ТОП 10:

Модернізм у літературі 1 половини 20 століття. Модернізм, авангардизм, декаданс, реалізм. Основні модерністські течії західноєвропейської літератури, їх ідейно-художні особливості.



Авангардизм в літературі

Термін авангардизм щодо літератури вперше був використаний 1845 Г.Д.Лаверданом, який у роботі «Про місію мистецтва та роль художника» відводив творцеві «авангардну» роль. Досі остаточно не з'ясовано співвідношення понять «авангардизм» — «модернізм». Одні дослідники використовують їх як адекватні, інші — чітко розрізняють ці поняття, ще інші включають авангардизм до модернізму, ширшого поняття. Найобґрунтованішим є погляд, згідно з яким авангардизмом зветься художнє явище 1-ої третини XX століття.

У літературі сформувався принцип мозаїчності, колажу, монтажу, багато в чому зобов'язаний кінематографічній техніці (Аполлінер). Сюрреалісти ввели поняття “автоматичного письма", сенс якого полягає у спробах відокремити творчий процес від контролю розуму. У тому ж напрямкові йшли пошуки творців потоку свідомості (М.Пруст, Джойс. В.Вулф), які прагнули відтворити засобами літератури складний процес асоціативного мислення, репродукувати роботу механізмів пам’яті. Певною мірою подібні прийоми пропагували Далі в мистецтві, Кафка — в літературі, Л.Бунюель — в кінематографі, І.Стравінський і А.Шьонберг — в музиці, для яких характерне прагнення до поєднання такого, шо не поєднується, до злучення раціонального та інтуїтивно-підсвідомого, відмова від закономірних логічних зв'язків, від законів традиційної музичної гармонії, від класичних літературних канонів, від традиційного розуміння сюжету, композиції, характеру персонажу.

У поезії авангардистські тенденції найяскравіше проявились в Аполлінера, Л.Арагона. П.Елюара, В.Маяковського, В.Хлебнікова, та ін. Поезії притаманна незвична епатуюча метафоризація (Аполлінер: «Ірреальне шампанське піниться, наче равлик або як мозок поета»), гра значеннями, образами, звуками, багаторазове повторення, прагнення відокремити звукову форманту вірша від змістовної, виділити «чисту музику» вірша, знайти графічну форму вірша, адекватну змістові (калліграми Аполлінера). Логічною була відмова від традиційного розміру, рими, ритму, розділових знаків.

В основних тенденціях авангардизм був явищем наднаціональним космополітичним, про що свідчить інтернаціональний склад його головних представників (французи А.Матісс та А.Бретон, іспанці, точніше — каталонці Пікассо і Далі, поляк Аполлінер, румун Т.Цара, австрієць О.Кокошка, німці Е.Л.Кірхнер та Е.Нольде, голландець Мондріан, норвежець Е.Мунк, італієць Марінетті, росіяни Кандінський і Філонов, українець Архипенко та Ворхол, мексиканці Х.Рівера та Д.Сікейрос, євреї Шагал та Малевич). Духовною батьківщиною для більшості з них був Париж, де сформувалась переважна частина авангардистських течій. Німеччина була центром експрессіонізму, Італія — футуризму.

У поезії авангардизм проявився у творчості символістів (В.Брюсов. К.Бальмонт, І.Анненський, О.Блок, А.Бєлий), акмеїстів (М.Гумільов, А.Ахматова, О.Мандельштам), кубо- та егофутуристів (Хлєбніков, брати Бурлюки, Маяковський), імажиністів (С.Єсєнін, А.Марієнгоф). В українській поезії в 20-х pp. існували авагардиські групи «Аспанфут» і «Авангард» (В.Поліщук, О.Левада, Г.Чернов, В.Ярина), які орієнтувались на стиль «конструктивного динамізму» індустріальної доби. У Польщі в міжвоєнні роки функціонувала група «Краківських авангардистів», які проголосили гасло «місто-маса-машина», відмову від «стихійності» лірики на користь раціоналістичного конструктивізму метафоризації (Ю.Пшибось, Т.Пейпер). У чеській літературі в середині 20-х pp. була висунута авангардистська програма поетизму, яка передбачала розділ сфер революційної боротьби та вільної пролетарської поезії (Незвал). Серед авторів «Збірника молодої словацької літератури» (1924) були помітні відгуки футуризму, експресіонізму та інших авангардистських течій Я.Смрек, Я.Грушевський. Т.Гашпар). Група літераторів Угорщини, близьких до західно-європейського авангардизму, згуртувалась навколо часопису «Нігат»: «Захід» (Е.Аді. М.Бабич, А.Тоот, Ж.Моріц, Л.Сабо). Розлога течія німецького експресіонізму в 10-20 pp. об'єднала літературні групи «активістів», неопатетиків, футуристів, абстракціоністів (Ф.Велекінл, Г.Кайзер, Е.Толлер, Г.Гайм, П.Цех, Й.Бехер). Не отримавши широко розвитку в Румунії, європейський авангардизм сприяв формальним пошукам Т.Аргезі, Л.Благи, Й.Мінулеску.

За межами європейського континенту авангардизм зробив певний вплив на літературу США (В.Фолкнер, Е.Гемінгвей). А в тім, в США не був органічним явищем, всі його представники пройшли паризьку школу і сприйняли авангардистські новації досить критично. В Латинській Америці авангардизм проявився в основному в поезії, найяскравішими його представниками були В.Уйдобро, П.Неруда (Чілі), Х.Л.Борхес (Аргентина).

Авангард в сучасних умовах набув вигляду неоавангарду. Породжений недолугими стереотипами імітат-літератури періоду соцреалізму, він спромігся розкрити потворні, нежиттєздатні її аспекти, цілком очевидну творчу безплідність. У цьому напрямі епатажна функція представників «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСаду», «нової літератури» та ін. досягла своєї мети. Однак невдовзі перетворилася на словесну, зумисне заземлену звульгаризовану гру, яка привертає увагу своїми парадоксальними формами.

Декаданс — загальна назва кризових явищ у мистецтві і культурі кінця 19 — початку 20 століть.

Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом.

Декаданс як конкретно-історичний факт постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було застосовано цей термін на позначення нових художніх тенденцій, які заперечували позитивістські доктрини у мистецтві, ілюзорний академізм, жорсткі міметичні нормативи у творчій практиці тощо, трактовані як прояв «присмеркової доби», коли дійсність, втиснена у абсолютизовані схеми раціоналізму, втрачала свій зміст. Відтак митці закликалися до подолання кризової ситуації, до створення нових естетичних та етичних цінностей, які випливали б з основ тогочасної, ще досить молодої «філософії життя», яка реабілітувала не просто ірраціональні принципи, а й критерій єдності світу. В цьому аспекті представники декадансу були близькі до символістів.

Однак марно було б шукати чистого декадансу, значно продуктивніше вбачати його елементи у творчості конкретного письменника (естетизація потворного у Шарля Бодлера, естетизм в Оскара Вайльда, підкреслений індивідуалізм в А. Стріндберга, аморалізм у М. Арцибашева чи Володимира Винниченка та ін.).

Накладання смислового значення декадансу на артистизм призвело до непорозуміння між І. Франком та В. Щуратом, котрий у статті «Літературні портрети. Іван Франко» відзначив високий естетичний рівень збірки «Зів'яле листя», але поет, вихований на принципах позитивізму, сприйняв таку оцінку як звинувачення у декадансі.

Водночас слід обережно виводити філософські джерела декаденсу з «філософії життя», як, приміром, із теорії Ф.-В. Ніцше, котрий у своєму запереченні закостенілої офіційної моралі та здеградованого християнства апелював до сильної, здорової людини, розглядав своє вчення як протест проти загального занепаду культури та людства. На жаль, декаданс, керуючись такими ж настановами, мимоволі сам переймався хворобливими симптомами «кінця віку», що не могло не позначитися на творчості самих митців.

Декаданс зачепив як літераторів, так і художників. До кола декадентів в образотворчому мистецтві Західної Європи і Росії відносять:

· Арнольда Бекліна

· Макса Клінгера

· частково Михайло Врубель

· частково Борисов-Мусатов

· Обрі Бердслі

· Гюстава Моро

· Франса фон Штука

· Едварда Мунка


Письменниками декадентами були:

· Оскар Уайльд (1854-1900, Британія)

· Поль Верлен (1844-1896,Франція)

· Шарль Бодлер (1821-1867,Франція)

· Моріс Метерлінк (1862-1949, Бельгія)

· Жоріс-Карл Гюйсманс (1848-1907,Франція)

· Марія Кореллі (1855-1924, Британія)

· Сологуб Федір Кузьмич(1863-1927, Росія)

· Мережковський Дмитро Сергійович(1865-1941,Росія)

· Зінаїда Гіппіус (1869-1945, Росія)

· Бальмонт Костянтин Дмитрович(1867-1942, Росія)

· Добролюбов Олександр Михайлович (1876-1945 ?, Росія)

· Станіслав Пшибишевський (1868-1927,Польща)

[ред.] Декаданс і таланти

Макс Клінгер. До видання нот Брамс. Фантазія.

Декаданс як мистецьке явище був складним і насиченим протиріччями. Він так і не склався в єдину течію.Як точно помітив один критик, мистецтво декадансу ніяк не є мистецтвом енергії чи юності. Однак занепадницькі настрої, естетизм, аморалізм, стилізації і туга по так званим «золотим епохам» в минулому не виключали створення високохудожніх і талановитих творів. Невдоволення буржуазною дійсністю, «банальним прогресом», культом наживи дикого капіталізму вело до відкриття нових обріїв в культурі, в її формальних чи змістовних складових.

Твори декадента Оскара Уайльда високо поціновував Бернард Шоу(1856-1950), який не був декадентом і не мав особистої приязні до Уайльда.

Макс Клінгер зробив спробу підняти рівень своїх гравюр до високого рівня сучасної йому музики в нотних виданнях.І ці спроби були досить вдалими.

Надзвичайний індивідуалізм художньої манери Обрі Бердслі і здатність до віртуозних стилізацій зробили графічні твори художника шедеврами. Але їх штучний характер лише підкреслює відірваність від натури.

Картини і графічні твори Врубеля вже наприкінці життя художника визнали зразковими.

Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі.

Реалізмом також називають кілька різних філософських течій (детальніше Реалізм (філософія)).

У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині.

У мистецтві, найстаріша українська ікона і стінопис були фактично творами реалізму, лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції — все це було зумовлене вимогами обряду. Відхід від цього принципу помічається вже в 16 столітті: спочатку в портреті, — а згодом і в реалістичному мистецтві. Західне бароко в 17 ст. принесло з собою нові на той час реалістичні форми і нове розуміння композиції, звільненої від непорушних давніше правил. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, неґативним — затрата суворої дисципліни мисі, форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення реалізмом і натуралізмом.

У старому українському мистецтві реалізм рідко виступав у чистому виді, як це було, наприклад, у Голландії або Італії; він був тільки складовою, хоч і основною частиною таких стилів, як бароко, ампір, класицизм.

У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.

Частина митців культивувала т. зв. «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом.

Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії. На Радянській Україні спроби ввести в кераміку, вишивку й килимарство реалістичні портрети були настільки невдалі, що їх здебільшого залишено.

Українських письменників і поетів.

У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, з'являється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для реалізму поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.

В підрадянській Україні реалізм — стиль майже обов'язковий і виступає у формі соцреалізму. Соцреалістичні теорії розглядають реалізм як основну мету і завершення творчості, тоді як антиреалісти приймають реалізм як вихідну пізнавальну базу, на основі якої можна розвивати вищі форми мистецтва.

[ред.] Визначальні риси реалізму

· раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

· правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

· принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

· характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

· конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

· вільна побудова творів;

· превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

· розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

· Основні напрями в мистецтві модернізму

·

· 2.1 Фовізм

·

· Першою художньою течією, яка збагатила культуру XX сторіччя, був фовізм. Його назва відбулася від французького слова fauve – «дикі», а з'явилося воно після Осіннього салону 1905 р., де представили свої роботи Анрі Матісс, Андре Дерен, Моріс де Вламінк, Жорж Руо, Кес ван Донген, Альбер Марці і інші художники. Критик Луї Воксель, описуючи враження від їх робіт, відмітив, що статуя, що опинилася в тому ж залі, яка була виконана в стилістиці італійського Відродження, вражає своєю наївністю, немов «Донателло серед диких звірів». Визначення, підхоплене Матіссом, прижилося. Через короткий час «дикими» почали називати себе і росіяни, і німецькі художники – прихильники нового мистецтва.

· Осінній салон викликав справжню сенсацію: раніше невідомий фовізм раптом виявив ознаки течії, що цілком склалася. До цього майстрів не об'єднували ні теоретичні платформи, ні спільна виставкова діяльність. Не було і групи як такої. Проте загальне прагнення до нової живописної мови – емоційному, яскравому – на деякий час зробило їх дуже схожими. У них було багато загального коріння – захоплення живописом Гогена і Ван Гога, творчістю дівізіоністів і їх теорією чистого кольору, східним і примітивним мистецтвом.

· Фовісти не зважали ні на які встановлені в європейському живописі закони: перспективи, світлотіні, поступового згущування або пом'якшення кольору, першості малюнка в структурі картини.

· Імпресіонізм, навколо якого ще вчора ламалося стільки копій, поряд з полотнами фовістов виглядав цілком традиційним, реалістичним мистецтвом. «Уявити мир таким, яким нам хочеться» – під цими словами Дерена могли б підписатися багато художників, що засвоїли відкриття імпресіонізму, але не задоволені ними і що прагнули до самовираження. Кожен з них, володіючи яскравою індивідуальністю, створював власний світ. Тому після короткого сумісного звучання їх хор розпався на окремі голоси – фовізм як течія проіснував всього декілька років.

·

· 2.2 Експресіонізм

·

· На початку XX в. у Германії виник рух проти академізму, що панував в живописі. Його ініціаторами були студенти архітектори Е. Кирхнер, Ф. Брейль, Е. Хеккель, К. Шмідт-Ротлуфф і ін., що об'єдналися в 1905 р. в Дрезденеі в групу «Міст». Ніхто з них не мав досвіду в живописі, і їх художні експерименти привели до народження експресіонізму як нового художнього напряму. Це напрям в мистецтві і літературі, що виразило в період Першої Світової війни і революційних потрясінь, що послідували, відчуття кризи буржуазного миру. Експресіонізм – відгук на щонайгостріші суперечності епохи, плід суспільного розчарування, вираз індивідуалістичного протесту проти тотального відчуження. Назва йому була дана не учасниками, а критикою, що охарактеризувала його за домінантною ознакою – підвищеною, напруженою емоційністю, експресивністю. Термін (від франц. еxpression – вираз) вперше використаний в 1911 р. видавцем журналу експресіоніста «Штурм» (Берлін) Р. Вальденом. Термін повинен був визначати суть мистецтва, протилежного по своїм завданням і методам що вже вичерпав свої можливості напрямам – натуралізму і імпресіонізму. У експресіонізмі мистецтво нібито далі відходить від зображення об'єктивної дійсності: головним проголошувався вираз суб'єктивних представлень автора. Кричуще «Я» художника витісняє факт; «зображення» замінюється «виразом». У експресіонізмі панує прагнення художника виразити себе, свій внутрішній світ з максимальною голою і гостротою. Часто внутрішній світ експресіоніста предстає в його творах як хворобливо суперечливий, такий, що протистоїть об'єктивній дійсності, яку він зображає в різко деформованому вигляді. Це може поєднуватися з щирим прагненням художника утвердити гуманістичні цінності, засудити мілітаризм, суспільну несправедливість і так далі.

· Твори експресіоністів у всіх пологах мистецтва відрізняються нервовою дисгармонією, неприродністю пропорцій. У музиці (А. Шебнерг, А. Берг) експресіоністи виходять за межі ладу, мелодії, шукають і створюють нові звукові системи (атональність). У театрах (спектаклі режисерів Д. Мартін, Л. Йеснера) експресіоністів актори часто грали на похилих сценічних майданчиках; промінь прожектора виривав з темноти героя, що звертався прямо до залу до глядачів. У літературних творах експресіоністів були відсутні живі характери. Не випадково головними жанрами літератури були лірична поезія і публіцистична драма, що перетворювалася під пером експресіоністів в пристрасний монолог автора. Характерно, що в образотворчих мистецтвах експресіонізм найповніше проявив суть свого методу в графіці (сатиричні малюнки Р. Гросса, офорти Фотелера): мир бачився в зіткненні контрастів (чорне-біле), в перебільшеній різкості зламаних ліній, що заміщали реальне різноманіття деталей і фарб. У живописі до експресіоністів зазвичай зараховують Ван-Гога і, з найбільшою підставою, – Е. Кирхнера («Американські танцівники»), О. Кокошку («Етюд пером», «Портрет Вальдена»), Мунка, Марка, Пехштейна, в картинах яких ясно відчуємо графічний скелет, контур сприймається як головний елемент композиції, а колірну пляму створює різкий емоційний акцент. Експресіонізм став першим художнім напрямом в історії кіномистецтва, приніс небувалі можливості для створення фантастично деформованого образу миру. Експресіонізм в кіно виробив свої образні і технологічні засоби виразності, високу пластичну культуру, але основним результатом цього стали «фільми жахів», які Ейзенштейг вважав самознищенням здорового початку в кіномистецтві.

· Особливу увагу необхідно звернути на творчість німецьких художників-експресіоністів. Німецькі живописці до і особливо після Першої Світової війни з величезною силою виражали відчуття відчаю і незгоди, протесту проти дійсності, що оточує їх, доходило до повного трагізму в украй гострих формах. Великий вплив на німецьких художників надала творчість норвежця Е. Мунка, швейцарця Ф. Ходлера. Німецькі експресіоністи для найбільшого «виразу» почали використовувати спрощені, примітивні і підкреслено грубі форми. Вони демонстрували «інстинктивне перебільшення форми в плотському сприйнятті, імпульсно переносиме на площину». Таке мистецтво художників груп «Міст» (1906) і «Синій вершник» (1911). Відштовхуючись від творчості Ван-Гога і зробивши рішучий крок від «зображення до виразу», експресіоністи стверджували, що мистецтво «є абсолютна свобода, подолання всіх забобонів і умовностей, в першу чергу моралі, натуралізму і ідеалізації дійсності, а значить, і штучного розділення зовнішньої і внутрішньої реальності: реальність має тільки ту форму, яку їй додає суб'єкт, що відчуває». Експресіоністи бачили людину задавленим бездушним механізмом капіталістичного світу. У роки Першої Світової війни головною темою був сміливий антивоєнний протест. У творах лівого «активістського» крила експресіонізму з незаперечною правдою особистого свідоцтва передана характерна межа часу – зіткнення «кінця» і «початку», неминучості краху старого світу, оновлююче дихання революції. Але революція розумілася як раптове прозріння, духовне оновлення натовпу, пробужденной прикладом героїчної особи. Межі суб'єктивного мистецтва опинялися в експресіонізмі широко розсуненими: вони включали узагальнений образ повсталої людини і протестуючої маси, що йдуть назустріч майбутньому. Сучасність часто зображалася як грандіозний хід людства до світла. Одним з безумовних художніх завоювань лівого експресіонізму були його вражаючі масові сцени: нехтуючи створенням характеру, експресіоністи уміли передати динаміку що охопила сотні людей пориву, виразність одночасного жесту тисяч рук. Мистецтво лівого експресіонізму по самій своїй суті плакатний і імітаційний: метою була не повнокровна, втілена у відчутних образах картина дійсності, а граничний гострий вираз важливої для автора істини, досягнутий шляхом будь-яких перебільшень, концентрації тіні і світла.

· Що стосується лірики експресіоністів, то в ній явно відбивається протест, як природна реакція людини на безумство і жорстокість світу, який приймає глобальний масштаб. Ціле світовідчування зводиться до протесту, бо у всьому, що оточує, експресіоністи не бачили ні єдиного позитивного моменту: мир був для них осереддям зла, де немає місця красі і гармонії. Все прекрасне здається фальшивим, віддаленим від реальності. Тому експресіоністи відкидають всі класичні канони, не приймають красиво звучні рими, витончені порівняння. Вони розривають всякі смислові зв'язки, спотворюють окремі враження, перетворюючи їх на щось огидливе, відштовхуюче. Наприклад, назву вірша А. Ліхтенштейна «Світанок» готує до сприйняття картини, передавальної певний настрій. Перша строфа частково підтверджує подібне очікування. Проте потім слідує серія не зв'язаних один з одним картин, які стають все безглуздішими.

· Оскільки мир представав перед експресіоністами позбавленим гармонії, незрозумілим і безглуздим, то вони відмовляються від його зображення у такому вигляді. За всім безглуздям миру вони намагалися побачити дійсний сенс речей, всеосяжні закони, тобто прагнули до узагальнення. Дійсність малюється у величезних картинах, за якими зникають природні і конкретні риси. Експресіоністи намагалися показати не саму дійсність, а лише абстрактне уявлення про те, що складає її суть.

· Експресіонізм в цілому не вносить до мистецтва чого-небудь раніше йому невластивого: він лише доводить до крайності, деколи до «крику» ту експресію, яка властива всякому твору будь-якого виду мистецтва. З цієї точки зору правомірно, коли майстрів мистецтва минулого, для творчості яких характерний високий емоційний тонус, загострена експресія, суб'єктивізм, називають попередниками експресіонізму.

· Теоретик і художник експресіонізму Ф. Марк висунув тезу, що зуміти знов стати чистими перед лицем сьогоднішнього сум'яття розумів можна тільки за допомогою повної ізоляції власного життя і власної справи. Цим експресіонізм прокладав дорогу беспредметнічеству абстракціонізму і ідеям принципової самоти особи, лежачим в основі екзистенціалізму.

·

· 2.3 Кубізм

·

· Живопис модерністів услід за літературою, рухомий внутрішньою гармонією і що уникає естетізма, будується «від зворотного», здійснюючи шлях, протилежний загальноприйнятим канонам художньої творчості: починаючи із закінченої роботи, і поступово досягає незавершенності, нескінченності, залишаючи простір припущенням і уяві глядача. Подібна естетика найповніше відбилася в програмних установках французьких художників, яких прозвали з легкого жарту А. Матісса кубістами.

· Кубізм (від франц. «cube» – куб) – течія в європейському образотворчому мистецтві початка XX с., головним чином французькому живопису, частково скульптури, в якому вирішувалися завдання виявлення геометричної структури видимих об'ємних форм. Звідси назва, – розкладання на елементи, що становлять, і організації цих елементів в нову образотворчу форму з урахуванням специфіки передачі просторово-часових відносин на площині картини або в об'ємі скульптури.

· Поява кубізму була природною реакцією на натуралізм імпресіонізму і закономірним етапом розвитку аналітичних тенденцій постімпрессіонізму. Не випадково його провісником став один з найглибших художників рубежу XIX і XX сс. П. Сезанн. Безпосереднім поштовхом в становленні образотворчого методу кубізму послужила виставка картин Сезанна в «Осінньому салоні» в 1904 р. в Парижі. Те, що зробили з живописом імпресіоністи, замінивши форму і композицію грою світла, кольору і рефлексів, не задовольняло багатьох. Сезанн перший відчув, що цей шлях веде в безвихідь безпредметності і суб'єктивізму.

· Формуванню кубізму як певної течії в мистецтві сприяла і перша виставка фовістів в 1905 р. У 1907 р. молодий П. Пікассо написав свою знамениту картину, один з програмних творів кубізму «дівчата Авіньонськие», що викликала гучний скандал (критики назвали її «вивіскою для борделя»). Образно кажучи, якщо раніше будівля споруджувалася за допомогою лісів, то П. Пікассо і його однодумці почали доводити, що художник може залишити ліси і прибрати само будівлю так, що при цьому в лісах збережеться вся архітектура. Іншою відмінною рисою кубізму стало створення нового поняття краси. «Змучити» красу, щоб вона не була досконалістю, за якою можна лише вічно достигати, так ніколи і не досягнувши – такий був естетичний принцип кубістів. Нова краса, проголошена ними, позбавлена гармонії і ясності. Вона є результатом зв'язку несоєдінімого: високого і низького.

· Н. Бердяєв побачив в кубізмі Пікассо жах розпаду, смерті, «зимовий космічний вітер», що змітає старе мистецтво і буття. І все-таки, «распластованіє» колишнього гармонійного космосу, побудованого вперше еллінами, в мистецтві не було тільки запереченням, тільки знаком кінця. Як не простою втечею в минуле піддавався і пристрасний інтерес кубістів до архаїки, «варварства», африканської маски, первісного ідола. Вектор цього руху: крізь майбутнє – в минуле. Через кубізм в різний час пройшли такі художники як Ф. Леже, Р. Лелоне, А. Дерен, А. Глез і ін.

· Досягнувши своєї формальної межі, аналітична стадія розвитку кубізму змінилася «синтетичним кубізмом» (1913–1914), в якому більш цілеспрямовано велися пошуки «нової естетичної цілісності» знайдених аналітичним шляхом формальних елементів. Найбільш відомі живописці цієї течії Ж. Брак, Х. Гріс.

·


· 2.4 Абстракціонізм

·

· Інший помітний напрям модерністського живопису, архітектури і т. д. – абстракціонізм (абстрактівізм, абстрактне мистецтво – від латин. abstraktio – відвернення). Абстрактівізм – тенденція художнього мислення до абстрагування, відвернення образотворчих образів від конкретних матеріальних об'єктів. Примітно, що перша повністю абстрактна картина, наскільки відомо, з'явилася ще в XIX с. У 1883 р. французький художник А. Альфонс показав роботу «Дівчини під снігом», що є натягнутим на підрамник листом чистого білого паперу. Цю картину можна порахувати просто жартом, побачивши в ній цілком конкретне зображення білого снігу, що покриває фігури дівчат. Але суть явища полягає в тому, що абстрактність – це перш за все найбільш радикальна форма загальної абстрагуючої тенденції історії мистецтва. Абстрагування – уявне відвернення від неістотних, випадкових з погляду художника, ознак сприйманого об'єкту з метою знаходження істотних, найбільш загальних, універсальних ідей – це один з основних невід'ємних способів мислення взагалі. У історії мистецтва абстрагуюча тенденція присутня постійно. У своєму крайньому виразі вона приводить до геометризації, перетворюючи в декоративному мистецтві зображення на орнамент, а в станковому – в абстрактну картину. Мінімальний прояв абстрактного мислення веде, навпаки, до граничної ілюзорності, натуралізму. Ймовірно, саме це мав на увазі П. Пікассо, коли говорив, що «абстрактного мистецтва не існує».

· «Абстрактівізм реалістичний» – затверджував в 1917 р. А. Лот, маючи на увазі, що саме абстрактівістськие тенденції в мистецтві адекватніше, в усякому разі набагато правдивіше, ніж солонная натуралістичний живопис, відображають тенденції відчуження художника почала XX сторіччя від страхітливої його дійсності. Чим жахливішим ставав світ, тим більше абстрактним ставало мистецтво. Реалізм – це не обов'язково конкретність, а абстрактність зовсім не означає відмова від реалістичності, оскільки реалізм і ідеалізм – інша пара категорій, чим абстрактне і конкретне. У історії мистецтва не раз бувало, що саме натуралізм виявлявся ідеалістичним, а відвернуте від конкретного художнє мислення – реалістичнішим.

· Не можна не відмітити, що художники, не захоплені розвитком формальних ідей, зазвичай переходять рубіж, за яким художня творчість як вираз образу миру перестає бути самим собою і перетворюється на чисту естетику, відвернуту гру форм і конструкцій.

· Абстрактівізм – правильніша назва, ніж абстракціонізм, – як конкретний художній напрям, в якому абстракція стала основним принципом формоутворення, з'явився на самому початку XX с., хоча його передумови склалися ще в мистецтві раннього модерна. У 1892–1893 рр. А. Ван де Велді вже створював свої абстрактні малюнки і акварелі.

· У абстрактівізме XX с. зазвичай виділяють дві основні течії: абстрактний експресіонізм, так звана лінія В. Кандінського, і конструктивний геометрізм – «лінія» Т. Ван Дусбурга, П. Мондріана, К. Малєвіча.

· В. Кандінський вважав, що нова абстрактна мова живопису допоможе прорватися крізь зовнішнє до внутрішнього, крізь тіло – до душі, крізь матеріальну оболонку речей – до божественного «дзвону» духовної суті, що заповнює Всесвіт. Художник, по В. Кандінському, «слуга вищих цілей», яка за допомогою кисті і олівця створює «вібрацію» душі, залучаючи її до «Духу музики», Великого Космосу і прийдешнього Духовного царства. Саме про це мріяв сам В. Кандінський, саме це він хотів виразити в своїх творах. У вихровому космічному стовпотворінні колірних плям, ліній, геометричних фігур і абстракцій художник створював образ незнайомого миру, де все змішалося зі всім і, втрачаючи звичну плоть, легко і дзвінко звучало видимою оку музикою. Абстракціонізм Кандінського і справді нагадує музику. Його живопис святковий і апокаліптічна одночасно. Розпадається, розлітається, перетворюється на осколки, в шматочки, плями і відблиски грубий матеріальний світ, мир вчорашнього дня, яким задавлена людська душа з її «вібраціями». Абстрактна мова живопису В. Кандінського – мова свободи, гнучка, «відкрита», не залежна ні від сюжету, ні від людського образу. Іншими словами, в живописі В. Кандінського поміщено «сходження» від приватного до загального, послідовне відвернення від конкретності форм, що зображаються, з метою найбільшої «експресії».

· Інший провідний представник абстракціонізму – К. Малєвіч, реформуючи мову живопису, заявляв про своє месіанство, про намір створити новий образ миру і, більш того, – новий світ. Знаменитий «Чорний квадрат на білому фоні» був представлений Малєвічем в 1913 р. на виставці як «планетарний знак». Ніщо, яке вміщає в себе Все, у тому числі і потенції майбутнього. У подібних художніх претензіях ще оживав дух романтичної утопії. Образ миру, стислий до супрематічной фігури, може легко стати планетарним знаком вищої гармонії. Дана течія припускає конкретизацію загальних, абстрактних ідей в геометричних формах. Це, якщо можна так виразитися, рух зверху «вниз».

· Абстрактівізм суперечливий. З одного боку, він виник закономірно в результаті тих, що посилилися в мистецтві останньої третини XIX с. французьких імпресіоністів і постімпрессіоністів тенденцій аналізу художньої форми, з іншої – відображав кризу творчого мислення, що виражалася в послідовній підміні художньо-образного виразу простій гармонізацією форм, колірних плям, ліній. А естетична конструкція, відвернута від конкретно-наочного змісту, якою б досконалою з формальної точки зору вона не була, в образотворчому мистецтві здатна викликати лише прості емоційні реакції, подібно до сигналів світлофора. Це, зокрема, пояснює, чому абстрактна картина, як правило, залишається зашифрованою для глядача, і її дія зводиться лише до емоційного переживання відвернутих, довільних асоціацій.

· У архітектурі, декоративному мистецтві сприйняття художнього образу відбувається в контексті широких композиційних зв'язків з просторовим і історико-культурним середовищем, і тому воно завжди конкретне, навіть якщо виражено в повністю абстрактних формах. Наприклад, вміст геометричного орнаменту завжди зрозуміло в його відношенні до поверхні, на якій він розташований. Геометричні об'єми будівель обумовлені їх функцією і конструкцією в архітектурній композиції. Але в творах станкового живопису, графіки, скульптури композиція ізольована від навколишнього середовища і має автономний художній сенс.

· Все це говорить, що абстрактне мистецтво за своєю суттю є не художньою творчістю, а розвитком ідей, що носять, безумовно, творчий, але лише естетичний сенс. Тому абстрактівізм не має стилю, він несе в собі лише окремі формальні ознаки.

· Абстракціонізм збагатив експресію палітри і рітміко-дінамічеську виразність живопису, передбачив важливі принципи пластико-просторових рішень в сучасній архітектурі, зробив вплив на розвиток дизайну, індустріальне, прикладне і декоративне мистецтва. Проте, при всім тім абстракціонізм потерпів крах в головному – в своїх претензіях дати філософсько-художню концепцію сучасної епохи. Прокламована абстракціонізмом особа, що відмовилася не тільки від пізнання і осмислення реального миру, але і від всякого зв'язку з ним, емігруюча в світ своєї спустошеної душі, виявилася неспроможною, нездібною вирішити проблеми століття.

·

· 2.5 Дадаїзм

·







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.24.209.47 (0.022 с.)