Світ і людина в християнському типі культури.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Світ і людина в християнському типі культури.



Картина світу, що склалася на той час, цілком визначала менталітет віруючих селян і громадян, грунтувалася головним чином на образах і тлумаченнях Біблії. Дослідники відзначали, що в Середньовіччі вихідним пунктом пояснення світу було повне протиставлення Бога й природи, Неба й Землі, душі й тіла.

Середньовічний європеєць був, безумовно, глибоко релігійною людиною. У його свідомості світ бачився як своєрідна арена протиборства сил небесних і пекельних, добра і зла. При цьому свідомість людей була глибоко магічною, усі були абсолютно впевнені в можливості чудес і сприймали все, про що повідомляла Біблія, буквально.

В загальному плані світ бачився тоді відповідно до деякої ієрархічної логіки, як симетрична схема, що нагадувала дві піраміди зі складними підставами. Вершина однієї з них, верхньої – Бог. Нижче йдуть яруси чи рівні священних персонажів: спочатку Апостоли, найбільш наближені до Бога, потім фігури, що поступово віддаляються від Бога й наближуються до земного рівня – архангели, ангели й тому подібні небесні істоти.

На якомусь рівні в цю ієрархію включаються люди: спочатку папа та кардинали, потім клірики більш низьких рівнів, нижче них прості люди. Потім далі від Бога й ближче до землі розташовуються тварини. Потім рослини і потім – сама земля, вже повністю нежива.

Далі йде наче дзеркальне відображення верхньої, земної ієрархії, але знову в іншому вимірі й зі знаком «мінус», в світі наче підземному, з нарощенням зла і наближенням до Сатани. Він розташований на вершині цієї другої, хтонічної піраміди, виступаючи симетрично Богу, наче повторюючи його з протилежним знаком. Якщо Бог – уособлення Добра й Любові, то Сатана – його протилежність, втілення Зла й Ненависті.

Спробуємо виділити принципові ідеї християнського світогляду, загальні для всіх його епох і напрямів. Ці ідеї лягли в основу середньовічної філософії. Тільки осягнувши їх, можна зрозуміти суть концепцій людини, світу й Бога в середньовічних мислителів.

1. Ідея троїстого Бога як Творця, Спасителя й Святого Духа.

Бог у християнстві є творцем усього існуючого, його «небесним Отцем». Бог-Отець послідовно створив неживий і живий світ і завершив своє творіння людиною. Людина створена за образом і подобою Божества, відпадає від Бога через первородний гріх. Христос виступає Сином Божим і водночас «Сином Людським», поєднуючи в собі божественну й людську природу. Зв’язок між Богом-Отцем і Богом-Сином, а також між ними та людством – це святий Дух.

2. Ідея свободи вибору Добра або Зла.

Людина в християнстві має свободу вибору між добром і злом, божественним і диявольським. Світ, згідно з християнством, розділений на три царства: Божественне (рай), земне й диявольське (пекло). Вільний вибір людини, який вона робить у земному царстві, приводить її, зрештою, або до Бога, або до диявола. Проте на відміну від такого вчення, як маніхейство, що говорить про рівнозначність Добра й зла та їхньої вічної боротьби, у християнстві домінує думка про абсолютність Добра й відносність зла.

3. Ідея посмертної віддяки та божественного милосердя.

Християнство походить з ідеї особистісного безсмертя людини: після смерті тіла людина одержує віддяку за доброчесність і гріхи й потрапляє або в рай, або в пекло. Але тут ідея віддяки доповнюється ідеєю божественного милосердя та прощення.

Найяскравіше вираження ідея божественного прощення знайшла в акті розп’яття та воскресіння Христа, який звільнив людство від первородного гріха.

У християнстві істотну роль відіграють ідея та практика покаяння – таке надскладне перетворення почуттів, у результаті якого людина, її свідомість відкриваються Божеству, відчуваючи очищення (катарсис).

Ідея прощення гріха в людини, яка покаялася, – істотна риса християнства. Прощення є містком, що з’єднує Бога й людину. Людина милосердна, тобто та, яка прощає ближнього, наближається до Христа. З цим пов’язаний глибинний принцип християнства – непротивлення злу насильством.

4. Ідея апокаліптичного завершення людської історії.

Слово «апокаліпсис» – грецького походження і означає «одкровення». Воно ввійшло до християнської культури завдяки включенню до Біблії «Одкровення Іоанна Богослова», у якому Іоанн описує видіння або картини кінця історії та початку нової історії.

Образом історії людини й людства для християнства є не коло, коловорот, а лінія, лінійний потік, що має свій початок і кінець, який є новим початком – переходом історії до метаісторичного буття.


Світ і людина в даосько-конфуціанському типі культури.

Релігійно-філософські системи Китаю, що склалися в 6-5 ст. до н.е. були взаємопов'язані і містили елементи традиції та іновацій. Єдністю цих систем є ідеал досконалої людини, передумови і засади досконалого порядку, гармонія взаємовідносин, повага до себе, старших та інших; допомога ближньому. Водночас основним принципом Конфуціанства була - традиція. Конфуцій супротивник новації, вважав необхідним та можливим зміну характеру людини, при цьому вона має бути задоволена своїм становищем і не прагнути кращого. Відстоював патріархальні традиції та непорушність соціальних підвалин.

Конфуціанству перечив інший напрям Даосизм. Основним принципом Даосизму була – іновація. Це вчення було було пов'язане з розвитком науки та техніки. Пізнати вчення Великого Дао - це пізнати Закон і абсолют. Йому притаманні натуралізм, елементи матеріалізму, та діалектики. Запозичив багато ритуалів та елементів культу з буддизму ( став церковним з духовенством). Традиція і інновація Китаю діалектично взаємопов 'язані категорії, що визначають процес творення нового. Традиція – індивідуальність цивілізації, а. новація необхідна для розвитку цивілізації, традиція (лат., передача) - істор .успадкування естетичних здобутків попередніх епох, оживотворяє наступне оновлення культури і мистецтва. Інновація - це відкриття не знаних досі явищ, і новизна форм і проблем, збагачення новими ідеями і методами.

 

Людина в античній культурі.

Термін "античний" (від латинського апііяичх - "давній") було введено італійськими діячами епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури. Історія античної культури розгля­дається наукою як історія формування, розквіту, подальшого розпа­ду та загибелі стародавніх суспільств, які у світовому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції.

Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою.

В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості — складається гуманістична традиція.

У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Лю­дина сприймається як частка космосу. Давньогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина - мікрокосм. Філософи мілетської школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу.

У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини. Давньогрецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей.

Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та морал­лю, а за природою.

Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей. Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

Платонівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платон вважав, що призначення людини - пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим ви­разом заздалегідь наданих абсолютних початків.

Отже, в епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.178.91 (0.008 с.)