Мазайло задумався, тяжко замислився. Мислі, як важкі хмари, як туман, покрили посивілу голову. Заскакав якийсь дід—запорожець. Забриніла козацька пісня.

Д і д заскакав, шаблею іржавою забряжчав

— Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати... Запорожець славний був і колеса мазав....Отож і Мазайло—Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири поля — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєш?!

Заскакав другий дід, чумак, теж з мазницею, з квачем...Я — твій прадід Василь, що надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда Мазайло—Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли

Вони на південь — мазав, як рипілина, північ — мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?

Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача

— Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш?

Десь удалині з'явилась невідома постать з телефоном, на аеро-моторі під № 31 — 51.

— Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу! Обміняйте свої прізвища на принципові числа у всесвітній нумерній системі.

Дядько Тарас (Мазайлові)

— Уля втекла, й я, мабуть, буду п'ятий. Чуєш, Мино, коли вже міняєш, то хоч корінь «маз» залиш! Га?

Мазайлові здалося, ідо підскочив ще й четвертий дід з квачем і хоче його задушити. Він скакує і не своїм голосом кричить:

— Ой—о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте...

Тьотя Мотя

— Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Оповіщаю конкурс.

Починають придумувати і вигукувати прізвища: «Мазов! Зашомгз (це дядько Tapac)\ Мазеленський! Де Мазе! Рамзес! Фон Мазел! Рамазай—Арзамасові Мазайловський (це знову дядько Тарас — схоже на гетьман Виговський)) Мазайлович (схоже на гетьман Самойлович — не перестає мріяти дядько Тарас)-». Нарешті Рина вигукує: «Мазєнін» — схоже на Єсєнін. Більшість з радістю погоджується.

Мазайло

— Деці маї! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мене здається — Мазєнін найкраще.

ЧЕТВЕРТА ДІЯ

Четвертого дня прибігла Уля. Зворушена. Весела:

— Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?

Рина

— Ну, Улюню, золотко, ну?

Уля

...Пам'ятаєш? Я тобі розповіла... як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв...

Рина

— Пам'ятаю! Ну?

Уля

— Ото і запали мені вдушу ті слова. Ото і спитала якось, чи не зна він усього вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала: а що, як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці 647—й. Дивлюсь, під ними примітка: Чуб римське п'ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного іновця — квартири нема, то він по бібліотеках гріється, —дізналася, — Чубинського, том п'ятий, сторінка сорок шоста. У публічній [бібліотеці ] насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино... і от учора ввечері я стала перед Мокою та... читаю вірша. Боже, Рино, якби ти побачила... Затремтів увесь, запалав... Стиснув мені руки, в очі дивився: «Улю, — каже, — Улю... Давайте разом... читати».

Рина (злісно)

— Ха—ха—ха.

Уля

— Давайте разом жити... Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно... Не можна... Не проживу...

Рина

— Так і сказав?

Уля

— Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли! УРини виблиснув новий план.

— Так! Прекрасно!.. Сьогодні, Улько, ти їдеш до своєї тітки... Розумієш?

Ул я (здивовано)

— До якої тітки? Чого? У мене жодної тітки нема.

Рина

— Сьогодні, зараз ти скажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки, в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазє-ніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?

Уля

— Рино!

Рина

— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!

Уля

— Я не зможу, Ринусю! Він же українець...

Рина

— Улько! Ти мусиш!..

Уля

— Не можу! Я... Я сама вже українка... УРини трохи не вискочили очі.

Як вскакують тьотя Мотя й Мазайлиха:

— Що? Що—о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!

Рина

— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по—малоросійському говорила.

Уля

— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.

Жінки здивовані, до чого тут ноги. Уля їм пояснює, що в антропології пишеться про те, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гіршого, як коротконога жінка. При цьому гордо витягує свою ногу. Усі одразу глянули на свої. Потім почали дружно умовляти Улю, що Мока просто захворів на українські фантазії, що він покохав у ній тільки українське і хоче зробити на ній українізацію...

Тьотя Мотя

— Боже!.. По—моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі україні-зірованной.

Рина

— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або—або... Все!

Пішли. Тьотя, побачивши, що всі вийшли, повернулася до дзеркала і почала пальцями вимірювати свої ноги. Рина визирнула з дверей і здивовано: «Тьотю?» Та зніяковіла: «Я зараз. Це у мене підв'язка спала...»

Увійшли Уля і Мокій.

Мокій дуже радий, ласкаво говорить до Улі, читає вірша. Уля ж повідомляє йому, що їде жити до тітки в Одесу.

Мока приголомшений, допитується, чому, на що дівчина відповідає: її примушують «нєпрєодолімиє прєпятствія...» Юнак розгублений — як же це так. Цитує вірша: «Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема».

За дверима чути спонукальне шипіння Рини.

Ул я (щиро, з болем)

— Моко!.. А ви могли б зробити... щось, щоб я зосталася?

Мокій

— Щось? Що саме, Улю?.. Що?..

Уля

— Що?.. Прощайте!.. З—за дверей знову шипіння.

Мокій (глухо)

— Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцілувати?

Уля

— Аж тепер! Ах ви ж... (крізь сльози). Як по-українському — рази-ня, недогадлівий...

Мокій

— Ну, недомека...

Уля

— Поцілуйте ж, недомеко милий...

Мокій незграбно, але міцно і палко поцілував Улю і став говорити, що він усе зробить, щоб вона зосталась, хай лише скаже. Уля хоче сказати, але потім передумує і з гіркотою: «Ні! Прощайте!»

Пішла, а Мокій побіг у кімнату, ледь не плачучи.

Ускакують тьотя, Рина, Мазайлиха. Пропонують одна одній піти сказати Мокієві, що треба зробити йому, щоб Уля залишилася. Але так ніхто і не наважується. Тьотя жалкує: «Ах, який момент був! Такого моменту вже не буде».

Ускакує напіводягнений Мазайло з газетою в руках, хвилюється, хапається за серце і кричить, що є публікація. Усі побожно роздивляються газету, тьотя урочисто читає:

— Харківський окрзагс на підставі артикулу 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін.

Загальна радість.

Входить дядько Тарас, допитується, у чому справа, та на нього ніхто не звертає уваги, усі продовжують радіти, читати рядки з вірша «Сенокос» і приміряти на себе нове прізвище. Тьотя пропонує завести газету в рамку і відсвяткувати подію. Мина просить подати йому дореволюційний парадний сюртук. Дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем.

Убігла Мазайлиха з сюртуком і сказала, щоб Мина швидше одягався, бо і їм треба до дзеркала. Може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мазайло сам перед люстром:

— Однині я — Мина Мазєнін.

Починає вітатися сам із собою на різні голоси, представляти себе іншим, уявним високим чинам. Милується прізвищем.

Убігла Мазайлиха і повідомила, що раму для газети вже дістали. Мазайло продовжує уявну розмову, ніби знайомить гостей зі своєю дружиною. Мазайлиха підтримує гру.

Мазайло вклонився

— Мазєнін! Ні, краще так: вип'ємо за здоров'я нашого вельмишановного Мини Марковича Мазєніна!..

Мазайлиха

— За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!..

Дядько Тарас іде через кімнату, нікого не помічаючи і взиваючи себе дурнем. Мазайли продовжують милуватися своїм новим прізвищем.

Вскакує Рина. Вона здивована, що батьки ще не одягнені і стоять перед дзеркалом, з кимось розмовляють. Тоді розуміє, у чому справа, і підхоплює гру.

Мазайло (замріяно)

— Слово має Мина Марковим Мазєнін.

Мазайлиха (замріяно)

— Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?

Мазайло

— Браво! Хай живе Мазенін!..

Мазайлиха

— Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка...

Рина (замріяно)

— Рині Мазєніній...

Мазайло

— Чули? Помер Мазєнін, Мина Марковим...

Мазайлиха

— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина...

Рина

— І дочка Мазєніни... (Замислилась.)