Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш горточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

ГРИГІР ТЮТЮННИК

(1931-1980)

Творчий спадок Григора Тютюнника кількісно невеликий — укладається у двотомник, що з'явився 1984 р. Це новели, оповідання, кілька повістей.

Нешироке також і тематичне коло його творів. Найглибшим болем Григора Тютюнника було сучасне йому село. З нього він вийшов сам у небезпечні мандри по інших, чужих світах. Але там залишалося коріння власного роду, там жила мама, туди просто було в будь-який момент повернутися по цілющі соки народної мудрості, припасти до несхитної, випробуваної віками моралі як до рятівного острівця. Там люди ще пам'ятали традиції предків, часом їх навіть дотримувалися, село практично лишалося єдиним носієм української мови.

Народився Григір Тютюнник у с. Шилівці Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині. Рано втратив батька (його було незаконно репресовано в 1930-х роках). Певний час жив у рідного дядька на Донбасі, там навчався у школі.

Закінчив Зіньківське реальне училище. Спробував свої сили в різноманітних робітничих професіях, служив моряком на далекому Сході. Закінчив філологічний факультет Харківського університету.

Після закінчення навчання разом із дружиною їде працювати на Донбас, викладає у вечірній школі. Там у них народжується перший син Михайло, названий на честь закатованого діда. У 1961 р. журнал «Крестьянка» друкує оповідання Григора Тютюнника «В сумерки», написане російською. Тоді ж автор перекладає його українською. Відтоді з рідною мовою не розлучається вже ніколи.

З 1963 р. Тютюнник — у Києві, чому передусім сприяли А. Дімаров та О. Гончар. Поселяється він у невеличкому помешканні на Андріївському узвозі, працює в «Літературній Україні», згодом — у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, де пише сценарій за романом «Вир» Григорія

Тютюнника, у видавництвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».

У тогочасних журналах друкуються оповідання Григора Тютюнника. Його доброзичливо приймають і підтримують у своєму товаристві київські письменники. Взагалі про нього скоро почали говорити всі, бо надто вирізнявся. Постать це була яскрава, колоритна. Високий, пишночубий, із чорними очима, «глибокими й розумними», з яких проглядало щось по-шляхетному горде, але й смутне, як згадує Валерій Шевчук. Любив «оживлювати» епізоди своїх майбутніх творів, робив це доволі артистично й дотепно.

Десь у ті роки Микола Вінграновський, тоді директор кіностудії ім. О. Довженка, запрошує його на кінопроби фільму за повістю В. Земляка «Дочка Стратіона». «Всі, коли побачили кінопробу на екрані, захоплювалися ним, його талантом, вигукували, що це відкриття, та на тому все і скінчилося: хтось десь комусь подзвонив... Мені рішуче запропонували Григора не зншати, мовляв, нехай краще пише свої новели», — згадує М. Вінграновський.

У 1966 р. виходить перша книжка «Зав'язь», 1968 р. — «Деревій». Однойменне оповідання відзначене премією всесоюзного конкурсу, оголошеного «Литературной газетой». Григір Тютюнник дедалі більше стає кісткою в горлі тим, що хотіли сито і спокійно жити, продукуючи свої безбарвні, заідеологізовані твори. Та й цензура працювала тоді безвідмовно. Редакторські правки часом наче різали письменника по живому, бо ж кожна деталь, образ так довго виношувався в серці.

А з якогось часу письменник покинув працю по редакціях і видавництвах, цілком віддався власній художній творчості.

У 1970-х «застійних» побачили світ його книги новел «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Климко», «Вогник далеко в степу», збірки для дітей «Степова казка», «Ласочка», «Лісова сторожка». Трохи перекладав, зокрема В. Шукшина, якого дуже любив.

Дивовижна доба 1960-х рр. змогла породити вулканів, які не вмовкали до останньої миті (як Василь Стус) чи кидали виклик усім (як зробив Григір Тютюнник). Він був справжнім вулканом. Ніколи сам не йшов ні на які компроміси, ненавидів пристосуванців, казав їм у вічі правдиві обвинувачення, примножуючи кодло своїх потенційних опонентів. «На кожного Авеля по три Каїни», —так він характеризував тогочасну моральну атмосферу в Україні. У суспільстві він бачив жахливу прірву між словом і ділом. Біль душі злився зі злістю, що клекотала в ньому, але нічого не змінювала довкола. Душевний біль дедалі поглиблювався. За всієї зовнішньої сили та мужності насправді був він незахищеним дитям на цій землі, вразливим, щирим, чесним.

Він ніби запрограмував свій кінець. Незатишно йому жилося ще з юних літ. Завжди почував свою самотність.

У лютому 1980 р. Г. Тютюннику було присуджено премію імені Лесі Українки (за книги «Климко», «Вогник далеко в степу»). А 7 березня він заподіяв собі смерть.

Зовні ніби було все добре. Григір любив товариство, ніколи йому його не бракувало, швидко сходився з людьми, був дотепний, артистичний, твори випробовував «на публіці» — довіряв загалові... А в глибині душі був пекельний біль, який терзав безперестанно. «І що я в Господа за людина!!! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи —ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному. Неприкаяний я. Все б вирвати з душі й оновитися, все б спочатку почати, та несила»,— так писав у щоденнику.

Дійсність і мрія одночасно співіснували в ньому; перша змушувала думати, страждати, друга постійно вабила, кликала за собою... Ще молодим він зробив для себе висновок: «Життя у творчій свідомості письменника начебто роздвоюється: одна площина — існуюче, друга — бажане. Це єдине джерело творчої енергії».

Посмертно Григір Тютюнник удостоєний Національної премії імені Т. Г. Шевченка.

ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ

Любові Всевишній присвячується

 

«Я виходжу з-за клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу,— хата Карпа Яркового. А перед нею — рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни». На ґанку стоїть Марфа Яркова і проводжає молодого чоловіка очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись її коси сяяли проти сонця золотом, тепер вже не сяють. Мабуть, волосся вмирає раніше, ніж сама людина...

Хлопець підходить ближче і чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами і проводжає його поглядом далі, поки той не ввійде у великі сосни, «ті, що твій тато садив, як у селі говорять».

Дома хлопця стрічає мама і підставляє для поцілунку губи.

Він розказує куці студентські новини й питає, чого це тітка Марфа Яркова так на нього дивиться.

Мати зітхає, довго мовчить, а потім говорить:«Вона любила твого тата. Ати на нього схожий...

Марфа (тоді їїу селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою») серцем чула, коли від тата приходить лист».

Чула його, мабуть, ще здалеку. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у вишиваній сорочині — і сидить, сяє золотими кучерями: втекла від молотарки чи від косаря, за яким в'язала.

Коли з пошти виходив поштар, однорукий дядько Левко,— височенний, худющий,— Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі: «Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?» Поштар відповідав, що нема.

«— Не брешіть, дядечку, є...

— Ну — є! Є... так не тобі, а Софії.

— Дядечку Левку! Дайте, я його хоч у руках подержу...»

Поштар віднікується, мовляв, чужі листи нікому давати не можна. Потім, дивлячись на заплилі слізьми очі дівчини, озирається довкола, немічно зітхає і манить Марфу за пошту, дає листа й наказує, щоб нікому не казала, бо його за це виженуть з роботи.

«— Ні-ні-ні, дядечку! —аж похлинається від щирості Марфа» і хапає листа, пригортає його до грудей, цілує.

«— Чорнила слізьми не розмаж,— каже Левко й одвертається: жде.

Марфа, якщо поблизу не видно людей, нескоро віддає йомулиста; мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче:

— Ну от бачите, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії... Спасибі, дядечку, рідненький...»

І дає Левкові пожмаканого карбованця, просячи випити за здоров'я Мишка.

Потім Марфа птахою летить на роботу, а вітер сушить — не висушить сльози у її очах.

Хлопець питає у матері, хто це їй розказував — чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила і чула, бо теж тікала за Марфою слідком з роботи. Бо та щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.

«— І ви на неї сердилися?

— У горі, сину, ні на кого серця нема. Саме горе.

— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?

— Хтозна, сину. Серце в усіх людей не однакове».

Марфа набагато молодшою була за тата—хлопця. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм Карпом і нажилася за сто.

Коханий ж її якось і не старів. «Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було,— просто гляне і все, а в грудях так і потерпне».

А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили, бо такі сумні були. «Дивиться ними — як з туману».

Вони, Карпо і Марфа, продовжувала мати, до нас на посиденьки ходили. І гомоніли, бувало, втрьох або співали потихеньку. Тато баритоном, мама — другим, а Марфа першу веде. А Карпо все у стелю дивиться. Або у вуса дме — розпушує. То мати йому галушок у миску (він їсти дуже любив) — їж, Карпе! Він і тьопає, як за себе кидає. Тільки сопе. Товстопикий був, товстоногий. І рудий, як стара солома. Марфа проти нього — немов перепілочка. Гляне, бувало, як він над галушками працює, зітхне посеред пісні й відвернеться. Тільки сльози в очах стоять — наче дві свічечки голубі. До тата... Мати побачить, а він затулиться долонею надбрів'я і співає. Або до сина в колиску всміхнеться та приколисує легенько.

«Ти, Михайле,— кажу,— хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться».

А він:

«Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться».

Очі мамині при цій розповіді сухі, голос не здригнеться: її спогади вже закам'яніли від болю.

Останній лист від тата

«Софіє! Соню!

Глянув оце на себе в дзеркальце — увесь сивий. Думав, що іній. Більше не дивитимусь.

Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері, столи, ослони. І так руки засверблять, що вирізаю хлопцям ложки на дозвіллі. Їжа смачна, «вдягачка» звичайна, селянська.

«Сю ніч снилася мені моя сосна... а за нею річки сине крило...

Соню!

Не суди мене гірко. Але я нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

(«Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму».)

Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.

Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...»

Коли це було, давно вже минуло, а син і досі думає, як вони так чули один одного — Марфа і тато? А ще думається йому:

«Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?»

«Тоді не було б тебе...» — шумить велика «татова сосна».

 

 

3. Робота над твором І. Багряного «Тигролови»

3.1. Історія написання.

Задум роману «Тигролови» виношувався І. Багряним під час

його перебування в таборі, коли, втікаючи з нього, він блукав

тайгою та переховувався в оселях мужніх далекосхідних мис-

ливців-звіроловів, нащадків вихідців з України. 1943 року за-

дум було втілено, а в 1944 році твір, який спочатку мав назву

«Звіролови», побачив світ і незабаром був відзначений премією

у Львові. У 1946 році роман видано у вдосконаленому варіанті.

Він витримав багато видань українською та німецькою мовами,

перекладався англійською (у США, Канаді, Англії), голланд-

ською, французькою мовами.

Сам автор згадував: «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіролов-

ство. Були там поселення давно осілих наших людей з України.

Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво». З цієї «цікавості»,

очевидно, й народився роман «Тигролови». А ще — з великого

болю за Україну, за її знищуваний, тероризований народ.

Роман написаний у 1943 році за 14 днів. Твір не є автобіо-

графічним, але переживання «страшного державного злочинця»,

його пригоди в тайзі належать І. Багряному.

3.2. Тема: зображення драматичної долі українського юнака Гри-

горія, його боротьби за найвище благо в цьому жорстокому

й бездушному світі бути вільним.

3.3. Ідея: засудження сталінського терору, його політики, яка

калічила людей, позбавляючи їх права на життя; гімн людині,

що за будь-яких обставин намагається боротися за своє щастя

і перемагає.378 Усі уроки української літератури у 9 класі

3.4. Основна думка:

а) український народ (Григорій Многогрішний) — невмиру-

щий, незнищений, мучений, гнаний, але невпокорений;

б) «сміливі завжди мають щастя»;

в) «ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи».

3.5. Жанр: пригодницький роман; твір-протест проти порушення

елементарних людських прав.

3.6. Сюжет — далекий від мрійливої сентиментальності, навпаки —

він напружений, динамічний.

Атлетичний юнак-українець, за фахом інженер-авіатор, хоро-

бра й гуманна людина, Многогрішний не дав себе перемолоти в то-

талітарній м’ясорубці і був засуджений на 25 років до ГУЛАГу.

На кожній зупинці Медвин перевіряв присутність Григорія се-

ред в’язнів, бо відчував його нескореність духу й могутню внут-

рішню волю. Але Многогрішний не змирився зі своїм безвихід-

ним становищем і, вирізавши у вагоні отвір, вистрибнув із чрева

страшного дракона, вселяючи упевненість у душі в’язнів, що на-

віть приречена на смерть людина нездоланна, коли вона сповідує

високу духовність і над усе цінить людську гідність.

У тайзі Григорій знаходить тепло й затишок у родині полтав-

ських переселенців Сірків. Добрий душею Сірко, його лагідна

дружина відігріли серце й поранену душу колишнього в’язня,

повернули його до життя.

Однак Григорій знав, що Медвин не залишить його в спокої,

буде шукати і в тайзі. Так і сталося. І при першій нагоді Много-

грішний поквитався зі своїм кривдником.

Перемога Григорія над Медвином символізує перемогу воле-

любного українського народу над жорстоким тоталітарним режи-

мом. Коли Многогрішний і його наречена Наталка, яка ніколи

не бачила України, народилась і виросла на Далекому Сході,

прорвалися крізь кордон і думками вже проклали шлях у май-

бутнє, їх охопив могутній порив до осягнення України. Їхнє

щасливе майбутнє — то шлях до відродження життя на укра-

їнській землі.

3.7. Композиція.

Твір складається з 12 розділів, ряду підрозділів, схожих на но-

вели, що мають інтригуючі назви, як ось: «Дракон», «Навзаводи

зі смертю», «Memento more», «Заколот і капітуляція», «Бог ко-

хання» і т. ін. Позасюжетні епізоди-пейзажі, портрети, сценічні

елементи — романтично забарвлені. Особливо захоплюють уяву

читача екзотичні панорами Сіхоте-Аліньських гір, описи крає-

видів на Зміїній та Голубій Паді.З літератури ХХ ст. 379

Події у романі відбуваються упродовж півроку (осінь, зима).

Експозиція: втеча Григорія Многогрішного з поїзда-дракона.

Зав’язка: герой-в’язень потрапляє до сім’ї тигроловів (Сірків).

Кульмінація: вбивство Медвина Многогрішним.

Розв’язка: еміграція Григорія та Наталки за кордон.

3.8. Особливості назви твору.

Сюжет твору вибудований на полюванні майора НКВД Мед-

вина — цього новітнього тигролова за гордим, не прирученим тота-

літарною системою, молодим «тигром» із України (Григорій Мно-

гогрішний), який у тайзі знайшов земляків, друзів, кохання.

Любителі-тигролови, авантюрники, любителі екзотики, про-

йдисвіти, контрабандисти, розтратники і можновладні бюро-

крати — поєднані в цій своєрідній екстериторіальній державі

блаженної незалежності з професійними тигроловами, які виру-

шають на полювання за людьми в ім’я збереження пролетарської

держави, чистоти її ідеології.

3.9. Проблематика «Тигроловів»:

 трагедія України в комуно-фашистській імперії;

 морально-етичні взаємостосунки в сімї;

 роль українських звичаїв і обрядів у родині, що мешкає у тайзі;

 життя і смерть;

 сила волі, витримка, прагнення долати всілякі труднощі.

3.10. Художні особливості твору.

З великою любов’ю у романі написаний образ природи. У творі —

це високохудожні описи суворої далекосхідної тайги. Ця природа

дика, могутня і часто страшна. Життя серед тайги родини Сір-

ків допомагає читачеві ще глибше розкрити духовний світ гордих

українців. Родина Сірків створила в далекій тайзі свій власний

український світ, наповнений моральною чистотою і гармонією.

Криваве ХХ ст., у якому так розгорнулися диявольські сили,

наголошує письменник, послало багатьох своїх людей на розп’яття,

під кулі, під кригу, на загибель, аби вони своєю смертю зупинили

людство у своїх гріхах.

Один із диявольських образів — Дракон, фольклорний образ

чудовиська, що пожирає людей. Таку ж назву має уже перший роз-

діл роману. У творі з образом Дракона асоціюється поїзд, який має

черево, натоптане вщерть тисячами жертв. Цим автор немовби хоче

сказати, що фольклорний дракон ніщо у порівнянні із сталінським.

Це ешелон смерті, який уособлює загрозу знищення людства.

3.10. Особливості роману.

Однією з важливих особливостей роману є те, що він поєднав

у собі глибокі і серйозні проблеми із романтикою пригод.380 Усі уроки української літератури у 9 класі

Головне для І. Багряного переконати читача, що за будь-яких

обставин людина повинна зберегти в собі співчуття, доброту, віру

в людяність. Для героїв письменника почуття національної гід-

ності, патріотизму є органічним, природним, як саме життя.

4. Робота над змістом твору. Бесіда за питаннями

4.1. Розділ І. «Дракон».

 Про якого дракона розповідає письменник на початку твору?

Що уособлює ця істота? («…Вирячивши вогненні очі, дихаючи

полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогне-

нним хвостом замітаючи слід, летів дракон. …Вилетів з чор-

ного пекла землі людоловів і гнав над просторами… Високо

в небі сіючи іскри й сморід, летів і летів у безмежній ночі…

зникав десь у надрах землі — занурювався, як вогненноокий

хробак… мов пекельна потвора. …Пряв вогненними очима,

зойкав несамовито і, вихаючи хвостом, як комета, летів

і летів…»)

 Кого, на вашу думку, І. Багряний називає людоловами?

 Чому потяг з ув’язненими повсякчас порівнювався то з дра-

конами, то з хробаком, то ще з будь-якою потворою?

4.1.1. Робота у малих групах. За допомогою тексту твору відтво-

ріть асоціативний малюнок потяга-дракона.

(Потяг-дракон:

 «вогненні очі»;

 «вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просто-

рами…»;

 «занурювався, як вогненноокий хробак, зі скреготом і хряс-

ком у груди скелястих гір»;

 «пряв вогненними очима, зойкав несамовито і, вихаючи хвос-

том, як комета, летів і летів…»;

 «не фіктивна потвора з наївних китайських казок…»;

 «на сталевих лапах, з вогненним черевом, з залізною пащею

жахкотів він…»;

 «шістдесят суглобів у дракона — то шістдесят рудих домо-

вин, і в кожній з них повно проглинених жертв, повно жи-

вих мертвяків»;

 «Спереду вогненноока голова — велетенський двоокий ци-

клоп — надпотужний паротяг «Й. С.» (Йосиф Сталін). Ззаду —

такий же надпотужний паротяг «Ф. Д.» (Фелікс Дзержин-

ський)…)

 Чим пояснити те, що дракон-потяг далеко не є казковою іс-

тотою?З літератури ХХ ст. 381

 Чому кожний вагон, за свідченням автора, це домовина, а по-

тяг в цілому — ешелон смерті?

 Як називає письменник тих, хто знаходився у череві дра-

кона? Яку характеристику він їм надає? («Крізь загратовані

діри дивилися тоскно ґрона мерехтливих очей,— дивились

крізь темряву десь на утрачений світ, десь туди, де лиши-

лася країна, осяяна сонцем, де лишилась Вітчизна… мати…

родина… дружина… Повно проглинених жертв, повно живих

мертвяків»)

 Яку долю передбачає І. Багряний в’язням? («І ніхто-ніхто їх

не визволить і вже не врятує, і ніхто навіть нічого не зна-

тиме й не почує про них. Ніч. Чорна, безмежна ніч»)

 Чим була викликана стрілянина вартових, що охороняли по-

тяг? («То вартовому вважається зрада чи втеча, і він несамо-

вито, пронизливо кричить і стріляє навмання у метушливі

тіні смерек і стовпів»)

 Яким чином здійснювався суворий і ретельний контроль за в’яз-

нями потягу? («…Біжать по дахах, перестрибуючи з вагона на

вагон, і стукають палками в залізо — чи не проломлено де?!

Чи немає диверсій?.. Чи не замірився ворог з нутра на державу,

закон і порядок, рятуючись від того закону втечею?)

Мікрофон: «Чому тих, хто любить Вітчизну, вважають воро-

гами держави?»

 Що автор зазначає про Сибір, як смертельну прірву? Чим це

пояснити? («…До тієї прірви, що десь утворилася і що її від

років уже вигачують людськими кістками та душами і не

можуть ніяк загатити»)

 Чому вартові приділяли надмірну увагу до Григорія Много-

грішного?

 Через що охоронцю не сподобався спів ув’язнених?

 З яким співчуттям жалю і смутку І. Багряний описує тих, хто

перебував у вагонах поїзда? Про що це свідчить? («Тисячі!

Тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих,

як скелети, людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них

багатьом 20–25 років лише, але всі вони гейби діди. Тисячі

завинених в дрантя і коци і так — напівголих, викинених

з вітчизни, з родини, з спільноти, по гноблених, безправних,

приречених… Так, приречених на загин, десь там, куди ще

вони не дійшли. Вони були тупі й байдужі, виснажені, диви-

лись просто себе на воду…»)

 Як зреагував начальник на відсутність Г. Многогрішного се-

ред ув’язнених?382 Усі уроки української літератури у 9 класі

 Яким чином герой втік з ешелона смерті? («…у вагоні, у тім,

середнім, тридцять другім, знайдено сліди диверсії — чотири

дошки були двічі перерізані упоперек. Над буфером. Саме там,

де того найменше можна було сподіватися»)

 Як сприйняли в’язні вагона № 32 знервованість начальника

охорони щодо втечі Григорія? («Люди стояли понуро, схи-

ливши голови. Мовчали. Але в кожного тіпалося серце. Не від

страху, ні, від буйної радості. Від злобної радості та й від

гордості за того «диявола», за того сміливця»)

 У чому полягала мораль арештантської дружби? («Але ніхто

не пустив і пари з вуст. Є така солідарність, є такий за-

кон неписаний, є така арештантська мораль, що подібної

до неї більше немає у світі, мораль упосліджених, святиня

арештантської дружби»)

 Як втечу Григорія сприйняли його товариші? («Лиця оберта-

лись туди, назад, і виростали крила у тих, хто був зломився

вже зовсім. А серця калатали в схудлих вимучених грудях,

прориваючись геть. Шепіт летів по юрбі»)

 Якою могла бути майбутня доля Многогрішного-в’язня?

 Що уособлював той, хто втік від охоронців? («…Символ непо-

кірної і гордої молодості, символ тієї волелюбної і сплюндро-

ваної за те Вітчизни…»)

4.2. Розділ ІІ. «Світ на колесах».

 Яким чином І. Багряний характеризує тих, хто їхав до Сибіру

в експресі? («Віз, заколисуючи, екзальтованих пасажирів десь

в невідомий і вимріяний, казковий край, в дивне золоте ель-

дорадо»)

 Чому експрес названий у творі чудом цивілізації, вершком

людської вибагливості і фантазії?

 Кого письменник у творі називає тиграми? Чим це викликано?

 Що свідчить про різне ставлення пасажирів експресу до на-

явності тигрів у потязі до Сибіру?

 Чому женьшень міг протистояти тиграм? («Сама його на-

зва — саме те двоскладове слово набуло магічної сили і вже

відмолоджує стариків, зроджуючи в них надію, що ще не все

втрачено, змушує хвилюватись старечі серця, які вже давно

одвикли реагувати на такі собі опуклі бюсти й інші при-

нади»)

 Як у творі описано Байкал? Що вплинуло на пасажирів екс-

преса, в результаті чого в них змінився режим життя? («Ство-

рився хаос,— одні вибилися зі сну й з апетиту; не могли

вже не їсти, ні спати, а другі, навпаки,— борюкались і ви-З літератури ХХ ст. 383

йшли переможцями — спростили своє життя до тільки їсти

і тільки спати…»)

 Хто за розповідями професора були першими політичними заслан-

цями Сибіру і їх наступниками? («І було їх двоє, тих піонерів:

навіжений протопоп Аввакум… «ізмєнник» — «малоросійський»

гетьман на ймення Дем’ян Многогрішний. За ними пішли чередою

безліч інших, більших і менших, відомих і безіменних каторж-

ників… Брязкаючи кайданами, вони вимощували кістками це

гробовище, цю понуру «юдоль розпачу і сліз людських…»)

 Про що свідчить авторська характеристика життєвої долі

Дем’яна Многогрішного? («…Той патріарх каторжанський

так міцно і так широко проторував шлях на Сибір для всіх

своїх онуків і правнуків і тим воістину заслуговує на пам’ят-

ник десь тут, серед цих голих кряжів, серед цих забайкальських

пустель…»)

 У яких умовах перебували каторжники? («…В ганчір’яних ша-

почках-ушанках і в такім лахмітті, що здавалося, ніби їх рвали

всі собаки всього світу і тріпали всі сибірські й транссибірські

вітри та буревії. Безконечні лави людей, списаних геть з життє-

вого реєстру, обтикані патрулями з рушницями і псами…»)

 Як пасажири експресу намагалися «висловити власне співчуття»

каторжникам? («…З усіх вікон полетіли: цигарки… плитки шо-

коладу… цитрини, черевики, шматки хліба, пакунки, завинені

в папір… — ціла веремія найрізноманітніших речей»)

 Чим розважалися ті, хто їхав у експресі? Про що це свідчить?

(«В декого вже спорожніли кишені, бо всі ці розкоші коштують

гроші; інші вдалися до преферансу і смалять до одурення десь

там, по купе; інші романсують, саме цілуються десь у при-

смерку коридорів і тамбурів…»)

 Які враження виникають у вас від першого знайомства з ма-

йором ОГПУ-НКВД?

 Для чого письменник протиставляє пасажирів салону-вагону?

 Чому молодь у творі — «прожигателі життя й кишень»?

 Через що Далекий Схід у романі названий золотим ельдорадо?

 Яку легенду з Біблії розповів один із молодців? (Як творив

наш Бог мир)

 Що зіпсувало Медведину настрій, коли він їхав у салоні-вагоні?

 Яких страждань зазнав Многогрішний від майора НКВД? («Він

йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав

суглоби… Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб

той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як

то роблять всі»)384 Усі уроки української літератури у 9 класі

 У чому полягала мужність, витримка, невимовна сила волі Гри-

горія під час його допиту Медвединим? («Як каменюка. Спершу

зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказ-

мом, плював в обличчя йому — слідчому, а потім лише хекав

крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав приниз-

ливо… Його вже носили на рядні. Бо негоден був ходити…»)

 Чим Григорій налякав майора? Чи відчував небезпеку Мед-

вин, дізнавшись про втечу Многогрішного? («Я тебе пере-

слідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли…

Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо

тебе до могили,— тисячі нас замучених, закатованих… Ти

лягатимеш спати — і не зможеш заснути: ми кричатимемо

й ревтимемо отак…»)

4.3. Розділ ІІІ. «Навзаводи із смертю».

 У чому виявилася майстерність І. Багряного під час опису

тайги? З якою метою він так докладно її відобразив?

 Яким чином знущання над Григорієм в НКВД вплинуло на

його зовнішність? («…Стежкою йшла двонога істота. Обі-

рвана. Худа як кістяк. Волосаті груди їй ходили ходором над

сухими ребрами, що вилазили з лахміття. Почорніле обличчя

з міцно стиснутими щелепами заросло щетиною»)

 Чим пояснити прагнення героя залишити рідний край, а по-

тім знову повернутися до нього як месник?

 Яких випробувань зазнав Многогрішний, долаючи тайожні не-

стрі? («Загнавшись у вітроломник, змагався там одчайдушно,

зціпивши зуби, цілими годинами, обдирав на собі рештки одежі

і шкіру до крові. Ліз через велетенські стовбури, потрапляв

ногами у камінні розсипи — в раптові глибочезні щілини, неви-

димі в бур’яні — і нагло падав, аж суглоби тріщали йому»)

 Що допомогло герою здобути хоч будь-який харч? («Горіхи!..

Часничина!.. Назбирав кілька таких часничин. І тоді взявся

до горіхів, додаючи чудернацький часник. Чудесно! Горіхи

з часником!»)

 Які враження охопили Григорія, коли він у тайзі згадав про

своє дитинство?

 Що змусило Многогрішного бути впевненим у власному вря-

туванні? (Мисливський ніж)

 За чим шкодував герой, перебуваючи на самоті в тайзі?

(«…Шкода того безжурного, молодого, веселого обличчя, що

колись зводило дівчат з розуму. Шкода молодості, шкода

втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не по-

вториться»)З літератури ХХ ст. 385

 Як почуття голоду підбадьорювало Григорія?

 Яку допомогу надав герой Наталці, жертвуючи своїм життям?

4.4. Розділ ІV. «Родина тигроловів».

 Через що Григорій потрапив у небуття?

 Які враження охопили героя, коли він розплющив очі після

тривалої втрати свідомості?

 Чому Многогрішний звертався до Сірківни, називаючи її ма-

мою?

 За що старий Сірко був вдячним Григорію? («Ой, сину, за до-

чку що ти її мені вирятував…»)

 Як почував себе герой, перебуваючи у Сірків?

 Що нагадувало Григорію нове помешкання?

 Про яку небезпечну пригоду розповіла Многогрішному На-

талка, що скоїлася між нею і ведмедицею?

 У чому полягала особливість полювання Сірків на тигрів?

 Чим вразила Григорія Наталка? («Така юна й квітуча —

і така сувора, гартована і гонориста»)

 Чому для Сірків мисливство у тайзі — найважливіше заняття?

(«Ми ж хіба не сіємо зовсім, лише овес та гречку для коней.

Хліб вродить чи ні, а звіра в нетрях повно, навіть «свиней

та курчат». Ми так увесь вік промишляєм, бо так і вигід-

ніше, та й цікавіше, та ще тепер»)

 Що свідчить про безпечність, спокій для Григорія, перебу-

ваючи у Сірків? («До найближчого селища, що зветься Ка-

питонівка і складається з кількох таких хат, понад 50 кі-

лометрів. Григорій це вже знав, і це його тішило: небезпека

від людей була тут найменша. А ці люди, що в них він жив,

навіть охороняли його»)

 За яких обставин загинув Микола, брат Наталки?

 Чим Наталка дивувала героя і вважалася йому непідступ-

ною?

 Як Григорій охарактеризував мати дівчини? Чому на його

думку, вона була мешканкою Полтави?

 Яким чином, на думку Сірківни, люди поступово підкорили

собі тайгу? («Чужа чужина… А бач, оббулися… І дивись — за-

жили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили, що й за-

люднили. І звикли, полюбили»)

 Що згадувала стара про Україну?

 Яких змін зазнав рідний край з того часу як його пам’ятала

Сірківна? («…немає вже того тихого краю, України тієї, ясної,

сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені,

степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло»)

 

 

Біогрфія Багряного