Фрідріх Шлегель: свобода як іронія і любов

Фрідріх Шлегель (1772—1829 pp.) протиставив романтичне християнське мистецтво мистецтву класичному — античному. Найбільш визначними представниками романтичного мистецтва і світорозуміння Ф. Шлегель вважає Дайте, Шекспіра, Сервантеса, Ґе-те. В романтичному мистецтві відбувається загострене переживання свободи особистості І її трагічне торжество над обставинами життя і долею.

Шлегель відстоює об'єднання мистецтва, філософії і науки в якусь нову синтетичну форму, яка одна може висловити прагнення людини до цілісності і з'єднати в собі розірвані у світі культури розум із його логікою, волю з її цілеспрямованістю до практичних змін, інтуїцію з її баченням цілого й уяву з її здатністю породжувати нове.

Синтезування різних духовних форм можливе, за Шлегелем, за допомогою Іронії. Іронія звільняє людину від прив'язаності до власної обмеженості і спеціалізованості, вона руйнує самовдоволену серйозність пересічності. Саме в іронії свобода досягає свого вищого прояву, і людина виходить за межі, що були закладені вихованням, освітою і професією.

"В іронії, — говорить Ф. Шлегель, — усе повинно бути жартом і водночас всерйоз, усе простодушно-відвертим і глибоко удаваним. Вона виникає, коли поєднуються чуття до мистецтва життя і науковий дух, коли збігаються один з одним і закінчена філософія

¹⁶ Гулыга А. Шеллинг. ~ М., 1982. - С. 69.
2. Романтизм: свобода І любов всупереч усьому 151

 

природи, і філософія мистецтва... Вона є сама вільна з усіх вольностей, тому що завдяки їй людина може піднятися над собою..." ¹⁷.

Людина і її свобода як специфічний спосіб буття є, на думку Ф. Шлегеля, результат тривалої еволюції світу. "Людина земної історії є останнім щаблем довгого ряду створінь, мета яких — організація досконалою тіла. Тільки на цій вершині органічного розвитку пробивається душа землі, і в людині виникає духовна свідомість" ¹⁸.

Свобода людини, за Шлегелем, витікає з самої сутності еволюції світу, заданої Богом, що має Абсолютну свободу. Свобода є процес становлення світу, вічного вдосконалення, і в цьому розумінні Шлегель ототожнює її з необхідністю.

"Основний пункт стосовно природи й людської істоти... — це свобода... Загальні закони розвитку світу—це закони свободи. Начало — це сама свобода, І закони формування — основна її форма..." ¹⁹.

"Свобода людини — це її спроможність стосовно світу, і основне питання в... дослідженні: чи є в людини здатність впливати на світ чи ні?..

Тут ми насамперед повинні взяти до уваги ідеалістичний погляд на світ як на безкінечне Я в становленні, щоб, виходячи з цієї точки зору, досягти позитивного результату. Тільки якщо світ мислиться, як такий, що формується, як такий, що наближається де свого завершення у висхідному розвитку, можлива свобода. Якби світ був завершений, то в ньому нічого більше не можна було б змінити і створити, і свобод? була б неможливою..," ²⁰.

Ф. Шлегель переконаний у тому, що земне в людині це лише щабель, який можна і потрібно подолати. Спрямованість за свої межі надає людській свободі сенсу і творить дійсно людське в людині.

¹⁷ Цит. за: Гулыга А. Шеллинг. - Μ., 1982. - С. 68-69.

¹⁸ Шлегель Ф. Развитие философии в двенадцати книгах // Эстетика. Философия. Критика. — М., 1983. — Т. 2. — С. 186.

¹⁹ Там само. - С. 187.

²⁰ Там само. —С. 118.

152 Лекція в. Релігійна подолання гносвологізму

 

"Земна людина — це певний, необхідний щабель у низці форм організацій, що має певну мету. Ця мета земного елементу на вищому щаблі організації — розчинитися, перейти у вищу форму, повернеться у свободу вищого елементу. Отже, це прагнення передбачає людину" ²¹.

Людина, спрямована до свободи, розвиває свою індивідуальність і неминуче відокремлюється від світу, повертаючись у самітність. Але саме це — передумова любові. Свобода це фундамент любові, любов є кінцевим сенсом свободи. "Людина тим досконаліша, чим самостійнішою і індивідуальнішою вона є. Проте прагнення до індивідуальності і самості... у Висхідному розвитку повинно поступово розчинятися в любові...

Тому позитивна свобода людини має місце лише стосовно цілого, лише в любові і спільності... Негативна свобода гарантована тим, що ніякі межі не є абсолютними, людина завжди може прийняти рішення, вона завжди залишається господарем, який би потужний вплив не чинився на неї з усіх боків" ²².

Новаліс: магічний ідеалізм

Ще одним основоположником філософії романтизму був Новаліс* (1772—1801 pp.). Як і Ф. Шлегель, Новаліс зазнав впливу філософії' Фіхте з її акцентом на активність суб'єкта.

Але Новаліс іде далі — від суб'єкта до людини, від пізнання — до магічної зміни світу за допомогою мистецтва.

Новаліс називає свою філософію "магічним ідеалізмом". Людина є мікрокосм, у своїх глибинах вона містить увесь Всесвіт. На поверхню ж виходять окремі моменти глибинного Я— розум, уява. Так само як і Шлегель, Новаліс говорить про необхідність з'єднання

²¹ Там само.

²² Там само.

^и Справжнє ім'я — Фрідріх фон Харденберг.

2, Романтизм.· свобода / любов всупереч усьому 153

 

їх в єдиній універсальній діяльності. Такою діяльністю для Новаліса є поезія, яка, увінчуючи мистецтво, повинна прийти до подолання обмеженості науки, філософії і релігії.

В екстазі художньої творчості відбувається з'єднання глибинного і зовнішнього в людині, а також злиття Я і світу. У цьому злитті людина, іменуючи реальність, одержує можливість справді магічного впливу на неї. У цих поглядах Новаліса відчувається вплив Якоба Беме і середньовічного реалізму.

Новаліс тяжіє до Середніх віків, де, на його думку, існували та цілісність духовної культури й осмисленість буття, яких так бракує сучасній людині. Середньовіччя було наповнене духовним заспокоєнням і містичною єдністю з Абсолютом, які знищив Новий Час, створивши культ раціонального пізнання і спеціалізованої людини.

ПІЗНІЙ ШЕЛЛІНГ: УМОГЛЯДНА МІСТИКА

§ 99. Шеллінг і його Муза: феномен Кароліни

Для того, щоб глибше зрозуміти філософію пізнього Щеллінга, яка завершує всі тенденції романтиків і виводить європейську філософію до нових обріїв, варто звернутися до образу його дружини і Музи, її ім'я — Кароліна. Бути романтиком означало бути відданим п'яти культам:

1) культу мистецтва;

2) культу природи;

3) культу іронії;

4) культу творчої індивідуальності і геніальності;

Культу любові.

Останній із них являв собою трансформацію середньовічного культу служіння Прекрасній Дамі в романтичний культ поклоніння Музі — Натхненниці і Соратниці. Уособленням цього ідеалу і була Кароліна Шеллінг. Кароліна виявляла тонке розуміння і щиру солідарність з усіма настановами та інтуїціями романтиків, але, крім цього, вона гаряче поділяла шеллінгів-

154 Лекція в. Релігійне подолання гносеологізму

 

ське переконання у всемогутності ідеї системності. Проте для Кароліни були значимими не тільки сувора теоретична системність, а й вільна системність есе. Найвища системність — це системність мистецтва.

Саме така системність здатна переплавити фрагментарні побудови романтиків у потужну органічну цілісність. Ставлення до мистецтва як до вищої духовної потенції людини, що об'єднувало і Шеллінга, і романтиків, особливо проникливо вдалося висловити саме Кароліні: "Немає нічого більш істинного, ніж художній твір: критика проходить, тіла зотлівають, системи змінюються, але якщо світ коли-небудь спалахне, як клаптик паперу, то останніми Іскрами, що підуть у Божу світобудову, будуть твори мистецтва — лише після них настане темрява"²⁴,

Своїм недовгим життям ця надзвичайна жінка зуміла дати світу натяк на те, чим може бути справжній союз двох творчих особистостей і як він може розширити звичні межі людини.

Ось словесний портрет Кароліни, зроблений Фрідріхом Шлегелем у його знаменитій "Люцинді": "В її натурі було все те високе і граціозне, що тільки може бути властиве жінці: все божественне і все неслухняне, відзначене печаткою витонченості, культури, жіночності. Вільно і потужно розвивалася і виявляла себе кожна особлива риса, ніби вона єдина, і водночас це багате і зухвале поєднання настільки різних якостей не було простим сум'яттям, тому що його надихало натхнення, живий подих гармонії і любові. Незначний епізод, завдяки її манері розповідати, ставав чарівним, наче гарна казка. Вона сприймала кожний натяк і відповідала навіть на питання, що не були поставлені" ²⁵.

Після її смерті Шеллінг не завершив жодного з уже розпочатих творів. Але ця втрата стала для нього не тільки глибоким людським горем, а й великим, трагічним творчим стимулом — вона змусила його по-новому поглянути на речі і побачити світ у світлі нової глибини.

²⁴ Из письма Каролины к Ф. Шлегелю // Гулыга А. Шеллинг. - С. 106.

²⁵ Цит. за: Гулыга А. Шеллинг. — С. 75—76.

3. Пізній Шеллінг: умоглядна містика 155

 

Шеллінг переборов силу тяжіння ідей, що 6ли розвинуті у рамках класичної парадигми, і вийшов на нову орбіту.

Таємниця Абсолюту

"Сторінка заповнена, аркуш потрібно перегарну-ти", — так почав Шеллінг свою першу берлінську лекцію 1841 р. Цю "нову сторінку" багато хто розцінив як розрив з раціоналізмом, зречення від старої філософської системи і відхід у містику. Що ж насправді відбулося з ІПеллінгом? Чи дійсно він зрікся своєї системи і класичних принципів філософування? Які рушійні мотиви цієї творчої метаморфози?

Світогляд його глибоко змінювався, і він болісно, через непевність і сумніви, просувався до своєї "другії філософії". Але водночас він не збирався поставити свою нову філософію на місце старої, а лише прагнув приєднати до старої якісь нові знання, які вважалися досі неможливими.

Перехід до "другої філософії" — не розрив з минулим, а його необхідний наслідок, основи його нової системи були закорінені у "першій філософії". Та філософія, яку Гегель, Фіхте та інші вважали повною І вичерпною, насправді, за Шеллінгом, — лише "негативна" філософія. Вона необхідна, але не достатня, її завдання — пізнати світ за допомогою розуму. Але переходячи до релігійної проблематики, Шеллінг схилявся до того, що не Розум, а Воля є початком буття (Ursein).

Шеллінг вважав, що Абсолютне можна осягнути. За великим рахунком, тільки Воно і є єдино гідним предметом істинного пізнання. Але він змушений був також визнати (як і всі мислителі, які займалися цим питанням до нього), що в Абсолюті є вічна незбагненна глибина. Як же рухалась думка Шеллінга, намагаючись вирватись із цього глухого куга?

Усе почалося з того, що Шеллінг приступив до здійснення свого таємного задуму: до створення популярної філософії, яку він назвав "Світові епохи". Вік

156 Лекція 8. Релігійна подолання гносеологізму

 

збирався розгорнути смисл "еонів божественного життя" — минулого, сучасного і майбутнього (які й є світовими епохами). Йшлося не про людську історію, а про божественне вічне буття, але за аналогією до розвитку людського буття. Шеллінг по-новому розкриває смисл поняття минулого: його не завжди розуміють належним чином, і далеко не всі мають минуле. Людина, яка жодного разу не подолала себе, не має позаду ніякого минулого — вона ніколи не виходила за його межі і продовжує жити в ньому. Тільки відірвавшись від свого минулого, ми можемо його вперше мати, і тільки той, хто має сили відірватись від себе самого, може створити собі майбутнє.

Але що може означати Минуле, Сучасне і Майбутнє стосовно Бога? Минуле — це період дозрівання в Божественному Розумі рішення творити. Сучасне — це світовий процес, що почався з Божественного Рішення творити. Майбутнє, на думку Шеллінга, може означати завершення історії світу і повне примирення Бога з творінням.

Найважливіша тепер для Шеллінга проблема — як знайти логічне пояснення Божественному Рішенню творити світ? За молодості Шеллінг розділяв із Фіхте його тверде переконання, що Абсолют повинен бути неодмінно перетворений на земне існування. Гегель бачив необхідність природного самовщчуження Абсолютної Ідеї в тому, що згодом вона повертається до себе, збагачена самопізнанням. Спіноза, кумир молодого Шеллінга, взагалі поєднував творіння і Бога. Тепер усі ці позиції здаються Шеллінгу непереконливими і довільними.

Чи необхідним є акт творення світу, чи це справа абсолютної свободи Божества, непередбачена і таємнича? Відсутність задовільної відповіді на це питання і спонукала Шеллінга до створення нового типу філософії. Адже якщо нам відкриється смисл творіння, ми тим самим осягнемо смисл, призначення і межі створеної людини.

Але чи розвивається Абсолют у часі, чи Бог є вічно незмінним, а розвивається лише світ, творіння?

3. Пізній Шеллінг: умоглядна містика 157

 

Наполягаючи на розвитку, становленні Бога, Шеллінг перш за все сперечається з Фрідріхом Якобі (1743— 1819 pp.), який заперечував і розвиток Абсолюту, з можливість його пізнання.

За Якобі, Бог відкривається нам не через позитивне пізнання, яке можливе лише стосовно світу, що розвивається, а за допомогою містичного досвіду спілкування з Абсолютом, досвіду, істинність якого доводиться актом віри.

Суб'єктивна очевидність містичного досвіду, заперечує Шеллінг, може мати лише індивідуальне значення, вона психологічно випадкова, людина продовжує шукати об'єктивні і загальнозначущі основи віри Але, всупереч Гегелю, пізнання Бога не може бути подане і завершене раціональною, "негативною" філософією — воно тільки спирається на неї.

"Позитивна" філософія пізнього Шеллінга відрізняється і від простої віри, що зупиняється перед незбагненним і не проникає в нього, і від раціонального пізнання, що не розкриває незбагненне, а підміняє його собою. Це — "умоглядна містика", яка вперше поєднує містичне переживання трансцендентних основ світу, тобто Творіння, і раціональне мислення як логічне розуміння сутності світу.

Наповнена "умоглядною містикою", людина знаходить безмежну свободу. Це свобода бачення Бога і свобода розвитку, що підноситься до стихії Божественного Розвитку.