Феномен екзистенціалізму. Екзистенціалізм і екзистенціальний спосіб філософування

Філософська антропологія в цілому намагається визначити людину через її відмінність від тварини. Вона називає її розумною, ексцентричною, символічною, що грає, і т. д. Але наприкінці XIX — початку XX ст. з'явилася інша парадигма, що трактує людину через відмінність від самої себе. Ця парадигма дістала назву екзистенціалізм — філософія існування людини, її буття на межі, буття в граничних станах — тузі, жаху, відчаю.

Паростки екзистенціалізму XX ст. з'явились у

XIX ст. Біля його витоків стоять Серен К'єркегор і Фрідріх Нїцше. Багато екзистенціатістів визнають серед своїх попередників і Федора Достоєвського. В

XX ст. екзистенціалізм відкривається такими іменами, як Карл Ясперс і Мартін Гавдеґґер. Величезний вплив на формування філософії екзистенціалізму зробили мислителі, творчість яких виходить за межі цієї парадигми в персоналізм, — Микола Бердяев і Лев Шестов.

Фундаментальною рисою екзистенціалізму, яка визначає його вклад в розвиток філософії, є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної

¹⁰ Там само - С. 204-205

¹¹ Там само

222 Лекція 11. Філософія людини / її меж у XX ст.

 

людини, розглядається як абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму — ідея тотожності сутності й існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерну для німецької класичної філософії і всієї філософської культури Нового Часу з її гносеологізмом. Іншими словами, магістральна ідея екзистенціалізму — це ідея знаходження сутності лише через існування. У французькому варіанті екзистенціалізму (Сартр) вона звучить ще більш категорично: існування людини передує його сутності і фактично замінює її.

Цей погляд багато в чому пов'язаний з феноменологією Едмунда Гуссерля, який рішуче повстав проти гносеологічної антитези "мислення — буття" і оголосив саме мислення специфічним буттям. Але, на відміну від Гуссерля, екзистенціалістів цікавить не мислення взагалі, а мислення кожної людини, її переживання, самопереживання і світо-переживання. З іншого боку, для філософії екзистенціалізму важливо побачити вихід із повсякденного буття І переживання в граничні стани, в яких людині відкривається ЇЇ справжнє буття і сенс.

Саме тому сутнісною рисою екзистенціалізму є осмислення людини за межами її раціоналізму в само* переживанні і співпереживанні, які відкривають двері до істинних таємниць людського Я.

Кайдани раціо спадають. Вітер власного існування вривається в келії філософів, які розмірковують про загальні сутності. Самий потік філософування наповнюється свободою і життєвістю; він олюднюється. "Екзистенціалізм — це гуманізм", — говорить Жан Поль Сартр.

Подолання раціоналістичного ставлення до людини — це подолання об'єктивації людини. Це усвідомлення того, що ніякі дефініції не можуть адекватно виразити існування. "Стосовно екзистенціальних понять бажання уникнути дефініцій свідчить про такт", — ці слова К'єркегора стали девізом екзистенціалізму XX ст.

Екзистенціалізм XX ст. тяжіє до есе, роману, новели. Серед видатних письменників, близьких до філософії екзистенціалізму як філософії граничного бут-

2. Екзистенціалізм 223

 

тя, ми можемо назвати, окрім знайомих імен Альбера Камю і Жана Поля Сартра — Франса Кафку, Томасар Манна, братів Аркадія і Бориса Стругацьких, Стівена Кінга... їхні герої трагічно викинуті за межі свого повсякденного буття і саме в цьому відчуженні від повсякденності знаходять самих себе.

Дуже важливо усвідомити відмінність екзистенціалізму й екзистенціальної філософії — екзистенціального способу філософування. Остання виникає не в XX, і навіть не в XІХ ст. Для підтвердження цієї істини досить пригадати Конфуція і Сократа, Сенеку й Августина Блаженного, Паскаля і Ларошфуко.

Екзистенціалізм — це екзистенціальна філософія кінця XIX—XX сторіч — епохи втрати традиційних релігійних цінностей, моральних орієнтирів, епохи самотності і пригніченості людини в потоці Буття.

Зазвичай екзистенціалізм ділять на атеїстичний і релігійний, що зовсім по-різному трактують межі людського існування і можливості їх подолання. Ми розглянемо кожну з цих форм екзистенціалізму. Але почнемо з мислителя, який не входить в рамки жодної з цих течій — Мартіна Гайдеґґера.

§ 140. Мартїн Гайдеґґер: людина як запитуюче буття

Мартін Гайдеґґер (1889—1976 pp.) — один з найвпливовіших і суперечливих мислителів XX ст. Він здійснив надзвичайний вплив на багато філософських течій нашого сторіччя. Серед попередників Гайдеґґера, які найбільше вплинули на нього самого, можна назвати Новаліса, Гельдерліна, Ніцще, К'єркегора і Гуссерля. Вплив двох останніх був настільки великим, що Лев Шестов дозволив собі стосовно Гайдеґґера досить різку і не зовсім справедливу фразу: "Написане ним відображало думки і вплив К'єркегора.., особистий внесок Гайдеґґера полягав лише в прагненні укласти ці думки в рамки гуссерліанства..." '*

¹² Цит. за: Шестов Л. Киргегард и экзистенциальная философия. — Μ., 1992.

224 Лекція 11. Філософія людини І Л меж у XX ст.

 

Позиція Гайдеггера може бути прояснена за допомогою такого фундаментального постулату: не людина визначає Буття, а Буття — людину. Або інакше: людина виводиться з Буття, а не Буття з людини.

Цей постулат прямо протистоїть позиції філософської антропології, шо ставить людину в центр світобудови. На перший погляд здається, що Гайдеґґер відвертається від людини і звертається до Буття взагалі. Те, що це не зовсім так, ми зрозуміємо трохи пізніше. Зараз же спробуємо прояснити, що ж Гайдеґґер вкладає в слово "Буття"?

Мислитель так роз'яснює нам це питання: те, "що споконвіку незмінне і всюди стосується нас, людей, але чого ми, власне, навіть не помічаємо. Ми називаємо це словом "Буття". Цим іменем називається те, що ми розуміємо, коли говоримо: "є", і: "було", і: "буде". Все, що досягає нас і чого ми хочемо досягти, проходить через висловлене чи невисловлене "є". Від цього нам нікуди і ніколи не подітися..." ¹³.

Отже, незважаючи на нашу неувагу до Буття, воно постійно присутнє в нас, маючи невидиму, але незламну владу. А значить, лише через співвіднесеність із Буттям ми можемо з'ясувати, що в людині найголовніше і найважливіше. Спираючись на це міркування, Гайдегґер визначає людину як специфічне Ось-Буття (Dasein) ^w.

Які фундаментальні характеристики Ось-Буггя (Dasein) виділяє Гайдеґґер?

По-перше, це кінечне, тимчасове Буття. По-друге, людське Ось-Бугтя — це буття, яке принципово інше, ніж суще. Категорія сущого в розумінні Гайдегтера характеризує роздрібленість Буття як Єдиного на окремі речі. Ось-Буття несе в собі присутність суцільного Буття. Воно стоїть в "просвітку Буття". Звідси головна турбота І привілей Ось-Буття — перебуваючи у світі сущого (роздрібленого Буття), воно повинно перебувати "в істині Буття " (суцільності Буття).

^IJ Хайдеггер М. Тезис Канта о бытии // Время и бытие — Μ., 1993. -С. 361.

¹⁴ Німецьке слово "Dasein" перекладається також як "Існування", "присутність".

2. Екзистенціалізм 225

 

Гайдеґґер характеризує Ось-Буггя як "представника Ніщо". Нішо глибинно присутнє в Ось-Бутті, визначаючи його межі і специфіку в цих межах. Проте наша свідомість і воля протестують і тікають від Ніщо. "Ми настільки кінечні, що... ніяк не можемо власних рішенням і власною волею поставити себе перед Ніщо" ¹⁵, — говорить Гайдеґґер.

Що ж надає Ось-Бугпо таку особливість? Те, що Ось-Бугтя — це запитуюче Буття, — заявляє Гайдеґґер Але про що запитує людина насамперед?

Для відповіді на це питання Гайдеґґер прагне прояснити підґрунтя, із якого з'являється запитування.

Запитування є результат подиву. Справжній подив охоплює того, хто має мужність відкритися безодні Ніщо. У цій безжалісній відкритості — і тільки ь ній — людина може дійсно міркувати. "Тільки в стані подиву — тобто відкритості Ніщо — виникає питання "чому?". Тільки завдяки можливості цього "чому"., ми можемо запитувати цілеспрямованим чином про обгрунтування і обґрунтовувати" ¹⁶.

Саме в результаті запитування людиною про Ніщо як межу власного буття з'являється метафізика — певне знання, що виходить за межі одиничних речей і речовинності взагалі. "Метафізика — це запитування за межі сущого..., — говорить Гайдеґґер, — ми одержуємо після цього суще для розуміння як таке й у цілому" ¹⁷.

У своїх ранніх працях Гайдеґґер протиставляє Ось-Буггя (Dasein) — як індивідуальне і особистісно забарвлене Буття — безособовому буттю (Man) повсякденної людини. Безособове буття закрите для запитання і подиву, воно прагне уникнути питання про власну кінечність і Ніщо. Саме тому воно закрите для розуміння Буття. У "пізнього" Гайдеггера різниця між Dasein і Man уже не настільки гостра, більш того, він прагне побачити Ось-Буття в будь-якому повсякденному перебуванні людини.

¹⁵ Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Там же. — С. 24.

¹⁶ Там само. — С. 26.

¹⁷ Там само. - С. 24.

226 Лекція 1 1. Філософія людини ІП меж уХХст.

 

Чому цe так? Гайдеґґер спробував вийти за межі того вузького антропоцентричного розуміння світу і людської особистості, що йде від Фейербаха. Він спробував поглянути на людину з позицій більш фундаментальної і позачасової підстави. Але, віддавши стихію Ось-Буггя як олюдненого Буття лише кінечності й часу, зробивши Ось-Буття агентом Ніщо в Бутті і не допустивши можливості вічного буття людської особистості, Гайдегґер, врешті-решт, розчиняє Ось-Буггя в повсякденності.

Але для того, щоб людині, яка побувала в граничному бутті й знає Ніщо, жити далі і вижити, потрібно, на наш погляд, або прийняти ідею безкінечності, вічності свого Я, або вернутися в повсякденність...

Філософія Гайдеґґера містить у собі нерозв'язну суперечність: Якщо людське Ось-Буття наповнене присутністю Вічного і Єдиного Буття, то чому боно відчужене від Вічності?

Гайдеггера інколи називають родоначальником атеїстичного екзистенціалізму XX ст. Але це не зовсім правильно. Буття у фундаментальній онтології Гайдеґґера перетворюється на майже пантеїстичний принцип. Тому екзистенціалізм Гайдеґґера не атеїстичний, а швидше, пантеїстичний. Або, якщо говорити ще більш коректно, цe пан-онтологічний екзистенціалізм.

§ 141. Феномен атеїстичного екзистенціалізму

Не наїежачи до атеїстичного екзистенціалізму, Гайдегґер все ж таки зробив величезний вплив на його становлення.

Але в чому смисл атеїстичного екзистенціалізму? Атеїстичний екзистенціалізм ґрунтується на твердженні, що людська сутність є розгортання людського існування в цьому світі. Трансцендентна природа людської сутності заперечується. Атеїстичний екзистенціалізм залишає людину наодинці з собою, без ідеї Бога й ідеї безсмертя особистісного начала.

Людина повинна жити, знаючи про свою конечність і самотність, у світі без Бога. Від цієї самотності не рятують ніякі форми соціальної реалізації. Вона

2. Екзистенціалізм 227

 

очікує скрізь. Філософія атеїстичного екзистенціалізму — це філософія абсолютно самотньої людини. Це філософія людини, що звалила на себе знання про ілюзорність всіх обіцянок релігії і несе його, подібно Сізіфу, на вершину свого життя. Образ Сізіфа глибинно-архетиповий для атеїстичного екзистенціалізму. Адже знання про ілюзорність потойбічного призначення людини робить життя людини, яка прийняла таке знання, абсурдним.

Ці настанови близькі до філософії Ніцше, який ще більшою мірою, ніж Гайдеґґер, запліднив глибинні настрої атеїстичного екзистенціалізму, що розвився насамперед у Франції за часів II світової війни і наступних двох десятиліть.

Ми розглянемо позиції двох найбільш відомих представників атеїстичного екзистенціалізму — Жана Поля Сартра й Альбера Камю.

Жан Поль Сартр: Я та Інший

Філософія Жана Поля Сартра (1905—1980 pp.), ім'я якого найбільш часто пов'язують з екзистенціалізмом, коріниться в ідеях Ніцше, Гайдеґгера, Гуссерля і Геґеля.

Сутність людського буття, вважає Сартр, — б співіснуванні Я та Іншого.

Сартр використовує гегелівські поняття "буття-в-собі", "буття-для-себе" і "буття-для-іншого". Проте, на відміну від Геґеля, він описує за допомогою цих понять не буття взагалі, а індивідуальне неповторне існування. Це стає можливим через подолання настанови, що філософське пізнання є цінним саме по собі, і звернення до людини як до реальності, яка має значення не тільки в акті пізнання, а й за його межами. "Відмовившись від примату пізнання, ми відкрили буття пізнаючого", — говорить Сартр.

"Буття-в-собі" трактується Сартром як початковий, перед-особистісний стан людини. Вихід за його межі в самосвідомість визначається як "буття-для-себе". Але вищий свій прояв людське існування дістає

228 Лекція 11. Філософія людини І її меж у XX ст.

 

в "бутті-для-іншого" — як у відношенні до іншої людини, так і до себе ¹⁸.

У "бутті-для-іншого" відбувається не лише самопізнавадьна (як у "бутті-для-себе"), а й буттевісна зміна людиною самої себе. Це вихід у новий проект свого існування. Тут людину очікують конфлікти, і вона повинна бути готова до них, — вважає Сартр, Але лише через конфлікт із самою собою як Іншим і конфлікт з ївшим із зовнішнього світу людина може знайти істинність свого існування, з'ясувати його справжній сенс. Значення Іншого фундаментальне: "Інший володіє таємницею: таємницею того, чим я є. Він дає мені буття і тим самим володіє мною, я одержимий ним..." Але спілкування з Іншим як з Товаришем, можливе тільки після появи Іншого всередині власного Я. "Бути в самому собі іншим — ідеал, — говорить Сартр, — це первинний зміст ставлення до іншого..." ¹⁹

§ 143. Альбер Камю: самогубство філософське і життєве

"Чи варте життя того, щоб його прожити?" — на це питання Альбер Камю (1913—1960 pp.) відповідав усе своє життя і всім своїм життям. Його, як і Сартра, пригнічують межі умоглядної філософії; Камю прагне до оголено-життєвих форм філософування — есе, театральної постановки, роману.

Камю особливо підкреслює філософські можливості роману. "На противагу пересічним романістам великі письменники — це романісти-філософи, — говорить він, — До них належать Бальзак, Сад, Мелвілл, Стендаль, Достоєвський, Пруст, Мальро, Кафка, якщо згадати лише деяких із них" ^х.

¹⁸ Сартр Ж. 17. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм // Проблема человека в западной философии. - М, 1988. - С. 207.

¹⁹ Там само. - С. 209.

²⁰ Камю А, Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Сумерки богов. - М., 1989. - С. 292.

2. Екзистенціалізм 229

 

У своему знаменитому "Міфі про Сізіфа" Камю. нещадно аналізуючи людське життя, заперечує можливість його сенсу. Отже, життя не варте того, щоб бути прожитим? Наближення відповіді викликає безкінечну тривогу — адже Камю оголосив питання про сенс життя питанням про самогубство.

Але Камю не поспішає говорити про самогубство як про вихід.

Спробуємо усвідомити його позицію. Людське життя для Камю абсурдне. Кожному, хто розмірковує до кінця і хто чесний перед собою, ця істина відкривається в усій її безмежній повноті. Камю — як колись Шопенгауера — наповнює трагічний песимізм. Але, на відміну від Шопенгауера, він шукає порятунку не в заспокоєнні-спогляданні, а в мужності продовження абсурдного життя.

Сама мужність продовження абсурду для Камю є бунтом проти нього. З трепетною повагою він описує долю Сізіфа, який раз за разом вічно викочує камінь на безжалісно-слизьку вершину: "В результаті довгих і розмірених зусиль у просторі без неба, у часі без початку і кінця, мета досягнута. Сізіф дивиться, як за лічену мить камінь скочується до підніжжя гори, звідки його знову доведеться піднімати на вершину. Він спускається вниз.

Сізіф цікавить мене, — пише Камю, — під час цієї паузи. Його виснажене обличчя майже не відрізняється від каменя! Я бачу цю людину, яка важким, але розміреним кроком прямує до страждань, яким немає кінця. У цей час разом із диханням до нього повертається свідомість, невідворотна, як його бідування. І кожної миті, спускаючись із вершини, він вищій за свою долю" ²¹.

Отже, відповівши на питання про сенс життя визнанням загальності абсурду, Камю вибирає не самогубство, а життя в абсурдному світі. Тому що "самогубство — це погодженість із власними межами" ²². Камю не бажає бути обмеженим межами; по-

²¹ Там само. - С. 306.

²² Там само. — С. 260.

230 Локція 11, Філософія людини / її меж у XX ст.

 

годитися з цими межами — значить, підкоритися долі, а це для нього нестерпно.

Але є ще одна причина, яка руйнує волю до самогубства — інстинкт самозбереження. Камю змушений визнати його силу: "У прихильності людини до світу є щось сильніше, ніж усі біди світу. Тіло бере участь у рішенні не менше за розум, і воно відступає перед небуттям. Ми звикаємо жити задовго до того, як звикаємо мислити" ²³.

Продумавши все до кінця, Камю сахається безодні, що відкривається в акті самогубства і очікує за його межами. Але й жити в абсурдному світі так, як живе Сізіф, він не бажає. Він хоче стати вище спокійної гідності Сізіфа. Камю вирішує вдатися до філософського самогубства.

"Я зважуся назвати екзистенціальний підхід філософським самогубством, — заявляє він. — Це не остаточний вирок, а просто зручний спосіб для означення того напряму думки, яким вона заперечує саму себе і прагне перебороти себе за допомогою того, що її заперечує" ^я.

Філософське самогубство — філософія абсурдності людського буття — є для Камю виходом із проблеми — можливістю поєднати повстання проти абсурдного життя і примирення з життям. Але філософське самогубство виводить людину за межі філософії. Зміна свідомості приводить до зміни буття. Більш того, зміна буття відбувається одночасно зі зміною свідомості.

Той, хто говорить про філософське самогубство, вже дивиться в безодню самогубства життєвого. 1 ця безодня тягне і кличе в себе.

Всупереч своїм намірам Камю може лише "пом'якшити" (полегшити?) падіння в безодню самогубства.

Потрібно спровокувати соціум убити себе. Саме в цьому — кінцевий сенс (або кінцевий абсурд) абсурдного бунту проти абсурду життя.

²³ Там само. - С. 226.

²⁴ Там само. - С. 250.

2. Екзистенціалізм 231

 

"Засуджений до страти — пряма протилежність самогубцю", — говорить Камю. Проте стосовно абсурдної людини — це лише слова. Сторонній з однойменної повісті Камю здійснює абсурдне вбивство, що призводить його до такого ж абсурдного самогубства — руками правосуддя.

Занадто багато абсурду витісняє людину з життя — остання крапля переповнює чашу, і абсурдна людина стає гостем Безодні,

Безодня не терпить загравання з нею філософським самогубством. Кінець повинен настати.

Чи не на це натякає власна загибель Камю в автокатастрофі?..