Поняття інтелектуального роману. Інтелектуалізм прози Т.Манна (твори на вибір)

1. Томас Манн - майстер інтелектуального роману

 

Німецька література XX століття знало двох братів Маннів - Генріха і Томаса. Проте більшої популярності в галузі літератури здобув саме Томас Манн, який став лауреатом Нобелівської премії з літератури 1929 року Карел Чапек залишив доволі емоційний портрет письменника: жорстокі риси, кощавий, до суворості прямий і щось по-хлоп'ячому відкрите в обличчі. Стиль творчості Томаса Манна - аналітико-інтелектуальний. В. Днєпров зауважив: "У його творах напружувалася загальна думка, образ переходив у думку, а думка - в образ. Опис, діалог, стиль, композиція розкривали у нього інтелектуальну тезу...".

 

Томас Манн - це найскладніший письменник XX століття. Складність його творчості викликана

 

кризою буржуазної думки. Він був досить суперечливою постаттю: як представник критичного реалізму, з одного боку, критикував буржуазну дійсність, а з другого, - шукав у ній елементи позитивного. Доба, у яку жив митець, ставила складні запитання: що коїться з людяністю; чи справді розум не всевладний.

 

Концепція людини Томаса Манна досить складна. Його завжди цікавили ірраціональні і навіть патологічні сторони людського "я". Саме тому герої його творів дещо незвичайні.

 

Томас Манн народився 6 червня 1875 року у старовинному портовому містечку Любеці на півночі Німеччини. Його батько Йоганн Генріх Манн був заможним торгівцем зерном і міським сенатором. Мати, уроджена Юлія де Сільва Брунс, була донькою німецького переселенця-плантатора з Бразилії, жінка музично обдарована. Саме такий змішаний тип дав можливість поєднатися у Томасі двом протилежностям: стриманість і повага до людської особистості, притаманні людині півночі, а також тонке відчуття і любов до мистецтва людини півдня. У родині Маннів було 4 дітей - два хлопчики і дві дівчинки. Дитинство хлопця було щасливим, він захоплювався музикою, живописом, літературою, відвідував реальну гімназію, але йому страшенно не подобалося вчитися. Писав вірші, п'єси, які ставив для своєї родини.

 

Згідно з сімейною традицією, дитина повинна була одержати у спадок підприємство по торгівлі зерном, проте після смерті батька від зараження крові у 1891 р. торговий бізнес довелося припинити. В 16 років Манн разом з родиною переїхав до

 

Мюнхена, який на той час, як і нині, був інтелектуальним і культурним центром Німеччини.

 

У Мюнхені юнак влаштувався працювати в страхову компанію, займався журналістикою і вирішив у подальшому стати письменником, беручи приклад зі свого старшого брата. Томас став вільним слухачем Мюнхенського університету з курсу історії і політекономії, але залишив навчання вирішив присвятити себе літературі. Влаштувався редактором у сатиричний щотижневик "Сімпліціссімус", у якому з'явилися його перші оповідання, що пізніше увійшли до збірки "Маленький пан Фрідеман" (1898 р.) У цих оповіданнях письменник з іронічною і в той же час сумною інтонацією зобразив хвилювання молодого художника, котрий у відчаї шукав сенс життя. Манн прагнув пізнати дух свого часу, здатність мистецтва і творчої особистості зрозуміти людську історію, що поєднала спільне та індивідуальне. На початку свого творчого шляху він визначив головний принцип своєї діяльності: "глибоко пізнавати і прекрасно втілювати". На його світогляд мали вплив два протилежні напрями. З одного боку, він вважав себе послідовниками класичних традицій Г. Лессінга, И. Гете, Ф. Шиллера, а з іншого, - його привабили сучасні філософські й мистецькі теорії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Вагнера, котрі, на його думку, визначили нові шляхи пізнання трагічного світу. Певний вплив на митця мали і німецькі реалісти, від них він взяв особливу меланхолійність і мрійливість героїв, що не могли знайти місця у буржуазному оточенні. Письменник також вивчив досвід російських реалістів Л. Толстого, І. Тургенєва, А. Чехова.

 

Для ранньої творчості Т. Манна характерне сплетіння критичних елементів і пошук власних ідеалів, його не задовольняло існування людини в капіталістичному світі, який порівняв з в'язницею, намагався знайти можливість виходу в інший простір - волю, творчість, красу. Життя буржуазної родини письменник показав у першому і найбільш відомому романі "Буддендроки", котрий мав автобіографічний характер і приніс авторові популярність та світове визнання. Роман "Будденброки" приніс авторові успіх та визнання. Вважалося, що це реалістичний твір. Саме за нього письменник у 1929 році став лауреатом Нобелівської премії. Роман розповідав про долю чотирьох поколінь любекського патриціанського роду. Основою сюжету стала історія про занепад і крах однієї торговельної фірми в Любеці. Використавши традиційну форму скандинавської сімейної саги, письменник надав творові епічних рис: в долі героїв простежувалася доля всієї буржуазної культури.

 

Ознаки сімейної саги:

 

- стереотипна побудова;

 

- картини сімейної ідилії довгі і монотонні;

 

- обіди та вечірки перетворили у певну сцену, де розігрувався спектакль;

 

- добрий та дотепний дідусь - патріарх клану;

 

- батько-педант та симпатичне жіноцтво тощо.

 

У романі Томас Манн переосмислив і перебудував ці ознаки, просто спародіювавши їх. У цьому і полягло новаторство німецького митця, який бездоганно відтворив картину деградації бюргерства. Томас Манн у своєму творі намагався знайти відповіді на запитання: що прийде на зміну агонізуючому бюргерству?

 

Підзаголовок роману - "Занепад однієї родини" - тлумачився як прояв деяких спільних біологічно-метафізичних закономірностей, але мав і соціальну характеристику: несумісність духовно витончених людей із грубою, агресивною дійсністю Німеччини, що вступила в епоху імперіалізму. У більш широкому плані "Будденброки" говорять про загальний занепад буржуазного суспільства, пронизаного почуттям вичерпаності колишніх форм життя.

 

Перше покоління героїв представив Йоганн Будденброк (Старший) та його дружина Антуанета Будденброк. Йоганові під час наполеонівської війни вдалося накопичити статки і забезпечити таким чином матеріальний добробут родини.

 

Друге покоління - це Иоганн Будденброк (Молодший) та Елізабет Будденброк (з роду Крегерів). Син продовжив справу батька, але не так успішно, як він.

 

Діти Иоганна та Елізабет - Тоні, Томас та Хрістіан - є представниками третього покоління родини Будденброків. Батько покладав всі надії на сина Томаса, який здавався бадьорим та енергійним лише зовні. На самоті він слабкий, в усьому сумнівався і вагався. Проте сподівався, що справу батька й діда зможе продовжити його син.

 

Четверте покоління родини представляв Ганно Будденброк - хворобливо вразлива дитина: "Я ніким не хочу бути. Я всього боюсь...". Він надто тендітний і боязкий, захоплювався музикою (надихала мати). Хист скрипаля і композитора підніс Ганно над світом прози. Хлопець помирав від лихоманки (а по суті, від нестачі волі і непристосованості до життя) із руйнувалася родина, обірвалася сімейна лінія.

 

У 1905 році письменник одружився з Катею Прінсгейм, дочкою відомого математика. Мав шестеро дітей, але сімейний затишок і матеріальний добробут не замінили духовних та інтелектуальних проблем художника. У період Першої світової війни він пережив глибоку духовну кризу.

 

Другий роман "Його королівська величність" було написано в умовній казковій манері. У 1924 р. вийшов роман "Чарівна гора", у якому автор подав картину ідейного життя буржуазного суспільства напередодні Першої світової війни 1914- 1918 років. Дія у творі розгорнулася у високогірному швейцарському санаторії, куди потрапив молодий інженер Ганс Касторп. Зустрівшись із мешканцями санаторію, які втілювали різні сторони сучасної буржуазної свідомості, Ганс Касторп пройшов ряд етапів внутрішнього розвитку, наблизившись до поглибленого гуманістичного розуміння світу. Йому не до вподоби декаданс і смерть, він з огидою відкинув фрейдизм.

 

Маленьке німецьке герцогство, в якому всього 1 мільйон мешканців, продовжувало жити своїм життям в умовах Європи 20 століття. Бюргерсько-монархічні традиції призвели до повного економічного краху. Не було коштів для відбудови рудників, завмерла торгівля, ремесла занепали, промисловість не розвивалася, збільшилися податки. Здавалося, що кінець усьому, але знайшовся вихід: принц Клаус-Генріх одружився з донькою американського мільйонера. Батько дружини здійснив економічне диво.

 

 

Томас Манн розповів дану історію з усмішкою, іронізуючи над обивателями і титулованими правителями. Але у той же час митець висловив містичну надію на можливість поверхнево-реформаторським шляхом припинити падіння бюргерства.

 

Назва твору символічна. "Чарівна гора" - це місце, де раніше, ніж у низині, згуртувалася нова духовна атмосфера, центром якої став Ганс; це місце, де людина зрозуміла сенс життя. Парадоксальним було те, що людина вдосконалилася серед хворих.

 

Роман продовжив традиції німецького виховного роману і став одним із найважливіших філософських творів XX століття. Для нього характерна "симфонічність" - своєрідний ритм розкриття і зміни тем, повернення до безлічі намічених мотивів. Роман завоював світове визнання. Його вважали одним із найбільш значних і складних творів німецької літератури XX століття.

 

Томас Манн цікавився долею європейської культури і, як наслідок, з'явилася його історична тетралогія на біблійну тему "Йосип і його брати", над якою працював 10 років (1933-1943).

 

Тетралогія переповнена антифашистськими ідеями. Вона складалася з самостійних романів "Історія Якова", "Юність Йосипа", "Йосип у Єгипті", "Йосип-годувальник". Крім того, цим романам передувала передмова самого автора "Пекельний шлях", що коротко було викладена історико-міфологічну та філософську концепцію книги.

 

У цьому творі письменник хотів показати мальовничий, ілюзорно-пластичний світ стародавності. Роботу над ним він назвав "зухвалою грою". За допомогою арсеналу художніх засобів Т. Манн вирішив оживити стародавній світ, ґрунтуючись на легенди, міфи, пісні і сказання. З цією метою письменник у 1930 р. вирушив до Палестини та Єгипту, які збирався описувати. Гуманізуючи міф та показуючи його соціально-історичні джерела, автор виступив тут проти характерних для фашизму спроб возвеличити міф і взагалі інтуїтивний ірраціоналізм за рахунок людського мислення. Перехід до широкого зображення історичної та сучасної дійсності і висування масштабних, репрезентативних героїв дозволили письменникові безпосередньо і повно висловити найсуттєвішу проблематику епохи. Томас Манн був переконаний у тому, що лише люди порядні, чесні і шляхетні можуть змінити життя на краще.

 

Автор поставив за мету простежити еволюцію свідомості від колективного до індивідуального. В основу покладено біблійну розповідь про Йосипа Прекрасного - сина Якова. Його схопили рідні брати через заздрість і, щоб позбутися, кинули до в'язниці. Героя врятував купець. Йосип втік зі своєї батьківщини і потрапив до вельмишановного і могутнього чоловіка в Єгипті. Дружина господаря закохалася у молодого юнака, але той відштовхнув її. Тоді героїня зробила наклеп, що юнак посягався на її честь. На Йосипа знову чекала в'язниця На цей раз його звільнив народ. Історія його страждань - це історія страждання людства. У житті завжди повинне перемагати добро. Пояснюючи свої переконання написати твір на основі біблійних мотивів, Томас Манн говорив у своїй доповіді, присвяченій створенню книги: "Одного вечора в Мюнхені мене чомусь потягнуло розкрити мою стару родинну Біблію. Я був у захопленні і одразу почав шукати шляхи і зважувати можливості - чи не можливо піднести цю захоплюючу історію зовсім по-іншому, розповісти її спочатку, використовуючи при цьому засоби сучасної літератури, починаючи з арсеналу ідей і закінчуючи технічними прийомами розповіді".

 

З 1933-го року, після приходу до влади Гітлера, Томас Манн емігрував до Швейцарії, а з 1938 р. жив у США. У 1939 р. побачив світ роман про И Гете "Лотта у Веймарі" - підсумок багаторічних роздумів про творчість Й Гете. У романі подано глибоке трактувалися співвідношення між мистецтвом і дійсністю, між геніальним художником і навколишнім середовищем.

 

У 1943 р. письменник розпочав роботу над романом "Доктор Фауст", який завершив і надрукував 1947 р. Це філософський твір про духовні витоки усього відсталого й реакційного, що призвело до виникнення німецького фашизму. Для Німеччини він мав особливе значення, у ньому автор показав духовну неспроможність інтелігенції. Манн звернувся до легенди про Фауста, яку переповідали різні письменники.

 

Головний герой - німецький композитор Адріан Леверкюн, котрий виступив носієм вад західної інтелігенції, прирік себе на сердечну спустошеність, творче безсилля і апатію. Леверкюн теж пішов на своєрідну угоду з дияволом, знехтувавши духовним даром, перейнявшись згубним честолюбством і створивши антигуманну музику. Цим і пояснилося його знущання над талантом і хибне уявлення про цінності життя.

 

Розповідь побудована як біографія композитора Андріана Леверкюна. Він народився і провів дитинство у передмісті маленького німецького містечка Кайзерсашерн. Деякий час навчався у старовинному університеті Галле на теологічному факультеті, але залишив його і професійно віддався музиці. Герой - талановита людина. Він зустрівся з Есмеральдою, дівчиною-повією, яка заразила його сифілісом. Відбулося прогресування хвороби, 10-річна темрява божевілля та смерть. Але до того часу, поки хвороба перемогла, герой продовжував писати музику. Відчай, дисгармонія, нервозність, непослідовність звуків символізували розлад світу. Як композитор, він загинув раніше, ніж людина. Самотній та хворий, Леверкюн приніс нещастя всім оточуючим, життя позбавило його будь-якої радості. Герой уклав угоду з дияволом. Його хворобливий мозок ототожнив особистість композитора і героя його ораторії. Галюцинації призвели до тривалої зустрічі з дияволом і бесід про смисл буття, про людське суспільство, мистецтво. Він заклав свою душу на 24 роки творчого натхнення.

 

Герой загинув, його смерть символізувала не лише кінець буржуазного мистецтва, але й історії буржуазії.

 

Розповідь у творі йшла від імені старого товариша Леверкюна філолога Серену-са Цейтблома. У 1940 році помер композитор Леверкюн, а Цейтблом почав свої нотатки 27 травня 1943 року.

 

При описі життєвого шляху героя автор використав мотиви біографії Ніцше: така ж хвороба, однакова смерть. Музика героя-композитора була пронизана такими ж ідеями, як і вчення Ніцше: песимістична недовіра до людини, страх перед руйнуванням старого суспільства. Творчий дар, стверджував Манн, наклав на плечі художника велику моральну відповідальність. Смисл та призначення мистецтва - в служінні людям. Письменник, який чудово знався на музиці, прагнув дати опис музичних творів героя з професійною точністю та ретельністю. Автор підкреслив жорстокий, антигуманний смисл музики композитора.

 

Автор був переконаний, що саме інтелігенція несе відповідальність за трагічні події XX століття. У романі відчутний вплив Ф. М. Достоєвського.

 

Останні роки життя письменник провів у Швейцарії, у Цюріху. Ще 1933 року він разом зі своєю дружиною Кетрін Прінцгейм (одружився у 1905 р.) покинув Німеччину. У 1936 р. його було позбавлено німецького громадянства, а також почесного докторського ступеня Боннського університету, який повернули лише в 1949 р.

 

У 1938 р. родина Маннів переїхала до СІЛА. Протягом трьох років він читав лекції з гуманітарних дисциплін в Принстонському університеті, а з 1941 по 1942 рр. жив у Каліфорнії, займався літературою, підтримував стосунки з Б. Брехтом. Певний час був консультантом з літератури в Бібліотеці конгресу СІЛА. У роки Другої Світової війни митець часто виступав у радіопередачах із засудженням нацизму і закликом до німців зупинитися. У Литві письменник мав дачний будинок. Тут, серед природи, письменник провів своє останнє балтійське літо: попереджений Ері-кою (донькою) та Клаусом (сином) про небезпеку, яка чатувала на нього вдома, Томас Манн не повернувся до Німеччини, де його родина була занесена у чотири чорних списки осіб, котрих гітлерівська влада позбавила німецького громадянства. Після війни, будучи вже громадянином СІЛА, прозаїк відвідав Західну і Східну Німеччину, де на цього чекав теплий прийом, проте повернутися на батьківщину відмовився і продовжував жити неподалік від Цюріха. 80-річчя Т. Манна в червні 1955 року святкували в усьому світі. Помер письменник 12 серпня 1955 року в Цюріху.

 

Аналізуючи свій творчий шлях на схилі років він зазначив: "Моє життя було мінливим, але там була єдність". Творчість Томаса Манна відобразила його непросте життя.

 

Письменник відомий у світі не тільки як романіст, але і як новеліст. У ранніх новелах спостерігалася соціальна незадоволеність автора. Він розглянув сучасний світ з точки зору художника-артиста, музиканта, письменника, відданого красі і гармонії, а не політиці.

 

У новелі "Тристан" описано відхід художника-письменника Шпинеля із життя у мистецтво. Результатом його творчості став один роман, набраний шрифтом, кожна літера якого була схожа на готичний зразок. Ще й написаний він був на такому папері, через який проціджували каву. Цей роман прочитав лише один читач - фройлян фон Остерло, яка похвалила автора. Сам Шпинель постійно і захоплююче перечитував свій твір. Одного разу герой познайомився у санаторії з пані Клетеріан Габріелою. Вона походила із старовинного купецького роду, вийшла заміж, народила дитину і тяжко захворіла. їй подобалася музика. Закоханий герой побачив на ній останній відросток вмираючого дерева. Якщо він і любив Габріелу, то лише тому, що в ній втілилася "краса смерті". Герой не міг стриматися від платонічного роману з нею, не допускав переродження його у фізичну близькість. Шпинель прагнув повернути її в царство краси. Герой досягнув мети, але кохана стала жертвою. Він попросив її виконати вагнерівського "Тристана", не знаючи, що за це виконання вона розплатиться життям. Лікарі заборонили їй займатися музикою, оскільки жінка мала хворе горло.

 

У новелі "Маріо і чарівник" письменник відтворив атмосферу тоталітарних режимів у Європі напередодні Другої світової війни. У найтиповіших проявах відтворені трагічні політичні та психологічні колізії європейської історії XX століття, що залишилися в історії як епоха, яка принципово змінила світосприйняття людини, розділивши історію цивілізації на дві частини - до і після війни. Антифашистська тема посіла помітне місце в літературах різних країн світу, а особливо - німецькій: Бертольд Брехт створив напередодні Другої світової війни драму-пересторогу "Матінка Кураж та її діти"; Еріх Марія Ремарк у своєму кращому антифашистському романі "Чорний обеліск" намагався збагнути, як, де, чому зародився фашизм і що змусило націю повірити Гітлеру; у творах Анни Зегерс "Сьомий хрест" і "Прогулянка мертвих дівчат" відобразилася доля Німеччини, героїзм і жертовність одних і жорстокість тих, хто потрапляє під вплив варварської ідеології.

 

Жанр - новела. Літературознавці назвали цей твір політичною алегорією. За формою він нагадував "невинний побутово-психологічний етюд" і став активним втручанням у сферу політики та ідеології.

 

Історія задуму. Роботу над новелою письменник розпочав у 1929 році. У серпні того року він поїхав із родиною відпочивати на Балтійське море. Тимчасову "паузу" у роботі над епопеєю "Йосип та його брати" вирішив заповнити написанням невеликого зо обсягом і нескладного за художнім завданням твору. В основу новели покладені особисті враження від "канікул" 1926 р., проведених в Італії. То були ідеї, що формували підвалини тоталітарного режиму націоналістичного ґатунку. Вже після II Світової війни письменник відверто визнав, що у цьому творі він "дослідив психологію фашизму й психологію "свободи". Не дивно, що постать гіпнотизера, виступ якого Т. Манн спостерігав під час своєї італійської відпустки, врізалася в його пам'ять. Адже цей сеанс став своєрідним індикатором нездорового інтересу німецького суспільства та нацистських ідеологів, "темної містики", надзвичайних психологічних можливостей гіпнозу. Ці тенденції у своїй есеїстиці письменник оцінив негативно. Повернувшись до Мюнхена, він розповів у себе вдома про принизливий для Маріо (саме так звали прототипа головного героя) атракціон диявола-мороки, протягом котрого, силою своїх чарів, той змусив вродливого юнака повірити, ніби перед ним не гіпнотизер, а кохана дівчина - Сільвестра, і щоб той поцілував його, ніби цілує її. Вислухавши батькову розповідь, старша донька, Ерака Манн, сказала: "Я б не здивувалася, якби Маріо його застрелив". Ця фраза дівчини, зрештою, і перетворила італійську пригоду, свідками якої стали її рідні, на новелу "Маріо і чарівник" - один із шедеврів малої прози Томаса Манна. Вбивство злого чарівника стало провідною ідеєю новелістичної фабули, хоча усі попередні епізоди твору готували цю криваву розв'язку.

 

Новела перетворилася у злободенну історію, пов'язану з політикою фашистської Італії. В Італії цей твір було одразу ж заборонено.

 

Для більшості ця новела прозвучала як пересторога, як історичний прогноз мит-ця-провидця щодо того, які наслідки можуть мати політичний консерватизм і обивательська сліпота.

 

Архітектоніка твору сприяла втіленню творчого задуму письменника. Новела вирізнялася стрункою композицією, умовно її поділили на 3 частини. Перша частина - знайомство з курортом Toppe ді Венере, друга - зображення драматичних подій, які сталися з родиною оповідача, третя - сеанс Чіпполи. Проте всі три частини - це єдине ціле, об'єднане фігурою оповідача, який виштовхнув на поверхню головну проблему твору: як суспільство могло пустити таку впевнену ходу нацизму країнами Європи, чи здатне воно зупинити це безумство?

 

Письменник порушив у новелі такі питання:

 

- антигуманної сутності ідеології тоталітаризму, нацизму і фашизму, маніпулювання натовпом, знеособлення і омасовлення людей;

 

- внутрішньої свободи особистості;

 

- права людини на вибір за екстремальної ситуації.

 

Сама назва твору підкреслила основний конфлікт: добра і зла, пориву до свободи і поневолення, розумних здорових начал і демонізму, гармонії і хаосу, світла і темряви.

 

В образі оповідача легко проявлилися риси самого письменника Томаса Манна, інтелектуала-європейця, філософа, гуманіста, людини, яка болісно реагувала на прояви світового зла в Європі.

 

Сюжет побудований, як розповідь про виступ гіпнотизера Чіппола в італійському містечку Toppe ді Венере. Ця історія переповідалася від імені очевидця, який із дружиною та дітьми приїхав до курортного міста на відпочинок і потрапив на виступ штукаря.

 

Упродовж сеансу Чіппола демонстрував чудеса штукарського мистецтва, з артиста перетворився на чарівника-мага (читав найпотаємніші думки своїх випадкових "піддослідних" чи розповідав подробиці їхнього життя). Він також був здатний повністю підкорити глядачів своїй волі, примусити їх виконувати всі його бажання. Кульмінацією жахливої демонстрації штукаря став непристойний танок загіпнотизованих глядачів. Тут і з'явилася особистість, яка поклала край цим знущанням оповідач.

 

Оповідача дуже вразила атмосфера містечка, загальне враження від якої було гнітючим. "Злість, роздратування, напруження з самого початку висіли в повітрі". Йому впало в око, що чужинець почував себе гостем нижчого ґатунку серед флорентійського і римського товариства. Доказом став випадок у їдальні, коли кельнер ввічливо пояснив всій родині, що "затишні місця на веранді, де на столиках під червоними дашками світилися ліхтарі", які так сподобалися дітям, вони тримали для своїх клієнтів, що "адміністрація запобігала перед ними".

 

Упродовж усього сеансу гіпнотизер остерігався зачіпати благородну публіку і звернувся тільки до простолюду. Незаперечним історичним фактом було те, що міщанство, так звані середні прошарки суспільства, стало живильним середовищем фашизму: цей соціум позбавлений духовних прагнень та інтересів, життєвим ідеалам для нього став лише матеріальний добробут. Люди з народу, прості італійці, справжні патріоти по-лицарськи постали проти словоблуддя Чіпполи.

 

Від імені Італії, на двобій з чарівником-людоненависником став Маріо - персонаж у білій кельнерській куртці, що цілком уособлював світло. Маріо - син дрібного писаря та пралі, парубок років 20-ти, кремезний, товстуватий, коротко підстрижений, із зелено-жовтими імлистими очима та плоским носом, покритим ластовинням. Він кілька разів виокремлюється оповідачем з колективного образу публіки. Молодий офіціант Маріо на перший погляд здався читачеві чемним і сором'язливим, не здатним для такої відповідальної ролі. Він не мав нічого спільного з лицарями гідності, які протягом сеансу намагалися протистояти чарівникові. Однак саме цей "неге-роїчний" герой змальований як цілковита протилежність "сильної особистості", спроможний вчинити те, чого не в змозі зробити сильні духом земляки.

 

Для спілкування з Маріо чарівник обрав найпрекраснішу тему, якої упродовж вечора не торкнувся жодного разу, - кохання! Одурманюючи Маріо (Маріо ніби прочитав ім'я коханої "Сільвестра", а насправді його вигукнув з натовпу Джова-натто), ілюзіоніст удав з себе кохану дівчину і у такий спосіб змусив поцілувати себе. Це глум над святинею зрештою і підштовхнув порядного Маріо на вбивство. Усе вирішив "маленький тупоносий пістолет, й крізь оплески і сміх прорвалися два короткі, оглушливі постріли... Чіпполла боком завалився додолу, та так і лишився лежати - нерухомо, безладно, купа кривих кісток".

 

Відомо, що прототип юнака, реальний Маріо, ніяк не відреагував на знущання реального Чіпполи. Більше того, наступного дня, ніби нічого не сталося, обслуговував клієнтів. Трагічну розв'язку сюжету письменнику підказала донька. Ця думка збіглася з моральною та мистецькою потребою автора вказати спосіб, який здатний покласти край злим чарам "сильної особистості", а водночас - і перспективу неминучого покарання будь-яких володарів натовпу

 

Чіппола змальований в єдності двох іпостасей - як "сильна особистість", тобто образ, пов'язаний з політичними реаліями 20-30-х років, і як напівфантастичний персонаж, співзвучний злим чарівникам із давніх легенд. Ці протилежності виявлені вже в описі зовнішності: обличчя вражало суворою різкістю рис; рухи - енергією та самовпевненістю; манера поводитися - зухвалістю, що звикла володарювати; скалічене горбом тіло, тонкі пальці, сверблячий погляд колючих очей.

 

Зовнішність Маріо повністю протиставляється зовнішності оповідача. Герой мав власне ім'я, тоді як чарівника автор назвав просто чарівником. Це відобразила вже сама назва новели.

 

Автор стверджував, що тільки так - шляхом фізичного знищення "надлюдини", що зазіхає на тотальне володарювання, - людська душа й може себе захистити. Письменник підвів читача до висновку про те, що "сильна особистість" - це не просто людина, здатна керувати людськими масами (за допомогою нагайки підко-рював глядачів-піддослідних своїй волі), а й ідеальний проводир їхніх усвідомлених і неусвідомлених бажань. Ось чому значне місце у творі посів детальний опис нездорової моральної атмосфери, що панувала у південному італійському містечку. Ця атмосфера пройнята настроями ідолопоклонництва.

 

Культ "сильної особистості" стрімко сформувався й поширився у ряді країн: Муссоліні - Італія, фюрер Гітлер - Німеччина, вождь усіх часів і народів Сталін - СРСР. В образі Чіпполи письменник розкрив страшну антигуманну сутність тоталітарної влади, якої прагнула така особистість, а у фіналі новели "підказав" і єдиний рішучий засіб протистояння цій владі.

 

Проблема "споглядального мистецтва" розкрита у новелі "Смерть у Венеції" (1911 р.), де Томас Манн глибоко проаналізував природу літературної справи, психологію письменника. Автор відкрив у новелі "космополітичні" реалії курортного сюжету, які через два десятки років продовжив у новелі "Маріо і чарівник". Зміст новели неможливо зрозуміти без знання особливостей духовної еволюції автора, характеру його філософських уподобань і зацікавлення болючими проблемами сучасності. До того ж наявна у творі тема гомосексуалізму багатьом видалася наскрізною і суттєво обмежила спроби глибокого літературного аналізу. "Смерть у Венеції" яскраво ілюструвала образ художника, проблему і призначення мистецтва. Головна тема - краси, мистецтва та його призначення. Ідея - показати протиріччя між ілюзорною красою (минуле) та дійсними чуттєвими формами життя (теперішнє), розкрити відмінність між мистецтвом взагалі і пошуком високого естетичного ідеалу, між "підробленим, фальшивим" та "високим, вічним" мистецтвом.

 

Композиція твору - це розвінчування внутрішнього стану героя. Головний герой - Густав фон Ашенбах, письменник, який знайшов успіх у світі викривлених критеріїв та безглуздих ідей. Він не створив, а лише механічно відтворив, бо відірвався від світу. Густав - покірний долі і свідомо підкоряв дій. Він не прагнув рятуватися сам і не дозволяв іншим цього робити. Це видно з епізоду, коли у санаторії спалахнула епідемія. Ашенбах боявся, що хлопчик Тадзьо, яким він захопився, може покинути його і виїхати з санаторію. До того, він ще й егоїстичний, а тому не може оспівувати радісну стихію світу. Закоханість Ашенбаха в Тадзьо не мала нічого спільного із закоханістю в живу людину. Він нічого не знав про хлопчину - його характер, уподобання, звички, рівень розумового та емоційного розвитку тощо. І не бажав знати. Хлопець для Ашенбаха - витвір мистецтва, статуетка, символ його довершеного стилю, а не жива людина.

 

Митець (у даному випадку письменник), який завжди показував життя, що руйнувалося, вносив у душі "симпатію до смерті", любив усе, що помирає, не міг бути молодим у душі, а тому не виконав свого призначення повною мірою.

 

Новела "Тоніо Крегер" мала величезний успіх у читачів. Автор з великою психологічною глибиною змалював взаємини людей мистецтва зі світом буржуазної практики. Критичний погляд Тоніо Крегера, митця за покликанням, помагав тільки "убоге і смішне". Як і шекспірівський Гамлет, герой дійшов висновку, що через свій тонкий смак він не здатен до активної дії. Герой приречений на самотність унаслідок дивного відсторонення, він сприймав відчуженість як силу, що стала на заваді таланту, хоча й дав певні поштовхи для творчості. Він прагнув повернутися до життя, але як - не знав, і лише любов змогла його врятувати від морального паралічу, викликаного тяжкою розумовою працею.

 

Отже, у творчій манері Томаса Манна поєдналися традиційні (реалістичні) і новаторські (модерністські) засоби відображення дійсності. Від реалізму XIX ст. письменник запозичив поширені описи (опис Венеції, італійських курортів), психологічний аналіз (автор розкриває переживання, думки, стан душі героїв), натуралістичні подробиці. Але прозаїк збагатив реалізм за рахунок модерністських прийомів. Живописність творів, загострення контрастів були обумовлені впливом імпресіонізму. Експресіоністичні елементи відчували у виразності змалювання характерів, настроїв, почуттів героїв. Особливість творів полягала також і у філософічності та алегоричності.

2. Творчий метод, новаторство письменника

 

- у центрі творів - людина, її життя, суперечності людського буття;

 

- зосередження уваги на порухах людської душі, змінах, що відбували у психіці героїв;

 

- глибокий психологізм, прихована іронія, гра інтелекту;

 

- зіставлення двох світів: філістерський (обмеженого бюргерства) та життя художника; світ духовний і світ речей;

 

- відсутність прагнення до незвичайного, виняткового. Конкретний епізод у повсякденному житті героя змальований з підкресленим епічним спокоєм;

 

- негативне сприйняття дійсності, її різка і відверта критика;

 

- неквапливість і деталізованість описів, уміння передати глобальні колізії світу художніми засобами;

 

- сполучення гостро аналітичного й іронічного начала з емоційною теплотою;

 

- ідейно-проблематичне та тематичне розмаїття;

 

- проникнення у людську душу, розкриття внутрішнього світу особистості, показ зародження почуттів;

 

- широке охоплення складної німецької і європейської дійсності к. XIX - 1 пол. XX ст.

 

- різноманітність тематики: творів історична доля Німеччини ("Будденброки", "Маріо і чарівник");

 

- протиставлення бюргера і митця, гострий осуд "мистецтва для мистецтва" ("Смерть у Венеції");

 

- викриття фашизму;

 

- повага до людської гідності, ницість суспільства, де ніхто не цінував справжні почуттів;

 

- показ поваги і визнання російської літератури ("Російська антологія").

 

Твори письменника - філософа Томаса Манна - були тісно пов'язані з кращими традиціями німецької прогресивної літератури. Він належав до тих представників літератури, які розпочали свій творчий шлях, усвідомивши зазначення прогресивний ідей XX століття. Прозаїк став засновником інтелектуальної прози, у якій образ викликав думку, а думка - образ. Митець був переконаний у тому, що, коли мистецтво існувало окремо від життя, воно не здатне дати людині повного щастя. Мистецтво, відірване від життя, не могло бути прекрасним.

 

Отже, Томас Манн - класик роману XX століття, який зумів розширити межі жанру й наповнити його новим соціально-філософським змістом. Використавши традиційні форми роману, він поглибив і перетворив їх.