Загальна характеристика патристики

Епоха патристики (від лат. pater — батько) — це епоха релігійно-філософських доктрин так званих отців церкви (II—VIII ст.). Епоха патристики це час утвердження догматів християнського вчення і основних мотивів середньовічної філософії, як християнської філософії.

Патристика розглядає Бога як абсолютне буття. Звідси випливає дуже важливе питання: Чи може людина давати характеристики Богові?

На це питання є дві протилежні відповіді.

1. Позитивна. Бог є зосередженням Всемогутності, Справедливості, єдність Істини, Добра, Краси. Концепції, що випливають із цієї відповіді, дістали назву позитивної, або катафатичної теології.

2. Негативна. Бог як Абсолют не може мати визначень людською мовою, тому що перебуває за межами буття людини. Такий підхід створив негативну, або апофатнчну теологію.

Принциповим для філософії патристики є утвердження християнства як монотеїзму і протиставлення його політеїзму язичництва.

3. Початок середньовічної філософії: патристика 63

 

§ 43. Визрівання основної проблематики філософії Середньовіччя: "група" Тертулліана і "група" Августина

Щоб чіткіше зорієнтуватися в безмежному морі патристики і наступній за нею схоластиці, окреслимо основні силові лінії, що спрямовували рух середньовічної думки.

По-перше, наскрізною проблемою для всього Середньовіччя була так звана проблема універсалій, тобто питання про природу загальних понять. Спробою розв'язати цю проблему стала суперечка номіналізму з реалізмом, яка пронизує всю середньовічну філософію. Ця полеміка виводить нас на іншу кардинальну проблему Середньовіччя — співвідношення волі та свідомості. Для реалістів, які визнають реальність загальних понять, пізнання можливе лише за допомогою свідомості, тому що лише свідомість здатна осягнути загальне. Номіналісти ж підкреслювати пріоритет волі над свідомістю. Дуне Скотт, Уїльям Оккам вважали божественну волю причиною всякого буття: за Дунсом Скоттом, Бог сам обирав сутності, які хотів створити, а за Оккамом, ідеї не існують у божественному розумі як прообрази речей — спочатку Бог творить речі своєю волею, а ідеї виникають у його розумі вже після речей, як уявлення цих речей.

Проблема співвідношення свідомості і волі тісно пов'язана з проблемою свободи волі, тобто проблемою можливості вибору людиною між добром і злом (тут ідеться про філософські інтерпретації біблійної притчі про гріхопадіння). Проблема гріха і свобода волі тісно пов'язані: "Гріх є непритомність свободи", — скаже пізніше Серен К'єркегор.

Питання свободи волі приводить і до проблеми співвідношення душі І тіла. Першим з філософів, який спробував створити вчення про людину на основі християнських догматів, був Оріген (III ст.). Він вважав, що людина складається з: 1) духа, 2) душі і 3) тіла. Дух дарується їй Богом і завжди спрямований до добра й

64 Лекція 4. Розуміння людини та її меж у Середньовіччі

 

істини. Душа має двояку природу, і саме вона вибирає між добром і злом. Оскільки нижча частина душі час від часу бере гору над вищою, то досить часто людина йде за потягом і пристрастю. Таким чином, зло походить не від Бога і не від природи (тіла), воно походить від людини, від її зловживання свободою — цим божественним даром. Тому середньовічний аскетизм — це не відмова від тіла (воно не спричиняє зла), а виховання плоті, щоб підпорядкувати ЇЇ духовному началу.

У Євангелії говориться: "Хто зберігатиме душу свою, той загубить ЇЇ; а хто загубить її, той оживить її" (Лука, 17, 33). Августин Блаженний цитує Христа: "Не згрішиш — не покаєшся, не покаєшся — не спасешся". У зв'язку з цим ставиться ще одна філософська проблема — проблема співвідношення природи і благодаті. Відповідно до середньовічних вчень, людина не може перебороти своїх гріховних бажань без божественної допомоги, тобто без благодаті.

Проблема свободи волі ставить на порядок денний питання про те, як співвідносяться три найважливіші для Середньовіччя категорії: віра, свідомість і воля. Спостерігаючи внутрішнє життя людини, і насамперед своє власне, Августин обурено констатує, що людина знає, що є добро, проте її воля не підпорядковується їй. "Я схвалював одне, а робив інакше..." ⁸.

Відомий сучасний фахівець по Середньовіччю Етьєн Жильсон розглядає як центральну для Середньовіччя проблему співвідношення віри і свідомості. Залежно від того, чи визнавав філософ примат віри або ж свідомості, Жильсон умовно поділяє всю середньовічну думку на два основні напрями: "духовна група Августина" і "духовна група Тертулліана". Члени першої групи заявляли, що існує принципова згода між природним і богоодкровенним знанням. Знаменита августинівська формула звучить так: "Розуміння є винагорода віри". У свою чергу і сам Фома Аквінський, який проголосив гармонію Свідомості і Одкро-

⁸ Аврелий Августин. Исповедь. — Μ., 1991. — С. 210.
3. Початок середньовічної філософії; патристика 65

 

вення, був послідовником "групи Августина". Коли його спитали, за що він найбільше завдячує Богові, він відповів: "Я зрозумів кожну сторінку, що читав". Останнім із відомих нам представників "групи Августина" був Раймонт Луллій. Його слова з "Діалогу між Вірою і Розумінням" можуть бути девізом цієї групи: "Тим, хто може зрозуміти, варто намагатися зрозуміти".

Позицію ж їхніх опонентів можна висловити таким чином. Відтоді, як Бог відкрився нам, заняття філософією стали ознакою суєтної гордині. Навіть найгеніальніші представники античної філософи, на думку представників цієї групи, були сліпими у першочергових справах. Як сказав сам Павло: "Коли світ своєю мудрістю не пізнав Бога в премудрості Божій, то благоугодно було Богу юродством проповіді спасти віруючих... немудре Боже премудріше людей..." (І Кор., І, 21; 25).

Представнику першої групи Ансельму Кентерберійському належить знаменита формула: credo ut intelligam ("вірую, щоб розуміти"). Вона виникла в результаті полеміки з крилатим афоризмом Тертулліана: credo qua absurdum est ("вірую, тому що абсурдно"). Розглянемо позицію Тертулліана докладніше.

§ 44. Тертуліан: "Вірую, тому що абсурдно"

"Сина Божого розіп'ято; не соромлюся, хоча ганебно. І помер Син Божий; це достовірно, тому що нічим не підтверджено. 1 після поховання воскрес; це безсумнівно, тому що неможливо". Так пише Тертулліан і підсумовує свої міркування: "Вірую, тому що абсурдно".

У Π ст., коли гностики збиралися спростувати книги Старого Завіту, коли вони порівнювали старозавітного Бога Ізраїлю з образом злого демона — деміурга недосконалого світу, Тертулліан знайшов переконливі формулювання, щоб відстояти монотеїзм, відновити спадкоємність між християнством й іудаїзмом і, найголовніше,

66 Лекція 4. Розуміння людини та її меж у Середньовіччі

 

підкреслити непримиренний антагонізм між християнством і філософією. "Бо філософія є поспішний тлумач Природи, промислу Божого і мудрості світу. Саме філософією провокуються єресі. Нещасний Аристотель винайшов для цих людей мистецтво логічно висновувати і руйнувати, таке різке у своїх аргументах, що штовхає до чвар, таке обтяжливе саме для себе, що зрікається всього і займається нічим!.. Яке відношення мають Афіни до Єрусалима? Яка згода може бути між Академією і Церквою? Ми не хочемо ніяких вигадливих диспутів після того, як ми одержали у володіння Христа, Ісyca, ніяких подальших досліджень після того, як ми насолодились Євангелієм!"

Однак звернемо увагу на те, яким глибоким психологом у питаннях щодо мотивів віри виявився Тертулліан: дійсно, все, що може бути пояснене і зрозуміле, не потребує віри, про нього досить просто знати. Віра ж виникає саме там, де відступає розум, де збентежена людина усвідомлює, що є речі, які вищі за розуміння. І, переживши обмеженість розуму, людина піднімається до блаженства істинної віри.