Суперечність розуму із самим собою

Забігаючи наперед, ми назвали остаточну кантівську відповідь на головне питання про людину. Проте є сенс уважніше розглянути питання: "Що я можу знати?" Перш ніж розмірковувати про світ, спочатку потрібно вивчити сам інструмент пізнання, — ось вихідна позиція Канта. Де гарантія, що та картина світу, що знаходиться в нас у свідомості, адекватно відображає реальний стан справ? Кант ставить далеко не просте питання. Так, наприклад, нам здається зрозумілою тривимірність простору, проте це зовсім не так очевидно: тварини з фасеточним зором сприймають світ як двомірний.

Кант образно називає просторове сприйняття світу окулярами на очах людини, що впорядковують світ, як їй потрібно. Так само семиколірний спектр, що сприймається людським оком, є характеристикою саме людського сприйняття: сучасні біологи стверджують, що собаки сприймають світ чорно-білим, коні в червонуватих тонах.

Продовжуючи ідеї Канта, можна сказати, що наші органи чуттів є ніби фільтрами, що особливим чином заломлюють, сортують інформацію про світ, що з усіх боків насувається на людину. Тому картина світу, яку ми бачимо, задається не тільки самим світом, а й особливостями нашого сприйняття.

Таким чином, світ розпадається на "річ у собі" і явище ("річ для нас"). Розум повинен знати свої межі, які йому визначає "річ у собі", необхідно подолати упереджену думку про всемогутність наукового знання. Кант створює, образно кажучи, карту країни пізнання, яка дає змогу оцінити ті можливості, якими володіє

122 Лекція 7. Поглиблення гносеолоіізму

 

людина-мандрівник у своїй пізнавальній діяльності. Магістральна дорога, що веде вглиб країни пізнання, — це чуттєвість. Простір і час є апріорними ³ форма ми чуттєвості: вони впорядковують зовнішній (простір) і внутрішній (час) досвід людини.

Кант називав свою систему траясценденталізмом — тобто рішенням питання про позамежові можливості людини і її знання. В будь-якій проблемі питання про умови і можливості є ключовим. Наприклад, як можливе знання? Щоб відповісти на це питання, необхідно розібратися, якою е форма знання і яким є його зміст. Формою знання е поняття, категорії. За змістом воно образне, чуттєве. З боку форми — знання активне, з боку змісту — пасивне: форма створена нами, матеріал — подано. З боку форми — знання—це творчість, з боку змісту — відображення. Механізм пізнання діє таким чином: "речі в собі" впливають на нашу чуттєвість, породжуючи відчуття — сирий матеріал для знання. Хоча відчуття породжуються "речами в собі", вони нічого про ці речі не говорять. (Так, наприклад, відчуття болю саме по собі не несе Інформації про джерело цього болю, щоб одержати таку Інформацію, в справу має втрутитись активність розуму.)

Активність розуму виявляється у творенні категорій пізнання. Але як з'єднуються між собою категорії й емпіричні відчуття, утворюючи знання? За допомогою продуктивної уявщ — відповідає Кант. Розуміння того, що в основі будь-якого пізнання лежить саме уява, — одна з головних заслуг Канта. Кульмінацією "Критики чистого розуму" є кантівське вчення про антиномії розуму — такі суперечності мислення, що виникають за необхідністю. Коли раціональне мислення намагається охопити світ у цілому, воно неминуче впадає в антиномії — опиняється "розтягнутим" між тезисом і антитезисом, які прямо протилежні один одному, але в однаковій мірі доказові.

³ Термін "апріорний" у Канта означає додосвідний, точніше, наддосвідний.

2. Іммануїл Кант: меж/ розуму 123

 

Наведемо приклад кантівських антиномій:

	Тезис		Антитезис
1.	Світ має початок (межу) в часі і просторі.	1.	Світ в часі і просторі безмежний.
	Все в світі складається з простого.	2.	Немає нічого простого, все складне.
3.	У світі існує не тільки природна причинність, а й свобода.	3.	Ніякої свободи немає, все здійснюється за природними законами.
4.	Причиною світу є якась Абсолютна Істота.	4,	Немає Абсолютної Істоти ні в світі, ні поза світом як його причини

"Людський розум, — пише Кант у передмові до "Критики чистого розуму", — спіткала дивна доля· його обсідають питання, яких він не може позбутися, тому що вони нав'язані йому його власною природою, але водночас він не може відповісти на них, тому що вони перевершують його сили"⁴. Якщо розум вичерпав сили в антиноміях, це не означає безсилля людини. Необхідно вийти за межі розуму в сферу віри.

Врешті-решт, помилковими є і тезис, і антитезис -вони мають відношення лише до світу явищ, у світі ж речей "самих по собі" можливе щось третє. Так, наприклад, найважливішу, на думку Канта, третю антиномію можна інтерпретувати таким чином: людина живе в двох світах, у світі явищ вона лише ланка причинного ланцюга і заручник обставин, оточення і виховання. Але людина причетна і до світу свободи, даного їй "зсередини" і який ріднить її з Богом. У творчості людини і реалізується зв'язок між двома світами. Але між ними знову і знову виникає суперечність. Як розв'язати цю суперечність особистості І оточуючого її суспільного й природного середовища, суперечність свободи і необхідності?

⁴ Кант Й. Критика чистого разума. — СПб., 1993. — С. 11.
124 Лекція 7. Поглиблення гмосеологізму

 

§ 83. Категоричний імператив

Знаменитий категоричний імператив Канта е тим загальним моральним законом, що дає змогу людині розв'язувати суперечності свободи і необхідності. Але це досить своєрідний закон. "Він, — пише Кант, — стосується не змісту вчинку і не того, що з нього витікає"⁵. Цей закон не вказує людині ні на які конкретні обов'язки і нічого не забороняє. Він вимагає одного: в усіх своїх вчинках людина повинна приймати рішення самостійно. "Принцип самостійності, автономії волі, — стверджує Кант, — є єдиний принцип моралі"⁶.

Чого ж, власне, вимагає від людини такий моральний закон? Оскільки основна проблема моралі — вирішення питання, що є добро, а що — зло, то кантівський принцип автономії волі означає, що немає і не може бути ніяких остаточних і готових відповідей на ці питання. У кожному конкретному випадку вони — продукт творчого рішення особистості. Людина повинна брати на себе ризик самостійного рішення і відповідальності за наслідки свого вчинку, тобто, чинити так, ніби від ЇЇ діянь залежить доля всієї світобудови.

"Чини так, ніби максима твого вчинку за допомогою твоєї волі повинна стати загальним законом природи", — така формула моралі за Кантом.

Проте, як бути, якщо людина не хоче ризикувати там, де йдеться про добро і зло, адже вона — не Бог і в неї є побоювання, що своїм втручанням вона може наробити багато лиха? Відповідь одна: людина не може не ризикувати. Кожний момент її життя — це момент вибору між добром і злом. Заслуга Канта полягає в тому, що своєю етикою він розвив най-глибинніший пласт євангельської моралі — моралі вільного вибору. Адже всі заповіді Христа зводяться до того, що людина наділена часточкою божествен-

^s Кант И Сочинения. — Т 4, ч. 1. — Μ, 1965. - С. 254. ⁶ Там само. - С. 284.

2. Іммануїл Кант: меж/ розуму 125

 

 

ної сутності — творчістю, що вона повинна діяти, виходячи зі своєї свободи волі, і брати на себе всю відповідальність за наслідки своїх учинків.

Добро, що йде від Бога, знаходиться всередині людини. Реалізація його є подвигом особистості. Не можна не погодитися з Ю. Бородаєм, який пише: "Найпарадоксальніша риса кантівської етики полягає в тому» що вона категорично вимагає від нас усі сили свої покласти на боротьбу за добро і, водночас, запроваджує найсуворішу заборону на загальне визначення добра, відкидає всі змістовні "правила" добра, що нав'язуються людині ззовні"⁷. Отже, вміння робити добро, за Кантом, — це найвищий творчий акт, а всяка творчість — ризик, і саме готовність до ризику є міра творчого таланту.

Так "на що ж сподівався" все-таки цей дивний кенігсберзький мудрець, який стверджував, що розум є нашою єдиною опорою і водночас вказував на межі розуму?

У передмові до другого видання "Критики чистого розуму" Кант написав багатозначну фразу; "Мені довелося обмежити (aufheben) знання, щоб звільнити місце для віри". Він ужив дієслово "aufheben", яке поєднує в собі суперечливі смисли: підняти й обмежити, усунути і зберегти.

Отже, Кант приходить до віри, не принижуючи розум, а підносячи його. Віра є потойбічне буття розуму. З цього приводу А. Гулига сказав чудові слова: "Кант усунув знання зі сфер, що йому не належать, він високо підняв їх, посадив під арешт, за грати своєї критики, і таким чином зберіг їх у їх чистоті і силі"⁸.

⁷ Бородай Ю. Миф и культура // Опыты — Μ, 1990 — С. 179.

⁸ Гулыга А. Кант. - М., 1981. - С. 129.

126 Лекція 7. Поглиблення гносеологізму

 

3. ЙОГАНН ГОТЛІБ ФІХТЕ: "Я" ЯК ДІЯЛЬНЕ НАЧАЛО

Від Канта до Фіхте

Вихід у світ у травні 1771 р. кантівської "Критики чистого розуму" довго залишався непоміченим — майже 17 років. За великим рахунком, Німеччина ще не була готова до її сприйняття. Коли ж книга була, нарешті, по-справжньому прочитана, філософія Канта одержала загальноєвропейське визнання. Бурхливі суперечки навколо книги, що почалися ще за життя Канта, не вщухали впродовж XIX ст. і перекинулися в XX.

Учень Канта Рейнгольд з метою популяризації і роз'яснення досить непростої кантівської праці вирішив викласти філософію вчителя якомога коротко, послідовно, без темних місць, на 25 сторінках. Не підозрюючи про приховані небезпеки такого заходу, він вніс сум'яття серед прихильників Канта, тому що приховані в кантівському тексті суперечності в стислому і популярному викладі Рейнгольда "вилізли" назовні. Головна суперечність крилася в понятті "річ у собі". За Кантом: 1) "річ у собі" існує; 2) вона непізнавана. Проте, якщо "річ у собі" принципово непізнавана, то звідки нам відомо, що вона існує? Адже знання про буття речі — це досить визначене знання про неї.

Так Рейнгольд, бажаючи зробити краще, насправді завдав удару в найвразливіше місце кантівського вчення. Відмахнутися від поставленої проблеми було вже неможливо, — навколо неї розгорнулася запекла полеміка. Фрідріху Якобі належить знаменитий афоризм: "...без такої передумови [як прийняття "речі в собі"] я не можу ввійти в систему, а з такою передумовою не можу в ній залишатися"⁹.

Як можна було розв'язати цю суперечність? Перший варіант полягав у тому, щоб визнати "річ у собі" пізнаваною. Це означало повернення до розбитого Кантом догматизму. Другим варіантом був відхід до агностицизму

⁹ Якоби Φ Γ. О трансцендентальном идеализме // Новые идеи в философии (сб. 12). — СПб, 1914. - С. 9.

3. Иоганн Готл/б ФЬсго: "Я" як діяльне начало 127

 

(він заперечував можливість розуміння людиною світу і самої себе), від якого так прагнув відмежуватися Кант.

Третій і наирадикальніший шлях запропонував Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814 pp.).

Він відкинув "річ у собі". Послідовна філософія повинна стати суб'єктивним ідеалізмом: немає "речі з собі" — "Я" є усе, крім "Я", нічого немає,

Але що таке це "Я"?

§ 85. "Яка людина, така і її філософія¹¹

Це твердження Фіхге схоплює найбільш суттєву відмінність німецької класики від попередньої їй філософії Нового часу: зміщення інтересу від субстанції до суб'єкта. Якщо раніше панувало переконання, що філософське пізнання об'єктивне і не залежне від особистості, то тепер істина все більше суб'єктивізується. Цей шлях, зрештою, приведе до НіщІІе і його відомого афоризму: "Всі філософи — адвокати своїх забобонів".

Дійсно, філософія Фіхте навряд чи відкриється нам, якщо ми залишимо без уваги його особистість Я створюю не вчення, — стверджував Фіхте, — а інструмент для життя, не вчу "істини", а живу нею. Для нього мислення і діяльність — одне й те ж саме.

Фіхте було 28 років, коли йому в руки потрапила "Критика чистого розуму". Ця книга сильно вразила його. Через кілька місяців він уже стукав у двері будинку Канта в Кенігсберзі. З властивою йому рішучістю він звернувся до автора "Критики..." з двома проханнями: позичити йому в борг грошей і стати його вчителем. Стриманий Кант і перше, й друге сприйняв без ентузіазму. Тоді Фіхте знайшов абсолютно інший спосіб привернути до себе увагу — він замкнувся в готелі і не виходив з нього впродовж 35 днів, поки не написав об'ємну працю з філософії релігії в дусі кантівських принципів — "Досвід критики будь-якого одкровення". Робота була надрукована і вийшла анонімно, і її авторство приписали Канту, якому довелося виступити в пресі із заявою і назвати нове ім'я у філософії. Фіхте став відомим.

128 Лекція 7. Поглиблення гносеологізму

 

Відтепер Фіхте створює власну систему. Він чітко визначив свою мету: по-перше, розв'язати суперечність людського пізнання і "речі в собі", по-друге, все вивести з одного основоположного принципу. Фіхте проводить паралель між своїм задумом і Французькою революцією. "Моя система — це перша система свободи; як та нація звільнила людину від зовнішніх ланцюгів, так і моя система звільняє від речей самих по собі" ¹⁰. Якщо це вдасться здійснити, всі науки і філософія, нарешті, матимуть міцний фундамент — тому Фіхте називає свою систему науковченням, тобто наукою всіх наук (Wissenschaftslehre).

§ 86. Науковчення Фіхте і його "ідеалізм свободи"

Найбільш відшліфовані формулювання вчення Фіхте відбиті в знаменитій праці з дуже виразною назвою: "Ясне як сонце повідомлення широкому загалу пІро сутність новітньої філософи'. Спроба примусити читача до розуміння". Система Фіхте ґрунтується на Трьох принципах:

1) Я є Я (Я - Я);

2) Я є не-Я (Я - не-Я);

3) таким чином, Я це єдність того й іншого (Я = Я + не-Я).

Що це означає? По-перше, необхідно мати на увазі, що "Я" Фіхте — це аж ніяк не індивід, не конкретна особистість, "як придумали, — пише Фіхте, — скривджені мною філософи, щоб подати моє вчення як практичний егоїзм" ^п. "Я" Фіхте— це абсолютне діяльне начало. Чому це так і який смисл у це вкладається, стане зрозумілим далі.

Мета Фіхте — створити вчення про принципи побудови будь-якої науки. Аде головна риса справжнього знання — його систематична форма. Вона досягається тим, що всі положення науки виводяться з

¹⁰ Fichte J. G. Briefe, - Leipzig (О. J) - S 52.

¹¹ Ibid. - S. 143.

3. Йоганн Готліб ФІзсге: "Я" як діяльне начало 129

 

одного принципу, зв'язуючись і поєднуючись таким чином в єдине ціле. Отже, все повинно бути виведене з одного принципу. Але це перше основоположення науки повинно бути абсолютно достовірним: всі окремі положення науки набувають достовірності в системі і через систему, все, окрім першого, — інакше будівля науки буде зведена на піску.

З чого ж потрібно почати — яке основоположення було б абсолютно очевидним і безпосередньо достовірним? Таким, на переконання Фіхте, є самосвідомість; Я є Я. Як ми пам'ятаємо, ще Декарт заявляв, що сумніватися можна в усьому, окрім самого акту сумніву. Але Фіхте йде далі Декарта: декартівське "мислю, значить існую" — акт теоретичний, пізнавальний, у Фіхте ж ідеться про практичний, вольовий і творчий акт, в якому Я саме себе породжує. Не випадково акт самопізнання Фіхте називає Tathandlung — "діяння, що відбувається", — у цьому понятті зафіксований і результат ("справа") і сам процес ("дія").

Тепер стає зрозуміло, яким чином Фіхте вдалося позбутися "речі в собі": якщо все є "Я" — безперервна діяльність, "справа-дія", — то будь-яка річ є застигла, кристалізована діяльність, її відлита форма, продукт втілення і продовження "Я". Це і дає Фіхте підставу твердити, що Я - не-Я.

Отже, Фіхте підійшов до нового розуміння людини, За всіх часів робилися спроби звести сутність людини до природи. Просту констатацію створення людини за образом і подобою до Бога Фіхте вважає іншою крайністю. Істина ж полягає в тому, що людина — творення самої себе, продукт творчого самотворення.

Очевидно, не буде перебільшенням сказати, що в особі Фіхте західне начало, західний Шлях Буття до-сяг апогею: це апофеоз активності, діяльності, неспокійності духу, навіть своєрідна агресія духу в його наступальному прагненні до втілення. Якщо визнати, що на другому полюсі — східна самозаглибленість, інтуїтивна споглядальність, то можна сказати, що саме Фіхте є втіленням західного типу мислителя в чистому вигляді.

1З0 Лвкція 7. Поглиблення гносеологізму

 

Його ідеал невтомного діяльного творчого духу має величезну притягальну силу, невипадково Гельдерлін назвав Фіхте "титаном, який б'ється за людство". Водночас цей щеал приховував у собі дуже суперечливі і небезпечні тенденції...