Прийом сну у творах української літератури

«Слово о полку Ігоревім»

Сон Святослава

Смутен сон приснився Святославові

На горах київських.

«Укрили мене, — каже, — звечора

Чорним запиналом на ліжку тисовому,

Черпали мені синього вина

З отрутою мішаного,

Сипали мені на лоно

Сагайдаками порожніми поганськими

Перли великі

Та ще й мене голубили, —

А вже в моїм теремі злотоверхім

Покрівля розвалена,

З вечора до ранку самого

Сизокрилі ворони крякали

Коло Плісненська на оболоні,

Похоронні сани їхали

До синього моря».

 

Поема «Сон» Т.Шевченка

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Сон в руку

І сниться Чіпці - немов сон, і ввижається - наче бувальщина. Сниться йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок, залитий світлом - сяє, аж горить; музика тне, рубає; підбори землю рвуть; крики, співи... стоголосе лящання... безпуття скажене... А збоку насуває темна ніч, немов чорна хмара. А в тій хмарі, в тій непроглядній темряві, ледве видко, чорніють панські комори, двір... Три тіні зігнулися під якоюсь вагою - щось несуть на плечах... тікають... зникли в голому садку... Ось блиснула іскорка - і видко... два чоловіки качаються серед двору, борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер... Придивляється Чіпка... Це ж я... я!.." - скрикує: - а підо мною сторож... то панський сторож... блідий, як смерть; тяжко дише; болізно сова руками й ногами... чутно - кров булькоче в його печінках, біжить чорною річкою з горла, носа... Ось розкриває очі... загоріли вони на хвилину іскоркою життя. То ними світить докора? чи посилає прокльони?.. Ні, то душа прощається з тілом: смерть уже застилає очі полудою... А ніч усе росте-ширшає і проганяє веселе грище з-перед очей... Чіпка затіпався, кинувся... "Ox-ox!"-застогнав з протягом, перевернувся на другий бік, та й знову заснув.

І знову йому верзеться й ввижається.. Ніч темна, глупа, - німа та глуха. Він стоїть, а кругом його розляглося сонне грище: п'яні чоловіки, жінки... все те мертвим сном спить, порозкидане, як колодяччя... Ось - угорі зайнялася над ним зірка: як свічка, палає вона на небі - й освічує п'яне зборище на землі... Чіпка глянув на правий бік... Захиталася темнота, затрусилася... і з неї висунулось дві тіні - страшні, бліді, з переламаними кістками, котрі так і виглядали із тіла... Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той, то на другий бік; хитають на його головами - вказують руками на сонне грище... Чіпці здалося, що то дід Улас з матір'ю... Він затремтів увесь, засовався - й одвернувся...

Трохи згодом, з лівого оку, теж захиталася темнота - із неї виплило дві тіні. Одна - товста, пузата, червонопика; друга, з-за товстої - тонка, худа перегнута втроє, з пером за ухом... Наблизилися оті дві тіні, глянули на сонне грище, глянули Чіпці прямо в вічі, - та й заридали... "Так ось де полягло наше добро, наші грошії" І вхопивши одного п'яницю сонного, вони з-дерли з нього одежину та й уп'ялися в горло зубами... Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали її з живого тіла... Очі їх наливалися нею, горіли, світили, як у котів... Чіпка здригнув - і одвернувся.

Гляне вгору - аж там, крізь ясний світ, захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок, з веселим та любим поглядом у темних очах... "Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! іди до мене!.." - молить Чіпка й здіймає догори руки. Тінь затремтіла;, ясне лице потемріло; на очах заблищали сльози... - "Що то ти наробив?!. - учувся йому зляканий голос. - Глянь у праву руч!" - Чіпка глянув - і сахнувся... Чоловік качався по двору й не по-людськи стогнав... "Що-то ти наробив?! -знову докоряв голос зверху: - Глянь у ліву руч!" - Чіпка нехотя повернув очі... Дві чорні тіні ссали кров з сонних людей, ламали їм кістки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров... "Глянь униз!.." - гуконув голос. Чіпка зирнув... Коло його розвернулося сонне царство люду; бліді обличчя позадиралися вгору, очі - повиводило з лоба, з рота - вилітала легенька смужка синього димку... Вони горіли тихо-тихо, як вугіль тліє... "Це все ти наробив!.. це все твої вчинки!.. - гукав голос... - За віщо ж ти чоловіка вбив? За що діток, жінку осиротив?.. Чим винуватий сторож, коли його господар посилає стерегти добро, ловити злодія?.. Що то ти поробив з тими п'явками людськими?.. Що??. З ситих, повних, що, обпившись крові, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свій довгий вік нассали... А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися встократ хижішими, прожерливішими... На голодного й холодного, на п'яного й тверезого, на сонного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голодні собаки на шматок хліба... Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то - що?.. Людей опоїв, горілкою попалив... Каторжний! розбишака!.." Чіпка знемігся, склонив коліна, зложив руки, припав ниць на землю... А голос, як буря, носився кругом його - і страшенно викрикував, вигукував: "Що ти наробив, лютий, каторжний?!." Чіпка припадав ниць, мов хотів сховати-. ся... А голос той проривався в кожну кісточку, в кожну жилочку, морозив їх жахом, пік огнем туги... Чіпка не витримав. Як скажений звір, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, забувши все на світі, несамовито кидається на встрічного й поперечного - так Чіпка кинувся, скочив угору... "Згинь, проклятуща, від мене! хай тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвіє!.. Що ти мені таке?.. Жінка?.. сестра??, мати??. Я тебе всього двічі чи тричі бачив на полі, де ти стрибала,: як коза... Чого ж ти сюди лізеш?.. чого ти мішаєшся?.. Ти мені вибиваєш очі тим, що мені самому не дає спокою, що моє серце одвертає від доброго, а підіймає руку на лихе?.. від чого я сам тікаю - та ніяк не втечу; ховаюся - та не заховаюся, та все глибше та глибше топлю свою голову в п'яній горілці... Геть собі!.. згинь!.." Від його гучного голосу тінь затремтіла; подалася вгору; вище, вище... Небо загоготало, заблищало, шваркнуло... Огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем... Горить, тріщить, ломиться, падає, кричить, лементує, молить... всі голоси зливаються.в один голос - у голос неви-у разної тяжкої туги; скрізь чутно плач, лемент... І все те жере огонь - то своїм широким, лютим полум'ям, то своїми гострими язиками - лиже... Лизне- і тільки чорна вуглина після його зачорнів; лизне ще - вуглина побіліє, розпадається на попіл... І піднімає його вгору широка огняна хвиля й, залопотавши, несе високо-високо... Огонь розходився, розігрався... Уже він кругом охопив Чіпку; вже досягав своїми довгими язиками до його тіла; цілував його вид... Гляне Чіпка... То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилює... "О-о-й!" - скрикнув він - і несамовито кинувся.

 

«Чорна рада» П. Куліша

Сон Череванихи

Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матір, похитала головою.

Усміхнулась горда мати да й каже:

— Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила; па могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу — од Подолля, од Волині, од Сівери і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий,— як де не взявсь молодий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили — да й поняв ясную панну. Такий-то був мені сон, козаче! Проходить день, другий — ніяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш?

— Я думаю тілько,— каже Петро,— що ти, паніматко, з мене глузуєш, от і все!

— Ні, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. «А що ж,— каже,— пані, сей тобі сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на весь світ красою, а зять — на весь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєі доні, дароватиму'гь їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усіма панами і гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобу — сонце, на потилиці — місяць».

 

Сон Брюховецького

— От же я розкажу тобі щось іще дивніше. Ось слухай лишень, братику, який мені сон сьогодні перед світом снився. Здається, йшов я п'яний додому, от до сього будинку, й прийшов, і ліг спати, і виспавсь, і проснувсь ранком — проснувсь, аж мені кажуть, що вночі чудо велике створилось: Сомкові миш голову одкусила! Як тобі здається, Петре? Проти чого сей сон мені приснився? Коли б ти мені сей сон одгадав, знав би я, як тобі оддячити.

 

Леся Українка

Сон Мавки

Мавка

Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: «Засни, засни...»

І снилися мені все білі сни:

на сріблі сяли ясні самоцвіти,

стелилися незнані трави, квіти,

блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі

спадали з неба — білі, непрозорі —

і клалися в намети... Біло, чисто

попід наметами. Ясне намисто

з кришталю грає і ряхтить усюди...

Я спала. Дихали так вільно груди.

По білих снах рожевії гадки

легенькі гаптували мережки,

і мрії ткались золото-блакитні,

спокійні, тихі, не такі, як літні...

І.Франко «Каменярі»

 

Я бачив дивний сон.

Немов передо мною

Безмiрна, та пуста, i дика площина

I я, прикований ланцем залiзним, стою

Пiд височенною гранiтною скалою,

А далi тисячi таких самих, як я.

 

У кожного чоло життя i жаль порили,

I в оцi кожного горить любовi жар,

I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,

I плечi кожного додолу ся схилили,

Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

 

У кожного в руках тяжкий залiзний молот,

I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:

"Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод

Не спинить вас!

Зносiть i труд, i спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить".

 

I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,

I тисяч молотiв о камiнь загуло,

I в тисячнi боки розприскалися штуки

Та вiдривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

 

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так нашi молоти гримiли раз у раз;

I п'ядь за п'ядею ми мiсця здобували;

Хоч не одного там калiчили тi скали,

Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

 

I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,

Нi пам'ятi в людей за сей кривавий труд,

Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,

Як ми проб'єм її та вирiвняєм всюди,

Як нашi костi тут пiд нею зогниють.

 

Та слави людської зовсiм ми не бажали,

Бо не герої ми i не богатирi.

Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли

На себе пута. Ми рабами волi стали:

На шляху поступу ми лиш каменярi.

 

I всi ми вiрили, що своїми руками

Розiб'ємо скалу, роздробимо гранiт,

Що кров'ю власною i власними кiстками

Твердий змуруємо гостинець i за нами

Прийде нове життя, добро нове у свiт.

 

I знали ми, що там далеко десь у свiтi,

Який ми кинули для працi, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,

Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,

I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.

 

Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,

I серце рвалося, i груди жаль стискав;

Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,

Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,

I молота нiхто iз рук не випускав.

 

Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!

Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,

I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.

 

О.Кобилянська «Земля»

Сон Івоніки

Одного разу мав Івоніка ось який сон. Напівутішний, напівжалібний брехіт старої суки Сойки, брехіт, що зворушував сильно, спонукав його виглянути з бурдея надвір. Що тут діялося? Крутився хтось коло бурдея, щоб викрасти його бурих? Ніч була ясна, саме добре видко. а бурдей лежав сам серед піль, мов гриб. Он там за «сусіднім» лісом лежало село злодіїв та шибеників.

Звернувся вперед до стайні й найшов усе в порядку. Товар лежав сплячи, а й Сава лежав на постелі коло волів, де спав звичайно Михайло, і спав міцно.

Він вийшов зі стайні. Дивиться, видить: усе поле, як лише око далеко сягало, було прибране цвітучою гречкою. Виглядало, неначе перед ним розстелилося море білісінького цвіту. Однак чудно. Тут, і там, і он там здіймалось червоне полум'я жадібними язиками з землі й кидало жаріючим світлом на білоцвітну рівнину далеко вокруги. Він злякався й хотів кликати помочі. Нараз опинився звідкись перед ним Михайло.

Стояв перед ним просто, як свічка. Руки звисали безсильно. Чорний сердак, розщіплений на грудях, показував білу сорочку. Мовчки глядів на батька трохи зависоке піднятою головою, зломаним скляним зором і смертельно блідим лицем.

— Михайле, се ти? — крикнув він, утішний, до нього. — Звідки взявся ти тут?

Син не відповів.

З полум'я зробився дим, а радше димові гадюки. Кинулися за хлопцем, а одна склубилася і зап'ялася до його грудей.

— Що се? — крикнув з невимовним переляком батько. — Що се?

Син мовчав дальше, тим самим скляним поглядом позираючи на батька, а коли старий у смертельному переполосі кинувся на сина, щоб його потягнути за собою, сей упав на нього, мов тяжка фігура з глини, і поломився в кавалки.

Збудився. Серце товклося йому в грудях до розпуки, і він тяжко дихав. Трясся, мов у пропасниці, і перехрестився, прошептав скоро «Отче наш».

Се був сон. Слава богу, слава богу! Але що за тяжкий, недобрий сон.

 

І.Багряний «Тигролови»

Сон Григорія

Потім він напалив у халупі і міцно заснув. Пірнув у сон, як у визволення. Нехай.

Як він довго спав — хтозна, — чи годину, чи дві, чи, може, кілька — хтозна. Але враз схопився — йому приснився дивний і страшний сон. Йому приснилась мати. Мати на побаченні перед розстрілом. Рідна мати. Бідна, бідна мати!. Він прощався з нею і гірко плакав.

А коли схопився зі сну — сльози текли по щоках.

 

О.Довженко «Україна в огні»

Сон Ернста фон Крауза

Запорожці переслідували його по п'ятах. Вони почали вже йому снитися. Одного разу йому приснилося, як він, полковник Ернст фон Крауз, стояв зв'язаний по руках і ногах перед Лавріном Запорожцем, оточений страшними його партизанами, як звелів Запорожець виколоти йому очі, одрізати язика, вирізати свастику на грудях і на лобі, як прострілював він йому голову, живіт, груди і кидав у вогонь палаючої своєї хати.

З тяжким стогоном Крауз схопився з постелі.

— А, українська собака! Ти мені будеш снитися, терзатимеш мою душу вві сні!

Заметався Крауз по хаті, забігав, застукав. Сотні нещасних людей, розстріляних, покалічених, з вирізаними на грудях і на лобі зірками, згоріли тієї ночі в селі, замкнуті в палаючих клунях і церквах. Розплатилися за німецький хворобливий сон тяжкими муками у вогні українські діти.