Н. Хамітов, Л. Гармаш, С. Крилова



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Н. Хамітов, Л. Гармаш, С. Крилова



Н. Хамітов, Л. Гармаш, С. Крилова

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ ТА її МЕЖ

Під редакцією Н. Хамїтова

Навчальний посібник

Рекомендовано Міністерством освіти та науки України

КИЇВНАУКОВА ДУМКА 2000

 


ББК »7.3 (4УКР) Х18

Автор більшості лекцій - доктор філософських наук, професор Η. Β. Хамітов. Він широко відомий телеглядачам і слухачам радіо своїми програмами з проблем особистісної реалізації людини, її самотності й любові та багатьом читачам своїми книгами "Філософія самотності", "Звільнення від буденності", "Межі чоловічого та жіночого ", "Самотність у людському бутті" та ін.

Лекції висвітлюють основні етапи Історії міркувань про людину та її межі — від прозрінь давньосхідянх й античної релігій та філософій до філософських концепцій сучасності Одна з лекцій присвячена зустрічі Сходу і Заходу в українській і російській класичній філософії

Перевага посібника в наступному:

• доступний і динамічний стиль викладу, окремі лекції читаються як філософський роман;

• підхід до історії філософії як до комунікативної системи;

• виклад філософських ідей у контексті культури;

• не тільки культурно-історичний, а й методологічний принцип періодизації історії філософувань про людину.

Адресується студентам вузів і коледжів усіх спеціальностей, які вивчають базовий курс філософії. Посібник буде корисним також при вивченні інших гуманітарних дисциплін — етики, естетики, соціології, психології, культуролога, релігієзнавства, політолога.

Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник (лист № 281 від 27 лютого 1998 p.).

Рецензенти:

В. С Горський, доктор філос. наук, професор

А Л Звгороднюк, доктор філос. наук, професор

В. А. Малахов, доктор філос. наук, професор

Рекомендовано до друку Вченою радою

Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН Україна

д 0300000000- 024 дш

ISBN 966-00-0178-9© Η. Хамітов, С Кирилова, Л. Гармаш, 2000

 


Володимиру Іларіоновичу Шинкаруку з вдячністю за творчий імпульс

В осягненні історії філософії.

ВСТУПНЕ СЛОВО

Історія філософії — це сходи геніїв.

Не кожен, хто звертався до історії філософії, став генієм, проте кожен геній спускався Її сходами, щоб піднятися до себе. Ця обставина наповнює здоровою іронією запитання про актуальність історії філософії. Проте цю іронію треба довести до самоіронії. Лише тоді в нас з'явиться мужність пройти між ідолопоклонством та зневагою, осягаючи ідеї тих, хто зробив свій саморозвиток розвитком людства.

Виклад історії філософії завжди наштовхується на три фундаментальні труднощі.

Перша полягає в тому» що подати всю історію філософії неможливо, тому виникає проблема вибору авторів і куга зору на їхні системи. При цьому, однак, завжди існує необхідність аутентичного прочитання текстів мислителя.

Друга трудність пов'язана з необхідністю відокремлення філософії від нефілософії в історико-культурному процесі; у результаті виникає дуже складна проблема визначення філософії.

Третя трудність викладу історії філософії зумовлена необхідністю обгрунтування логіки спадкоємності і взаємозв'язку філософських вчень, що визначає структуру курсу історії філософії.

У цій книзі зроблено спробу свідомо перебороти всі ці труднощі. Філософи вибиралися стосовно наскрізної для даного курсу проблеми людини та її меж, яка є центральною для філософії кінця другого

 


тисячоліття — епохи, колилюдина все частіше задумується про межіможливого. Водночас наскрізним був і кут авторського бачення, визначений як метаантропологія— вчення про буденний, граничний та метаграничний виміри людського буття, про фундаментальні перспективи людини і людства *. У визначенні філософії виникла необхідність вийти за межі слова "теорія". У результаті з'явилися поняття "есеїстична філософія" і "філософське мистецтво", які разом із поняттям "теоретична філософія" більш повно охоплюють поліфонічне буття філософії. Говорячи про логіку спадкоємності у філософії, автори намагалися представити історію філософії відкритою системою спілкуванняяк філософів, так і проявів філософії в культурі.

Сподіваюся, що такий підхід дасть змогу читачеві побачити філософію в її живій суперечливості і повноті.

В. ХАМІТОВ

* Див.: Хамитов Н. Пределы мужского иженского. Введение в метаантропологію. К., 1997; Хамінтов И. Самотність у людському бутті. Досвід метаантропології. К, 2000.

 


"Через усе життя людства проходять велика дискусія Сходу і Заходу".

ВОЛОДИМИР СОЛОВЙОВ

Лекція 1 ПРОЯСНЕННЯ СПЕЦИФІКИ

СХІДНОГО І ЗАХІДНОГО ШЛЯХІВ

ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ У СВІТІ

1. Чи існує проблема "Схід — Захід"?

Захід як шлях людського бут у світі.

Східний шлях людського буття у світі.

Попереднє зауваження

Східний і західний типи культури досить відмінні. Настільки ж відмінні й типи філософувань, що витікають із них. Разом із тим типи культури, і типи філософувань е проявами певних шляхів (способів) буття у світі.

Отже, нам потрібно знати, чим східне буття принципово відрізняється від західного '-

Лише тоді ми зрозуміємо, чому західна культура протистоїть східній і чому остання є для нас таємничою. Саме тоді ми зрозуміємо і сильні, і слабкі сторони східного й західного типів філософувань про людину.

Проте, чи існує проблема Схід — Захід? Чи не є такий поділ світу і культури надуманим?

1. ЧИ ІСНУЄ ПРОБЛЕМА "СХІД-ЗАХІД"?

Можливість ментального взаємовпливу Сходу і Заходу

Культурні контакти Сходу і Заходу, що існували завжди, у XX ст. перетворилися в потужний взаємо-обмін. Вплив Заходу проявився насамперед у сфері цивілізації — техніки, способів організації економіки і політичного життя. Вплив Сходу на Захід проявився переважно в культурній сфері. Це передусім вплив східної філософи і релігії.

1. Чи Існує проблема "Схід—Захід*? 7

 


Проте варто визнати, що відношення Заходу і Сходу в XX ст. не зводились лише до обміну науково-технічних і політичних досягнень на досягнення філософії і релігії. Захід запропонував Сходові не тільки свою технотронну цивілізацію, а й свої цінності, засновані на християнській етиці. Він запропонував Сходові ідею особистості, що вільно вибирає своє життя і творить його реалії. Слід відзначити таку особливість Заходу, як його синтетичність. Він є своєрідним синтезом античності й християнства, які, в свою чергу, е синтезами східного і місцевих начал.

Таким чином, відношення Заходу і Сходу в XX ст. можна охарактеризувати як ментальний взаємовплив.І результатом такого взаємовпливу стало зближення ментальностей Заходу і Сходу.

Більше того, з'явилися особистості, які є уособленням об'єднання західного і східного шляхів буття. Це Олена Блаватська, Даниїл Андреєв, Шри Ауробіндо і багато інших мислителів.

Не слід також забувати, що Захід і Схід химерно з'єдналися в особистостях таких керманичів тоталітарних режимів, як Ленін і Мао Цзе-дун, Сталін і Гітлер... 1 їхні режими теж з'єднали в дивному і жахливому синтезі форми життя Заходу і Сходу.

Можна вказати й на поширення на Заході Йоги, практики бойових мистецтв, різноманітних віроучень Китаю, Тибету, Індії, а також традиційної медицини цих регіонів.

Усі ці факти говорять про те, що ментальна взаємодія Заходу і Сходу є не тільки можливістю, а й дійсністю.

Спробуємо тепер докладніше прояснити специфіку кожного з цих способів буття. 1 тут Захід — незважаючи на те, що Схід традиційно сприймається в історичному плані першим, — виступає на передній план. Це відбувається внаслідок активно-динамічного духу Заходу. Не Схід постукався у двері Заходу, а Захід — у двері Сходу.

8 Лекція 1. Прояснення специфіки східного І західного

 


ЗАХІД ЯК ШЛЯХ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ У СВІТІ

СХІДНИЙ ШЛЯХ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ У СВІТІ

Ідея карми та ідея прощення

Карма — це закон посмертних перевтілень особистості, закон посмертно! віддяки за добро і зло через перевтілення. Доброчесна людина одержує після смерті здорове тіло і щасливу долю, людина, яка творить зло, після смерті спускається по еволюційних східцях униз — аж до перетворення у тварину 2.

Проте добро на Сході означає відповідність людини тій ролі, яку ЇЙ визначено у суспільстві — відповідність касті, прошарку, групі. І вже одне прагнення вийти за межі визначеної ролі може трактуватися як зло. Жорстка регламентація поведінки у соціумі подібна жорсткій регламентації природи, де кожний з організмів займає строго виділену екологічну нішу. Закон карми подібний закону природи, він карає тих, хто виходить за окреслені ним межі. Не випадково буддійська культура в нірвані намагається знайти звільнення від карми — несвободи й обмеженості людини в будь-якому матеріальному втіленні. Проте і сама нірвана є віддякою за виконання визначених правил.

2 Ідея карми характерна для індуїзму і буддизму, але згодом вона проникає і в інші культури.

3. Східний шлях людського буття у світі 15

 


Східній ідеї віддяки в західній культурі протистоїть Ідея прощення, породжена християнством. Прощення означає сприйняття Абсолюту не тільки в якості Світового Закону, а Й як Особистості, спроможної до любові і прощення.

Прощення означає здатність зрозуміти іншу особистість у її прагненні перейти власні межі. Прощення тому є вищою формою душевної свободи особи.

Найбільш повно прощення в культурі Заходу здійснюється як відпущення гріхів.

Якщо Захід чимось і підноситься над Сходом, то саме ідеєю прощення. 1 саме ця ідея є найперспективнішою основою діалогу Заходу і Сходу. Тією основою, яка зберігається, коли всі інші "вислизають з-під ніг".

ЛІТЕРАТУРА ДО 1-ї ЛЕКЦІЇ

• Восток—Запад. Исследования. Переводы. Публикации. — Μ., 1988.

Карнеє В. И. Сущность учения буддизма // Философские вопросы буддизма. — Новосибирск, 1984.

Хайдеггер М. Из диалога о языке. Между японцем и спрашивающим // Время и бытие. — М, 1993.

Щербатской Ф. И. Избранные труды по буддизму. — М., 1988.

Юнг К. Г. Йога и Запад // Архетип и символ. — М., 1991.

Юнг К. Г. О психологии восточных религий и философии. — М., 1994.

Яспврс К. Истоки истерии и ее цель // Смысл и назначение истории. — М., 1991.

 


Лекція 2

МЕЖІ ЛЮДИНИ

Попереднє зауваження

Говорячи про філософське розуміння людини на Сході, ми виходимо з того, що воно ґрунтується на принципах буддизму у їх взаємодії з індуїзмом, конфуціанством, даосизмом. Усі ці течії були породжені індійською й китайською культурами. Саме в цих культурах укорінена своєрідність Сходу як способу буття.

Спробуємо виділити особливості філософствування в Індії та Китаї.

1. Усі філософські системи Індії й Китаю мають одночасно і релігійний характер, що зберігається й донині. Тому, говорячи про філософські системи Сходу, завжди треба розуміти, що це релігійно-філософські системи.

2. Релігійний характер філософії в Індії і Китаї випливає з того, що її головною метою було не пізнання світу, а встановлення гармонії людини й світу, зміна світовідношення. Східна філософія не має проблем, відсторонених від людського існування.

На відміну від західної філософії, філософії Індії і Китаю майже завжди мають образно-інтуїтивний характер, афористичну та художню форми.

 


1. ДАВНЬОІНДІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ: МОРАЛЬНА ВІДДЯКА ТА Π ПОДОЛАННЯ

Буддизм у Китаї

Індійський буддизм зіткнувся в Китаї з багатою філософською традицією, яка справила на нього сильний вплив. Він увібрав у себе багато положень даосизму і конфуціанства; його філософія й догматика були пристосовані до традиційних китайських поглядів 6.

Дійсно, категорії даосизму і конфуціанства мали могутній вплив на індійський буддизм, переплавляючи його в щось інше. Отже, ми можемо говорити про друге народження буддизму в Китаї. І цей знову народжений буддизм дуже сильно змінив і даосизм, і конфуціанство.

Проте центральна буддійська концепція людини — концепція "чотирьох шляхетних істин" (буття є страждання; причина страждання — в прив'язаності до помилкового, емпіричного Я; щоб припинити страждання, необхідно звільнитися від помилкового Я; щоб звільнитися від помилкового Я, потрібно засвоїти певні ідеї та оволодіти конкретними практиками) — залишилася незмінною, хоча і набула нового культурного образу.

Отже, буддизм поступово вростає в китайську культуру і зростається з нею. "Труднощі, що супроводжували цей процес, — відзначає Л. Є. Янгутов, — були обумовлені низкою причин: замкнутістю китайської культури, що не мала на той час достатнього досвіду іноземних запозичень, сильним впливом традицій на всі сфери соціального і духовного життя китайців, аж до стилю мислення" 7. Але буддійський світогляд переборов ці труднощі і утвердився в Китаї, ставши найбільш масовою з трьох світових релігій.

У китайській культурі виник цілий ряд релігійно-філософських шкіл буддизму, 3 них найвідоміші — тяньтай, цзинту і чань.

Найбільш впливовою течією буддизму як у Китаї, так і за його межами є чань-буддизм.

6 Янгутов Л. Е. Категории китайского буддизма // Философские вопросы буддизма. — М., 1983. — С. 20.

7 Там само.

30 Лекція 2. Межі людини у філософії Індії і Китаю

 


ЛІТЕРАТУРА ДО 2-ї ЛЕКЦІЇ

Аверинцев С, С. Запал но-восточные размышления или о несходстве сходного // Восток—Запад. Исследования. Переводы. Публикации. — М., 1988.

Корпев В. И. Сущность учения буддизма // Философские вопросы буддизма. — Новосибирск, 1984.

Костюченко В. С. Классическая веданта и неоведантизм.— М., 1983.

Лу Куань Юй. Даосская Йога, алхимия и бессмертие. — СПб., 1993.

2. Давньокитайська філософія: Друге народження 33

 


Мантатов В. В. К вопросу обизучении философии буддизма // Философские вопросы буддизма.

Мифы народов мира. Энциклопедия: В2-х т. — М., 1991.

Щербатской Ф. И. Буддийская логика // Избранные труды по буддизму. — М., 1988.

Щербатской Ф. И. Концепция буддийской нирваны // Там же.

Щербатской Ф. И. Центральная концепция буддизма и значение термина "Джатма" // Там же.

Юнг К. Г. Йога и Запад // Архетип и символ. — М., 1991.

Янгутов Л. Е. Категории китайского буддизма // Философские вопросы буддизма. — М., 1983.

 


Лекція З

Філософія епохи еллінізму.

Попереднє зауваження

Східне філософування про людину укорінене в індійській і китайській філософії. Західне ж розуміння людини укорінене в античній філософи — філософії Давньої Греції і Риму. На відміну від давньосхідної, антична філософія із самого початку протипоставила себе міфології і релігії. Вона протипоставила розум і знання уяві і вірі.

Проте антична філософія не в меншій мірі, ніж давньосхідна, залежна від міфології — вона намагається перебороти міфологію почуттів міфологією розуму. Це означає конфлікт чуттєво-інтуїтивного і раціонального, що пронизує всю античну філософію і далі — всю філософію Заходу.

Роздивимося міфологічні корені античної філософії і зупинимося на концепціях людини, розроблених ЇЇ найбільш значними представниками.

ФЕНОМЕН РАННЬОЇ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ (РАННЯ КЛАСИКА)

§ 24. Антична міфологія таїї вираження в раннійантичній філософії

Антична міфологія формується на зорі старогрецької культури і у своєму розвитку проходить два головних етапи: доолімпійський або хтонічний (від давньо-

 


грецького хтон — земля) і олімпійський. Боги першого періоду ворожі людям, вони поєднують у собі дику силу і страхітливість, це, скоріше, чудовиська. Поступово їхні образи облагороджуються, і в олімпійській міфології, в якій життя богів пов'язане з горою Олімп, вони вже мають знайомий сучасній людині вигляд. Це і Афродіта (у римській інтерпретації — Венера) — богиня любові і жіночості, і Аполлон — покровитель поетів і носій чоловічої краси, і Зевс (Юпітер) — глава божественного роду, Ідо живе на Олімпі, повелитель грому і блискавки і багато інших.

Олімпійські боги являють собою родову общину тілесно безсмертних істот. Саметілесне безсмертя принципово відрізняє їх від людини. В усьому іншому вони подібні людині — можуть бути заздрісними, мстивими, сповнюватися пристрастю до земних жінок, у результаті якої народжуються напівбоги та герої.

Таким чином, відмінність античного божества і людини суто кількісна, екстенсивнапо суті справи, на Олімпі живе могутній рід тілесно безсмертних людей, що постійно втручаються у життя смертних. Один із найбільш відомих дослідників античної культури і міфології О. Ф. Лосєв бачить у родових відносинах олімпійських богів найістотнішу рису античного світогляду. Він пише: "Звідкіль така сила античності, що вона незмінне воскресає і превозноситься протягом цілих століть? А це відбувається тільки тому, що людині при всіх успіхах її цивілізації і при будь-якому торжестві розумових побудов, дуже важко забути, що в неї є батьки і діти, що протягом усього свого життя вона по руках і ногах пов'язана родинними відносинами і що кровнісгь це аж ніяк не є випадкове явище, а щось у людському, та й у всьому природному житті дуже глибоке і невикорінне" *.

Найважливішою рисою античного світогляду є космологізм, який, по суті, являє собою накладання земних відносин на всю природу. "Ми, що живемо у період крайнього розвитку розумової цивілізації, — за-

1 Лосев А. Ф. Античная философия и общественно-исторические формации // Античность как тип культуры. — М., 1988. - С. 12.

36 Лекція 3. Людина І її межі а античній філософії

 


стерігає О. Лосев, — не повинні дивуватися тому, що античні люди межею всякої істини і красоти вважали космос, космос матеріальний, фізичний, почуттєвий, одушевлении і вічно рухливий" 2.

Якщо на Сході природа накладається на людину і суспільство, розчиняючи їх у собі, то в античності образ людини накладається на природу і космос, змінюючи їх.

Уособленням живого, рухливого космосу, що вдень заливає світ людини сонцем, а ночами дивиться на нього очима зірок, виступають олімпійські боги. У Їхніх образах воєдино зливається людське і природне, породжуючи надлюдське і надприродне. Не можна не погодитися з О. Лосевим, який зазначає:

"Античність ніколи не могла розпрощатися зі своїми богами, і міфологія завжди грала в ній величезну роль, настільки величезну і геніальну, що цих античних богів освічені люди не можуть забути протягом двох, а точніше сказати, трьох тисячоліть" 3.

І водночас антична філософія повстає проти міфології, бажаючи символізувати 1 раціонально змінити її. 1 якщо "Іліада" і "Одісея" Гомера повністю знаходяться в стихії міфолога, то вже "Теогонія" Гесіода є використанням міфології для символічного пояснення світової еволюції. Гесіод описує споконвічний Хаос, із якого виникає Земля, Тартар (підземне царство мертвих) і Єрос (начало любові і життя).

Мислителі мілетської школи (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр) ставлять проблему першоначала буття, виводячи світ не з Хаосу, який не можна осягнути раціонально, а з першопричини. Але ця першопричина (вода, вогонь, повітря) суціль речовинна, і тому в ученнях мілетців губиться філософський характер проблеми походження світу і людини. Мілетські мислителі більше фізики, ніж філософи. Іншими словами, ми могли б назвати їх натурфілософами.

2 Там само. — С. 12.

3 Там само. — С. 13.

1. феномен ранньої античної філософії 37

 


КЛАСИЧНА АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ (ЗРІЛА КЛАСИКА)

§ 26. Сократ: "пізнай самого себе"

Сократ (біля 470—399 pp. до н. е.) є одним із найбільш відомих давньогрецьких філософів. Він починає епоху зрілої класики античної філософії. Сократ не лишив після себе жодного написаного філософського твору. Ми знаємо про нього з висловлювань сучасників і насамперед — із діалогів Платона, у яких Сократ виступає одним із головних персонажів.

Що ж було в особистості Сократа такого, що, навіть не записуючи своєї філософії, він зміг так уплинути на сучасників і нащадків?

Перед тим, як відповісти на це запитання, роздивимося те середовище, у якому Сократ розвивався як мислитель. У період життя Сократа поряд із розширенням вчення елеатів відбувається розквіт філософії софістів. Слово "софіст" спочатку означало в грецькій культурі мудреця, в епоху ж Сократа так стали називати платних учителів логіки дискусій і красномовства. Кредо софістів висловив їхній глава Протагор (біля 450—410 pp. до н. е.), заявивши: "Людина є міра всіх речей".

Пізнання істини світу для софістів можливе тільки через органи чуттів, самоочевидність ними даного є вищою достовірністю. Звідси випливає визнання всякої істини відносною і заперечення можливості пізнання всього того, що лежить за межами органів чуттів. Звертаючись лише до відчуттів і логіки "здорового глузду", Протагор говорить: "Про богів я не можу стверджувати ні що вони є, ні що їх немає".

Все це приводить Протагора й інших софістів у трактуванні світу і людини до релятивізму, який, на відміну від гераклітівського, багато в чому є порожнім і деструктивним.

Зосередження софістами уваги безпосередньо на людині мало величезний вплив на Сократа. Проте він не міг прийняти відчуття за вищу реальність світу і слідом за Парменідом і Анаксагором звертається до розуму.

40 Лекція 3, Людина / Π меж/ в античній філософії

 


Саме Розум (нус) править світом і лежить в основі всіх окремих явищ, що ми сприймаємо чуттями.

При цьому Сократ говорить не тільки про розум узагалі, а й про розум кожної людини. Він з'єднує загально-онтологічні проблеми з проблемами моральними, проблемами людського Я. "Пізнай самого себе" — цей заклик на стіні храму Аполлона в Дельфах уразив Сократа ще в юності і став головним принципом його філософії.

Сократ філософує в діалогічній формі, послідовно задаючи співрозмовнику питання, які приводять останнього до протиріччя із самим собою, і лише тоді висловлює власну позицію. У питально-відповідній формі виявляється знаменита сократівська іронія. Це іронія над співрозмовником і над самим собою, що спонукає до самопізнання і саморозвитку. Сократівська іронія знайшла своє вираження в афоризмі: "Я знаю те, що нічого не знаю ".

Дуже важливим для розвитку філософії став розгляд істини як поняття. Причому поняття трактується Сократом не тільки як пізнання, а й як буття. Платон так подає міркування Сократа про прекрасне в окремій речі і прекрасне в понятті, прекрасне взагалі: "Якщо мені говорять, що така-то річ прекрасна або яскравим своїм кольором, або обрисами, або ще чим-небудь у такому ж роді, я відкидаю всі ці пояснення, вони тільки збивають мене з толку. Просто..., може навіть занадто безхитрісно, я тримаюся єдиного пояснення: ніщо інше не робить річ прекрасною, крім присутності прекрасного самого по собі або спільності з ним..." 3

На думку Сократа, справжньою мудрістю володіють лише боги, людина може тільки прагнути до неї, любити її, завжди наповнюючись лише частковою мудрістю. При цьому, говорячи про богів як носіїв мудрості, Сократ раціоналізує Їх. Останнє суперечило традиційним уявленням про богів і обумовило трагічне завершення життя Сократа. Він був

s Платон. Федон // Собр. соч.; У 4 т. — Μ., 1993. — Τ. 2. - С. 59.

2. Класична антична філософія (зріла класика) 41

 


обвинувачений мешканцями свого рідного міста Афіни у тому, що не визнає богів, яких визнає місто, вводить нові божества і тим самим розбещує юнацтво. Сократ був засуджений до страти, і, маючи можливість утекти з міста, відмовився від цього і випив у в'язниці келих з отрутою.

Як бачимо, у філософії Сократа трагічно і піднесено з'єдналися вчення і життя, світорозуміння та світоставлення. Сократ жив так само, як і мислив, і в цьому таємниця чарівності його особистості, що і сьогодні впливає на багатьох західних філософів.·,

Стоїцизм як мужність жити

Протилежну позицію займають представники стоїцизму — філософського напряму, заснованого Зеконом із Кітіона близько 300 р, до н. е.

48 Лекція 3, Людина ІΠ меж/ 0 античній філософії

 


Космос для стоїків є одухотворене і розумно улаштоване ціле. У світі існують два види начал: пасивне й активне — аморфна матерія і Бог, який надає їй рух і форму (тут можна побачити цікаву подібність із вченням про інь і ян у даосизмі). Стоїки говорять про єдиного Бога як про Світовий Логос, усі традиційні боги античної міфології є його образно-символічними вираженнями.

Душа людини, на думку стоїків, є частина Світового Логосу і після смерті повертається до нього.

Над усіма явищами у світі людини домінує доля як необхідність. У глобальному смислі доля тотожна з Богом, але у своїх індивідуальних проявах може бути злом. Людина в праві прийняти свою долю тільки в тому випадку, якщо вона збігається з чеснотою; у протилежному випадку людина повинна мужньо відсторонитися від світу і увійти в стан безпристрасності (апатії), а в разі потреби — і скінчити життя самогубством.

Одним із найбільш відомих пізніх стоїків був римлянин Луцій Анней Сенека (йому належать не тільки філософські трактати, а й трагедії). Смисл філософування для Сенеки — в сприянні досягнення людиною в самій собі морального ідеалу і поширенні його в суспільстві через виховання інших. Проводячи цю ідею в життя, Сенека протягом ряду років був учителем імператора Нерона і певний час мав істотний вплив на управління Римською імперією. Згодом він потрапив у немилість і був звинувачений у змові, хоча не був до неї практично ніяк причетним, — Нерон, який волів необмеженої влади і настільки ж необмеженої насолоди, бачив у Сенеці уособлення совісті і моральної заборони. Потрапивши у нерозв'язну суперечність між своїми моральними ідеалами і своєю долею, Сенека, згідно з принципами стоїків, закінчив життя самогубством, до останнього моменту зберігаючи спокій.

Епікуреїзм: етика насолоди

Фундатором цього напряму був філософ Епікур (341—270 pp. до н. е.). На думку Епікура, мета філософії — допомогти людині досягти стану безтурботно-3. Філософія епохиеллінізму 49

 


сті, духовної насолоди і звільнитися від страху смерті. Вважаючи, що душа матеріальна і складається з особливо тонких атомів, Епікур так говорить про подолання страху смерті:

"Смерть ніяк не стосується нас: коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть наступить, то нас уже нема".

Насолода, на думку Епікура, це головне благо людського життя. Проте насолоду Епікур розуміє не просто як набір почуттєвих задоволень, а як відсутність страждання — тобто як заспокоєння» що є результатом досягнення самодостатності і відстороненості від життя суспільства. Головним моральним принципом мудреця є: "Прожити непомітно". Це ріднить філософію Епікура з раннім буддизмом.

І лише у вченні послідовника Епікура — Метродора — насолода як вища цінність життя перетворюється в щось винятково тілесне. Проте це з необхідністю випливає з визнання Епікуром матеріальності душі.

Висновки І перспективи.

ЛІТЕРАТУРА ДО 3-І ЛЕКЦІЇ

Аристотель, Метафизика // Соч. В 4 т. — Μ., 1975. — Τ. 1.

Аристотель. Никомахова этика // Соч. В 4 т. — М-, 1983.-Т. 4. -С. 53.

Асмус В. Ф, Античная философия. — М., 1976.

Кессиди Ф. X. Сократ. — М., 1988.

Лосев А. Ф. История античной философии. — М., 1989.

Платон. Пир // Соч. В 4 т. - М., 1993.

Платон. Федон // Там же.

Сенека Л. А. Нравственные письма χ Луцидию. — М., 1986.

Сенека Л. А. Эдип // Там же.

 


Лекція 4 РОЗУМІННЯ ЛЮДИНИ ТА ТІ МЕЖ У ФІЛОСОФИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Попереднє зауваження

Епоха еллінізму і її філософія відобразили глибинну втому античної культури. Грецьке творче начало поширилося на Близький Схід і Єгипет і, нарешті, завмерло в римській цивілізації. Античність прожила свій час. Виникла необхідність появи принципово нової світоглядної течії, що могла б дати людині розуміння нового світу і відкрити для неї нову еру. Такою течією стало християнство.

Що таке схоластика?

У повсякденному житті ми звикли розуміти під схоластикою марне і нетворче міркування. І це почасти правильно — схоластична філософія Середньовіччя, що розвивалася з XI по XIV ст., займалася насамперед тлумаченням вже існуючих істин. Сам термін "схоластика" походить від латинського слова "схола", що означає школа, навчання. У схоластиці, на відміну від патристики, інтуїтивний порив поступається місцем логічному доказу і раціональному обґрунтуванню заздалегідь істинних тверджень. Якщо для патристики характерно звертання до міфотворця Платона, то для схоластики не менш значимим стає теоретик Аристотель.

Проте в схоластиці з'явилися і принципово нові постановки старих проблем, зокрема проблеми універсалій — загальних понять.

Чи існує людина взагалі?

Чим є загальні поняття стосовно людини і навколишнього світу? Що є, приміром, людина взагалі ? Просто ім'я? А може, щось реальне, відмінне від усіх конкретних людей, і яке перебуває в ідеальному світі? І якщо "людина взагалі" реальна, то чи співвідносна вона з кожною людиною чи з усім людським родом?

Зіткнувшись з подібними питаннями, схоласти розділилися на номіналістів і реалістів.

63 Лекція 4. Розуміння людини та її меж у Середньовіччі

 


1. Перші вважали, що загальні поняття це тільки імена, які існують у нашому мисленні, в мові (лат. слово "номен" означає "імя", звідси і назва "номіналізм"). До цієї позиції близький і так званий концептуалізм, що наполягає, однак, на самостійному існуванні загальних понять завдяки людському розуму.

2. Реалісти ж вважали, що загальні поняття не менш реальні, ніж усі одиничні речі, які доступні нашим органам чуттів, більш того, що реальність універсалій підноситься над реальністю речей.

Вчення реалістів походить від концепції Платона про світ надчуттєвих ідей. Номіналізм і концептуалізм ближчі до Аристотеля, для якого ідеї є формами матеріальних речей і нашого мислення.

Найвиразнішими представниками номіналізму були Росцелін, Оккам, а реалізму — Еріугена, Ансельм Кентерберійський і Фома Аквінський.

На позиції останнього мислителя хотілося б зупинитися особливо, бо він, як ніхто інший, вплинув на подальший розвиток філософії Заходу.

ЛІТЕРАТУРА ДО 4-І ЛЕКЦІЇ

Августин А, Исповедь. — Μ., 1991·

• Богословие в культуре Средневековья. — К., 1992.

Гарнцев И. А. Некоторые аспекты проблемы человека в средневековой западной философии // Логос. — 1991. — № 2.

Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. — М, 1984.

Гофф Ф. Цивилизация средневекового Запада. — М-, 1992.

Зумбадзе Д. Дионисий Ареопагит и Данте Алигьери. — Тбилиси, 1972.

Майоров Г. Г. Формирование средневековой философии. - М., 1983.

Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. — М., 1991.

Честертон Г. К. Вечный человек. — М., 1991.

Уколова В. И. "Последний римлянин" Боэций. — М., 1987.

Хейзинга И. Осень Средневековья. — М., 1989.

 


Лекція 5

Попереднє зауваження

Середньовічна філософія піднесла людську особистість. Разом з тим вона обмежила потойбічне буття людини лише пізнанням божественного (нехай навіть не тільки раціональним, а й містичним). Вона також окреслила "прірву" між людиною і Богом. Ця "прірва" була такою, що людина могла осягати божественне тільки в межах церкви і тільки стоячи навколішки — і в прямому, і в переносному смислі.

Нова епоха європейського життя зажадала підняти людину з колін і окреслила Їй нові межі.

Це була епоха Відродження.

Що таке епоха Відродження?

Говорячи про епоху Відродження, ми звикли розглядати її якповернення до Античності після тривалої Середньовічної Ночі. Відродження сприймається нами як ранок, коли були започатковані сучасні тенденції західного життя. 1 це справді так. Однак тут необхідно зробити низку принципових зауважень.

 


1. Епоха Середньовіччя зовсім не була часом повного забуття Античності. Як ми побачили з попередньої лекції, в ній знаходить своє вираження філософська культура Античності, насамперед філософія Платона, неоплатоників і Аристотеля.

2. Звернення власне до античної культури характерное для романського Відродження і найбільшою мірою виражається в живописі, скульптурі й архітектурі і лише потім — в літературі. Водночас античні мотиви невитісняють християнські, а взаємодіють із ними.

3. На відміну від романського, германське Відродження звертається переважмо не до Античності, а до епохи першохристиянства з її філософськими і моральними ідеалами, що породжує явище Реформації і вихід на світову арену такої течії християнства, як протестантизм.

Отже, Відродження — це такий період розвитку країн Західної і Центральної Європи (14—16 ст.), коли відбувся перехід від середньовічної культури до культури Нового Часу; він починається романським Відродженням і завершується Реформацією.

ЛІТЕРАТУРА ДО 5-ї ЛЕКЦІЇ

Горфункель А. X. Философия Эпохи Возрождения.— М., 1980.

• Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. — Μ., 1978.

Лютер Μ. О рабстве воли // Избранные произведения. — СПб, 1994.

» Эразм Роттердамский. Похвала глупости. — М., 1960.

Ясперс К. Философская вера // Смысл и назначение истории. - М., 1991.

 


Лекція 6

ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ:

Попереднє зауваження

Антитеза людини-творця і людини-віруючої, що виникла в культурі Відродження, вирішується в XVII ст. в образі людини, яка пізнає. Так відкривається філософія Нового Часу. Культ пізнання охоплює всю Європу — і романський, і германський світи. Причому пізнання трактується насамперед як теоретичне пізнання— раціональне пізнання, що послуговується логікою та ґрунтується на експерименті.

Проте розв'язання суперечності віри і творчості в теоретичному пізнанні може бути лише відносним. Видаючи себе за абсолютне, воно спрощує розуміння людської сутності. Новий Час гносеологізує людську сутність зводить її до пізнання.

Спробуємо побачити це.

 


Дуалізм Рене Декарта



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.130.97 (0.053 с.)