Поезія Т.С.Еліота: тема кризи цивілізації, прийом монтажу, деперсоналізація (за прочитаними творами)

Початок його філософської, поетичної, літературно-критичної діяльності співпав із початком Першої світової війни. Це позначилося на світогляді автора, надало його творам катастрофічного характеру. В його поезіях відчутний мотив страху, що людство загине, відчай через безглуздість буття, яке він сприйняв украй трагічно, гостро, песимістично. Тому і розпочав поет з бунту проти бездушного світу, що спустошив людину. Еліот розширив можливості поезії, звернувшись до соціальних і філософських проблем. "Пісня кохання" вразила антигероїчністю, похмурою тональністю, антиобива-тельським (або навіть антицивілізаційним) настроєм, ускладненістю і вишуканістю вірша.

. Повторювані образи, мотиви (насильство, безчестя, провина, спокутування) утворили картину тотальної трагічності сучасної цивілізації, яка збочила, відірвалася від утвореного історією та культурою ґрунту. Тому поема "Безплідна земля" вважалося одним з найпоказовіших модерністських творів. Художня своєрідність поеми - насамперед у множинності значень кожного образу, кожного слова. Сюжет розгортався принаймні у двох площинах: сцени сучасного наклався на видіння минулого, і це утворило ілюзію нерухомості часу. У поемі звернено увагу на мотив смерті. Сучасна цивілізація приречена на смерть і зникнення, як і всі цивілізації минулого. Цей мотив пронизив усю поему; з'явився біблійний образ спустошеної землі, що виникла на місці колишніх міст, - образ рівнини кісток.

Причину спустошеності та бездуховності сучасної людини автор передусім бачив у руйнівній силі цивілізації. Саме вона знищила культуру як цілющу основу духовності, природу як естетичний ідеал, саму людину як прояв Божественної суті.

Отвергая представление о поэзии как спонтанном акте, в котором решающая роль принадлежит воображению и лирической исповедальности, Элиот обосновывал доктрину «деперсонализации» художественного высказывания, которое подразумевает строгую упорядоченность, а не всплеск эмоций, отказ от «случайного» во имя «всеобщего», подавление «пристрастности» и изгнание «декламации», в чем бы они ни проявлялись.

39. Інтертекстуальність у поезії Т.С.Еліота. Есе „Традиція та індивідуальний талант”

Для розуміння модерністського мистецтва надзвичайно важливе есе Т.С.Еліота “Традиція та індивідуальний талант”, опубліковане 1919 року. Найцікавіша для нас теза тут – розуміння поезії як “живої цілісності всього поетичного, що було створене в усі часи”2. Цінність митця – не в оригінальності, не в тому, що вирізняє його серед інших, не у вираженні індивідуальності чи свого часу, а в тому “безсмертному”, що пов’язує його з минулими епохами. “Традиція – відчуття історії, яке можна вважати практично незамінним для будь-якого поета... а відчуття історії передбачає усвідомлення того, що минуле не лише минуло, а й триває сьогодні; відчуття історії змушує писати, не просто усвідомлюючи себе представником сучасного покоління, а й відчуваючи, що вся література Європи, від Гомера до наших днів, утворює єдиний узгоджений ряд”3. У пошуках неперехідних цінностей Еліот звертається до універсальних, позаособистісних, “не підвладних ерозії часу величин”4. Традиція в його розумінні мала би писатися з великої літери. Утім, вона аж ніяк не означає формального дотримання певного набору усталених класиками прийомів (жанрів, стилів, типів оповіді); це не “механічний рух уздовж ланцюжка... сліпе, лякливе дотримання того, чого досягли попередники”5, її можна розвивати та оновлювати у формальному плані, але водночас не можна бунтувати проти її ідеального вічного духу, проти ідеї спадкоємності мистецтва. Нові твори перебудовують загальний ряд, при цьому його існування як цілісності – позадискусійне.

Традиція "бездомного" Еліота стала універсальною, позбавленою будь-яких національних, просторово-касових та інших фіксацій. "її (тобто традицію) - писав він в есе "Традиція та індивідуальний талант", - не можна отримати у спадок, і у разі якщо ви її потребуєте, надбати її можна тільки внаслідок серйозних зусиль". Традиція, за Еліотом, - це певний континуум, що містив у собі всі наявні літературні тексти. Вони утворили "одночасну розмірну низку", тим-то поява кожного значного витвору не тільки неодмінно змінювала сучасний йому культурний ландшафт, а й спричинило своєрідне перегортання пластів літературної традиції. "Минуле, - писав Еліот, - так само видозмінилося під вагою теперішнього, а теперішнє зазнало впливу минулого". Створена як факт екзистенційного досвіду традиція - у дусі модерністської епохи - виявилася першою зв'язкою життя та мистецтва, випробуваною Еліотом на шляху до їх злиття.

40. Проблематика поеми Т.С.Еліота „Безплідна земля”. Особливості поетики.

оема "Безплідна земля" складна за формою і потребувала розшифрування і тлумачення. Фрагментарність і хаотичність форми передали хаотичність досвіду звичайної людини. Цій же меті слугували вкраплення в англійський текст фраз різними мовами (німецька, французька, санскрит та ін.), які ускладнили логічні зв'язки у тексті та підтексті поеми. Художня своєрідність поеми - насамперед у множинності значень кожного образу, кожного слова. Сюжет розгортався принаймні у двох площинах: сцени сучасного наклався на видіння минулого, і це утворило ілюзію нерухомості часу.

 

У "Безплідній землі" повною мірою виявилося прагнення символізму поеми. Насиченість символами, здебільшого незрозумілими, змусила поета додати до твору коментарі, що за обсягом дорівнювали половині художнього тексту писав для інтелектуальної еліти.

 

"Безплідна земля" складалася з п'яти не зв'язаних між собою частин. У поемі співіснують різні історичні часи, реальне переплелося з фантастичним, а дійсне - з уявним.

 

Розповідь у творі йде від імені людини, не обмеженої ні часом, ні простором, і при цьому багатоликої: це і віщун Тіресій з давньогрецької міфології й одночасно лицар з легенди про святий Грааль, він же Фердінанд з "Бурі" Шекспіра і водночас фінікійський моряк Флебас. Ліричний герой перебував і в Лондоні, і в Парижі часів Бодлера. Та головна постать "Безплідної землі", за свідченням Еліота, - це сліпий оракул, "адже те, що він бачить, - суть поеми".

 

Старі міфи в тлумаченні художника жили повнокровним життям. Середньовічна легенда про Грааль переплелася з міфами Давньої Греції, Єгипту, Індії. До поеми введено літературні мотиви з "Бурі" Шекспіра, "Божественної комедії" Данте. Із цього хитросплетіння Еліот створив власний міф - про хаос сучасного життя, брутальність і безплідність цивілізації, духовну деградацію людини, загибель культури і крах гуманізму.

 

У поемі звернено увагу на мотив смерті. Сучасна цивілізація приречена на смерть і зникнення, як і всі цивілізації минулого. Цей мотив пронизив усю поему; з'явився біблійний образ спустошеної землі, що виникла на місці колишніх міст, - образ рівнини кісток.

 

Дві домінанти виділилися в апокаліптичному міфі Еліота - по-перше, безплідна, спустошена земля як символ природи та людського духу і, по-друге, колективний пошук шляхів відродження.

 

Безплідна земля, згідно з одним із міфів, - це володіння скаліченого та немічного Короля-Рибалки, які приречені на безпліддя доти, доки не відшукається мужній рицар (антипод Пруфрока, котрий замовчує питання буття), готовий запитувати про суть знаків, що їх йому демонструватимуть.

 

"Безплідна земля" - передусім спроба пережити пороки, віднайдені на схрещенні цитат та сучасності, спроба вогнем та залізом поетичного Слова випалити виразки занепаду, спроба змусити вмерти гріховне. Зруйнувати пропаще буття, аби на його згарищі пізнати новий шлях - шлях, що веде до трансцендентного, Водночас Еліот усвідомив й те, що омріяне прозріння не можливе без вичерпання до денця досвіду пізнання марноти та тліну "безплідної землі". Поет немовби воскресив притчу про блудного сина, який врятувався, пройшовши крізь гріхопадіння, і втілив цю ідею у проханні про воду (спасіння) посеред каміння (позв'язуваного із пекельною пустелею "безплідної землі", однак не чужого і для біблійних смислових обертонів).

 

І все ж таки фрагмент завершили слова про те, що води немає - отож час усвідомлення ще не настав.

 

 

41. Цикл „Сонети до Орфея” Р.М.Рільке: тема мистецтва, образ-символ Орфея, мотив метаморфози

Яким буде цей новий спів Орфея? Рільке вкотре перечитував «Метаморфози» Овідія. Співець, повернувшись самотнім з потойбіччя, піднявся на голий, без єдиної рослини, пагорб. Пальці несміливо торкнулися струн. Прекрасна мелодія народилася в його серці, і як тільки зазвучали перші акорди, сталося диво; дерева, квіти, звірі зібралися навколо нього, зачаровані його піснею. Відтепер вони не полишали Орфея й усюди йшли за ним услід.

 

Рільке цікавила не тільки ця поетична канва давньогрецького міфу. Він задавався питанням, яким повинен бути поет, співець прекрасного, на що здатна його ліра, у чому сила впливу її на світ, на людину, Орфей був для Рільке перш за все символом високої поезії. Поет намагався розповісти в поетичній формі про величезний вплив мистецтва на людину, його місце у духовному житті людства.

 

За формою це — італійський сонет, складається з двох катренів і двох терцин. «Сонети до Орфея» містять 50 віршів, написаних як «надгробок для ВєриОукамаКнооп», юної дівчини, щопомерлау 1919 році, дочки мюнхенських друзів Рільке. Роздуми про трагічну долю дівчини викликали у свідомості поета асоціації з романтичною постаттю Орфея. Похмура готика попередньої збірки поета «Дуїнянські елегії» поступається у «Сонетах до Орфея» дово’лі світлій життєрадісності та життєствердженню. Після «безбожного» світу, який зображував у ній поет, в «Сонети» повернувся бог. Це одухотворенний бог Орфей, поетспівець, який є провідником людини до храму духовності.

 

Дерево — не тільки символ природи, просвітленої та одухотвореної піснею Орфея. У багатьох давніх міфах (скандинавських, слов’янських) розповідалось про світове дерево життя. Його крона, стовбур і коріння символізують три яруси світобудови: у корінні жила всяка нечисть, стовбур символізував світ людей, крона — світ богів, небесний світ. Отже, у Рільке дерево — це і символ Всесвіту. Спів Орфея — уособлення сили мистецтва, здатної перетворювати світ.

 

Новий (початок, знак, рух) — зародження чогось нового, чого раніше не існувало, і перехід до іншого стану. Звірі — світ дикої природи, одночасно хаос, темна сила якого втілюється в образах хижого звіра. Прислухання — процес, підґрунтям якого є здатність живих істот зосередитися, «почути», вловити щось незбагненне, зупинитися, зробитися «тихішим», неагресивним, невойовничим, здатним на певне перетворення. Храм — символ святості, духовності, величі, символ одухотворення природи, людини, світобудови.

 

Сила мистецтва перетворює природу, приборкує її: виростають дерева, звірі, покинувши свої барлоги, зупинивши «рев, скавчання, гам», зачаровано слухають пісню Орфея. Саме з «прислухання» починається їхнє перетворення, перехід природи від первісної дикості до одухотвореності — до храму, а в ньому — початок нового майбутнього, вищого існування.

 

Сила справжнього мистецтва сприяє перетворенню хаосу на гармонію, хижих сердець на душі, сповнених добра і одухотвореності. Головний образ сонета храм, народжений силою мистецтва. Без нього душа людини спустошена та ница, вона не відчуває своєї причетності до історії людства, не знає свого коріння, сенсу існування, вона не прагне небесних висот (Світове Дерево). І дерево, і храм зростають на очах читача, щоб нагадати людині, що її життя може розвиватися не лише у горизонталі (що відповідає певній кількості прожитих літ), але й у вертикалі — у духовному вимірі, а цей вимір — безкінечний. Мистецтво одухотворяє людину, робить її благороднішою, спонукає жити поновому: віднайти свій «новий початок, знак новий і рух.»

 

Розгляд світлини храму. Будьякий храм — це піднесена пісня, звернена до Господа. На світі безліч величних, пишних храмів, але для уроку ми обрали саме цей — храм Покрови на річці Нерлі. Він напрочуд невибагливий, строгий, але водночас легкий і світлий, ніби й не складений з важких кам’яних брил. Всі його конструктивні і декоративні елементи підпорядковані одній меті — устремлінню вгору, до Господа. Ритм архітектурних ліній Покровської церкви подібний до ритму урочистих пісень на честь Діви Марії тих, хто молиться в храмі. Це ніби матеріалізована в камені лірична молитва, яка підноситься і підносить кожного до Бога.

 

Рільке у своєму творі наголошує на величезній відповідальній місії митця — поетспівець є провідником людини до храму духовності. Цю думку варто було б пам’ятати й сьогоднішнім митцям, авторам бездуховних бестселерів, фільмів-одноденок і фільмів-жахів. Чи ведуть вони нас до Храму?!

 

42. Система образів та мотивів циклі Р.М.Рільке „Дуїнянські елегії”. Образ ангелів. Тема життя і смерті.