Свобода як етична проблема. Відповідальність - необхідний атрибут свободи.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Свобода як етична проблема. Відповідальність - необхідний атрибут свободи.



Відповідальність – необхідний атрибут свободи.

Однією з найскладніших етичних проблем, які поста­ють перед людиною та людством, є проблема свободи. Питання значимості свободи, міри свободи людини в її діях, меж та небез­пек свободи етика та філософія традиційно вирішували з позицій співвідношення свободи та необхідності.

Серед множини конфліктів вибору, перед якими постає люди­на, одним з найгостріших та підступних, особливо в дитячому та юнацькому віці, є вибір між «можна» та «не можна». Ще більш складною проблемою є зіткнення внутрішнього «хочу» та зовніш­нього «треба».

Залежно від того, як легко ми вибираємо між «хочу» та «тре­ба», судять про волю та ступінь внутрішньої свободи та несвобо­ди. І в цьому контексті можна виокремити три позиції:

• моральні вимоги сприймаються як зовнішній примус (відсут­ність свободи);

• моральні вимоги усвідомлюються як обов'язок (внутрішній примус, який також робить людину несвободною);

• моральні вимоги зливаються з внутрішніми потребами осо­бистості (вільний вибір).

Тут варто підкреслити, що навіть вільний вибір, який пов'яза­ний з самообмеженням, не означає втрати свободи, а, навпаки, виступає показником справжньої свободи волі, фактором самост­вердження особистості. Таким чином, моральна свобода— це не просто вибір варіантів поведінки, а перетворення моральних ви­мог на внутрішні потреби, на переконання людини.

Проте в сучасній етичній думці існують підходи, які не ув'я­зують жорстко проблему свободи з проблемою необхідності. Людина відпо­відає за свій вибір, за те, що приводить до цих (а не інших) її рі­шень, за те, які вчинки вона здійснює, якими будуть наслідки цих вчинків для неї самої та інших людей. Отже, моральна свобода виявляється в умінні:

• робити усвідомлений моральний вибір дій та вчинків;

• передбачувати їх наслідки;

• здійснювати розумний контроль над своєю поведінкою, по­чуттями, пристрастями, бажаннями;

• давати їм моральну оцінку.

Досить часто свобода розуміється і трактується як особиста не­залежність. Незалежність сама по собі завжди становила безсумнів­ну цінність. Так, якщо в епоху Античності та Середньовіччя неза­лежність мудреця, аскета-відлюдника Грунтувалися на самовідре­ченні, то в буржуазну епоху незалежність ґрунтується на власнос­ті, на володінні грошима. Буржуазна епоха створює економічні та політико-правові передумови соціального розкріпачення особис­тості. Це безумовний прогрес в історії людства, хоча й в даний пері­од створюються інші, професійні чи консуматорні, суб- і маскуль^ турні «тенета» закабалення особистості. За певних умов вигідним . та успішним може стати не незалежність, а конформізм2.

. Критерієм вибо­ру виступає совість, котра є закликом до людини вибирати себе, знайти себе, бути самою собою. Бути свободним — означає не робити так, як «чинять та думають всі». Відмовитися від свобо­ди — означає перестати бути самим собою, перестати бути осо­бистістю, стати «як всі». Тому людина — якщо вона людина — «приречена бути вільною» (Ж.-П. Сартр).

Разом з тим свобода не стільки факт, скільки можливість — справжнє завоювання людської особистості, вона повинна дося­гатися всупереч перепонам та несприятливим обставинам, з якими ми стикаємося. Бути вільним — означає завоювати свободу. На­вряд чи можна сказати, що свобода існує, швидше за все, свободи ми домагаємося. В цьому смислі свобода є проявом людської гід­ності, самої природи людини, того, що вона собою являє і на що здатна, долаючи перепони та обмеження.

А домігшись свободи, виявляється, що бути свободним наба­гато складніше, ніж відмовитися від неї, адже екзистенціалістське розуміння свободи вимагає весь час іти проти течії, повста­вати проти загальноприйнятих норм, бути «чужим серед своїх». Не кожному це по силах.

Відповідальність є необхідним атрибутом свободи. Особистісна відповідальність — це прояв свободи персони, вона покликана за­хистити суб'єкта як від сваволі, так і від зовнішнього обов'язку.

Залежно від того, перед ким (чим) і за що людина несе відпо­відальність, вирізняють такі види відповідальності:

• відповідальність людини перед самою собою. Я роблю вибір і, в підсумку, «вибираю себе», своє життя, свою долю, а тому не­су за неї відповідальність. Цей вид відповідальності проявляється в наших сумнівах, почутті провини, страху та ін.;

відповідальність людини за свої конкретні дії та вчинки перед іншими людьми, особливо якщо зачіпаються їх інтереси;

тут моральна відповідальність (докори сумління, боязнь громад­ської думки) досить часто збігається з правовою та адміністратив­ною відповідальністю;

• відповідальність людини перед світом та людством, яка проявляється (за термінологією екзистенціалістів) як турбота про світ, викликана тривогою про нього. Цей вид відповідальнос­ті є найбільш складним та важко ідентифікується, і, як правило, виражається у формулі: «Я відповідаю за все»'.

Крім того, міра відповідальності залежить також від значущості того, що здійснюється, для доль інших людей та масштабів рі­шень, котрі приймаються.

Рівень відповідальної поведінки суттєво залежить від ступеня самостійності суб'єкта і, врешті-решт, від ієрархії статусів. Один із парадоксів відповідальності полягає в тому, що жорсткий та детальний зовнішній контроль не підвищує якості діяльності, а, навпаки, знижує її. Такий контроль є ефективним там, де суб'єкт в абсолютно незмінних умовах виконує найпростіші операції, які не вимагають від нього вибору та ініціативи. Жорсткий контроль може інтенсифікувати відповідальність, але лише за рахунок звуження її поля. Суб'єкт відповідає лише за те, що від нього ви­магають, й повністю байдужий до діяльності в цілому та її кінце­вого результату.

Відповідальність постає як індивідуалізація, що розуміється не тільки як покладання кордонів самому собі, як самообмеження, але й як любовне розчинення в іншій людині, у світі, в природі;

це здатність свідомо будувати себе та особисті стосунки з ближ­німи не тільки на принципах обов'язку, але й на етиці любові2.

У процесі історичного розвитку людства ступінь значимості персональної та колективної відповідальності людей за себе та за світ невпинно зростає.

92. Розкрити та охарактеризувати зміст понять "честь" і "гідність". В чому полягає відмінність цих понять?

Категорії честі та гідності є відображенням моральної цінності особистості та являють собою суспільну й індивідуальну оцінку моральнісних якостей та вчинків людини.

Честь як моральний феномен передусім є зовнішнім суспільним визнанням вчинків людини, її заслуг, що виявляється в шануванні, авторитеті, славі. Саме тому почуття честі, яке внутрішньо притаманне особистості, пов'язане з прагненням домогтися високої оцінки оточуючих, похвали, слави.Поняття честі тісно пов'язане з поняттям репутації (від. лат. гериїагіо — роздум, міркування), що позначає загальну думку, яка складається в суспільстві щодо морального обличчя певної особи або колективу. Людина честі повинна піклуватися як про репутацію групи, до якої вона належить, так і про власну репутацію: чи відповідає вона особисто висоті вимог честі, що належить їй як члену даної групи1. Отже, честь — це оцінка з позиції соціальної групи, конкретної історичної спільноти, гідність — оцінка з погляду людства, його загального призначення. Не дивно, що почуття честі викликає бажання піднятися та бути першим у тій соціальній групі, від якої домагаєшся почестей. Якщо право на гідність людина отримує з моменту появи на світ, то честь набувається нею в процесі життя. Честь — це те, що людина повинна завойовувати, чого вона повинна домогтися. Можна не виказувати людині честі, поваги, однак необхідно рахуватися з її людською гідністю.

Гідність і добре ім’я кожного з нас у наших власних руках. Вони створюються щодня, щогодини нашою працею, всім способом нашого життя, а втратити його можна миттєво. Високе та горде звання Людина можна заслужити лише сумлінною, чесною працею, самовідданим служінням спільній справі, духовним багатством і моральною чистотою.Щодо діалектики співвідношення між гідністю та честю відомий німецький філософ Гегель зазначав, що у державі громадянин одержує належну йому честь завдяки посаді, на яку його поставлено завдяки професії, якою він займається, і завдяки будь-якій іншій своїй трудовій діяльності. Його честь набуває внаслідок цього субстанціального, всезагального, об’єктивного від пустої суб’єктивності вже незалежного змісту.Людина у практичній діяльності самовиражається у реальному, об’єктивному світі. Отже, спосіб дії визначається особливостями об’єкта, на який ця дія спрямовується. Оскільки, як видно з викладеного, гідність та честь різняться між собою, різними є і способи посягання на них. Способом посягання на гідність особи (чи людської спільноти) є наклеп, а способом посягання на її честь — образа. Саме диференціація гідності та честі визначає розмежування наклепу та образи як відповідних способів посягання на них.

 

93. Розкрити та охарактеризувати зміст понять "любов" і "милосердя".

Любов вважається найпривабливішою моральною си­лою, однією з найважливіших життєвих цінностей, найглибшим та емоційно насиченим відношенням між людьми. Парадокс лю­бові полягає в тому, що одночасно вона — найпоширеніше, прак­тично всім відоме почуття та, разом з тим, загадкове, таємниче, • яке не піддається раціональному тлумаченню. Любов має багатоманітні форми та способи прояву та належить до наддинамічної рефлексії почуттів і відношень. Любов постій­но розвивається, змінюючи свою силу, спрямованість та форму існування. Неправильним є твердження, що любов — це ставлен--,-ня лише до конкретної людини, до об'єкта любові. Любов — це форма ставлення до світу в цілому. Якщо основною ознакою любові є потреба в єднанні з об'єк.том любові, то це може бути любов до Бога, людини, матеріалі них об'єктів, процесів чи духовних сутностей. Тобто можна люби­ти батьків, поезію, прикраси чи шоколад і прагнути отримати те, що любиш, або робити те, що любиш, насолоджуватися близь­кістю з об'єктом любові. Таким чином, у любові однієї людини до іншої концентровано виражена практично «вся її моральність та культура в цілому».

Мораль існує у двох формах: особистісні моральні якості (милосердя, відповідальність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вбий», «не вкради», «справедливо», «порядно» тощо). Недопущення несправедливості, з морального погляду, суттєвіше ніж творення милосердя: зло несправедливості є більш руйнівним для спільноти, ніж добро милосердя — креативним.

Милосе́рдя може означати як і співчутливу поведінку з боку тих хто при владі (наприклад милосердя показане суддею щодо засудженого) так і благодійну третю особу (наприклад місія милосердя з лікування жертв війни).

Милосердя - термін, що вживається для опису м'якості, поблажливості або співчуття виявленого однією особою в стосунку до іншої. Це - одна з підставових чеснот лицарства і християнської етики, милосердя також відносится до концепцій справедливості та моральності в поведінці між людьми.


Моральнісні смисли любові.

Любов вважається найпривабливішою моральною си­лою, однією з найважливіших життєвих цінностей, найглибшим та емоційно насиченим відношенням між людьми. Парадокс лю­бові полягає в тому, що одночасно вона — найпоширеніше, прак­тично всім відоме почуття та, разом з тим, загадкове, таємниче, • яке не піддається раціональному тлумаченню.

Любов має багатоманітні форми та способи прояву та належить. до наддинамічної рефлексії почуттів і відношень. Любов постій­но розвивається, змінюючи свою силу, спрямованість та форму існування. Непра-вильним є твердження, що любов — це ставлен--,-ня лише до конкретної людини, до об'єкта любові. Любов — це форма ставлення до світу в цілому.

Якщо основною ознакою любові є потреба в єднанні з об'єк.том любові, то це може бути любов до Бога, людини, матеріалі них об'єктів, процесів чи духовних сутностей. Тобто можна люби­ти батьків, поезію, прикраси чи шоколад і прагнути отримати те, що любиш, або робити те, що любиш, насолоджуватися близь­кістю з об'єктом любові.

Не можна сказати, що любов завжди має однакову моральну цінність, адже не можна порівнювати любов до матері та любов до цукерок. Але будь-яка любов має моральну цінність у контексті поведінки людини. (Наприклад, якщо через любов до цукерок люди­на готова їх вкрасти, то така любов є аморальною та соціальне не­безпечною; коли ж людина просто отримує задоволення від солод­кого, то таке «уподобання» не вимагає моральної оцінки).

У сучасному гуманітарному знанні виділяють низку «різнови­дів» любові', які пропонується знати, вміти розрізняти та вибудо­вувати стратегію та тактику своєї поведінки відповідно до цього «впізнавання»:

а) материнська любов-турбота, яка має інстинктивне підґрун­тя та характеризується безумовним переважанням «доброзичли­вості» над «потягом»;

б) любов-дружба — приязнь одного індивіда до іншого, зумов­лена соціальними зв'язками та особистим вибором;

в) любов-ерос — пристрасне кохання, стихійна і палка жага володіння коханою істотою, що не залишає місця для жалю чи милості;

г) любов-агапе — потреба в самовіддачі, милостива любов, жадан­ня любляЧого розчинитися в коханому. Ця вища форма любовного відношення — любов-самовіддача -— є проявом образу та подоби Божої в людині. «Бог є любов», він любить людину як своє творіння та свого сина, від повноти серця, самовіддано та безкорисливо;

д) любов-гра — людина тут нібито грає в любов, і її мета — виграти, причому якомога більше, витративши якомога менше. Тут немає ані повноти почуттів, ані справжньої відданості, ані тривоги за себе та за кохану людину.

е) любов-прагма — любов за розрахунком — коли об'єкт «любові» вибирається свідомо та цілеспрямовано. Прив'язаність до іншої людини в цьому разі виникає на підставі вигод, яких від неї очікують. Потяг, емоція, пристрасть легко підкоряються сві­домому контролю. Моральний зміст практично повністю погли­нається утилітарним;

є) любов-одержимість, пристрасний характер якої досягає ступеня манії * та межує з душевною хворобою. Свідомий контроль тут є мінімальним, і суб'єкт заради коханої істоти готовий піти на будь-які жертви, навіть на злочин. Така любов набагато легше, ніж інші види, переходить у ненависть, щонайменше прихо­вану.

Для любові важливими є не розбіжності та протилежності самі по собі, а можливість гармонізувати їх, тобто знайти в одному органічне продовження та доповнення іншого.

У моральному смислі цінність статевої любові полягає в тому, наскільки вона облагороджує людину, в тому, яким є співвід­ношення володіння і дарування в процесі цієї любові. Моральна цінність любові і в тому, що вона мобілізує всі сили особис­тості.

Мабуть, ніяке інше з людських почуттів, навіть такі, як спра­ведливість та совість, не породило стільки різноманітних спроб пояснення, як любов.

Таким чином, у любові однієї людини до іншої концентровано виражена практично «вся її моральність та культура в цілому».


95. Поняття "совість", "сором" та "провина", їх співвідношення.

Совість часто називають іншою стороною обов'язку, більш особистісним «внутрішнім голосом» моральної дії, внутрішнім регулятором моралі в цілому, Совість — це здатність до активного самопізнання, самооцінки особистісного ставлення до оточуючого, до чинних у суспільстві моральних норм. Совістю ми називаємо моральне почуття, яке дозволяє визначати цінність власних вчинків. Совість перебуває в тісному зв'язку з тим, як людина переживає, оцінює свої вчинки. Чимало ситуацій, коли досить важко відрізнити добро від зла. Це буває особливо важко, коли йде переоцінка цінностей, переосмислення історичних подій. совість як внутрішній контролер дуже тісно пов'язана з суспільною свідомістю як зовнішнім моральним контролером. Але саме через маніпуляцію громадською думкою відкривається доступ до маніпуляції совістю особистості, особливо коли особистість є недостатньо самостійною.

Совість — феномен емоційний, вона проявляє себе через глибокі негативні переживання, самодокори, тривожність і стурбованість людини моральністю та гуманністю своєї поведінки. Як суддя всього нашого життя совість виступає через докори сумління — сором за здійснене, за те, що тільки хотів зробити, за ті наслідки, котрі могли б бути чи були. Це жаль, співчуття до потерпілого, образа за себе, сором за принижену гідність (свою чи чужу). Докори, муки совісті — це усвідомлення своєї провини, усвідомлення аморальності або «недостатньої» моральності здійсненого. Однак совісність не повинна ставати хворобою, мазохистською пристрастю, почуттям, що виникає без реальних підвалин для сумнівів у правильності того чи іншого вчинку.

У соромі ми безпосередньо розуміємо, як глибоко пов'язані з оточуючими, як важко нам почувати себе хоча б тимчасово невизнаними. Проте на відміну від почуття сорому, коли ми орієнтуємося на оцінку інших людей, совісна оцінка є самооцінкою, де основним орієнтиром є «абсолютна» людина, Бог для віруючих людей, людина в найповніших та найкращих її виявах. Со­ром підсилює самокритику і тимчасово викликає почуття без­силля. Особливо соромляться чужих, старших і вищестоячих. Це відбувається, напевно, тому, що всі три названі категорії людей, по-перше, виявляються високо значущими, а по-друге, між мною і ними існує дистанція, яку я не можу перебороти з власної волі.

Культурологи відзначають, що більшість відомих культур можна розділити на два види, культури прови­ни і культури сорому. До культур провини звичайно відносять західне суспільство, де акцент морального контролю перенесе­ний усередину людської сутності, а до культур сорому - східне суспільство, особливо давньосхідні цивілізації, наприклад, ки­тайську.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.16.210 (0.058 с.)