Марксистська філософія як подолання гносеологізму через категорію практики

Марксизм є однією з найвпливовіших філософських течій XIX—XX сторіч. Через захоплення марксизмом пройшли такі всесвітньо відомі філософи сучасності як Микола Бердяев і Еріх Фромм, Герберт Маркузе і Теодор Адорно, Франсуа Жан Ліотар і Юрген Хабермас,

У сучасному суспільстві поняття марксизму вживається в різних контекстах. Це пов'язано насамперед Із тим, що в процесі свого розвитку марксизм пройшов кілька етапів.

1. Насамперед, марксизм — це вчення Маркса і Енгельса, що сформувалося за їхнього життя. Цей марксизм можна назвати одвічним марксизмом (класичним — у найширшому смислі цього слова).

2. На початку XX ст. марксизм перетворився на марксизм-летнізм — ідеологію побудови комуністичного суспільства в ряді країн світу.

3. Нарешті, протягом XX ст. марксизм трансформувався в різноманітні неомарксистські течії — як на територіях країн з панівною марксистсько-ленінською ідеологією, так і за їхніми межами.

3. Соціоцвнтрична парадигма людини: марксизм 169

 

Звернемося до першоджерел цього складного і суперечливого явища.

Філософське вчення Карла Маркса (1818 1883рр.) і Фрідріха Енгельса (1820—1895 pp.), які написали ряд фундаментальних праць спільно, безпосередньо межує з філософією Гегеля і Фейєрбаха. Однак і вчення Гегеля, незважаючи на його діяльно-історичний характер, і вчення Фейербаха, звернене до конкретної людини, звинувачуються в споглядальності.

"Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його", -пише Маркс у знаменитих "Тезах про Фейербаха". При цьому йдеться саме про матеріальне перетворення світу — практику або предметно-практичну діяльність.

Маркс і Енгельс висувають категорію практики як основну категорію своєї філософії. Тут проявляється принциповий матеріалізм Маркса і Енгельса в розумінні людини і суспільства — бо практика є "матеріальна діяльність, від якої залежить будь-яка інша діяльність: розумова, політична, релігійна і т.д."⁷.

Практика в марксизмі виступає тим суспільним буттям, від якого залежить і яке відображає суспільна свідомість — у вигляді різних форм духовної і духовно-практичної діяльності. При цьому марксизм, долаючи споглядальний характер попередньої філософії, сам, як філософія, приходить до неменшої споглядальності — духовна, в тому числі й філософська діяльність (що розуміється як якась "надбудова" над практичною діяльністю, що виступає "базисом") є лише відносно активною; вона покликана лише пізнавати зміни у матеріальному житті, підкоряючись їхньому тиску. Перетворення практики філософією у марксизмі є, врешті-решт, лише перетворення філософи практикою.

У цьому глибинна суперечність марксистської філософії: внутрішньому активізмові цієї філософії, що прагне стати ідеологією, протистоїть вчення про суспільну свідомість як відображення матеріальної практики. Суспільній свідомості і філософії як її елементу

⁷ Маркс К, Энгельс Φ. Избр. соч. — Т. 2. — С. 65.
170 Лекція 9, Атеїстичне подолання гносеологізму

 

надається лише відносна свобода — це свобода пізнання й інтерпретації,

На практиці ж філософія марксизму неминуче трансформується в політичну ідеологію (і перестає бути філософією), яка за допомогою державної машини намагається вольовим поривом переробити недосконалу людину і її світ.

Матеріалістичне розуміння історії

Матеріалізм марксизму в розумінні суспільних явищ дає змогу прийти до досить стрункої періодизації історії. У марксизмі виділяють п'ять суспільно-економічних формацій:

Первіснообщинну.

Рабовласницьку.

Феодальну.

Капіталістичну.

Комуністичну.

Всі ці формації виділяють стосовно певних способів виробництва матеріальних благ— єдності продуктивних сил і виробничих відносин. Продуктивні сили, що складають спосіб виробництва, і виробничі відносини можуть перебувати у відносній гармонії, але рано чи пізно продуктивні сили змінюються, і між ними і старими виробничими відносинами з'являється невідповідність, яка наростає і перетворюється у суперечність. Розв'язанням такої суперечності стає соціальна революція,

Соціальна революція є способом переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Щоразу в результаті цього з'являлося нове експлуататорське суспільство, в якому меншість користується результатами діяльності більшості. Однак та соціальна революція, що визріває в надрах капіталістичного суспільства, повинна, на думку Маркса, привести до подолання експлуататорського суспільства взагалі. Відповідно до марксизму, це буде перехід від передісторії людства до дійсної історії, що називатиметься комуністичною формацією або комунізмом. Цей перехід є вищим проявом соціальної практики, тотожністю суспільної свідомості і суспільного буття,

3. Соціоцонтричнв парадигме людини: марксизм 171

 

Але юс Маркс прийшов до ідеї комунізму? Для того щоб зрозуміти це, необхідно осягнути первісну категорію марксизму — відчуження людини.

§111. Категорія відчуження людини як начало і таємниця філософії марксизму

Можна з повною впевненістю сказати — Маркс прийшов до категорії практики й ідеї комунізму через категорію відчуження людини. По суті, саме з цієї категорії виростає вся філософія марксизму. У праці "Економічно-філософські рукописи 1844 року" (глава "Відчужена праця") Маркс виділяє такі аспекти відчуження людини: відчуження людини від продукту праці; відчуження людини від процесу праці; відчуження людини від Π сутності як духовної життєдіяльності;

ВІДЧуженНЯ ЛЮДИНИ ВІД Природи; ВІДЧужеННЯ ЛЮДИНІ;

від роду; відчуження людини від людини. Розглянемо детальніше позицію Маркса.

1. Відчуження людини від продукту своєї праці. Маркс пише: "Предмет, вироблений працею, її продукт, протистоїть праці як якась стороння істота... Продукт праці є праця, закріплена в якомусь предметі... опредмечування праці... Опредмечування виступає як втрата предмета і закабаления предметом, освоєння предмета — як відчуження, як самовідчуження" ⁸.

2. Відчуження людини від процесу праці. За Марксом, праця робітника не є вільна діяльність, це діяльність, породжена примусом і самопримусом. Праця робітника — це лише "засіб для задоволення інших потреб... Відчуження від праці ясно позначається в тому, що як тільки припиняється фізичний або інший примус до праці, від праці тікають, як від чуми"⁹.

Процес праці, за Марксом, стає джерелом глибоких страждань: "Зовнішня праця, в процесі якої лю-

⁸ Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 г. // Из ранних произведений. — Μ., 1956. — С. 560—561.

⁹ Там само. — С. 563.

172 Лекція 9. Атеїстичне подолання гносеолоіізму

 

дина себе відчужує, є принесення себе у жертву, самокатування" ¹⁰.

Все це призводить до надзвичайного перекручення людської сутності. "Людина почуває себе вільно діючою тільки при виконанні своїх тваринних функцій — під час їжі, коли п'є, під час статевих відносин, у кращому випадку, перебуваючи в себе дома, прикрашаючи себе і т.д., — а в своїх людських функціях вона почуває себе лише твариною. Те, що властиве тварині, стає властивим людині, а людське перетворюється на те, що властиве тварині" ^и.

3. Відчуження людини від її сутності як духовної життєдіяльності. Перебуваючи у безперервному відчуженні від процесу праці і перетворюючи його на засіб для реалізації виключно тваринних потреб, людина відчужується від своєї сутності як вільної творчої діяльності, істинно людської життєдіяльності. Людина "перетворює... свою сутність лише як засіб для підтримки свого існування" ¹².

4. Відчуження людини від природи. У процесі відчуженої праці людина все більше перетворює природу на засіб досягнення своїх бездушних цілей. У результаті природа втрачає для людини свою цілісність, виступаючи сукупністю речей, які потрібно обробити. Це теж призводить до деградації людини, тому що "фізичне і духовне життя людини нерозривно пов'язані з природою" ^І3.

5. Відчуження людини від роду. Для Маркса це відчуження має подвійний характер. У ньому виражається, по-перше, відчуження людини від суспільства, що стає для неї нерідною масою людей і пригнічуючою системою соціальних інститутів. По-друге, відчуження від роду трактується як відчуження від родової сутності, яка є, на думку Маркса, єдністю природного і духовно-діяльного начал у людині. "Родова сутність людини — як природа, так і

¹⁰ Там само.

¹¹ Там само. — С. 564.

¹² Там само. — С. 566.

¹³ Там само. - С. 565.

3. Соціоцвнгричнв парадигма людини: марксизм 173

 

її духовний родовий набуток — перетворюється нз чужу для нього сутність" ¹⁴, — пише Маркс.

б. Відчуження людини від людини. Цей аспект відчуження завершує, за Марксом, попередні і є їхнім закономірним результатом: "Безпосереднім наслідком того, що людина відчужена від продукту своєї праці від своєї життєдіяльності, від своєї родової сутності, є відчуження людини від людини" ¹⁵.

Озирнувшись на життя оточуючого суспільства, навряд чи можна заперечувати існування всіх цих аспектів відчуження людини. Ніхто, мабуть, не буде сперечатися і з тим, що відчуження є зло і його треба подолати. Комунізм для Маркса і є тим суспільством, у якому долається відчуження людини.

Але з чого починати це подолання? Яка з форм відчуження є причиною й основою інших?

Для Маркса такою основою є передусім відчуження людини від продукту праці, зумовлене приватною власністю на засоби виробництва. Звідси витікає закономірний висновок: ліквідація приватної власності на засоби виробництва повинна відкрити шлях до подолання всіх аспектів відчуження людини.

Ця ідея надихала не одне покоління мислителів ї політиків. Проте практика побудови суспільства з ліквідованою приватною власністю показала неправомірність такого припущення. Відчуження людини не тільки не зникло, а й зросло. 1 справа, напевно, не лише в помилках і деформаціях, що сталися в ході впровадження марксистських ідей у соціальну реальність.

Проблема набагато глибша. 1 вона приводить нас до питання: Чи не є відчуження людини від духовної життєдіяльності центральною ланкою в ланцюзі відчуження? Ми залишимо це питання відкритим. Зараз же спробуємо розібратися з подальшими трансформаціями марксистських ідей.

¹⁴ Там само. — С. 567. ^и Там само.

174 Лекція 9. Атеїстичне подолання гносеологізму

 

§ 112. Метаморфози марксизму: філософія, ідеологія, практика

Мислителями, які ввели марксизм у духовний та Ідеологічний обіг XX ст., були, насамперед, Г. В. Плеханов (1856—1918 pp.) і В. І. Ленін (1870—1924 pp.).

Плеханов був популяризатором ідей Маркса і Енгельса, переважно розробляв часткові проблеми матеріалістичного розуміння становлення людини і культури ("До питання про розвиток моністичного погляду на історію", "Листи без адреси", "До питань про роль особистості в історії"). Для позиції Плеханова характерне з'єднання ідеї активної ролі духовної "надбудови" ("Економіка... майже завжди... тріумфує через посередництво відомих політичних установ") із соціоцентризмом і деперсоналізмом марксизму. В результаті роль особистісного начала в історії практично зводиться нанівець, розчиняючись у безособовій активності народу і нації.

Ленін у роботах "Філософські зошити" та "Матеріалізм і емпіріокритицизм" робить свій внесок у трансформацію марксистської філософії стосовно до реалій початку XX ст. Однак його особистість дістала всесвітню відомість завдяки іншому — послідовному перетворенню марксизму з філософії в ідеологію побудови комуністичного суспільства, яку Ленін доповнив ідеєю про першу фазу комунізму — соціалізм — і вченням про можливість побудови комунізму в окремо взятій країні.

З іменем Леніна пов'язаний марксизм-ленінізм — "єдино правильний" світогляд і "державна філософія" цілого ряду соціалістичних країн, в яких Ленін сприймався не як філософ, а як вождь і майже релігійний лідер. Ленін наповнив марксистську ідеологію жвавістю і своєрідною творчою енергією, що дало їй змогу впливати на свідомість і серця кількох поколінь людей. Проте згодом ця ідеологія все більше вироджується, стаючи знаряддям боротьби правлячих кланів проти інакомислячих і способом утвердження своєї влади.

3. Соціоцонгричнв парадигма людини: марксизм 175

 

Ленін, без сумніву, є винятковою людиною. Геніальний ідеолог і політик, він був піднесений російською історією в її критичний момент і спрямував цю історію в досить трагічному напрямі. Образ і міф Леніна, його життя і його боротьба — наочне спростування ортодоксального марксистського розуміння ролі особистості в історії. Залишається лише додати, що поява Леніна була багато в чому запрограмована всією логікою розвитку марксизму в XX ст., який, прагнучи вийти за межі філософії у практику, уособив у Леніні образ Вождя і Рятівника. Того Вождя і Рятівника, який взяв на себе і дивним чином спотворив риси Христа...

Марксизм у цілому близький до християнства. Це своєрідне атеїстичне християнство, в якому ідея Царства Божого на землі замінена ідеєю комунізму — тим же царством, але без Бога і безсмертя душі.

Особливо яскраво зв'язок комунізму з християнством проявився в Росії, де соціалістична революція 1917 p., знищуючи православ'я, вбирала і перекручувала його моральні ідеали.

Не можна не погодитися з Бердяєвим, який пише: "Ненависть російських комуністів до християнства містить в собі суперечність, якої не можуть помітити ті, чия свідомість пригнічена комуністичною доктриною. Кращий тип комуніста, тобто людини, цілком захопленої служінням ідеї, здатної на величезні жертви і на безкорисливий ентузіазм, можливий тільки внаслідок християнського виховання людських душ, внаслідок переробки натуральної людини християнським духом. Результати цього християнського і надземного залишаються і тоді, коли у своїй свідомості люди відмовилися від християнства і навіть стали його ворогами" ¹⁶.

ί багато в чому провина за руйнування християнства, що привело згодом і до саморуйнування російського комунізму, на думку Бердяева, лежить на особистості Леніна, тому що "Ленін дуже огрубив ідею Маркса

¹⁶ Бердяев Η. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1990. - С. 138-139.

176 Лекція О. Атеїстичне подолання гносеологізму

 

про релігію, як потім ленінці огрубили ідеї самого Леніна. Ленін був майже генієм грубості — такий його стиль. Для Маркса проблема релігії була насамперед проблемою зміни свідомості... Для Леніна проблема релігії є майже виключно проблема революційної боротьби... Ленін закликав до "штурму неба". Але в богоборстві Леніна немає глибини, немає глибинних мотивів Фейербаха або Нідше, немає того, що розкривалося в Достоєвського, немає внутрішньої драми" ¹⁷.

Говорячи про феномен неомарксизму, варто сказати, що він проявився майже в усіх країнах Заходу, Піц неомарксизмом можна розуміти спробу застосування методу Маркса для трансформації положень його системи.

Найбільш відомим і впливовим явищем неомарксизму стала так звана франкфуртська школа. Серед її провідних представників можна назвати М. Хоркхаймера (1895—1973 pp.), Г. Маркузе (1898-1979 pp.), Е. Фромма (1900-1980 pp.), Г. Адорно (1903-1969 pp.), Ю, Хабермаса (1929 р.). Представники франкфуртської школи звернулися до ідей раннього Маркса з його концепцією відчуження людини і, поєднавши цю концепцію з елементами вчення Фрейда, піддати критиці як сучасне буржуазне суспільство, так і країни, що "будували комунізм".