Театральні постанови за творами Лесі Українки

Композитор М.А.Скорульський у 1936 році написав балет "Лісова пісня" за однойменною драмою-феєрією Лесі Українки.

«Contra spem spero!»

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

 

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

 

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

 

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть – і настане

Ще й для мене весела весна.

 

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

 

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

 

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні! (1890)

 

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: громадянська.

Провідний мотив: роль митця у суспільстві.

Віршовий розмір: анапест.

Римування: перехресне.

Вірш Лесі Українки «Contra spem spero» - один із кращих не лише у творчості поетеси, а й у світовій літературі. Це своєрідна програма письменниці, її життєве кредо. Пов'язана ця поезія з особистими обставинами життя Лесі Українки, її тяжкою хворобою. Поетеса за допомогою метафори «я на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки» говорить про своє бажання прислужитись народові, бути йому корисною. Вона готова «на гору круту, крем'яную» «камінь важкий підіймать», «крізь сльози сміятись» і «без надії таки сподіватись».

Ця велика і мужня жінка понад усе цінувала незламність сили людського духу, вміння людини подолати себе й обставини, і сама подавала такий приклад — вела тривалу й виснажливу боротьбу з хворобою. З самого дитинства вона була упевнена в тому, що "сором хилитися, долі коритися!" Хоч доля поетеси приготувала для неї чимало випробувань (тяжка хвороба, передчасна смерть коханого), вона ніколи не була слабкою, завжди знаходила в собі сили протистояти тим випробуванням.

У поезії "Contra spem spero!" Леся Українка висловлює оптимістичну віру в своє поетичне покликання. Цей "безнадійно-надійний" вірш вона будує на контрастних образах: з одного боку, відчуття гнітючості та зневіри, з другого — оптимістичний настрій, сподівання. Зневіру передано за допомогою образів суму: "думи, ви хмари осінні", "вжалю, в голосіні", "сльози гіркі", "серед лиха", "без надії", "думи сумні", "на вбогім сумнім перелозі". Протилежними до цього ряду виступають оптимістичні, радісні образи: "весна золота", "мелодії літа", "сміятись", "співати пісні", "жити хочу!", "барвисті квітки". Поєднання цих контрастних ліній формує образну систему твору, в якій голос поетеси звучить виразно й піднесено.

Вірш побудований у формі драматичного монологу, сповненого схвильованих інтонацій, з відчутними елементами “внутрішньо” діалогізованої мови (з запитаннями й відповідями, із звертаннями, запереченнями й ствердженнями). Цей монолог передає рух емоцій ліричного героя у бунті проти умов, що душать прагнення молодості повноцінно жиги й творити. Утвердження життя як діяння доводиться не шляхом логічних аргументів, а шляхом емоцій (”логікою” почуттів, їх силою). Перші строфи вірша сприймаються як вибух протесту проти потьмарення молодих літ настроями суму, тужінням, проти непротивлення владі задушливих обставин в ім’я молодості й весни. Хоча вірш і був написаний у травні, образ “весна золота” вказує не тільки на календарну пору року, а й має алегоричне й ширше звучання, оскільки поставлений в асоціативний ряд осінні хмари - весна золота - молодії літа. Експресивна згущеність протесту втілюється в другій строфі в гострих афористичних висловах: крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії сподіватись, що сконденсовано передають зміст і характер протесту.

 

Лісова пісня (скорочено)

Драма-феєрія в 3 діях

 

Дійові особи:

«Той, що греблі рве»

Потерчата

Русалка

Водяник

Русалка Польова

Мати Лукашева

Лукаш

Дядько Лев

Доля

Злидні

Перелесник

Пропасниця

Куць

Мавка

Лісовик

Килина

«Той, що в скалі сидить»

Хлопчик

Діти Килини

 

Події відбуваються в старезному лісі, на Волині, протягом року. У творі діють міфічні істоти: Мавка і Русалка, Лісовик і Перелесник, Водяник і Потерчата. Кожна дія починається пейзажем, який змінюється відповідно до пори року.

 

ПЕРША ДІЯ

 

П'єса розпочинається з прологу — волинського лісового пейзажу: «Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і великим прастарим дубом... Саме озеро — тиховодне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура — повна ніжної задумливої поліської краси».

Із лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Ці люди з'явились до лісу, щоб збудувати тут хату. Але лісові істоти не хочуть, щоб серед лісу поселились люди.

Русалка. Я не терплю солом'яного духу!

Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих патрутнів, як прийдуть!

Лісовик же говорить Русалці, що «давно б уже не стало сього дуба», якби не дядько Лев, він «заклявся на життя, що дуба повік не дасть рубати».

У цей час починає все розвиватись, і ось із-за старої розщепленої верби з'являється Мавка. Вона прокинулася від зимового сну, почувши, що хтось грає на сопілці. Лісовик їй пояснив, що це грав людський хлопець, дядька Лева небіж, Лукаш на ймення.

Мавка хоче зустрітися з Лукашем, але Лісовик її застерігає: «Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно...» І ось з'являється Лукаш, хоче з берези наточити соку, але Мавка підбігає до нього, хапає за руку. Вона говорить, що береза її сестра і сік її — то кров. Лукаш дуже здивувався цим словам.

З першої ж зустрічі Лукаш і Мавка припали до вподоби один одному. Мавці дуже подобається, як грає Лукаш на сопілці, і вона просить його заграти. Мавку зачаровує Лукашева гра. Від цієї гри в лісі розцвітає пишніше дика рожа, стає білішим квіт калини, закувала зозуля, заспівав соловейко. Та Мавці чомусь раптом стало сумно до сліз, мабуть, тому, щодень скінчився, їй не хотілося розлучатися так швидко з Лукашем. Лукаш їй розповів, що його восени хочуть оженити. Після цих слів Мавка зажурилася.

Мавка (з тривогою). З ким?

Лукаш Я не знаю. Дядько не казали, а може ще й не напитали дівки.

Мавка Хіба ти сам собі не знайдеш пари?

Лукаш. Я може б, і знайшов, та...

Мавка Що?

Лукаш Нічого.

Мавка Чи у людей паруються надовго?

Лукаш Та вже ж навік!

Перейнявшися довірою до Лукаша, Мавка скаржиться йому нате, що вона зовсім самотня.

— В нас так нема, як у людей,— навіки!

Лукаш. А ти б хотіла?

Раптом чути голос дядька Лева, який кличе Лукаша. Мавка запитує юнака, чи повернеться він.

 

ДРУГА ДІЯ

 

Пізнє літо. Де-не-де вже є перші ознаки осінньої позолоти. До озера прийшли люди, оселилися, внесли в лісову сторону свої звичаї, гамір. Буденщина починає полонити й Лукаша.

Лукаш виходить із лісу з сопілкою, а мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть. Матері потрібна помічниця — невістка, та про Мавку вона не хоче й чути, бо це «відьомське кодло».

Лукаш Та хто ганяє? Бидло ж я пасу, А Мавка помагає.

Мати. Одчепися

з такою поміччю!

Потрібні ті квітки!

Та ж я не маю у себе в хаті

дівки на виданню...

Йому квітки та співи в голові!

Коли на подвір'ї з'являється Мавка, мати їй каже, що не слід дівці упадати за парубком, та лісовій красуні ці людські міркування незрозумілі:

Мені ніхто такого не казав.

Дядько Лев заступається за Мавку, говорить, щоб Лукашева мати не обзивала її відьмою, бо відьми живуть на селі, а не в лісі.

Лев Що лісове, то не погане, сестро,—

усякі скарби з лісу йдуть...

Мати (глузливо).Аякже!

Лев. З таких дівок бувають люди, от що!

Виходить з хати Мавка, перевдягнена у сільський одяг, волосся зачесане у дві коси і укладене віночком навколо голови... Мати дає їй серпа і посилає жати.

Мавка Ви хочете, щоб я сьогодні жала?

Мати Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято? Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе.

Мавці не вдалося жати, бо виринула з жита Русалка Польова і стала благати «сестрицю» не губити її красу. Щоб допомогти їй, Мавка врізає собі руку серпом, а Русалка Польова дякує їй за це і зникає. На полі з'являються мати Лукаша і молода повновида молодиця. Побачивши, що Мавка нічого не зробила, мати стала її лаяти:

Ой лишенько! Іще не починала! Ой мій упадоньку! Що ж ти робила? Нездаренько! Нехтолице! Ледащо!

Мавка Я руку врізала...

Незабаром приходить Лукаш і починає допомагати молодиці, яка заходилася жати. Лукаш із молодицею жнуть і в'яжуть снопи швидко, вправно. Робота підходить до кінця, мати кличе їх полуднувати. Трохи не дов'язавши снопів, Лукаш просить Мавку зробити це, але вона відмовляється. Мавка каже Лукашеві, щоб та жінка більше не приходила в ліс, бо вона лукава, лиха, «хижа, наче рись». Парубкові не подобаються її слова, і він відповідає їй, що й сам може перебратися з лісу на село.

Хлопець дов'язує останнього снопа і йде до хати. Мавка сіла в борозні і похилилась у смутній задумі.

З хати виходять мати, Килина і Лукаш. Мати наказує Лукашеві провести молодицю додому, бо вже звечоріло, і він охоче погоджується. На Мавку ніхто не звертає уваги. Вона підводиться і тихою втомленою ходою іде до озера, сідає на похилену вербу і тихо плаче. Дрібний дощик густою сіткою заволікає галявину, хату й гай. Цьому грайливому і бездушному водяному створінню Русалці ніколи не зрозуміти сили й жертовності Мавчиного кохання. Та сили природи співчувають Мавці:

«Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій».

Мавка просить Лісовика допомогти їй знов стати такою, як була:

То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, і щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки!

Лісовик розкриває свою кирею і дістає з-під неї пишну, гаптовану золотом багряницю і срібний серпанок. Він надіває багряницю на Мавку, яка квітчається віночком з червоних китиць калини і склоняється перед ним. Лісовик накидає їй на голову срібний серпанок.

З лісу вибігає Перелесник. Він підхоплює Мавку і кружляє її у вирі прудкого танцю. Срібний серпанок на ній звився вгору, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника. Танок стає шаленим, Мавка благає відпустити її, та він на це не зважає і мчить лісову красуню в танці зомлілу.

Раптом з-під землі з'являється широке, страшне, темне Марище.

Перелесник кинувся геть і зник у лісі.

Марище умовляє Мавку піти з ним в незнаний далекий край: там, під землею, тиша, спокій, «ні дерево, ні зілля не шелестить, не навіває мрій».

У лісі чується шелест людської ходи.

Мавка Ось той іде, що дав мені ту Муку!

Зникай, Маро! Іде моя надія!

З лісу виходить Лукаш, а назустріч йому іде Мавка. Вона дуже бліда, хоч у яскравому одязі.

Лукаш (побачивши її). Яка страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспішає до хати і говорить матері.)

Готуйте, мамо, хліб для старостів,— Я взавтра засилаюсь до Килини!

Почувши ці слова, Мавка зриває з себе багряницю і звертається до Марища:

Мавка Бери мене! Я хочу забуття!

Марище підхоплює її, накидає на неї чорну кирею, і обоє зникають під землею.

 

ТРЕТЯ ДІЯ

 

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені.

Біля Лукашевої хати чорніє якась постать — це Мавка. Вона в чорному одязі, але на грудях у неї червоний пучечок калини.