Аристотель: повернення в'язня в Печеру

Свою філософську діяльність Аристотель (384— 322 pp. до н. е.) починає з того, що розмежовується з платонівським вченням про ідеї. Ідеї, згідно з Аристотелем, існують не в потойбічному світі, а є началами матеріального світу. Якщо Платон розглядає матерію

2. Класичне антична філософія (зріла класика) 45

 

як зло і джерело страждання, то для Аристотеля вона є чимось нейтральним, тим, що може прийняти будь-яку форму і органічно вмістити в собі духовне начало.

Саме тому для Аристотеля закономірним є виділення рослинної, тваринної і розумної душі. Розумна душа характерна тільки для людини і лише вона зливається після смерті тіла зі світовим розумом. Але у своєму земному житті людина містить у собі і два перших види душі. Звідси зрозуміло, чому Аристотель називає людину розумною твариною.

Аристотель пов'язує розумну душу зі спроможністю до логічного мислення і висловлення суджень. "Призначення людини — діяльність душі, узгоджена із судженням... — пише він і додає: — Справа людини —... життя, а життя — це діяльність душі і вчинки при участі судження, справа ж добропорядної людини — чинити добре і прекрасне в моральному смислі..." ⁷.

На відміну від Платона, який бачить призначення людини в досягненні потойбічного блага, Аристотель закликає задовольнятися розумно улаштованим повсякденним життям. Лише після смерті людина може злитися із всесвітнім розумом. Але і цей розум іманентний матеріальному світові, і якщо Платон закликає мудрих вирватися за межі Печери повсякденного життя, то Аристотель зупиняє їх, говорячи по те, що царство ідей є тільки в нашій повсякденності.

По суті справи, Аристотель був першим теоретичним філософом античності, та й взагалі Заходу. Він намагається осмислювати реальність у поняттях, розробляє закони логіки. Йому чужа образотворчість і міфотворчість Платона. Його трактати — це не діалоги персонажів, що показують множинність шляхів до істини, а монологи, в яких виводиться єдиний шлях одержання істини і знання. Саме тому Аристотель не може прийняти такого платонівського образу, як царство ідей. Цей образ не укладається в "Прокрустово ложе" теоретичного розуму.

⁷ Аристотель. Никомахова этика // Соч. В 4 т. — Μ., 1983. - Τ. 4. - С. 64.

46 Лекція 3. Людина ІΠ межі а внтчній філософи

 

Аристотель створив свою філософську школу, що одержала назву Лікею (за назвою храму Аполлона Лікейського на околиці Афін), або школи перипатетиків. Проте філософія Аристотеля не обмежується рамками його школи. Вона мала колосальний вплив на всю теоретичну філософію Заходу — від Середньовіччя до наших днів.

Аристотель завершує класичну античну філософію. Наступний етап її розвитку визначають як філософію епохи еллінізму.

3. ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ЕЛЛІНІЗМУ § 29. Феномен еллінізму

Поняття "еллінізм" походить від грецького слова "Еллада" — так древні греки називали свою батьківщину. Під еллінізмом розуміють період поширення грецької культури в районі Середземномор'я. Епоха еллінізму починається з походу Олександра Македонського на Схід, який широко розсунув межі еллінської культури. Олександр Македонський був самим своєрідним учнем Аристотеля. Вважається, що саме Аристотель пробудив у ньому бажання досягти меж Ойкумени (у розумінні греків — населеного людьми Всесвіту).

Після смерті Олександра Македонського його імперія розпалася на кілька царств, культура яких становила собою синтез грецької і місцевих східних культур. Згодом ці царства були захоплені Римом, тому пізній еллінізм виступив потрійним з'єднанням — грецького, римського і східного начал. Згодом до цього синтезу прилучається ще й християнство. Пізній еллінізм можна було б визначити як епоху зустрічі античної і християнської культур.

Епоха еллінізму може бути особливо цікавою нам тому, що вона дуже схожа на нашу — епоху на межі II і III тисячоліть. Так само, як і тоді, цінності потребують глобальної переоцінки. І якщо ми зрозуміємо, як відбувалася ця переоцінка в епоху еллінізму, то, можливо, нам стане зрозумілішим і наше сьогодення.

3. Філософія епохи елл/н/аму 47

 

§ ЗО. Основні риси філософії епохи еллінізму та Π школи

1. Відхід від суспільно-етичної проблематики до проблем людського існування. Людина розглядається як мікрокосм. Онтологія людини збігається з онтологією Всесвіту.

2. Ірраціоналізм — перехід від розуму до волі, споглядання, інтуїції, посилення міфологічно-образного бачення світу.

3. Розгляд буття як єдності сфер, що перетворюються в міру наближення до Божества.

Можна виділити чотири головні течії філософії епохи еллінізму: скептицизм, стоїцизм, епікурейство, неоплатонізм.

Скептицизм: чи розумний світ?

Вчення скептиків, що було засноване Пірроном наприкінці IV ст. до н. е., не припускає можливості достовірного знання людини про саму себе і світ, а також заперечує раціональне обґрунтування моральних норм. Релятивізм у концепціях скептиків досягає максимального розвитку — вони заперечують існування добра і зла, наявність об'єктивної логіки в устрої суспільства і космосу. Скептики відкидають не лише можливість пізнання світу, а й необхідність такого пізнання.

Мета філософії для скептиків — досягнення незворушної іронії стосовно світу. Тому що, на думку скептиків, існують лише три істини;

1. Нічого не існує.

2. Якщо щось існує, то воно н спізнаване.

3. Якщо воно й пізнаване, то невимовне...

Стоїцизм як мужність жити

Протилежну позицію займають представники стоїцизму — філософського напряму, заснованого Зеконом із Кітіона близько 300 р, до н. е.

48 Лекція 3, Людина ІΠ меж/ 0 античній філософії

 

Космос для стоїків є одухотворене і розумно улаштоване ціле. У світі існують два види начал: пасивне й активне — аморфна матерія і Бог, який надає їй рух і форму (тут можна побачити цікаву подібність із вченням про інь і ян у даосизмі). Стоїки говорять про єдиного Бога як про Світовий Логос, усі традиційні боги античної міфології є його образно-символічними вираженнями.

Душа людини, на думку стоїків, є частина Світового Логосу і після смерті повертається до нього.

Над усіма явищами у світі людини домінує доля як необхідність. У глобальному смислі доля тотожна з Богом, але у своїх індивідуальних проявах може бути злом. Людина в праві прийняти свою долю тільки в тому випадку, якщо вона збігається з чеснотою; у протилежному випадку людина повинна мужньо відсторонитися від світу і увійти в стан безпристрасності (апатії), а в разі потреби — і скінчити життя самогубством.

Одним із найбільш відомих пізніх стоїків був римлянин Луцій Анней Сенека (йому належать не тільки філософські трактати, а й трагедії). Смисл філософування для Сенеки — в сприянні досягнення людиною в самій собі морального ідеалу і поширенні його в суспільстві через виховання інших. Проводячи цю ідею в життя, Сенека протягом ряду років був учителем імператора Нерона і певний час мав істотний вплив на управління Римською імперією. Згодом він потрапив у немилість і був звинувачений у змові, хоча не був до неї практично ніяк причетним, — Нерон, який волів необмеженої влади і настільки ж необмеженої насолоди, бачив у Сенеці уособлення совісті і моральної заборони. Потрапивши у нерозв'язну суперечність між своїми моральними ідеалами і своєю долею, Сенека, згідно з принципами стоїків, закінчив життя самогубством, до останнього моменту зберігаючи спокій.

Епікуреїзм: етика насолоди

Фундатором цього напряму був філософ Епікур (341—270 pp. до н. е.). На думку Епікура, мета філософії — допомогти людині досягти стану безтурботно- 3. Філософія епохи еллінізму 49

 

сті, духовної насолоди і звільнитися від страху смерті. Вважаючи, що душа матеріальна і складається з особливо тонких атомів, Епікур так говорить про подолання страху смерті:

"Смерть ніяк не стосується нас: коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть наступить, то нас уже нема".

Насолода, на думку Епікура, це головне благо людського життя. Проте насолоду Епікур розуміє не просто як набір почуттєвих задоволень, а як відсутність страждання — тобто як заспокоєння» що є результатом досягнення самодостатності і відстороненості від життя суспільства. Головним моральним принципом мудреця є: "Прожити непомітно". Це ріднить філософію Епікура з раннім буддизмом.

І лише у вченні послідовника Епікура — Метродора — насолода як вища цінність життя перетворюється в щось винятково тілесне. Проте це з необхідністю випливає з визнання Епікуром матеріальності душі.