Глобалізм як сутнісна ознака сучасної цивілізації.

1.

Рене Декарт (1596–1650) – французький філософ, фізик і математик; засновник раціоналізму Нового часу. Народився в знатній сім'ї. Навчався в школі єзуїтів. Тут у Декарта проявилися схильність до занять математикою і безумовне несприйняття схоластичної традиції, яка панувала в школі.

"Міркування про метод" (1637) – один із найважливіших творів Р. Декарта, у якому стисло викладено принципи його філософії. Складається з 6 частин: про науки (частина 1); про науковий метод (частина 2); про мораль (частина 3); про існування Бога та безсмертя душі (частина 4); про проблеми фізики (частина 5); про засоби розвитку наук (частина 6).

У першій частині Р. Декарт, визначивши розум як "...здатність правильно судити і розрізняти істинне від хибного", стверджує, що ця здатність однаковою мірою властива всім людям на відміну від тварин, які її позбавлені. Той факт, що деякі люди досягають великих успіхів у пізнанні, пояснюється їх вмінням керувати власним розумом. "Здоровий глузд є річ... найбільш поширена у світі".

Тому центральною проблемою науки і філософії, вважав Р. Декарт, є проблема методу, який потрібен для керування розумом та успішного просування у пізнанні природних закономірностей. При цьому формальну логіку Р. Декарт оцінював невисоко. Вона придатна, на його думку, лише для пояснення відомих істин, а не для відкриття нових. З усіх наук, які "є сукупністю заплутаних суперечливих відомостей", Р. Декарт надає перевагу математиці "за достовірність і очевидність її доказів". Математичні прийоми дослідження Р. Декарт спробував поширити на все достовірне знання:

Р. Декарт формулює "головні правила методу".

В основі першого правила лежать принципи очевидності, "ясності й виразності" в судженнях і уявленнях про предмети. Не слід приймати за істинне нічого такого, яке б не було попередньо визнаним безумовно істинним. Треба старанно уникати поспішності та упередженості у своїх судженнях.

Друге правило передбачає розчленування на частини труднощів, що зустрічаються, щоб легше було їх подолати.

Трете правило наукового методу полягає в керуванні ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і таких, що легко пізнаються, і підніматися поволі, як по східцях, до пізнання найбільш складних, від доведеного до недоведеного (рух від простого до складного).

Четверте правило вимагає ретельного огляду поля дослідження і порядку його (дослідження) проведення, щоб не допустити ніяких втрат і випадіння логічних ланок.

Зі свого наукового методу Р. Декарт виводить правила моралі:

1) підкорятися законам і звичаям своєї країни, притримуючись невідступно релігії, тобто бути законослухняним;

2) залишатися найбільш твердим і рішучим в реалізації прийнятих рішень. Один раз прийнявши якусь думку, хоча б і сумнівну, слід дотримуватися її, немовби вона цілком правильна;

3) завжди прагнути перемагати скоріше себе, змінювати свої бажання, а не порядок світу. Слід змиритися з думкою, що в повній нашій владі перебувають тільки наші думки, і що після того), як ми зробили все можливе, те, що нам не вдалося, треба розглядати як щось абсолютно неможливе.

"Нарешті, на завершення цієї моралі, – говорить Р. Декарт, – я зробив огляд різних занять людей в цьому житті, щоб постаратися вибрати краще з них".

Чітко проявляється раціоналізм Декарта: "...спимо ми чи бадьоримося, ми повинні довірятися в судженнях наших тільки очевидності нашого розуму". Р. Декарт наводить приклади. Сонце бачимо дуже чітко, але воно не такої величини, як бачимо. На завершення Р. Декарт підкреслює практичну спрямованість нової наукової методології, вищою користю якої є сприяння тому, щоб "...зробитися господарями і володарями природи".

Для цього потрібно також здоров'я, турбота про благо інших, найважливішими мають бути турботи не про сучасне, а про майбутнє, потрібна також свобода діяльності.

 

 

2. Розвиток, поширення ідей Просвітництва в Україні було обумовлено високим рівнем духовної культури. Уже в XVI -XVII століттях в Україні діяло багато шкіл, видавництв, інших культурних центрів. Так Павло Алеппский (архідиякон), побувавши в Україні в 1654 році, відзначав, що в селах всі діти вчаться в школах, навіть сироти, а людей, що вміють читати і писати багато не тільки серед чоловіків, але також і серед жінок1. Братства і братські школи стали центрами духовної культури і фундаментом, на якому було заснована вища освіта на українських землях. Так, шляхом злиття в 1632 році Київської братської школи і вищої Лаврської школи (при Києво-Печерській Лаврі), організованої Петром Могилою утворився Києво-Могилянській колегіум; при гетьманстві Мазепи (1750 р.) перейменований в академію. Києво-Могилянська академія стала першим вищим навчальним закладом в Україні і центром духовної культури. Вона була школою загальноосвітньою, а не спеціальною; до неї приймали молодь всіх суспільних станів, від шляхти і козацької старшини до посполитих включно. Крім українців і білорусів, сюди йшли по науку і "московіти" (великоруси), румуни, болгари, серби, а почасти навіть греки і араби. Отже, ця школа була осередком освіти для всього православного світу, а за її зразком заводили в собі школи і інші православні народи, головним чином росіяни.

Так у Москві в 1682 році було засновано Слов'яно-греко-латинську академію, а в XVIII ст. більше 20 семінарій у різних містах Московщини...Києво-Могилянська колегія... дала шерег наших учених та письменників, підтримувала наше культурне життя не відстаючи від західних наукових течій".

Філії академій пізніше стали центрами освіти у Вінниці, Чернігові, Харкові, Переяславлі і інших містах.

Наука і освіта - дві головних зброї Просвітництва в боротьбі за перетворення суспільства стали на Україні також засобами збереження і розвитку національної культури.

В академії поряд зі слов'янською, латинською, грецькою, польською мовами, богослов'ям, риторикою, піїтикою, арифметикою, геометрією, астрономією, музикою викладалася і філософія. Курс філософії був 3-х річним. Філософія поступово скидала із себе схоластичні, середньовічні одяги; викладачі в обґрунтуванні світоглядних проблем зверталися не тільки до віри, але і до наукових істин, здорового глузду.

Одним з перших професорів академії був Йосип Кононо-вич-Горбацький (рік народження невідомий - помер в 1653 р.) - філософ, просвітитель, автор "Підручника по логіці", "Оратора Могилянського"; дотримуючись теорії двох істин, розмежовуючи предмети богослов'я (вчення про бога) і філософії (вчення про реальний світ), зближав предмет філософії із предметами природничих наук, зокрема, фізики. Визнаючи існування бога як єдиного творця, філософ не заперечував субстанціонності матерії і форми, реальності простору і часу; обґрунтовував номіналізм - вторинність універсалій стосовно конкретних речей; велике значення надавав розуму, знанням людини як основі волі і гуманізму, підкреслював, що немає на землі нічого більш великого, чим людина, і нічого більше великого в людині, чим розум.

Прогресивні, гуманістичні ідеї відстоював Інокентій Гізель (біля 1600-1683) - церковний діяч, просвітитель, історик, філософ; в Києво-Могилянській академії читав філософію і психологію, будучи архімандритом Києво-Печерської лаври зібрав саму багату на Україні бібліотеку; автор філософських робіт "Світ з богом людини", "Повний курс філософії". Гізель стояв на деїстичних позиціях, визнаючи бога як творця світу і у той же час, розглядаючи матерію як основу вічного круговороту природи; був одним з перших, хто познайомив студентів з вченням М. Коперніка. В етиці і соціології пропагував ідеї громадського гуманізму, стверджував, що щастя людина може досягти лише в активній життєдіяльності; вважав, що якщо правила моралі і звичаї суперечать розуму, то людина повинна слухатися розуму.

Багато ідей, які стали пізніше центральними в українській освіті, висловив Данило Саввович Туптало (1651-1709). У його роботах: "Міркування про образ Божием і подобі в людині", "Літописець" центральне місце займає етична проблематика. В основі його етики ідея людини як мікрокосмосу (пізніше вона буде розвинута такими мислителями, як Г. Сковорода, М. Бердяев і іншими). Розрізняючи в людині дві натури - тілесну і духовну, пріоритет віддавав духовній - "внутрішньому світу людини, її самопізнанню"; негативно ставився до тілесного, матеріальному, вбачаючи в ньому основу багатства,

ледарства, гріха, перенасиченості плоті (звідси - деякі елементи аскетизму його етики).

Проблеми етики і логіки були центральними в лекційних курсах Йосипа Кроковського (рік народження невідомий - помер 1718 року). Критикуючи інтелектуалізм Фоми Аквінського, Кроковський стверджує в людині пріоритет волі над розумом; вважаючи волю більш шляхетною потенцією людини, початком будь-яких її дій.

З Києво-Могилянською академією пов'язана діяльність відомого українського і російського письменника, церковно-політичного діяча, філософа Стефана Яворського (1658-1722). В академії він читав курс філософії, який складався із трьох частин: логіки, фізики і метафізики, де популяризувались ідеї Античної філософії, філософії епохи Відродження і Нового часу. В основі світогляду Яворського - пантеїзм -ототожнення бога і природи. Давня філософська суперечка про співвідношення матерії і форми Яворський вирішує на користь матерії. Активність матерії пов'язує із властивим їй рухом, виділяючи чотири види руху: виникнення і знищення, зростання і зменшення, зміна якості, просторове переміщення. Яворським був розроблений новаторський для того часу курс психології; у теорії пізнання він слідом за Локком докладно вивчав особливості рефлексії як виду пізнання, виділяв п'ять основних її видів: внутрішнє відчуття (фантазія), уява, образ, оцінка, пам'ять.

Постійним опонентом С. Яворського по багатьом проблемам був Феофан Прокопович (1677-1736) - церковний і політичний діяч, український і російський письменник, вчений, філософ. Ф. Прокопович був одним із самих освічених людей свого часу, його бібліотека нараховувала близько ЗО тисяч томів, він учився в Києві, Львові, Римі, побував у багатьох країнах Європи, де познайомився з ідеями Просвітництва і реформаторства, вірність яким зберіг до кінця життя. В 1705-1716 роках викладав у Києво-Могилянській академії, потім за запрошенням Петра І переїхав у Москву, потім у Петербург і став радником царя з питань освіти і релігії, багато зробив для поширення освіти, організації шкіл; виступав за реформування науки, відділення її від теології, звільнення людського розуму від забобонів; вважав за необхідне зближення філософії з точними науками, організував читання курсів математики і фізики. В пізнанні слідом за Декартом найважливішим вважав принцип сумніву, вчив не вірити сліпо нікому. Застосовуючи цей принцип до історії, попередив проти легковажного оперування фактами, стверджував, що історія повинна бути відображена такою, якою вона була. Сутність людини Прокопович бачив у соціальному бутті, в активній життєдіяльності; людина, на його думку, повинна бути підпорядкована державі; світська влада повинна бути вище духовної (церковної). Одним із центральних положень вчення Прокоповича про державу була ідея просвіченого монарха, "філософа на троні", який має досить влади, освіти, щоб планомірно впровадити в життя ідеали Просвітництва.

Гуманістичні ідеї, пантеїстичний світогляд пропагував український педагог, письменник, філософ, професор Київської академії Михайло Козачинський (рік народження невідомий - помер в 1755 році). Ціль філософії, стверджував Козачинський, у тому, щоб допомогти людині досягти щастя; щастя ж складається з оволодіння благостю, які діляться на природні (задоволення фізичних потреб в їжі, одязі, житлі, і т.п.) і культурні (придбані в суспільному житті, які не випливають із природи людини). Без природних благ, стверджує філософ, людина не може прожити, однак вони не роблять людину щасливим; не можна бути щасливим від почуттєвих насолод, влади, почесті, багатства, слави; до дійсного щастя людина рухається внутрішніми шляхами - через пізнання, любов до людей і Бога.

З релігійно-ідеалістичних позицій був написаний курс філософії відомого українського і білоруського богослова, філософа, церковного політичного діяча Георгія Конісського (1717-1795), який був професором і ректором Києво-Могилянської академії.

 

3. Глобалі́зм — сукупність переконань і поглядів на глобалізацію. Глобализация — процесс всемирной экономической, политической, культурной и религиозной интеграции и унификации.

Вплив феномену глобалізму на сучасний світ сьогодні активно вивчається як зарубіжними, так і вітчизняними дослідниками – про це свідчить велика кількість публікацій, присвячених економічним, політичним, екологічним аспектам глобалізації [1, 2, 4-9]. Разом із цим, проблемою є відвертий брак наукових досліджень стосовно впливу глобалізму на особистість, людину в контексті її ментальності, культури, індивідуальних психологічних якостей.

1. Основним векторами цивілізаційного розвитку сучасного людства є інтеґрація (у вигляді глобалізації) та диференціація, і стабільний розвиток потребує збалансованості цих векторів.

2. Глобалізація не може в принципі перемогти – світ за об’єктивними філософськими законами не зможе позбутися зворотного вектору – диференціації (і навпаки). Диференціація є силою, яка ґенерує конкуренцію націй, народів, релігій, культур, економік, технологій, способів мислення, інтересів тощо, тобто створює рушій – конкурентне поле цивілізації.

3. Разом з цим, коли локально в часі чи просторі домінуватиме один з векторів, розвиток загальмується, що дасть поштовх другому. Тож світ – це “велика гойдалка”, і за глобалізаційним “відхиленням” настає черга посилення диференціації.

4. Людина, яка перебуває в полі активних глобалізаційних процесів, поступово змінює й частково втрачає значимі риси особистості, виникає ризик меркантилізації, технократизації, речової фетишизації, моральнісного нігілізму. Разом із цим, особистість, імовірно, буде толерантнішою релігійно, культурно, політично, інтеґрованою у мультикультурний світовий, зокрема інформаційний простір. Водночас відбувається збільшення контрастності між елітою та маргіналами – взнаки їх відповідно більшої чи меншої адаптивної спроможності.

5. Компенсаційні (щодо глобалізму) чинники та механізми – громадянське суспільство, процеси диференціації економіко-політичних спільнот, полікультурність, поліментальність – виступають у якості антагоністів глобалізму. Вони дозволяють і дозволятимуть надалі зберігати роль особистості як активного суб’єкта соціального буття, стверджувати її найвищу цінність.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 7