибком рвонувся до глибшого розуміння владності й таїнства української поезії...»

Критик Леонід Новиченко: «Сонячні кларнети» явили поета вже сформованого і високо оригінального в художньому розумінні. Наче відбувся якийсь могутній внутрішній стрибок, внаслідок якого постало явище з певних поглядів рідкісне у всій слов'янській поезії тих часів. Звідки взяв молодий поет ці розливи сонячного світла, що струменять у його віршах, ці пульсуючі ритми, що вібрують якоюсь космічною напругою і дають підстави назвати автора так, як був колись названий Ван Гог, — «художником світових ритмів»? Звідки прийшла до нього, нарешті, дивовижна, незрівнянна музика, якою все перейняте в його поетичному світі, музика, що поступає не лише як провідний принцип віршованої форми, але й однією з основ образної системи і всього світовідчуття поетового? Марно шукати відповіді на подібні питання, тут — таємниця таланту».

Письменник Василь Барка: «Тичина-«клярнетист», можливо, був найвизначніший лірик світу в свої «клясичні» роки (1914-1924)».

Музичність творчості П.Тичини

Однiєю з головних особливостей поезiï П. Тичини була музикальність. Про те, як поет був закоханий у музичнi теми, красномовно свiдчать жанри його твори: поема-симфонiя "Сковорода", фуга "Шуми, епоха наша!", реквiєм "Похорон друга", "Дума про трьох Вiтрiв", "Пiсня про гармонiю", "Музичний ранок в консерваторiï", кантата "Марiï Заньковецькiй". Музику на слова П.Тични писали П.Майборода, О.Білаш («Ви знаєте…»), В.Морозов («О панно Інно..»), сестри Тельнюк («Арфами, арфами…»), М.Бурмака, Л.Дичко.

 

О панно Інно, панно Інно!

Я - сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив -

Дитинно, злотоцінно.

Любив? - Давно. Цвіли луги...

О люба Інно, ніжна Iнно,

Любові усміх квітне раз - ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги...

Я Ваші очі пам'ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий - я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом - небо... шепіт гаю...

О ні, то очі Ваші.- Я ридаю.

Сестра чи Ви? - Любив... (1915)

Жанр: ліричний вірш.

Тема: нерозділене кохання ліричного героя.

Провідний мотив: « Любові усміх квітне раз - ще й тлінно».

Вид лірики: інтимна.

Віршовий розмір: ямб.

Історія написання: П.Тичина ще юнаком (24 роки) був знайомий із сестрами Коновал. Він закохався в одну із них, проте доля розвела їх.

Уривок з біографічної повісті Станіслава Тельнюка «Павло Тичина».

Якось Павло Тичина прочитав у товаристві свій вірш «Арфами, арфами...» Усім він сподобався, тільки одна дівчина, на ймення Поля, сказала:

— А я знаю подібний у Вороного — «Блакитна панна».

Має крилами весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах...

Сяє усміхом примар

З-поза хмар

Попелястих, пелехатих...

Павло також знав цей вірш... і зрозумів, що Поля хоче натякнути, ніби його, Тичинин, вірш неоригінальний чи навіть запозичений. Знітився, не знав, що відповісти... Втрутилась Інна — сестра Полі.

—У вас, Павле, зовсім інша музика, зовсім не той настрій... Микола Кіндратович милується весною, як, пробачте, добродушний дідок — молодою дівчиною. Він намагається описати її ще кращою, ніж вона є... А у вас — весна ваша ровесниця, як ось Поля чи я. І ви говорите те, що бачите і відчуваєте...

Павло мовчки дивився на дівчат і думав про Полю. Гарна, миловидна, запальна...Він розумів, що вона йому дуже-дуже подобається. А от чи він їй? Він ще не знає, що буде далі...А далі буде так. Він із Полею стрічатиметься не раз. Покохає її щемно-безнадійно. Читатиме вірші, говоритиме про музику, але Поля чогось не договорюватиме...

 

Цьому моменту в житті Тичини художник Михайло Жук присвятив своє загадкове панно «Біле і чорне»: на передньому плані — дві постаті: темноволосий юнак в античному одязі і русява дівчина із схрещеними на грудях руками. Хлопець насолоджується чарівними звуками сопілки. Задума і стриманість на ніжному личкові юнки. Його півпостать охоплюють широкі чорні крила, а її — білі. Створюється таке враження, що вони повільно рухаються до нас.

Навколо юнака і дівчини буяють квіти. Ближче до нього — соняшники, чорнобривці, жовті гвоздики (спектр теплих кольорів), а біля неї — віоли, синьоха лазорева, татарська гвоздика (холодні тони).

Портрет юнака написаний з двадцятилітнього Павла Тичини, а дівчини — з Поліни Коновал (доньки чернігівського поета і драматурга І. О. Вороньківського), яка була першим юнацьким коханням поета. Художник знав історію нещасливої любові свого учня...

Переконавшись, що дівчина його не кохає, перестраждавши і перемучившись, Тичина напише вірш «О, панно Інно...» і подарує сестрі Поліни.

 

«О панно Інно, панно Інно!» — шедевр інтимної лірики. Розгортається сюжетна картина — ліричний герой любив сестру, потім зустрів її. Очі підказали, що знайшов рідну душу. Але все так складно в житті, заплутано. Кого ж насправді любив? Її, панну Інну, чи сестру? Тепер сам. Сніги. І солодко-болючі спогади про неповторний час, бо «любові усміх квітне раз — ще й тлінно». Кохання — це Божий дар, подарунок долі. Використання звертань, називних речень, неологізмів дає простір для уяви читача, фантазії, пробуджує найромантичніші почуття.

Для вираження глибокого драматизму ліричного почуття автор майстерно використовує взаємодію музичного і живописного. Він двічі звертається до зорових образів. Білим кольором зимового пейзажу («сніги») підкреслюється самотність героя, який мучиться і страждає від кохання. А думка-згадка, що любов загублено, подається у супроводі такої промовистої деталі — «цвіли луги». Музикальність, яка йде від логічних, ритмічних і психологічних пауз, обірваних і номінативних речень (Вікно. Сніги... Зимовий вечір. Тиша. Ми), від цілої системи синтаксичних повторів та зорової образності, надає поезії великої естетичної цінності. Переживання персонажа такі глибокі, що зорові враження переплавляються у музичні, і навпаки,— в зорові. Наприклад: «Я ваші очі пам'ятаю, як музику, як спів» (зорові перейшли в музичні); «І раптом небо...шепіт гаю... О, ні, то очі Ваші» (музичні перейшли в зорові).

Станіслава Тельнюка про вірш «О, панно Інно...»:

— «Кожне слово — мов клавіш. Кожне слово — мов інший звук, інший настрій. Все йде на нюансах. Цнотливо. Чисто. Без жодного зайвого слова, яке здатне зіпсувати все враження. Вірш — мов кришталевий палац, де все просвічує навколо іде не треба ні барви, ні звука — все це замінює благородство граней чистого скла...

Для таких поезій потрібен колосальний заряд почуттів. Такі поезії не пишуться щодня. Навіть Павлом Тичиною».

 

Арфами, арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

 

Думами, думами —

наче море кораблями, переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

 

Стану я, гляну я —

скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон

як золотий

З переливами:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

 

Любая, милая,—

чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям

вкрай.

Там за нивами:

Ой одкрий

Колос вій!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий... (1914)

 

Жанр: ліричний вірш.

Тема: зображення краси природи, прихід весни.

Провідний мотив: святковий гімн весняному становленню природи, молодості, нації.

Вид лірики: пейзажна.

Віршовий розмір: поєднанняямбу з дактилем.