Феномен чань-буддизму: активний вплив на реальність

Школа чань-буддизму сформувалася в Китаї на рубежі V—VI ст. її вчення найбільш близьке до буддизму махаяни. Засновником чань-буддизму вважається легендарний місіонер з Індії Бодхидхарма. Назва школи походить від китайського прочитання санскритського слова дхьяя (китайський варіант — чань-на), що означає містичне споглядання, зосередження.

Основними рисами чань-буддизму стали:

/. Заперечення логічного мислення і письмового тексту як можливостей розуміння І передачі істини. Істина відкривається тільки в інтуїтивному осяянні.

2. Визнання того, що досконалість може бути досягнута лише в процесі активної зміни життя.

У чань-буддизмі високо цінуються ті види ставлення до світу, у яких духовне начало з'єднується з практичним і тілесним. Це фізична праця, творчість художника і поета, а також творчість воїна — бойові мистецтва.

Бойові мистецтва займають виняткове значення. Вони розглядаються як вміла і естетично виражена протидія Світовому Злу, його нейтралізація. У результаті відбувається очищення і просвітлення як воїна, так і світу в цілому.

Бойові мистецтва розвиваються на традиційній китайській основі в цілому ряді чань-буддійських монастирів. Найбільш знаменитим із них стає монастир Шао-Лінь.

Таким чином, для досягнення особистого просвітління людина повинна змінити свою тілесність і стосунки з людьми так, щоб вони відповідали ідеалам буддизму. Цей принцип ріднить чань-буддизм не тільки з різноманітними школами махаяни, а й з вченнями йоги.

При цьому в чань-буддизмі зберігається спрямованість на самотність і відлюдництво, характерні для

2. Давньокитайська філософія: друге народження 31

 

буддизму хінаяни. Це чудово висловив чань-буддійський поет Ван-Вей (701—761 pp.):

"Люблю читати високі повчання Будди, Час схиляє виконувать піст суворий.

Моя доля — голубина покірність і старечий посох.

Зволікає безсмертя, в узголів'я повзе черепахою.

Верби квітнуть. Весняних гір білизна.

Груші білі. Ховається сонце і птахи.

Вікно. Північ. Опадають персикові пелюстки.

Усамітнююсь, думаю, палю пахощі".

§ 21. Доля чань-буддизму в Японії: "мистецтво дзен"

У VII ст. чань-буддизм проникає в Японію, де поступово оформлюється у самостійний напрямок (в XII ст.) й одержує найменування дзен-буддизму.

У дзен-буддизмі ще більше посилюється тенденція ставитися до військових мистецтв як до шляху спасіння. Самурай може досягти просвітлення швидше ченця, — так вважав один із патріархів дзен.

Вчення дзен-буддизму відіграло величезну роль у становленні японської культури. Так зване мистецтво дзен — принципи дзен-буддизму, що ввійшли в тканину японської повсякденності, — стає найважливішою ментальною основою цієї культури.

У XX ст. дзен-буддизм досить широко поширюється на Заході — багато в чому завдяки діяльності нашого сучасника Д, Т. Судзукі — дзен-буддиста школи риндзай.

Висновки і перспективи. Філософія давньої Індії і Китаю як підґрунтя східних вчень про людину

1. У давньоіндійській філософії, що укорінена у найдавніших міфологічних текстах — Ведах, людина трактується як істота, що нескінченно перевтілюється в матеріальному світі. Межі людини — це межі її інка-

32 Лекція 2. Межі людини у філософії Індії І Китаю

 

рнації — конкретного втілення в цьому житті. Рівень втілення визначається законами карми, які лежать за безпосередніми межами людської свободи. Вільні вчинки людини творять лише майбутнє і її чергове втілення. У поступальному кармічному прямуванні виявляється сенс життя людини — з'єднання з вищим принципом буття — Брахманом.

1. З появою буддизму людина одержує можливість позбутися безкінечного ланцюга перевтілень і закону карми через вихід у нірвану. Нірвана є подоланням меж людини як істоти, що страждає, і знаходження просвітленості—мудрості в межах однієї інкарнації.

3. У китайській культурі індійський буддизм з'єднується з даосизмом і конфуціанством, істотно впливаючи на них і сам зазнаючи зміни.

4. Головною рисою китайського буддизму стає його активнотворчий характер стосовно індивідуального життя і життя суспільства — результат впливу даосизму і конфуціанства.

У найбільшій мірі це виявляється в чань-буддіізмі, в якому буддійський світогляд стає основою такого діяльного впливу на реальність, як бойові мистецтва.

5. Основні положення індійської і китайської релігійно-філософської думки на тисячоріччя стали інтегруючим началом, що визначає ядро Сходу (Схід у вузькому аспекті) і задає лейтмотив міркувань східних філософів про людину.

ЛІТЕРАТУРА ДО 2-ї ЛЕКЦІЇ

• Аверинцев С, С. Запал но-восточные размышления или о несходстве сходного // Восток—Запад. Исследования. Переводы. Публикации. — М., 1988.

• Корпев В. И. Сущность учения буддизма // Философские вопросы буддизма. — Новосибирск, 1984.

• Костюченко В. С. Классическая веданта и неоведантизм.— М., 1983.

• Лу Куань Юй. Даосская Йога, алхимия и бессмертие. — СПб., 1993.

2. Давньокитайська філософія: Друге народження 33

 

• Мантатов В. В. К вопросу об изучении философии буддизма // Философские вопросы буддизма.

• Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. — М., 1991.

• Щербатской Ф. И. Буддийская логика // Избранные труды по буддизму. — М., 1988.

• Щербатской Ф. И. Концепция буддийской нирваны // Там же.

• Щербатской Ф. И. Центральная концепция буддизма и значение термина "Джатма" // Там же.

• Юнг К. Г. Йога и Запад // Архетип и символ. — М., 1991.

• Янгутов Л. Е. Категории китайского буддизма // Философские вопросы буддизма. — М., 1983.

 

Лекція З

ЛЮДИНА І її МЕЖІ В АНТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ

1. Феномен ранньої античної філософії (рання класика).

2. Класична антична філософія (зріла класика).

Філософія епохи еллінізму.

Попереднє зауваження

Східне філософування про людину укорінене в індійській і китайській філософії. Західне ж розуміння людини укорінене в античній філософи — філософії Давньої Греції і Риму. На відміну від давньосхідної, антична філософія із самого початку протипоставила себе міфології і релігії. Вона протипоставила розум і знання уяві і вірі.

Проте антична філософія не в меншій мірі, ніж давньосхідна, залежна від міфології — вона намагається перебороти міфологію почуттів міфологією розуму. Це означає конфлікт чуттєво-інтуїтивного і раціонального, що пронизує всю античну філософію і далі — всю філософію Заходу.

Роздивимося міфологічні корені античної філософії і зупинимося на концепціях людини, розроблених ЇЇ найбільш значними представниками.

ФЕНОМЕН РАННЬОЇ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ (РАННЯ КЛАСИКА)

§ 24. Антична міфологія та її вираження в ранній античній філософії

Антична міфологія формується на зорі старогрецької культури і у своєму розвитку проходить два головних етапи: доолімпійський або хтонічний (від давньо-

 

грецького хтон — земля) і олімпійський. Боги першого періоду ворожі людям, вони поєднують у собі дику силу і страхітливість, це, скоріше, чудовиська. Поступово їхні образи облагороджуються, і в олімпійській міфології, в якій життя богів пов'язане з горою Олімп, вони вже мають знайомий сучасній людині вигляд. Це і Афродіта (у римській інтерпретації — Венера) — богиня любові і жіночості, і Аполлон — покровитель поетів і носій чоловічої краси, і Зевс (Юпітер) — глава божественного роду, Ідо живе на Олімпі, повелитель грому і блискавки і багато інших.

Олімпійські боги являють собою родову общину тілесно безсмертних істот. Саме тілесне безсмертя принципово відрізняє їх від людини. В усьому іншому вони подібні людині — можуть бути заздрісними, мстивими, сповнюватися пристрастю до земних жінок, у результаті якої народжуються напівбоги та герої.

Таким чином, відмінність античного божества і людини суто кількісна, екстенсивна — по суті справи, на Олімпі живе могутній рід тілесно безсмертних людей, що постійно втручаються у життя смертних. Один із найбільш відомих дослідників античної культури і міфології О. Ф. Лосєв бачить у родових відносинах олімпійських богів найістотнішу рису античного світогляду. Він пише: "Звідкіль така сила античності, що вона незмінне воскресає і превозноситься протягом цілих століть? А це відбувається тільки тому, що людині при всіх успіхах її цивілізації і при будь-якому торжестві розумових побудов, дуже важко забути, що в неї є батьки і діти, що протягом усього свого життя вона по руках і ногах пов'язана родинними відносинами і що кровнісгь це аж ніяк не є випадкове явище, а щось у людському, та й у всьому природному житті дуже глибоке і невикорінне" *.

Найважливішою рисою античного світогляду є космологізм, який, по суті, являє собою накладання земних відносин на всю природу. "Ми, що живемо у період крайнього розвитку розумової цивілізації, — за-

¹ Лосев А. Ф. Античная философия и общественно-исторические формации // Античность как тип культуры. — М., 1988. - С. 12.

36 Лекція 3. Людина І її межі а античній філософії

 

стерігає О. Лосев, — не повинні дивуватися тому, що античні люди межею всякої істини і красоти вважали космос, космос матеріальний, фізичний, почуттєвий, одушевлении і вічно рухливий" ².

Якщо на Сході природа накладається на людину і суспільство, розчиняючи їх у собі, то в античності образ людини накладається на природу і космос, змінюючи їх.

Уособленням живого, рухливого космосу, що вдень заливає світ людини сонцем, а ночами дивиться на нього очима зірок, виступають олімпійські боги. У Їхніх образах воєдино зливається людське і природне, породжуючи надлюдське і надприродне. Не можна не погодитися з О. Лосевим, який зазначає:

"Античність ніколи не могла розпрощатися зі своїми богами, і міфологія завжди грала в ній величезну роль, настільки величезну і геніальну, що цих античних богів освічені люди не можуть забути протягом двох, а точніше сказати, трьох тисячоліть" ³.

І водночас антична філософія повстає проти міфології, бажаючи символізувати 1 раціонально змінити її. 1 якщо "Іліада" і "Одісея" Гомера повністю знаходяться в стихії міфолога, то вже "Теогонія" Гесіода є використанням міфології для символічного пояснення світової еволюції. Гесіод описує споконвічний Хаос, із якого виникає Земля, Тартар (підземне царство мертвих) і Єрос (начало любові і життя).

Мислителі мілетської школи (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр) ставлять проблему першоначала буття, виводячи світ не з Хаосу, який не можна осягнути раціонально, а з першопричини. Але ця першопричина (вода, вогонь, повітря) суціль речовинна, і тому в ученнях мілетців губиться філософський характер проблеми походження світу і людини. Мілетські мислителі більше фізики, ніж філософи. Іншими словами, ми могли б назвати їх натурфілософами.

² Там само. — С. 12.

³ Там само. — С. 13.

1. феномен ранньої античної філософії 37