Практика як основа життєдіяльності людини. Структура практики.

 

1. Бердяєв Микола Олександрович (1874-1948), російський релігійний філософ. Брав участь у збірниках 'Віхи' (1909), 'З глибини' (1918). У 1922 висланий з Радянської Росії. З 1925 - у Франції, видавав релігійно-філософський журнал 'Шлях' (Париж, 1925-40). Від марксизму перейшов до філософії особистості і свободи в дусі релігійного екзистенціалізму і персоналізму. Свобода, дух, особистість, творчість протиставляються Бердяєвим необхідності, світу об'єктів, в якому панують зло, страждання, рабство. Сенс історії, за Бердяєвим, містично осягається в світі вільного духу, за межами історичного часу. Основні твори (перекладені багатьма мовами): 'Сенс творчості' (1916), 'Світобачення Достоєвського' (1923), 'Філософія вільного духу', 'Російська ідея' (1948), 'Самопізнання' (1949). Філософія Бердяєва - це філософія особистості, персоналізм. Особистість - це не емпірична індивідуальність, а людина взятий як творче і вільна істота, непідвладне об'єктивації. Вихід до інших людей і єднання з ними властиві, за Бердяєвим, особистості як фатальна частину її внутрішнього світу: 'суспільство-частина особистості' ('Про рабство і свободу людини'). Реалізацію цієї вільної внутрішньої cоциальное Бердяєв називає 'соборністю' і протиставляє її примусової соціалізації, яку несуть особи все безособово-універсальні структури колективного, соціальні інститути - класи, партії, нації, церкви. Звідси соціальна і правова позиція Бердяєва: 'Потрібно стверджувати відносні форми, що дають максимум можливої ​​свободи і гідності особистості, і примат права над державою' ('Досвід есхатологічної метафізики').
Будучи віруючою, Бердяєв в той же час критично ставився до всіх уречевленою формам релігійного - догматам, церковної організації, історичного християнства як ураженим об'єктивацією: творче її подолання повинно виявити духовну суть 'есхатологічного християнства' як неминущого одкровення про Бога і людину. Жанр своей лучшей и последней книги «Самопознание» Бердяев определил как «Опыт философской автобиографии».
Из Предисловия.."Книга эта мной давно задумана. Замысел книги мне представляется своеобразным. Книги, написанные о себе, очень эгоцентричны. В литературе «воспоминаний» это часто раздражает."...
"...Если это и будет автобиографией, то автобиографией философской, историей духа и самосознания. Воспоминание о прошлом никогда не может быть пассивным, не может быть точным воспроизведением и вызывает к себе подозрительное отношение. Память активна, в ней есть творческий, преображающий элемент, и с ним связана неточность, неверность воспоминания. Память совершает отбор, многое она выдвигает на первый план, многое же оставляет в забвении, иногда
бессознательно, иногда же сознательно "Таємниця особистості, її виключності нікому не зрозуміла до кінця. Особистість людська є більш таємничою, аніж світ. Вона і є цілий світ. Людина — мікрокосм і містить у собі все" (М.О.Бердяев). І якщо однією з основних сутнісних онтологічних форм активної взаємодії людини з довколишнім світом є пізнавальна діяльність, то відповідна форма активності, спрямована у внутрішній світ, до власного "Я", постає як самопізнавальна діяльність людини.

Пізнання в цілому — це онтологічна форма буття людини як специфічного способу існування сутнього. Сутність пізнання як форми людського буття полягає у розкритті та присвоєнні сутності пізнаного — в осягненні буття як сутнього. Процес пізнання починається з безпосереднього сприйняття чуттєво даного існування, а потім через абстрагування та генералізацію сутності завершується визначенням даного сутнього у категорії, понятті, теорії тощо. Результатом пізнавальної діяльності людини виступає перетворена дійсність, і, таким чином, відбувається взаємопроникнення двох основних форм буття людини — пізнання та діяння, власне-перетворення.

 

 

2.Наукове дослідження – це особлива форма процесу пізнання, систематичне, цілеспрямоване вивчення об’єктів, в якому використовуються засоби і методи науки і яке завершується формування знання про досліджуваний об’єкт. Наукове дослідження – це складний і багатогранний процес, у якому поєднуються організаційні, технічні, економічні, правові та психологічні аспекти. Дослідження різняться за цільовим призначенням, джерелами фінансування і термінами проведення, вони потребують різного технічного, програмного, інформаційного та методичного забезпечення. Однак усім їм притаманні спільні методологічні підходи й універсальні послідовні процедури. У процесі наукового дослідження виділяють такі складові елементи: виникнення ідеї, формулювання теми; формування мети та завдань дослідження; висунення гіпотези, теоретичні дослідження; проведення експерименту, узагальнення наукових фактів і результатів; аналіз та оформлення наукових досліджень; впровадження та визначення ефективності наукових досліджень. Але в науці недостатньо встановити будь-який науковий факт. Важливим є пояснення його з позиції науки, обґрунтування загально-пізнавального, теоретичного та практичного його значення. Накопичення наукових фактів у процесі досліджень є творчим процесом, в основі якого завжди лежить задум вченого, його ідея. Н Наукове дослідження має етапи: організаційний, дослідний, узагальнення, апробація, реалізація результатів дослідження.

 

3.

практика -це активна чуттєво-матеріальна діяль­ність конкретно-історичного суб'єкта, у ході якої він здійснює матеріальне перетворення об'єкта відповідно до своїх цілей, іде­ального проекту дійсності, а також змінюється і розвивається сам.

Можна виділити такі функції практики: вона е основою пі­знання; джерелом і рушійною силою процесу пізнання; кінце­вою метою пізнання; критерієм істини.

Функція практики як основи пізнання означає, що всі сторони, форми і моменти пізнання обумовлені самим розвит­ком практики. З розвитком практичної діяльності розвивається і сама людина, її чуттєве сприйняття, розширюється сфера від­творення властивостей за рахунок відображення соціальних фу­нкцій предметів. Усі людські пізнавальні здібності і, насампе­ред, мислення, не дані людині від природи, вони формувалися на основі й у процесі пращ, суспільного виробництва. Кожна людина навчається мислити разом із засвоєнням мови і надба­них людством знань. Те, що вона може пізнавати і що стає об'єктом її пізнання визначається рівнем суспільства на конк­ретно-історичному етапі та рівнем, перш за все, практично-перетворюючої діяльності. Практика виступає основою пізнання ще й тому, що сприяє розкриттю внутрішньої сутності предме­тів і явищ, котра розкривається тільки тоді, коли люди примушують предмети за допомогою практики впливати один на одного, тобто взаємодіяти.

Практика виступає джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність.

Практика є одночасно і кінцевою ціллю пізнання, оскільки мета пізнання, зрештою, обумовлюється практичними потреба­ми суспільства. Пізнання відбувається не заради самого пізнан­ня, воно виконує роль необхідної умови революційно-практичної зміни суспільства. Особливо це характерно для розвитку нашої країни на сучасному етапі, коли Україна досягла державної незалежності, прагне побудувати правову, і, ґрунтуючись на глобальних і глибоких знаннях об'єктивних природних і соціальних законів, подолати економічну кризу та досягти певного прориву у справі реалізації економічних реформ. Практика виконує також функцію критерію істинності наших знань, в результаті своєї суспільної природи має всезагальний і необхідний характер, набуває властивості безпосеред­ньої діяльності, тобто є разом з тим безпосередньою діяльністю. Практика виводить людину, так би мовити, за межі суб'єктивності, бо є об'єктивним явищем, яке функціонує у відповідності з об'єктивними законами матеріального світу.

Структура практики

Об'єкт — те, на що спрямована дія (вплив).

Суб'єкт — те, що діє.

Мета — те, заради чого здійснюється дія.

Результат — те, що одержують по закінченні дії.

Спосіб — те, як (послідовність операцій та їх характеристика) здійснюють дію.

Засіб — те, з допомогою чого здійснюють дію.

 

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 17