Інші мислителі персоналістично? парадигми про межі людини



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Інші мислителі персоналістично? парадигми про межі людини



У XX ст. до персоналістичної парадигми прийшли й інші мислителі, які розмірковували над межами люпини і їх подоланням. Обсяг нашого курсу не дає змоги докладно зупинитися на їхніх позиціях, але згадати про них варто.

Мартін Бубер (1878—1965 pp.) говорить про необхідність звернення до людини і Бога як до "Ти", а не як до "Воно". Особистісне відношення "Я — Ти" він протиставляє безособово-егоїстичному "Я — Воно". Вихід людини за свої межі — це вихід із замкненого в собі буття людини в безмежну відкритість особистіс-ного спілкування.

Π'єр Тейяр де Шарден (1881—1955 pp.) проголошує неминучість еволюціонування людини і людства в напрямі до Бога, в результаті чого відбувається персоналістичне перетворювання всього буття світу. "Треба дивитися за межі наших душ, а не в зворотному напрямі, — пише він. — У перспективах ноогенезу час і простір дійсно олюднюються або, швидше, надолюднюються" я.

Так само, як Бердяев і Муньє, Шарден показує глибинну відмінність індивідуальності й особистості. Бути особистістю — означає бути здатним не до від-стороненості й агресії, а до спілкування і взаємодії. Вихід за межі індивідуальності в особистість — завдання кожної людини. "Егоїзм, індивідуальний чи расовий, — говорить Тейяр де Шарден, — надихається образом індивіда, який піднімається вгору відповідно до принципів життя, розвиваючи власний, унікальний і неперевершений зміст... Єдина помилка, що від початку веде його неправильним шляхом, полягає в змішуванні індивідуальності й особистості. Прагнучи якнайбільше відокремитись від інших елементів, він індивідуалізується, але, індивідуалізуючись, він падає і

56 Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — Μ., 1987. — С. 205.

246 Лекція 11. Філософія людини / П м*ж у XX ст.

 


хоче затягти світ назад, до множинності, до матери. Насправді, він зменшується і губиться. Щоб бути повністю самими собою, нам потрібно йти у зворотному напрямі — в напрямі конвергенції з усім іншим, до іншого. Вершина нас самих, вінець нашої оригінальності — не наша індивідуальність, а наша особистість..." 57.

Віктор Франкл (н. 1905) так само, як і Ясперс, починає з психології і психіатрії, але потім переходить до філософської творчості. Франкл говорить про "екзистенціальний вакуум" сучасної людини, який можна здолати лише на шляху віднайдення сенсу існування. Саме тому Франкл ставить проблему логотерапії — лікування сенсом.

Набуваючи сенсу існування, людина виходить за свої межі і особистісно розкривається світу. Вона стає зовсім іншою. Не випадково Франкл для позначення особистісного перевороту в людині використовує таке поняття, як самотрансценденфі.

§ 152. Висновки і перспективи. Проблема протистояння і комунікації різних парадигм філософії* людини в XX ст. Феномен постмодернізму

1. У XX ст. співіснують три фундаментальні парадигми філософи людини і ЇЇ меж: філософська антропологія, екзистенціалізм і персоналізм, їхня специфіка—в розумінні відношення людського буття до трансценденції.

2. Характерною рисою філософської антропології є визначення людського буття через його протиставлення тваринному буттю.

Людина є трансценденція навіть у своєму повсякденному бутті — вже хоча б тому, шо вона вийшла за межі світу тварин.

3. Екзистенціалізм є атеїстичний і релігійний, їх об'єднує один лейтмотив — опис граничного буття

57 Там само. — С. 207.
3. Персоналізм 247

 


людини як реальності, що піднімається над повсякденним буттям. Розділяє — розуміння відношення екзистенції і трансценденції. Для атеїстичного екзистенціалізму екзистенція і трансценденція — синоніми. Релігійний екзистенціалізм розділяє Їх як людське і божественне буття.

4. У персоналізмі відбувається спроба розв'язати суперечності атеїстичного і релігійного екзистенціалізму. Трансценденція трактується і як Божественне буття, і як буття людини — само-трансценденція (антропо-трансценденція). На відміну від релігійного екзистенціалізму, в персоналізмі немає онтологічної прірви між людиною і Богом; на відміну від атеїстичного екзистенціалізму, персоналізм не стверджує, що трансценденція дана людині самим фактом виходу з повсякденності в граничне буття. Трансценденція є результат особистісного розвитку, що виходить із граничного буття в буття мета-граничне. Базуючись на традиціях персоналізму, варто розрізняти поняття екзистенціювання і трансцендування як такі, що означають різні процеси людського буття — ті, що виводять у граничне буття, і ті, що виводять у метаграничне буття.

5. Цілісна філософія людини не може бути зведена до якоїсь однієї парадигми. Тому неминуче виникає проблема комунікації різних парадигм філософії людини, в діалозі між якими і відкривається більш повна істина, ніж та, що належить кожній із них окремо.

Наприкінці XX ст. у філософії і культурі Заходу розвивається парадигма, що вважає комунікацію різних точок зору своїм головним принципом. В одному із варіантів свого розвитку ця парадигма дістала назву постмодернізму. Вона пов'язана з іменами таких мислителів, як Жан-Франсуа Ліотар, Жак Дерріда, Поль Фейєрабенд, Жак Бодрийар, Ричард Рорті, Рудольф Гаше та ін. "Постмодерністське мислення — це мислення, ініціаторам якого занадто тісно в рамках великої філософської традиції Декарта — Локка — Канта — Геґеля — Маркса, яка позначається сьогодні фразеологізмом "філософський модерн". Епітет "постмодер-

248 Лекція 11, Філософія людини / її меж у XX от.

 


ністський" підкреслює лрагаення вийти за межі цієї грандіозної традиції, здолати, викоріняти,... трансцен-дувати її..." 58

Для постмодерністів філософія "модерну" є монологічна філософія. В ній кожне вчення вважає себе єдино правильним і принципово завершеним. Постмодерністи протиставляють їй діа-логічну і полі-діалогічну філософію і культуру. Проголошується абсолютна цінність комунікації і плюралізму, значимість локального на противагу тотальному, абсолютному, непорушно-авторитетному. Ці положення постмодернізму є дуже цінними на порозі III тисячоліття, враховуючи розмаїття концепцій людини в XX ст.

Для постмодернізму характерна всеосяжна іронія до культурної спадщини минулого — особливо до претензій філософів модерну створити універсальні й абсолютні системи світу і людини. Культ іронії в постмодернізмі викликає аналогії з іронією романтиків, що виникла в європейському світі 200 років тому. Але в постмодернізмі, на відміну від романтизму, іронія не має меж, за нею не стоїть утвердження чогось надіронічного — абсолютного і сакрального. Тому постмо-дерністська іронія часто призводить до філософії абсурду.

Фундаментальним настроєм постмодернізму є іронія локального над універсальним. При цьому в постмо-дерністській іронії над усім, Ідо претендує на універсальність і абсолютність, часом народжується агресія локального до універсального, що суперечить висхідній настанові постмодернізму на діалог будь-яких світоглядних течій...

У світлі всього сказаного в цій лекції можна припустити, що розв'язання суперечності локального й універсального можливе в руслі розвитку традиції персоналізму, де особистість розглядається і як локальне, і як універсальне начало. (В даному річищі розвивається сучасна українська філософія людини, особливо ті її

58 Лукьянец В. Постмодернистское мышление мышление XXI века? // Totallogy. Постнеклассические исследования. — К., 1995. - С. 239-

3. Персоналізм 249

 


напрями, що дістали назву "екзистенційна антропологія" та "метаантропологія")*. Але персоналізм все-таки не має виключного права на абсолютну істину філософії людини і повинен прийняти плідну ідею постмодернізму про необхідність всеосяжного діалогу різноманітних світорозумінь я.

З позицій персоналізму можна лише додати, що висхідною і завершальною цінністю цього діалогу має бути особистість. Особистість, що перемагає тероризм, як крайній прояв індивідуалізму і тоталітаризм, як сумний кінець універсалізму.

ЛІТЕРАТУРА ДО 11 -ї ЛЕКЦІЇ

Бердяев Η. О назначении человека. — Μ., 1993.

Бердяев Η. Самопознание. — Μ., 1991.

Бердяев Η. Философия свободного духа. — М, 1994.

• Бичко І. В. Пізнання і свобода: спроба екзистенцій ного аналізу // Творче, практичне і критичне мислення. — Житомир, 1997.

Быстрицкий Е. К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. — К., 1991.

Бубер Μ. Я и Ты // Два образа веры. — М., 1995.

Бубер М. Проблема человека // Там же. — М., 1995.

Головко Б. А. Філософська антропологія. — К., 1997.

Горак Г. І, Смисл життя, безсмертя буття і доля людини // Філософське-антропологічні читання'9б. — 1996. — Вип. 2.

Долгов К. М. От Кьеркегора до Камю. — Μ., 1991.

Загороднюк В. П. Целеполагание и идеалы. — К., 1991.

Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Сумерки богов. — М., 1989.

Кассирер Э. Опыт о человеке: введение в философию человеческой культуры // Проблема человека в западной философии. - М., 1988.

• Крылова С. Безсмертя особистості: ілюзія чи реальність? — К., 1999.

* Див. словник у кінці книги.

59 У цьому полягає глибинний сенс і межі філософії постмодернізму. Вона не створює окремого вчення про людину, яке можна порівняти з філософською антропологією, екзистенціалізмом, персоналізмом. Постмодернізм пропонує філософії людини не новий зміст, а нову форму взаємодії, вільну комунікацію її парадигм, у процесі якої вони мають збагатитися і взаємно актуалізуватися.

250 Лекція 11. Філософія людини / Π меж у XX ст.

 


Лиотар Ж.-Ф. Ситуация постмодерна // Филос. и социол. мысль. 1995. - № 5—6.

Лукьянец В, Постмодернистское мышление ~ мышление XXI века? // Totallogy. Постнеклассические исследования. — К-, 1995,

Лях В. Е. ЕкзистенцІЙна совобода: вибір та відповідальність (філософська концепція Ж.-П. Сартра) // Філософська та соціологічна думка. 1995. — № 5—6.

Малахов В. А. Культура и человеческая целостность. — К., 1984.

Марсель Г. К трагической мудрости и за ее пределы // Проблема человека в западной философии. — М, 1988.

Мунье Э. Персонализм. — М., 1992.

Плеснер Г. Ступени органического и человек // Проблемы человека в западной философии. — М., 1988.

Попович М.В. Раціональність і виміри людського буття. — К., 1997.

Сартр Ж, П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм // Проблема человека в западной философии. - М., 1988.

Сартр Ж. П. Экзистенциализм — это гуманизм // Сумерки богов. — М., 1989.

Ортега-и-Гассет X. Новые симптомы // Проблема человека в западной философии. — М., 1988.

Табачковський В. Г. Людина — Екзистенція — Історія. — К, 1996.

Тейяр де Шардён П. Феномен человека. — М., 1987.

Франкл В, Человек в поисках смысла. — М-, 1990.

Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Время и бытие. — М., 1993.

Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Там же.

Хайдеггер М. Бытие и время. — М. — 1997.

Хамитов Н. Пределы мужского и женского. Введение в метаантропологию. — К., 1997.

Хамітов Н. Самотність у людському бутті. Досвід мета-антропології. — К., 2000.

Шелер М. Положение человека в Космосе // Проблема человека в западной философии. — Μ., 1988.

Шестов Л. Апофеоз беспочвенности. — Л., 1991.

Шестов Л. Киргегард и экзистенциальная философия. — М., 1992.

Шинкарук В. І. Віра, надія, любов // Віче. — 1994. — N° 4,

Ясперс К. Философская вера // Смысл и назначение истории. — М., 199І.

Персоналізм

 


СЛОВНИК КЛЮЧОВИХТЕРМІНІВ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ ЛЮДИНИ

(екзистенційні та мета антропологічні аспекти)

АКТУАЛІЗАЦІЯ — термін сучасної філософської антропології, особливо метаантропологп, та психологи особистості. Означає спрямованість особистості на творчий розвиток і взаємодію з іншими особистостями за моделлю "Я—Ти". Поняття "А." сформувалося в процесі розвитку "гуманістичної психології", під впливом ідей М. Бубера, М. Бердяева, К. Ясперса і набуло поширення передусім у творчості Е. Шострома, А. Маслоу, К. Роджерса, Шостром протиставляє люднні-маніпуляторові, яка використовує інших як об'єкти, людину-актуагазатора, яка ставиться до Іншого як до неповторної особистості. Маслоу робить акцент на тому, що А. є передусім само-актуалшція — процес вільного розгортання людиною глибинних сенсів та можливостей власного буття. Роджерс висуває вимогу сприймати будь-яку особистість як суб'єкта, а не об'єкта інструментального впливу, в усій повноті та неповторності ΰ екзистенційного світу, що означає вихід за межі маніпуляції до актуалізаційно-діалогових стосунків.

Поняття А, набуває в сучасній філософській антропології та філософії культури значення, яке робить його протилежним до поняття "об'єктивація". А. як спрямованість на діалогові стосунки зі світом є кінцевим сенсом будь-якої об'єктивації — монологічно-уречевлюючої дії, її інобуттям. Таким чином, процес культуротво-рення можна розуміти як органічну взаємодію А. та об'єктивації. А. — центральне поняття актуалізуючого психоаналізу, яке трактується як гармонія духовності та душевності у комунікації і внутрішньому світі особистості.

Н. Хамітов

АКТУАЛІЗУЮЧИЙ ПСИХОАНАЛІЗ - напрям психоаналізу, що був створений у Києві в останнє десятиліття XX ст, на основі екзистен-ційної антрополога та мапаантропадогц. А, п. — це стратегія спілкування аналітика й пацієнта на рівні світоглядного діалогу, що приводить до розв'язання внутрішніх конфліктів, звільнення від психічних травм і комплексів; результатом цього є актуалізація особистості — розкриття глибинних можливостей людини у творенні свого життя. Принципи А. п. були вперше розкриті Н. Хамітовим у книзі "Самотність жіноча та чоловіча" (К., 1995). А. п. використовує та розвиває класичні положення 3. Фрейда, К. Юнга, Е. Фромма, К. Хорні, Н. Кеппе, маючи при цьому низку принципових особливостей, що відрізняють Його від інших напрямів психоаналізу. По-перше, це аналіз проблеми внутрішньої самотності особистості, що стала вельми типовим феноменом для сучасної людини — особливо у пострадянському регіоні. По-друге, це аналіз і гармонізація внутрішньої чоловічості й жіночості, які у свои найвищих проявах виявляються як духовність та душевність. По-третє, це прояснення впливу на особистість архетипів національної культури. У 1998 р. створена Міжнародна Асоціація А. п.

С. Крилова

 


БУДЕННЕ БУТТЯ(БУДЕННІСТЬ) — вимір людського буття, у межах якого відтворюється родове та Ііивілізащйне буття людини. Сприйняття буденного буття як самоцінності гальмує актуалізацію неповторно-особистісного начала. Буденне буття людини є результатом реалізації волі до самозбереження і волі до продовження роду. Поняття буденності широко використовує М. О. Бердяев, Буденність він розуміє як охолодження пристрасно-людяного в людині. У 3 Фрейда зустрічаємо поняітя "буденне життя". М. Гайдеггер у "Бутті та часі" та у низці пізніших творів користується поняттями "буденна присутність", "присутність в її повсякденності", "повсякденна присутність", "буденність'1, характеризуючи їх через принципову безособовість (das Man). К. Ясперс для означення буденності використовує поняття "наявне буття" — Dasein — цей термін у нього, на відміну від М. Гайдеґґера, означає саме буденність.

Буденне буття можна охарактеризувати як підкореність Іншому та Іншим, невизначеність власного шляху та небажання вибору. Це насолода несвободою, відсутністю відповідальності, що зводить людину до рівня об'єкта. В буденному бутті людина може виявляти величезну активність, однак ця активність завжди задана їй ззовні, а не з боку її внутрішнього, глибинного життя. Це добре сформулював М. Гаядеґґер, який називав буденність "заспокоєністю у невласному бутп".

Н. Хамітов

ВІДЧАЙ— екзистенційна ситуація граничного буття, в якій людина переживає абсолютну неможливість подальшого існування у звичному буттєвому просторі. С. К'єркегор виділяє два види В.: пристрасне бажання не бути собою та пристрасне бажання бути собою. Сучасні дослідження показують, що ця контраверза породжує суперечність, яка, в свою чергу, може породжувати ще один фундаментальний вид В. — непозбутнє прагнення вийти за свої межі, стати Іншим. Якщо перший вид В. може призвести людину до самогубства, а другий, витіснений у підсвідоме, — повернути буденному буттю, то третій — виводить її у принципово новий буттєвии простір за межами буденності та граничного напруження — у метаграничне буття. Останній вияв В. означає, що людина не може більше існувати в буденності та у граничному бутті як бутті-на-межі. Такий В. є проникненням у трагічні колізії людського буття і бажанням вирішити їх. В. є граничним поглибленням жаху і, одночасно, виходом за його межі; це така трансформація жаху, коли останній втрачає свою гостроту, зберігаючи глибину й напруженість, більше того, посилюючи їх. Не можна сказати: "гострий В.", стихія мови завжди породжує словосполучення: "глибокий В.". У В., з іншого боку, ми можемо побачити тугу, яка набула такої глибини, шо вже не зникає при появі жаху. Людина, яка потрапила у екзистенційниЙ простір В., стає майже нечутливою до жаху: В. є метаморфозою і туги, і жаху. Але якщо і туга, і жах замикають людину в собі, то В. розгортає перед людиною світ.

В. — це стан граничної самотності та безвихідності. Самотність, народжена В., концентрує в собі безутішність та безвихід-

Словник ключових термінів 253

 


кість, і, переповнившись ними, стає безкінечно тяжкою, вона заповнює все існування. Однак граничний тягар самотності-відчаю є шлях до звільнення від тягаря і самотності-нудьги, і самотності-туги, і самотності-жаху. Самотність В. парадоксальним чином розкривається світові, t в цій дивній розкритості самотності людина може побачити вихід з абсолютної безвихідності.

Н. Хамітов

ГЕНІАЛЬНІСТЬ— вищий прояв творчих здібностей, коли саморозвиток особистості стає розвитком людського роду. Г. має ет-но-культурні вияви, проте твори генія завжди виходять на світовий рівень. Тому у Г. відбувається парадоксальне єднання локального та універсального, розгортання локального в універсальне. При цьому, однак, локальне не втрачає своїх ознак; Г. є розв'язанням суперечності локального та універсального у персональному.

У своїй діяльності геній прагне вийти за межі культуротворчості як об'єктивації у творення нового буття. Це відрізняє геніальну людину вія талановитої, яка цілком реалізує себе у об'єкгивуючій творчості. Діяльність генія тяжіє до міфотворення — він продукує такі артефакти культури, які викликають катарсичні переживання, а тому мають суттєвий вплив на смисложиттєві цінності. Г. можна вважати феноменом утомного буття людини. При цьому вона відрізняється від таких феноменів циничного буття, як святість та героїзм, в яких ставлення до стихії життя не опосередковане наявністю артефакту.

Н. Хамітов

ГРАНИЧНА СИТУАЦІЯ— поняття екзистенційно орієнтованої філософії та психології, яка означає кризові стани людини, шо приводять до актуалізації особистісного начала. Така актуалізація виявляється передусім у загостренні самосвідомості й переосмисленні сенсу життя. Це може приводити, у свою чергу, до зміни переживання самоідентичності. У екзистєнційну традицію XX ст. термін "Г. с." (Grenzsituation) був введений Ясперсом, який зазначає, що подібні ситуації виникають при зустрічі зі смертю, переживанні провини, важливих подій, результати яких не можуть бути передбачені. Усвідомлена Г. с. має конструктивні наслідки — спрямовує до особистісного розгортання; неусвідомлена Г. с. може призвести до невротичних реакцій. Г. с. протистоїть буденному буттю людини. Вона спрямовує її до вчинку як моральнісного самовизначення, що виходить за межі буденного буття як підкореності традиційним способам світоставлення. Слід розрізняти Г. с. та граничне буття людини. Якщо Г. с. здебільшого постає результатом зовнішніх відносно людини обставин, то граничне буття є наслідком усвідомленого виходу у поза-буденні стани. В цих станах граничність втрачає свій випадково-ситуативний характер й сама набуває ознаки специфічного буття. У граничне буття людину виводить не поодинокий вчинок, а "ансамбль" вчинків, що є наслідком бажання реалізуватися за межами буденної присутності у світі.

Н. Хамітов

254 Словник, ключових термінів

 


ГРАНИЧНЕ БУТТЯ— вимір людського буття, в якому відбувається свідомий вихід за межі буденності з її безособовою гармонією у екзистенційний простір, де людяна актуалізує особистісні ознаки, стаючи одночасно і відкритою світові, і самотньою стосовно нього. Г. б. є тим виміром людського буття, в якому відбувається не тільки посилення самотності, а й з'являється можливість дійсного виходу за її межі. Це означає включеність у процеси творення та сприйняття культури. У Г. б. людина виходить завдяки реалізації волі до влади і волі до пізнання та творчості. Це закладає екзистенційну основу суперечливості Г. б. Г. б. є негація буденності, транс цендування за ЇЇ межі. Це є напруження, в якому відбувається звільнення від буденності з'й затишком та спокоєм, "їй не означає це, шо у буденності в принципі не може бути граничності? Ні. Буденність має свої граничні ситуації, в яких відбувається концентрація трагічності. Проте це є тимчасові граничні вияви, шо значною мірою задані ззовні — випадки тяжкої хвороби, смерті близьких тощо.

Г. б., на відміну від граничної ситуації, є результат усвідомленого вибору людини. "Це... стрибок, коли я свідомо протиставлятиму себе світові та іншим людям", — влучно зазначає К. Ясперс. У граничному бутті зникає тимчасовість, ситуативність граничності. Саме тому у такому бутті людини зникає і буденність — як вимір, хоча в ньому з необхідністю відтворюються буденні ситуації. Таким чином, вихід у Г. б. е вихід у іншу, порівняно з буденністю, тотальність буття, в інший бутгєвий простір.

Н, Хамітов

ДУХОВНІСТЬ ТА ДУШЕВНІСТЬ - глибинні стратегії людського буття, що зумовлюють його трансцендуючий та комунікативний характер і в своїй єдності складають основу особистості. Прояснення природи людського буття через категорії "дух" та "духовність" означає, що людина може не тільки пізнавати та відображувати навколишній світ, а й творити його. Творчі ж можливості людини як духовної істоти говорять про те, що окрім мислення вона має ще й вольове ставлення до реальності. Дух як взаємодія мислительно-споглядальних та вольових процесів постійно об'єктивується у артефактах, створюючи світ культури. Духовність постає як інтегральна категорія, що виражає теоретико-пізнавальну, художньо-творчу та морально-аксіологічну активність людини. У християнській антропології духовність е виразом вищого моральнісного спрямування людського буття до Бога. Для М. О. Бердяева головним арибутом духовності є свобода, шо споріднює людське та божественне і виявляється в творенні не лише об'єктів культури, а й власного життя. Креативно-трансцендуючий характер духовності дає підставу О. Ф. Лосеву трактувати її як міфотворення. В сучасній українській філософії обрії духовності окреслюються через екзистенціали "віра, надія, любов" (В. І. Шинкарук, С. Б. Кримський), шо вияскравлює духовність як онтологічне осереддя людини.

Категорії "духовність" у людському бутті певною мірою протистоїть категорія "душевність", яка виражає спрямованість

Словник ключових термінів 255

 


людини передусім не до трансцендентного, а до ближнього, зда тність до конкретно йираженої любові та співчуття. Цю різницю Д. та д. українська мова окреслює у контраверзі "духовна людина" — "душевна людина". Певною мірою можна стверджувати, що душевність виражає метафізичну жіночість, тоді як духовність — метафізичну чоловічість. З іншого боку, жіночість та чоловічість ε зовнішніми проявами душевності та духовності. Душевність концентрує в собі риси, які ми традиційно розглядаємо як жіночі — здатність до любові, співчуття, зверненість до теперішнього, а не майбутнього, переживання самоцінності теперішнього. Духовність є ознакою чоловічого начала з його потягом у майбутнє, зневагою до теперішнього, бажанням прогресу, трансцендування.

Я. Хамітов

ЕКЗИСТЕНЦІЙНА АНТРОПОЛОГІЯ -напрям сучасної української філософії, який розглядає світоглядну активність особистості у контексті її неповторного існування. Е. а. може бути означена як одна з тенденцій філософської антропологи. Термін Е. а. був використаний Б. А, Головко для характеристики позиції О. Ф. Больнова; стосовно тенденції розвитку вітчизняних філософсько-антропологічних досліджень він дістав поширення у роботах В. Г. Табачковського. Е. а. є такою онтологією людини, в якій центральним є вчення про сенс людського буття і можливості його осягнення та досягнення. Е. а. сформувалася у межах Київської світоглядно-антропологічної школи, фундаментальним спрямуванням якої стало дослідження екзистеншйних вимірів людського буття через розгляд світогляду та його теоретичних трансформацій. Е, а. вкладає в поняття світогляду екзистснідйку напруженість та транс-цендуючу активність людського буття. Світогляд розглядається не тільки у його зв'язках з теоретичною свідомістю, а Й у взаємодії з людським відношенням до світу, світовідношенням, Е. а. займається аналізом екзистенційного змісту феноменів світогляду та світовідношення, що складає одну з найсуттєвіших тенденцій Київської сштогаядно-антропологічної школи. Фундатор цієї школи В. І. Шинкарук досліджує екзистенціали людського буття "віра", "надія", "любов", які знаменують вихід особистості до автентичної та людяної комунікації. В. Г. Табачковський осмислює проблеми Е. а. через розгляд колізійності людського світоставлеиня та феномену само-творення людини, t, В. Бичко детально досліджує такий екзистенці-ал як "свобода". На відміну від есенційного підходу, екзистенційно-антропологічний підхід до людини стверджує відкритість людського буття, неможливість визначити наперед задані межі людської природи. Ця ідея філософії екзистенціалізму набуває у Е. а. нове звучання: екзистенційний підхід не повинен знищити есенційний, вступивши з ним у антагонізм; суперечність між ними повинна бути подолана синтетично. Принципи Е. а. розвиваються в метаантро-палогії.

Н. Хамітов

256 Словник ключових термінів

 


ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ДІАЛЕКТИКА— вчення про розвиток особистості через розв'язання глибинних суперечностей існування. Автором Е. д. можна вважати С. К'єркегора, який протиставив Е. д. об'єктивній та універсальній діалектиці Г. В. Ф. Гегеля. Ця традиція була продовжена в таких течіях філософії XX ст,, як філософська антропологія, екзистенціалізм та персоналізм. У філософії М. О. Бердяева ставиться проблема "Е. д, божественного та людського". В сучасній українській філософії Е. д. представлена в екзистенційній антропології та метаантропології, а також використовується в актуалізуючому психоаналізі.

Н, Хамітов

ЖАХ — екзистенційна ситуація граничного буття, яка окреслює страх, що вийшов за межі матеріального предмета. Це страх перед безоднею, яка лежить за межами будь-якої матеріальної небезпеки. У стані Ж. матеріальна, фізична небезпека е лише символом, який виражає небезпеку метафізичну. Розкриваючи цю особливість Ж., що відрізняє його від страху, М. Гайдеґґер зазначає, що у Ж. людина не прагне рятуватися активністю, а навпаки, поринає у спокій. Ж. — це граничний страх, котрий перестає бути страхом й стає чимось іншим, це — метафізична тінь страху, трансцендентний, потойбічний страх. В Ж., на відміну від страху, завжди просвічується глибинний подив. У ньому є натяк на чудове-як-дивне-химерне. Це схоплено українською мовою у слові "чудовисько", де жахливе з'єднується з чудовим. Ж. як переживання та буття найчастіше на-роджується при зустрічі з безоднею Ніщо. Примара Ніщо присутня у будь-якому жахові. Ж. перед Ніщо — це Ж. перед власними межами, перед незбагненністю власного Я, перед можливістю онтологічної деформації своєї особистості, можливістю її спотворення. У Ж. перед людиною спалахує руйнівна могутність Ніщо, і разом із тим у настрої Ж. Нішо відкривається як двері, що ведуть у зовеш інший стан Я.

Н. Хамітов

КОМУНІКАЦІЯ— максимально широкий термін, що окреслює людську взаємодію у світі. У сучасній філософії використовується передусім як ознака конструктивної взаємодії особистостей, соціальних страт, націй та етносів, яка розгортається на основі взаємної толерантності й порозумінім. Поняття К. широко використовується у філософії К. Ясперса, а також у сучасній німецькій практичній філософії (К. О. Алель, Ф. О. Больнов, Ю. Хабермас), яка отримала назву "комунікативної".

К., яка є лише зовнішньою, маніпулятивкою, кінець кінцем приводить до переживання внутрішньої, екзистенційної самотності. Вихід за межі такої внутрішньої самотності можливий лише у внутрішній К. Під внутрішньою К. можна розуміти таку К., що торкається глибинних смисложиттєвих орієнтацій і має вільний характер. Це передусім комунікація-з-собою як акт самопізнання та самовідтворення, процес діалогу з власним Я. Але внутрішня К. є й комуні-

Словнмк ключових термінів 257

 


кацією-з-іншим, в якій інший постає не як об'єкт, "Воно", а як суб'єкт, "Ти". Внутрішня К. розгортається як єдність духовної та душевної К. і може бути названа особистісною К,

Н. Хамітов

ЛЮБОВ — екзистенціал людського буття, який окреслює найглибше відчуття повноти особистісного буття і переживання цілісності у з'єднанні з іншою особистістю та світом. Саме в Л. найбільшою мірою проявляється принципова відкритість буття людини, шо знаменує вихід за межі буденних та граничних ситуацій у метаграничне буття. В українській мові є декілька слів, які означають Л. Це — кохання, любощі, милість, любов. Цікавим є той факт, що при їх вживанні виникає певна ієрархія. Наприклад, часовий прояв Л. називають закоханістю, коханням, милістю, а Л. як вічне почуття-цілісність, виражається саме словом "Л". В багатьох культурах Л. пов'язується з безсмертям. Так, наприклад, романськими мовами у слові "Л". (французьке amur, іспанське атаг, італійське amor) безпосередньо проголошується безсмертя.

Виходячи з того, шо еротична Л. найчастіше пов'язується у більшості мов та культур з Л. як такою, прояви Л. можна класифікувати, виходячи саме з її еротичної іпостасі. Це: 1) Л. до себе; 2) еротична Л.; 3) надеротична Л. Л, до себе дає можливість кожній людині пережити, що окрім тілесності вона має ще духовне та душевне начала, які у поєднанні складають особистість. Справжня Л. до себе — це зростання та накопичення знань і почуттів, самозміна, яка дає змогу не тільки брати, а й віддавати. Зустріч двох розвинутих особистостей, що вже вийшли за межі лише Л. до себе та прагнуть більшого, означає еротичну Л. Головним в еротичній Л. ε те, шо дві особистості з'єднуються в нову цілісність, яка не заперечує, а підсилює неповторність та унікальність кожного з них. Еротична Л. є щось більш відкрите та універсальне, ніж Л. до себе, однак вона може виникнути лише на основі Л. до себе. Людина, що не полюбила себе, не здатна до такого особистісного напруження, як Л. до Іншого. У вищих своїх проявах еротична Л. виступає як любов-цілісність. Така цілісність стає дійсністю не просто як статеве тілесне поєднання, а як співтворчість чоловіка та жінки. Третім — і найбільш універсальним — проявом Л. є надеротична Л. Ця Л. виходить за межі егоїзму люблячої пари, відкриває цілісності двох безодню навколишнього світу. Така Л. вбирає у себе всі попередні вияви Л. і може трансцендувати людину та людство у нову якість.

С, Крилова

МЕТААНТРОПОЛОГІЯ(від мета — понад та антропологія — наука про людину) — вчення про виміри людського буття та умови плідної комунікації у цих вимірах, а також про фундаментальні тенденції розвитку людського роду і пов'язані з ними колізії. М. є однією з тенденцій розвитку сучасної філософської антропології, передусім екзистенцїйної антропології Київської світогляд но-антропологічної школи. Враховуючи те, що проблема вимірів людського буття, а також комунікації була притаман-

258 Словник ключових термінів

 


ною для філософської антропології, екзистенціалізму та персоналізму в усіх їх національних різновидах, закономірним є висновок, що М. інтегрує підходи філософської антропології, екзистенціалізму й персоналізму. М. може бути поділена на персоналістичну та комунікативну. Персоналістична М. досліджує людське буття у екзистенційно-особистісних вимірах — буденному, граничному, метаграничному; комунікативна М. вивчає умови й логіку комунікації між різними людськими спільнотами — в тому числі етноантропологічними. Тому комунікативна М. з необхідністю стає етноантропологією. Етноантропологія як М. є вченням про екзистекційно-світоглядну неповторність етносів і можливості комунікації між ними,враховуючи цю неповторність. Крім того, етноантропологія як М. є наукою про умови комунікації етносу і особистості в усій їх екзистенційній повноті, виходячи тим самим на актуальну проблему сьогодення — проблему прав людини. Розуміння етноантропології як М. не дає їй замкнутися у суто емпіричних формах, стати ідеологічно заангажованим вченням про біо-антропологічні відмінності етносів та рас. Персоналістична та комунікативна тенденції М. з'єднуються у М. статі, яка вивчає чоловіче та жіноче як духовне і душевне начала. М. як філософія статі досліджує причини внутрішньої самотності чоловіка та жінки і можливість гармонії між ними на рівні духовно-душевної взаємодії. При цьому філософські підходи поєднуються в М. з психоаналітичними.

Н. ХамІтов

МЕТАГРАНИЧНЕ БУТТЯ— вимір людського буття, в якому відбувається вихід за межі буденного буття з його безособовою завершеністю і граничного буття з його незавершеністю і усвідомленою екзистенційною відокремленістю. М. 6. є подолання замкненого характеру людського буття, який виражається у самодостатності владно-вольових актів та об'єктивації як творення продуктів культури. Творчість як об'єктивація у М. б. переходить у творчість як актуалізацію — само-творення і творення простору продуктивної комунікації. Розгортання М. б. можливе через феномени толерантності та любові, що означає глибинне очищення й олюднення буття людини через його роз-речевлення, де-об'єктивацію. Це — екзистен-ційиа катарсизація людського буття.

У М. б. процес транс цендування, який визначає людське буття взагалі, зазнає фундаментальної метаморфози. Людське буття стає не просто трансцендуванням і не просто само-трансцендуванням; воно стає антропо-трансценденцією — особистісним трансцендуванням, що входить у потаємні глибини особистості, а тому долає межі і буденного, і граничного буття людини, набуваючи при цьому гармонії, на яку є лише натяк у буденності І передчуття якої дано у дисгармонії граничних станів людини.

Н. Хамітов

Словник ключових термінів 259

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.186.43 (0.032 с.)