Культурологія як наука, її предмет та функції.

Розкрити сутність та зміст наступних культурологічних понять: артефакт, архетип, генезис культури, духовна культура, звичай, загальнолюдські культурні цінності, знак, знакова система, елітарна культура, культура, міф, масова культура, матеріальна культура, мова, мова культури, ритуал, синкретизм, соціокультурний світ, соціокультурна динаміка, типологія культури, традиція, традиціоналізм, традиційне суспільство, цінність, цивілізація.

Артефакт (лат. - штучно + зроблений) - процес або утворення, невластиві об'єктові у нормальному для нього стані, котрі виникають, зазвичай, під час його дослідження. Архетип (грец. - початок + образ) - прообраз, первісна форма, взірець. В аналітичній психології К.Юнга поняття архетипу співвідноситься з безсвідомою діяльністю людей.

Архетип ( грец. - початок + образ) - прообраз, первісна форма, взірець. В аналітичній психології К.Юнга поняття архетипу співвідноситься з безсвідомою діяльністю людей. Архетип - це вроджені психічні структури, котрі є результатом історичного розвитку людства. За К.Юнгом, архетипи слугують живильним грунтом творчо-продуктивної, у т.ч. і художньої уяви та фантазії; втілюються у сновидіннях, міфах, казках, виступають вихідним матеріалом для художньої літератури і мистецтва.

Культурогенез - процес зародження матеріальної і духовної культури людства, що відбувався у тісному зв'язку із становленням і розвитком знарядь праці та матеріально-технічною діяльністю, згідно із соціальними закономірностями.

Духовна культура — складова культури, що охоплює мистецтво та філософію.

Концепцію духовної культури підтримують перш за все діячі мистецтва та значна частина філософів, що наполягають на осібній та особливій ролі мистецтва та філософії та почасти заперечують проти включення науки (не кажучи вже про інженерію) до складу культури.

Елементами духовної культури є: звичаї, норми, цінності, знання, інформація, значення.

Зви́чай — це основна форма регулювання поводження, правила поведінки, які склалися внаслідок їх практичного застосування протягом тривалого часу серед людей і уособлювали собою підсумок історичного досвіду та зародки майбутнього.

Зви́чай — набір працездатних шаблонів поведінки, що дозволяють людям найкращим чином взаємодіяти один з одним.

Культурні цінності - результат оцінки пізнавальними суб'єктами (особистістю, групою, спільністю) об'єктивно існуючого соціокультурного світу.

Знак - матеріальний предмет (явище, подія), який виступає у якості представника певного іншого предмета, властивості чи відношення і використовується для придбання, збереження, переробки і передачі інформації (повідомлень, знань, образів). У семіотиці розрізняють три види знаків: знаки-копії, або „іконічні"(за принципом подоби: відбиток пальця, фотографія), знаки-індекси, або знаки-ознаки (у котрих фіксуються причинно-наслідкові відношення: "якщо...то...", наприклад, усі народні прикмети), знаки-символи, або нерозгорнуті знаки, у котрих присутній зміст, сенс, образ (наприклад, кількість куполів православної церкви, символіка кольору, жестів тощо).

Знаковими системами є природні (роз­мовні) мови (російська, українська, англійська та інші), а також різні штучні мови — мова математики, хімічна символіка.

До знакових систем відносяться різноманітні системи сиг­налізації, мови, образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, пра­вила етикету, релігійні символи і ритуали, геральдичні знаки та вза­галі багато предметів, які можуть служити засобами для відобра­ження якогось змісту.

Елітарна культура - форма культури, яка включає вишукане мистецтво, музику, літературу, і призначена для вищих прошарків населення.

Культура - історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, що втілюється у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створених ними матеріальних і духовних цінностях.

Міф (від грец. - переказ, оповідання) - один з видів усної народної творчості, характерний для часів первіснообщинного, рабовласницького та феодального ладу.

Масова культура - форма культури, витвори якої стандартизуються і розповсюджуються серед широких мас без участі регіональних, релігійних і класових субкультур.

Матеріальна культура (англ. Material culture) — сукупність усіх матеріальних цінностей створених певною культурою, її уречевлена складова. Оскільки для різних суспільств характерні різні культури то відповідно до рівня узагальнення розглядають матеріальну культуру людства, окремого народу чи окремого регіону.

Мова - система знаків, при допомозі котрих відбувається людське спілкування, мислення і самовираження. Це засіб пізнання світу, створення, збереження, переробки та передачі інформації. Сутністю мови є те, що вона розчленовує світ на дискретні поняття, тобто надає окремим елементам світу певні значення і в особливий спосіб їх класифікує.

Мовою культури в широкому сенсі цього поняття ми називаємо ті засоби, знаки, форми, символи, тексти, що дозволяють людям вступати в комунікативні зв'язки один з одним, орієнтуватися в просторі культури. Мова культури - це універсальна форма осмислення реальності, у яку "організуються всі знову виникаючі чи вже існуючі сприйняття, поняття, образи й інші подібного роду значеннєві конструкції

Ритуал - це вид обряду, який являє собою форму складної символічної поведінки, що історично склалася, впорядковану систему дій, яка покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людини певних соціальних відносин або процесів.

Синкретизм (грец. - поєднання, об'єднання) - злитість, нерозчленованість, що характеризує першопочатковий, нерозвинений стан чогось (наприклад, синкретизм первісного мистецтва, який характеризує нерозчленованість діяльності і мислення людини у первісній культурі).

Соціокультурним світом ми називаємо суспільство, характерною ознакою якого є особливий, специфічний для нього тип культури. Будь-який соціокультурний світ відрізняється не тільки своєрідністю культури, але й звичаями життя у ньому. Культура забезпечує цілісність соціокультурного світу, бо вона утворює загальне інформаційно-семіотичне середовище, у якому відбувається життєдіяльність її членів. Це середовище об'єднує їх і дає можливість взаємодіяти між собою.

Соціокультурна динаміка - зміни або модифікація рис культури у часі і просторі в результаті дії зовнішніх і внутрішніх сил. Характеризує трансформаційні процеси всередині культури й у взаємодіях культур, які специфічні цілісністю, закономірністю, спрямованістю і впорядкованістю провідних тенденцій. Для динаміки культури характерною є усталеність взаємодії компонентів, періодичність і стадіаль­ність, що відрізняє її від культурних змін як довільних трансформацій соціокультурного процесу. Динаміка культури є відображенням здатності складних соціальних організмів адаптуватись до мінливих зовнішніх і внутрішніх умов існування.

Типологія культури - учення про видові відмінності культур, основні типи світової культури. Типологія є одним із найважливіших засобів і прийомів теоретичного аналізу культури. Типологічний аналіз дає можливість виявити найбільш загальні і найбільш істотні характеристики, ознаки, сторони культури. Типологія виокремлює й поєднує культурні об’єкти на основі узагальненої ідеальної моделі.

Традиція - культурні норми і цінності, які люди приймають через їх минулу корисність, звички і які можуть бути передані іншим поколінням.

Традиціоналізм — доктрина яка твердить, що Бог дав первинне об'явлення людству, яке передається як традиція з покоління до покоління і ця традиція є остаточною основою знання та критерієм правди.

Традиціоналізм — світогляд і соціально-філософське напрямок, що відстоює збереження культурних, соціальних, історичних чи релігійних традицій. Тотальний традиціоналізм характерний для традиційного суспільства. Це філософсько-релігійне вчення, сформульоване видатним французьким мислителем Рене Геноном. Вчення традиціоналізму двояке і має негативну (заперечувальну) та позитивну (підтверджувальну) сторону. Негативна сторона полягає в фундаментальній і масштабній критиці сучасного світу в усіх його проявах, позитивна — в утвердженні думки

Традиційне суспільство (в Європі існувало приблизно до ХУ ст.) характеризується повільним суспільним розвитком, повільним розгортанням прогресивних змін, якщо їх порівняти з терміном життя окремої людини і навіть цілих поколінь. За умов традиційної цивілізації види діяльності людини, її засоби, цілі протягом століть існують як стійкі стереотипи. В культурі традиційних суспільств пріоритетними є традиції, норми, що зосереджують досвід попередніх поколінь. А інновації допустимі лише в межах сталих традицій. Класичними прикладами традиційних суспільств були Древня Індія, Древній Китай, Древній Єгипет, Древня Греція.

Цінності - найважливіші компоненти людської культури поруч із нормами і ідеалами. Це властивість певного предмета або явища задовольняти потреби, бажання, інтереси індивіда, групи людей, суспільства загалом. З допомогою цього поняття характеризується особистісний смисл для окремої людини і соціально-історичне значення для суспільства певних предметів і явищ дійсності.

Цивілізація (лат. civilis - громадянський, державний) - 1) форма існування істот, наділених розумом; 2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства; 3) ступінь розвитку матеріальної і духовної культури; 4) процес становлення громадянського суспільства; 5) відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні.

 

 

Функції культ-ії

Пізнавальна функція культурології вивчення і розуміння суті і ролі культури в житті суспільства

· Концептуально-описова функція

· Оцінювальна функція є здійсненням адекватної оцінки міри цілісного феномену культури, її типів, галузей, видів і форм.

Пояснювальна функція дає наукове пояснення особливостям культурних комплексів, явищ і подій, механізмам функціонування і інститутів культури.

· Світоглядно-ідеологічна функція запроваджує в життя певні суспільно-політичні ідеали.

· П овчальна функція.

Дослідницька

Прогностична

Програмно-орієнтовна

Важливість культурології як навчальної дисципліни полягає також у тому, що поряд з науковими проблемами акцентується увага на загальнокультурному розвитку особистості, потребі в самоосвіті, на формуванні уявлень про особливості професійної діяльності та її соціальних і екологічних наслідках.

 

Модернізм в культурі.

Стиль модрн за короткий термін7 захопив мистецтво всіх цивілізованих країн та залишив по собі помітний слід у кожній нац. К. Епоха модерну проіснувала недрвго: 20-30 років, але вплив модерну вна всі види мистецтва вражаючий. Появу стилю модерн пояснюють різними причинами.1)стомленість 19ст. Та загальним декадансом європейської к.(модерн має загальні риси втомленості та виснаженості. Ця втомленість проявляється в внутрішніх формальних властивостях: в системі лінійної ритміки, в зумісному орієнтуванні на уповільнене сприйняття) 2)демократизація суспільного життя наприкінці століття(поява в містах масового споживача, який хоче оволодіти вищими досягненнями мистецтва) 3)конфлікт між піднесеними ідеалами та буржуазною прозою життя, який назвичайно загострився наприкінці ст.(модерн шукав вирішення цього кунфлікту в зовн. Контактах між мистецтвом і життям з неминучим наголосом на утилітарно-прикладній, декоративній ф-ції творчості.) 4)

Прагнення деяких художників зробити побут людини красивим і стильним. Своєрідність стилю модерн багато в чому зумовила зацікавленість Сходом, що знов активізується в Європі наприк.19 ст. У цьому стилі поєдналися євр. Та сх. Традицції культури – романтизм, почуттєвість, тверда лінійно-структурна основа, площинна декоративність. Перші 3 риси успадковані з традицій Є, а остання – з Азії. Але навіть євр. Традиції набувають у євр. худ. орнаментального хар-ру. Відкриття другого принципу термодинаміки, який утверджує систему як таку, що забуває свої попередні стани і прагне до хаосу, до розсіювання енергії, заперечило космологічні уявлення про збільшення порядку в світі. Модерністська модель світу постулює ідеї хаосу, випадковості, змістової поліфонічності, плинності реального світу, непідвладного впорядкованості.

Дійсність, яка спонукає не довіряти зовнішній реальності, породжує некласичне бачення світу. У візуальних мистецтвах — відмову від прямої перспективи і зображальності. У музиці — відмову від ладу в тональності й визнання всіх ступенів звукоряду рівноправними. У прозі — безсюжетність, деструкцію всіх змістів, вільне асоціювання. У поезії — вільний вірш зі складнопобудованим різноряддям. У філософії — еклектичний плюралізм, відмову від систематичного мислення, від раціоналізму, зведення окремих проблем до рівня само­стійного філософського напряму: інструменталізм, феноменологія, структуралізм, лінгвістична філософія, герменевтика. У психології — психоаналіз з проникненням у недоступне простому спостереженню. У природничих науках — принципи відносності і додатковості, що дають можливість вченому обирати будь-яку систему аксіом. "Великий план" у фільмі Антоніоні "Блоу ап" і "розрізання ока" у фільмі Бунюеля "Андалузький пес" — різні образи однієї ситуації відмови від очевидного, заклику сприймати світ "внутрішнім оком".

Отже, модернізм моделює ірраціональну картину світу.

 

Постмодернізм в культурі.

Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм (з 1970-х років). Поворот від модернізму до постмодернізму пов'язується з епохальною заміною європоцентричності глобальною поліцентричністю, появою постколоніального світу. Критика з боку І.Пригожіна та його брюссельської школи класичної наукової картини як царини тотального детермінізму й каузуальності, а також квантово-релятивістського некласичного природознавства сприяє формуванню уявлень про постнекласичну науку як про вірогіднісну систему з низьким коефіцієнтом вірогідності, що відповідає сучасному образові світу як сукупності нелінійних процесів. Термодинаміка нерівноважних процесів, синергетична теорія диссипативних структур, якою обґрунтовується концепція виникнення порядку з динамічного хаосу як із потенціальної надскладної впорядкованості, вплинула на утвердження холістичного, цілісного мислення. Точки росту нового знання виникають лише на стиках наук. Поступово формується ідея цінності екологічної індустрії, людської якості науки. універсалізму з релігійним, культурним, екологічним екуменізмом.

Характерними рисами постмодернізму є деканонізація традиційних цінностей, деконструкція естетичного суб'єкта, стильовий синкретизм, інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів інформаційних технологій. У культурі постмодернізму поєднуються толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас — втрата ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична вторинність.

Реакцією постмодернізму на модерністську концепцію світу як хаосу стає освоєння цього хаосу, перетворення його на середовище існування людини. Якщо фундамент класичної традиції становили образність, ієрархія цінностей, суб'єктність, то постмодернізм спирається на зовнішню "зробленість", конструювання, антиієрархічність, об'єктність. Якщо ідеалом модернізму була свобода самовираження митця, то постмодерніст, упевнений у хаотичності навколишнього інформаційного світу, надає перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами. У постмодернізмі авангардистській установці на новизну протистоїть бажання опанувати досвід світової культури шляхом її іронічного цитування. Постмодернізм відверто стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову реальність (дійсність не виявляється, існують лише тексти).

Людина в античній культурі.

Термін "античний" (від латинського апііяичх - "давній") було введено італійськими діячами епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури. Історія античної культури розгля­дається наукою як історія формування, розквіту, подальшого розпа­ду та загибелі стародавніх суспільств, які у світовому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції.

Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою.

В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості — складається гуманістична традиція.

У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Лю­дина сприймається як частка космосу. Давньогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина - мікрокосм. Філософи мілетської школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу.

У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини. Давньогрецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей.

Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та морал­лю, а за природою.

Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей. Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

Платонівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платон вважав, що призначення людини - пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим ви­разом заздалегідь наданих абсолютних початків.

Отже, в епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї.

Розкрити і охарактеризувати сутність та зміст таких категорій та понять етики як, добро, зло, моральна відповідальність, свобода, моральний обов'язок, совість, сенс життя, справедливість, милосердя, дружба, любов, щастя, гідність, честь.

Добро-це основна моральна цінність; категорія добра часто пов’язують з категорією блага-ієрархічною сукупністю зовнішніх явищ та внутрішніхстанів,котрі оцінюються позитивно на тій підставі,що вони мають яку-небудь цінність,крім речей,що викликають приємні відчуття.

Зло-те,що протилежне благу;це те,що руйнує життя і благополуччя людини.Воно виражається через знищення,пригноблення,приниження.Зло деструктивне,воно веде до розпаду.

Відповідальність, зворотня сторона свободи, здатність передбачити наслідки кожного свого вчинку і запобігти можливому негативному ходу подій. Умовно поділяється на внутрішню (совість = вияв моральної самосвідомості особистості) та, зовнішню (у вигляді санкцій суспільства на дії особистості). Може виступати у формах позитивній (почуття значущості, певної влади над подіями, поважне ставлення людей), негативній (почуття бентежності, невпевненості у собі, страх „зіпсувати справу" недосконалістю своїх знань та вмінь)

Свобо́да — здатність людини чинити відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об'єктивної дійсності. Свобода - в найбільш загальному значенні, наявність можливості вибору, варіантів витоку подій. В етиці "свобода" пов'язана з наявною свободою волі людини. Свобода волі накладає на людину відповідальність і ставить в заслугу його слова та вчинки. Вчинок вважається моральним лише в тому випадку, коли здійснюється свободною волею, є свободним волевиявленням суб'єкта.

Моральний обов'язок - це прийняття людиною якої-небудь вимоги як свого обов'язку. Обов'язок виступає загальною суб'єктивною формою осягнення моральних цінностей. Кант, марксистська етика зв'язували обов'язок з не досконалістю людини і досконалістю моральної вимоги. Моральний досвід людства свідчить що для дійсно моральної людини обов'язок у міру більш глибокого осягнення добра. Моральний обов'язок - це "зворотній" бік; добра, існує нерозривний зв'язок між добром і обов'язком. Моральна свобода діалектична єдність моральної необхідності та суб’єктивної добровільності поведінки, здатність людини тримати владу над своїми вчинками.

Совість часто називають іншою стороною обов’язку, більш особистісним “внутрішнім голосом” моральної дії, внутрішнім регулятором моралі в цілому. Совість – це здатність до активного самопізнання, самооцінки особистісного відношення до оточуючого, до діючих в суспільстві моральних норм.

Виконуючи функцію внутрішнього регулятора совість діє:як спонука, спрямовуючи нас на дотримання моральних вимог, створюючи певну позитивну психологічну установку; як заборона, тобто зупиняючий фактор, наперед засуджуючи нас за припустимий (можливий) вибір, за поведінку, яка лише намічається; як корегуюча складова (корегує дії під час їх вчинення); як моральна оцінка наших вчинків, виказуючи відповідне моральне переживання. І

Сенс життя – (лат. Смисл, вважаю) -мета, основне призначення чого-небудь; поклик. Сенс життя - морально-світоглядне уявлення людини, згідно якому вона зіставляє себе І свої вчинки з найвищими цінностями, Ідеалом, виправдовується перед собою та іншими. Людина єдина істота, для якої власне існування є проблемою, яку вона має розв'язати. Основна причина виникнення цієї проблеми усвідомлення людиною своєї смертності, скінченності свого існування. Людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть. Перед обличчям смерті людина намагається максимально використати відведений їй час, наповнити життя сенсом. Прагнення здійснити сенс життя є основним мотивом людської поведінки, який є рушійною силою розвитку особистості.

У розумінні проблеми сенсу життя сформувалися 2 точки зору: 1 полягає в турботі людини лише про себе, своє благополуччя. 2 полягає в служінні певній ідеї тощо, не обмежується існуванням індивіда.

Сенс життя слід шукати між границями егоїзму і догматичним альтруїзмом. Людина знає про існування смерті, але водночас вона прагне безсмертя, вони розглядаються в органічній єдності (віра в безсмертність душі, сторичне безсмертя, увічнення у творіннях культури). У 20 ст. смерть розглядається в нових аспектах:

1. клонувапня людей (відтворення генетичногод війника людини); 2. проблема „евтаназії" (чи можна людині, що граждае від болю, допомогти піти з життя? Чиє це право - людини, чи лікаря?)

Справедливість-категорія,що використовується для позначення належн. в стосунках між людьми та в діяльності соціальних інститутів.Також позит.мор. якість,яка виступає внутрішніи критерієм соціальної справедливості.

Милосердя - діяльне прагнення допомоги кожному, хто має в тому "потребу". Діяльно допомагати іншому, бути й залишатися собою - в цьому складність і сенс милосердя, хоч би до якої істоти воно не було звернене. Це можна застосувати до суспільства в цілому: спільнота, яка перестає бути милосердною до своїх неїжджених членів, завдає шкоди, насамперед сама собі, зраджує власну духовність. Здатність до милосердя - істотний прояв морального здоров’я суспільства, як і кожної окремої особистості.

Д ружба — відносини між людьми, засновані на довірі, взаємних симпатіях, загальних інтересах і захопленнях, кохання без статевих відносин, найвище почуття, що його може відчувати людина. Для появи і підтримки дружби необхідно, щоб людям було приємно спілкуватися один з одним. Дружба передбачає своєрідну любов та відсутість сексуальних стосунків. Справжня дружба об'єднує тільки тих людей, які здатні пробачити і зрозуміти недоліки інших. Дружба - невід'ємна частинка життя кожної людини. Як сказав Бенджамін Франклін: «Брат може не бути другом, але друг - завжди брат».

Любов — 1. Почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; кохання (у 1 знач.). // перен. Той, кого люблять (у 2 знач.). // Стосунки між чоловіком і жінкою, викликані сердечною прихильністю. // розм. Інтимні стосунки з особою іншої статі. 2. Почуття глибокої сердечної прихильності до кого-, чого-небудь. // Глибока повага, шанобливе ставлення до людини. // Глибока приязнь, викликана родинними зв'язками. // перен. 3. до чого. Інтерес до чого-небудь. // Внутрішній, духовний потяг до чого-небудь. // Пристрасть до чого-небудь.[1]

* У стародавній міфології і поезії — космічна сила, подібна до сили тяжіння.

* У Платона і в платонізмі любов — ерос — спонукальна сила духовного сходження.

Щастя-це особливий психологічний стан пержив. людиню повноти буття,що супроводжується почуттям глибокого морального задоволення.

Гідність - особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні самостійності та моральної рівності з іншими людьми, ставлення до людини інших людей, у якому визначається її безумовна цінність. Повага до людської гідності в кожній людині має бути без розрізнення особи, перед усім за те що вона -людина, а вже потім за її особисті чесноти. Це має бути кредитом, наданим людині для самореалізації: вона ще нічого доброго не зробила, а ЇЇ вже поважають зважаючи на ЇЇ гідність. Гідність можна вважати родовою, граничною абстрактною властивістю індивіда. Монтеск'є стверджував, що окремі пороки виникають від відсутності в людині самоповаги. Гідність як абстрактна властивість конкретизується в процесі становлення людини як особистості, реалізуючись у її конкретних моральних чеснотах. Гідність як визначення чеснот заробляється, заслуговується, але може і втрачатися.

Честь — поняття моральної свідомості й категорія етики, що включає в себе моменти усвідомлення індивідом свого суспільного значення й визнання цього значення з боку суспільства.

По своєму змісту й природі відображеного в ній морального відношення поняття честі аналогічно поняттю гідності. Будучи формою прояву відносини індивіда до самого себе й суспільства до індивіда, честь, як і гідність, відповідним чином регулює поведінку людини й ставлення до нього з боку оточуючих. Але на відміну від поняття гідності поняття честі ґрунтується не на принципі рівності всіх людей у моральному відношенні, а на їхній диференційованій оцінці (залежно від соціального стану особистості, релігійної, расової, національної, класової, професійної й колективної належності або репутації).

Соціальні функції моралі.

Для розуміння сутності моралі не останню роль відіграють ті функції, які вона виконує. У процесі становлення моралі, її відокремлення у відносно самостійну сферу культури встановився певний ряд функцій, притаманний для неї в наш час.

Вихідною вважають оцінювальну функцію. Але вона є характерною не тільки для моралі, а й для мистецтва, релігії, права, ПОЛІТИКИ ТОЩО, У чому Ж специфіка оцінювальної функції моралі?

Передусім, оцінка здійснюється через призму особливих понять моральної свідомості: добро і зло, справедливість, обов'язок, совість тощо, В моральній свідомості наявне зіставляється з належним. Моральні функції мають універсальний характер і поширюються практично на всі дії людини. Цього не можна сказати про право (наприклад, чи можна з позиції уголовного кодексу засудити безтактність, грубість, неповагу?). Саме так не завжди доречні політичні оцінки. Певні обмеження існують лише там, де вчинки здійснюються під тиском, загрозою, під впливом будь-якого афекту (страх, ревнощі). Нарешті, необхідно відзначити, що моральна оцінка спирається на моральні переконання індивіда і авторитет громадської думки.

2. Пізнавальна функція. Вона не має такого значення, як оцінювальна, але тісно з нею переплітається. Зокрема, коли індивід оцінює вчинки інших або свої власні, він неминуче отримує певне уявлення про внутрішній світ як свій власний, так і інших людей. Коли мораль дає оцінку моральному стану суспільства, вона відкриває нам, в якій мірі дії держави відповідають вищим загальним цінностям. Крім того, треба мати на увазі, що моральні якості є необхідною умовою будь-якого пізнання. Учений, що страждає на необ'єктивність, схильність до обману, до надмірної заздрості, може викривити результати досліду.

Певна річ, необхідно пам'ятати, що пізнавальна функція моралі здійснюється інакше, ніж пізнання в науці. Моральне пізнання спирається на почуття, віру, інтуїцію; в науковому домінує розум.

3. Світоглядна функція. Як ми вже зазначали, мораль не може бути зведена до простих норм. Вона має обґрунтовувати, «виправдовувати» ці норми, вказувати, в ім'я чого вони повинні виконуватись, тобто моральна свідомість неминуче виходить на вищі цінності, на сенсожиттєві питання. Але для вирішення цих питань дуже важливо визначити місце людини у світі. А останнє неможливо без уявлення про світ у цілому. С. М. Булгаков зазначав, що людина для того щоб зрозуміти саму себе, повинна знати, «що ж являє собою наш світ у цілому, яка його субстанція, чи є в ньому будь-який сенс і розумна мета, чи мають будь-яку ціну наше життя і наші діяння, якою є природа добра і зла тощо».

Уявлення про світ у цілому (світогляд) неможливо скласти тільки з висновків науки. Наукова картина світу і світогляд — це зовсім не одне й те саме. Світогляд формується не тільки на засадах знань, а й охоплює складну гаму почуттів, являє собою своєрідний образ світу. У моральній свідомості (перш за все у моральній філософії) формується СВІТОГЛЯД через призму спеціальних понять Світ розгадаєш добрим або злим, упорядкованим або хаотичним тощо. Від характеру уявлення світу зжить вирішення питань про сенс життя і щастя людини, розуміння природи добра і зла, справедливості тощо.

4. Виховна функція - одна з найважливіших функцій моралі.Без процессу виховання - безперервного, інтенсивного і цілеспрямованого — неможливе існування суспільства, неможливе й становлення окремої особистості. І стрижнем цього процесу є виховання моральне, бо саме воно формує базові якості людини, залучає до вічних, глибинних людських цінностей. Мораль привчає людину дотримуватися правил поведінки, виховує здатність керуватися ідеалами добра, істини, прекрасного, вічного, обирати відповідну лінію поведінки, самовдосконалюватися, тобто формує певний тип особистості з її загальною і моральною культурою. Моральні погляди на мету, сенс життя, розуміння людського обов'язку, відповідальність перед іншими людьми, оволодіння моральною культурою спілкування, почуття гідності, честі формуються і викристалізовуються у процесі виховання та діяльності, тобто соціалізації.

5. Функція гармонізації людських і суспільних відносин.

У сучасному суспільстві, особливо диференційованому, у різних соціальних груп (етнічних, професійних, територіальних), політичних угруповань, різних громадських об'єднань, особистостей, що до них належать, існують власні інтереси, які не тільки сходяться чи розходяться, а й нерідко бувають протилежними, непримиримими, що призводять до суперечностей у соціальній практиці, аж до антагоністичних. Мораль разом з іншими формами духовного життя і соціальними інститутами через свої цінності, механізми знаходить шляхи примирення, залагодження, зняття суперечностей заради єдності, цілісності суспільства відповідно до ідеалів добра, справедливості, гуманізму.

6. Регулятивна функція є своєрідним синтезом усіх інших, бо завдання моралі в першу чергу полягає у спрямуванні помислів і дій окремої людини. Але, як відомо, регулює поведінку індивіда не тільки мораль, але і право, релігія, мистецтво, політична свідомість тощо. Однак саме мораль надає людині найбільш важливі, глибинні орієнтири, саме моральні цінності виявляються центром усього духовного світу особистості і впливають на її політичні позиції, на ставлення до існуючого права (правосвідомість), на оцінку тих чи інших релігійних учень або витворів мистецтва.

Специфіка регулятивної функції полягає у такому. По-перше мораль регулює практично усі сфери життєдіяльності людини (чого не можна сказати про право, економічну свідомість, політику). По-друге, мораль ставить людині максимальні вимоги, вимагає від неї «рівняння» на моральний ідеал, який сам по собі є недосяжним, По-третє, регулятивна функція моралі здійснюється, спираючись на авторитет суспільної думки і на моральні переконання (передусім — совість) людини.

Виокремлення соціальних функцій моралі є дещо умовним.У реальному житті вони злиті, нерозривні, доповнюють одна одну, діють у єдності. Мораль одночасно і орієнтує, і регулює, і оцінює, і виховує людину. У цілісності функціонування виявляється унікальність її впливу на життя людини, спільноти, суспільства.

Моральнісні смисли любові.

Любов вважається найпривабливішою моральною си­лою, однією з найважливіших життєвих цінностей, найглибшим та емоційно насиченим відношенням між людьми. Парадокс лю­бові полягає в тому, що одночасно вона — найпоширеніше, прак­тично всім відоме почуття та, разом з тим, загадкове, таємниче, • яке не піддається раціональному тлумаченню.

Любов має багатоманітні форми та способи прояву та належить. до наддинамічної рефлексії почуттів і відношень. Любов постій­но розвивається, змінюючи свою силу, спрямованість та форму існування. Непра-вильним є твердження, що любов — це ставлен--,-ня лише до конкретної людини, до об'єкта любові. Любов — це форма ставлення до світу в цілому.