Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Проблема відчуження та абсурду в літературі 1 пол. ХХ ст. (твори на вибір)

Поиск

 

На початку 50-х років XX століття у театрах Франції почали з'являтися незвичайні вистави, виконання яких було позбавлене елементарної логіки, репліки суперечили одна одній, а зміст, який відтворювався на сцені, був незрозумілий глядачам. Ці незвичні вистави мали і дивну назву - театр "абсурду", або мистецтво "абсурду".

Преса негайно виступила з підтримкою цього напрямку в театральному мистецтві. За допомогою критики і реклами твори театру "абсурду" швидко проникли в театри багатьох країн світу. За час свого існування театр "абсурду" міцно закріпився у ряді сучасних модерністських напрямків у мистецтві.

Хоча театр "абсурду" зародився і виник у Франції, проте мистецтво "абсурду" не належало до явищ французького національного мистецтва. Ініціаторами цього напрямку були письменники - румун Ежен Іонеско (Йонеско) та ірландець Семюел Беккет, які проживали і працювали на той час у Франції. У різні періоди до них приєдналися ще деякі драматурги - вірменин А. Адамов, а також англійський письменник Г. Пінтер, Н. Сімпсон та інші, які проживали у Парижі.

Вистави театру "абсурду" носили скандальний характер: глядачі обурювались, деякі не сприймали, деякі сміялись, а частина глядачів захоплювалась. У п'єсах драматургів-абсурдистів не було позитивних героїв. їх персонажі позбавлені людської гідності, затуркані внутрішньо і зовнішньо, покалічені морально. Автори при цьому не виражали ні співчуття, ні обурення, вони не показували і не пояснювали причин деградації цих людей, не розкривали конкретних умов, які доводили людину до втрати людської гідності. Абсурдисти намагалися ствердити думку, що людина сама винна у своїх нещастях, що вона не варта кращої участі, коли не в змозі і не в силах змінити життя на краще.

Автори театру "абсурду" протиставляли своїх героїв суспільству, але не конкретному, яке пригноблювало людину, а суспільству взагалі.

Такий метод протиставлення особистості суспільству драматурги запозичили з філософії екзистенціалізму, яка була основою мистецтва "абсурду".

Діячі мистецтва "абсурду" запозичили у філософів-екзистенціалістів погляд на світ як такий, що не піддавав розумінню і в якому панував хаос. Як і екзистенціалісти, автори мистецтва "абсурду" вважали, що люди безсильні і не могли впливати на оточуюче середовище, а суспільство, в свою чергу, не могло і не повинно було впливати на життя людини: "Ні одне суспільство не в змозі зменшити страждання людські, ні одна політична система не може звільнити нас від тягаря життя", - проповідував Е. Ионеско.

Відповідно з філософії екзистенціалізму, Е. Ионеско стверджував, що всі негаразди і суспільні неполадки - це результат дії людини.

Винахідливо користуючись засобами мистецтва, діячі театру "абсурду" відобразили в своїх творах основні положення, запозичені ними у філософів-екзистенціалістів:

o ізольованість людини від зовнішнього світу;

o індивідуалізм і замкнутість;

o неможливість спілкування одного з одним;

o беззмістовність активних дій;

o непереможність зла;

o недосяжність для людини поставленої перед собою мети.

Екзистенціалістичні ідеї, закладені в театрі "абсурду", легко простежувалися при аналізі творів мистецтва "абсурду".

З моменту виникнення театру "абсурду" сама назва носила подвійний зміст: з одного боку, вона виражала творчий прийом драматургів - доведення до абсурду окремих рис і положень, позбавлення їх всякого логічного зв'язку і змісту, а з другого - чітко визначала світосприйняття авторів, їх розуміння і втілення у своїх творах дійсності як світу, що існувало без логіки, - світу абсурду.

У словнику "Культурологія XX століття" поняття абсурд трактувався як такий, що виходив за межі нашого уявлення про світ. Абсурд - не відсутність змісту, а зміст, що є неявним.

Абсурдне для нашого світу може сприйматися деінде, як щось таке, що мало зміст, який можна осягнути розумом. Абсурдне мислення стало імпульсом для утворення іншого світу, водночас розширюючи межі ірраціональної основи думки, а сам абсурд набув змісту, який міг бути висловленим і осягнутим. Абсурд у театрі існував на змістовому і формальному рівнях. Він мав вигляд філософських ідей, (що поєднав драму абсурду з творчістю Ф. Кафки та письменників-екзистенціалістів) та художніх парадоксів, що свідчили про застосування традицій фольклору, чорного гумору, блюзнірства.

У словнику-довіднику літературознавчих термінів поняття абсурд трактувалося як "нісенітниця, безглуздя". Термін у цьому значенні вживався істориками літератури і критиками, які аналізували поведінку персонажів художніх творів з позиції правдоподібності. Термінологічного статусу абсурд набув у словосполученнях "література абсурду", театр "абсурду", які використовувалися для умовної назви художніх творів (романів, п'єс), що змальовували життя у вигляді начебто хаотичного нагромадження випадковостей, безглуздих, на перший погляд, ситуацій. Підкреслений алогізм, ірраціоналізм у вчинках персонажів, мозаїчна композиція творів, гротеск і буфонада у засобах їх творення стали характерними прикметами такого мистецтва.

Більше нетрадиційним щодо змістового навантаження міг бути термін "абсур-дистська література".

Своє визначення абсурду дав Е. Ионеско в есе про Ф. Кафку: "Абсурдне все, що не має мети... Відірвана від свого релігійного і метафізичного коріння, людина відчувала себе розгубленою, всі її вчинки стали безглуздими, нікчемними, обтяжливими".

Театр "абсурду" - найбільш значне явище театрального авангарду другої половини XX століття. З усіх літературних течій і шкіл він був найумовнішим літературним угрупованням. Справа в тому, що його представники не лише не створили жодних маніфестів чи програмних творів, а й взагалі не спілкувалися один з одним. До того ж більш-менш чітких хронологічних меж, не говорячи про межі ареальні, течія не мала.

Термін театр "абсурду" ввійшов у літературний обіг після появи однойменної монографії відомого англійського літературознавця Мартіна Ессліна. У своїй монументальній праці (перше видання книги "Театр абсурду" з'явилося в 1961 році) М. Есслін поєднав за кількома типологічними ознаками драматургів різних країн та генерацій.

Літературознавець зазначив, що під назвою театр "абсурду" не існувало "ні організованого напряму, ні мистецької школи", і сам термін, за словами його "першовідкривача", мав "допоміжне значення", оскільки лише "сприяв проникненню у творчу діяльність, не давав вичерпної характеристики, не був всеохоплюючим і винятковим".

Драми абсурдистів, які шокували і глядачів, і критиків, нехтували драматичними канонами, застарілими театральними нормами, умовними обмеженнями. Бунт авторів театру "абсурду" - це бунт проти будь-якого регламенту, проти "здорового глузду" й нормативності. Фантастика у творах абсурдистів змішувалася з реальністю: в іонесківській п'єсі "Амадей" росте труп, що вже понад 10 років лежав у спальні, без видимих причин сліпнули і німіли персонажі С. Беккета; людською мовою говорили звірі ("Лис - аспірант" С. Мрожека). Змішували жанри творів: у театрі "абсурду" не було "чистих" жанрів, тут панували "трагікомедія" і "трагіфарс", "псевдодрама" і "комічна мелодрама". Драматурги-абсурдисти майже одностайно твердили про те, що комічне - трагічне, а трагедія - сміховинна. Ж. Жене зауважував: "Я вважаю, що трагедію можна описати так: вибух сміху, що переривався риданням, яке повертаю нас до джерела всякого сміху - до думки про смерть. У творах театру "абсурду" поєдналися не лише елементи різних драматичних жанрів, а й загалом - елементи різних сфер мистецтва: пантоміма, хор, цирк, мюзик-хол, кіно. В них були можливі найпарадоксальніші сплави та поєднання: п'єси абсурдистів могли відтворювати і сновидіння (А. Адамов), і кошмари (Ф. Аррабаль). Сюжети їхніх творів часто-густо свідомо руйнувалися: подієвість була зведена до абсолютного мінімуму ("Чекаючи на Годо", "Ендшпіль", "Щасливі дні" С. Беккета).Замість драматичної природної динаміки на сцені панувала статика, за висловом Е. Ионеско, "агонія, де немає реальної дії". Зазнало руйнації мова персонажів, які, до речі, нерідко просто не чули і не бачили один одного, промовляючи "паралельні" монологи ("Пейзаж" Г. Пінтера) в пустоту. Тим самим драматурги намагалися вирішити проблему людської акомунікабельності. Більшість з абсурдистів схвильована процесами тоталітаризму - передусім тоталітаризму свідомості, нівелювання особистості, що призвела до вживання одних лише мовних штампів і кліше ("Голомоза співачка" Е. Ионеско), а в підсумку - до втрати людського обличчя, до перетворення (цілком свідомого) на жахливих тварин ("Носороги". Е. Ионеско).

Крізь видимий абсурд просвічувалися приховані важливі філософські проблеми:

o сенсу буття (зберегти в собі людину, не зрадити людяності та власну індивідуальність);

o здатності людини протистояти злу;

o причини осоромлення людей (за власними переконаннями, "заразився", втягнули силоміць);

o людської схильності ховатись від неприємних очевидностей;

o прояв світового зла - "пандемія масового безумства".

Протягом перших років існування "театру абсурду" його діячам вдалося привернути увагу мас своїми нелогічними, незвичними творами. Велику роль тут відіграла новизна прийомів. Глядачі проявляли швидше цікавість, ніж глибокий інтерес до "театру абсурду". У глядацькій залі театру Ла Юшет, який спеціалізувався постановкою п'єс Е. Йонеско, все рідше чулась французька мова: цей театр відвідували іноземні туристи - вистави розглядались як свого роду атракціон, але не як серйозне досягнення французького мистецтва. Проте згодом ставлення до театру "абсурду" змінилося.

Театр "абсурду" не дістав широкого, масового визнання та і не міг його дістати. Мистецтво не могло знайти свого сліду у всього народу, воно притаманне тільки деяким, які його розуміли.

 

11. „Потік свідомості”. Походження поняття. Представники в літературі. Різновиди потоку свідомості

"Потік свідомості" - література XX ст., переважно модерністського спрямування, яка безпосередньо відтворила душевне життя, переживання, асоціації; засіб зображення психіки людини безпосередньо, "зсередини", як складного та плинного процесу. Застосування цього засобу було пов'язане вже з романом епохи сентименталізму, але самим поняттям "потік свідомості" вперше скористався американський філософ і психолог Вільям Джеймс наприкінці XIX ст. у книзі "Наукові основи психології" (1980 р.). Школа "потоку свідомості" сформувалася на початку XX ст. її представники (Дж. Джойс, Марсель Пруст, Вірджинія Вулф, Гертруда Стайн) використали "потік свідомості" насамперед як "техніку", спосіб розповіді, який полягав у тому, щоб показати психічний процес детально, з точнішою фіксацією думок, почуттів, підсвідомих поривань, у вигляді "потоку", "ріки".

"Потік свідомості" - це художній засіб зображення внутрішнього світу людини, що полягав у безпосередньому відтворенні "зсередини" плину її роздумів, переживань, настроїв як складного психологічного свідомо-підсвідомого процесу, своєрідний спосіб фіксації та вираження найприхованіших складників цього процесу. "Потік свідомості" нерідко називали розширеним внутрішнім монологом, доведеним до абсурду. Для нього характерні:

o Підкреслена увага до духовного життя особистості.

o Спонтанність виникнення думок та образів.

o Відсутність чіткої послідовності.

o Поєднання свідомого та несвідомого, раціонального та чуттєвого.

o Підвищена емоційність.

o Зменшення ролі автора на користь "я" героя.

o Безперервність процесу внутрішньої діяльності особистості.

o Глибокий психологізм.

Стилістично "потік свідомості" виявився у синтаксичній невпорядкованості мовлення, використанні невласне прямої мови, оповідної манери, ремінісценсій, ліричних відступів.

Термін "потік свідомості" належав американському філософу і психологу В. Джеймсу у книзі "Наукові основи психології" (1899 р.). "Потік свідомості" вперше використали сентименталісти: Л. Стерн у романі "Життя і думки Трістана Шенді, джентльмена" (1767 р.), С.Річардсом, Ж. Ж. Руссо та ін. Застосували реалісти XIX ст. Ф. Стендаль, Ф. Достоєвський, П. Толстой. Класичні зразки літератури "потоку свідомості" створили Дж. Джойс, М. Пруст, В. Вулф та ін.

 

  1. Осмислення завдань „нової” літератури письменникам-модерністами (есе Пруста, В. Вулф, Г.Міллера). Література і реальність. Авторське самопізнання.

В 1947 г. был опубликован новый роман Натали Соррот «Портрет неизвестного» с предисловием Сартра. Упоминается термин антироман.

Н. Саррот, А. Роб-Грийе, К.Симон, М.де Тор – старшее поколение новых романистов. Утверждалось отсутствие такой школы, сами авторы свою общность часто отрицали, хотя были групповые труды и фотографии. Общность объекта критики - негатив к классово-буржуазному роману (бальзаковского типа, где есть жизненные ситуации и персонажи), действие логично и соответствует здравому смыслу, человек- центр, роман основан на идее гуманизма.

Эссе Н. Саррот «Эра подозрений» (1950) Первый роман – 1938 г. В эссе она пишет о том, что в 20 веке в литературе произошел переворот литературного героя: он утратил все, что имел в 19, стал неопределенным внешне, по характеру и по обстоятельствам. Такой же зыбкой становиться и событийная канва, непонятно что произошло. Так пишутся самые лучшие книги 20 века. (Сартр, Пруст, Селин, Жид, Фолкнер). Дезобъективизация героя – явление позитивное, прежний герой и прежняя история сомнительны. Человек 20 века слишком много узнал о мире и о самом себе, мир и человек сложны настолько что в систему персонажа и сюжета не укладываются. Нужно отказаться от персонажа, интриги и сюжета, так как ничего в этой жизни нет. При этом читатель может читатель может применить традиционные взгляды и к новой литературе. Упоминание имени вызывает у читателя желание образовать характер. Писатель должен постоянно сбивать читателя с толку, не дать ему воспользоваться традиционными клише. Только разрушив клише можно разрушить можно установить контакт между автором и реальностью, автором и читателем. Эти идеи характерны для и для Алена Роб-Грийе: «Несколько устаревших понятий» (персонаж, история). Рассказ о событиях – воплощение иллюзии буржуазного мир: человек и мир таковы какими кажутся, есть объективная логика вещей, что можно познать законы мироздания. В 20 веке история явно иррациональна, мир нелогичен, человек не равен себе.

В 50-60е годы полемика велась и затихла. При этом существовал и традиционный роман. Этот использовали обе стороны. Хорошие и плохие книги были и там и там.

Место нового романа: критика классового романа за формализм. Но формализм - пустая форма, риторическое упражнение. Тогда новые романисты воспринимали себя как творцов реальности как она есть, литература может воссоздать подлинную реальность. И 19 век воспринимал свои романы также. Новые романисты говорят, что художественная реальность – более подлинная, более совершенная. В этом акте преображения художник выражает себя. Искусство – это возможность реализации полноты жизни. Творя человек равен сам себе и Богу. Это идеи Пруста, Джойса и А. Жида (искусство – нечто сакральное). В новом романе идеи Флобера о том, что книга должна держаться силой стиля, нет идеи воздействия на миФ. Творчество само по себе – цель. Расхождение с идеей Сартра об ангажированности искусства. Их позитивныфе программы очень различны.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-16; просмотров: 424; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.142.198.51 (0.012 с.)