Григорій сковорода потоп зміїний

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи на Полтавщині у козацькій родині середнього достатку.

Вже на 7-му році життя Григорій, за свідченням його біографа М. Ковалинського, "відзначався... талантом до музики, охотою до наук і твердістю духа". У 12-річному віці вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався з перервами до 1753 р. З кінця 1741 по вересень 1744 р. служив співаком у придворній капелі цариці Єлизавети. В 1745–1750 pp. за добре володіння латинською, німецькою, грецькою мовами був запрошений до посольської місії. У складі місії відвідав Австрію, Угорщину, Словенію, Польщу. Після закінчення Києво-Могилянської академії (1753 р.) обіймав посаду вчителя у Переяславському колегіумі, звідки був звільнений за вільнодумство. Деякий час (1755– 1759) працював домашнім вчителем сина поміщика. В 1759 р. був запрошений у Харківський колегіум на посаду вчителя, де працював з перервами близько 10 років. Тричі його звільняли за вільнодумство. Викладав поетику, синтаксис, грецьку мову, етику.

Останні 25 років життя провів у мандрах по Україні, поширюючи своє філософське вчення серед народу.

Помер 9 листопада 1794 р. у с. Іванівні на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського р-ну.) На надгробному пам'ятнику (за заповітом філософа) зроблено напис: "Світ ловив мене, але не спіймав".

"Потоп зміїний" (1791) – останній передсмертний твір Г. С. Сковороди. У ньому автор висвітлює в найбільш закінченому вигляді теорію "трьох світів", а також приділяє подальшу увагу концепції "двох натур". У цілому, можна сказати, це є прагнення дати відповідь на фундаментальне питання, яке не дає спокою Григорію Савичу майже в усіх його працях: "Світ – що ти є?" Згідно з "теорією трьох" світів автор ділить усю навколишню дійсність на три гармонійно пов'язані світи: макрокосм, мікрокосм і символічний світ, або Біблію. "Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних світ-світів, і є великий світ. Інші два – часткові й малі світи. Перший – мікрокосм, тобто малий світ, або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія".

Макрокосм, на думку Г. Сковороди, – це природний світ відчутних, видимих речей і явищ, з якими ми стикаємося, які відчуваємо тощо.

Але цей світ є "тінню" справжньої невидимої "натури" – Бога. Макрокосм – єдиний. Це єдність двох складових – видимої і невидимої натури, які нерозривні і водночас "незілляні".

Г. Сковорода звертає увагу на існування скрізь і в усьому "двох натур". "Всі три світи складаються із двох сутностей, які одне становлять, названих матерія і форма. Ці форми у Платона називаються ідеї, тобто видіння, види, образи". Вони первинні "першородні" відносно матеріальних тіл, тобто матерії. Тут Сковорода нагадує про вчення Платона відносно активної форми і пасивної матерії, а також його думка має подібність до поглядів Платона. Сковорода далі продовжує: "У великому й у малому світі речовинний вид дає знати про сховані під ним форми, чи вічні образи. Таке ж і в символічному, або біблійному, світі зібрання створінь становить матерію. Бо і в цьому світі є матерія і форма, тобто плоть і дух, видимість і істина, смерть і життя"1.

Виходячи зі своєї концепції "двох натур", Г. Сковорода і мікрокосм, тобто малий світ, людину, розглядає з позицій видимої і невидимої натури. Людина, як і весь існуючий світ, складається з тілесного і духовного, тлінного і вічного. Причому істинним у людині є невидиме, а тілесне виступає лише як "тінь" цього невидимого. Справжньою, дійсною людина стає лише тоді, коли стає не тільки тілесною, а й осягає невидимість, стає духовною людиною, осягаючи свою сутність, "внутрішність", суттю якої є Бог. Але Г. Сковорода розуміє під Богом не якусь окрему, надприродну особу, що стоїть над природою і людьми. Це не всемогутня надприродна сила. Бог тотожний природі, і Сковорода для його позначення використовує різні імена: "природа", "натура" тощо. Бог – всюдисущий, це – невидима натура. Отже, розуміння Бога у Г. Сковороди має пантеїстичний характер.

Третій символічний світ (Біблія) також характеризується як наявність антитез – видимої і невидимої "натур". "Видима натура" – це знак, образність, символ. "Невидима натура" – це смисл, тлумачення сенсу символу. Третій світ виступає в ролі посередника між макрокосмом і мікрокосмом. Кожний символ відображає певний зміст. "...Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були монументами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх". Так, сонце – це істина, змій – вічність і мудрість ("...зміїна фігура мудріша за всі звірині як така, що більш виразно зображує книгу вічності..."), якір – утвердження, зерно – думка та ін.

Критичне ставлення Г. Сковороди взагалі до Біблії чітко проявляється і в цьому творі. Він категорично заперечує істинність "видимої" сторони Біблії, тобто її знакову, предметну сторону. Це – брехня, нісенітниця. "...Біблію читати й брехню його рахувати – це І одне й те ж". "Видима натура" не є справжнім шляхом до пізнання, тобто до "невидимої" натури. Пізнати істину, Бога можна лише шляхом тлумачення символів натури "видимої".

Г. Сковорода чітко підкреслює безкінечність, незнищуваність, вічність зовнішнього, видимого матеріального світу. "Та дерево вічності завжди зеленіє. І тінь же її ні часом, ні місцем не обмежена. Світ цей і всі світи, якщо вони незліченні, це тінь Божа. Вона зникає з виду частинами, не стоїть постійно і перетворюється у різні форми, проте ніколи не відлучаючись від свого живого дерева; і давно вже освічені сказали оцю річ: materia aeterna –"речовина вічна", тобто всі місця й часи наповнила"1.

У зв'язку з розкриттям вчення про "дві натури" у "Потопі зміїному" спостерігаються також елементи діалектичного характеру. Тут мова йде про протилежності, суперечності в світі, його постійний рух. Декілька прикладів: "...із двох сутностей дві думки і два серця: тлінне й нетлінне, чисте й нечисте, мертве й живе!"2 Говорячи про Біблію, Сковорода звертає увагу на єдність протилежностей. "Вона ж і плоть, і дух, буйство і мудрість, море й гавань, потоп і ковчег.., всі світи складаються із двох сутностей: злої і доброї'". Можливість переходу однієї протилежності в іншу проявляється в таких словах: "Інакші й вічні думку, які перелітають із смерті в життя, із матерії у форму. Ось тобі паска, тобто перехід..." 1 ще: "Плач веде до сміху, а сміх у плачі ховається. Пристойний плач є те ж саме, що й сміх у добрий час. Ці дві половини становлять одне: як поживу-голод і ситість, зима й літо- плоди, тьма і світло-день, смерть і життя-всяке створіння, добро і зло-нужду й багатство..."

 

2. Воля досягнення поставленої мети людина проявляє ініціативу, напружує свої розумові і фізичні сили, долає труднощі, стримує пориви і бажання, які не сприяють успішному досягненню мети. У цих проявах людської поведінки найяскравіше виявляється такий аспект психічного життя, як воля.

Задоволення людських потреб відбувається в діяльності, яка має активний, цілеспрямований і вмотивований характер. Воно реалізується за допомогою дій, породжених різними спонуканнями. Причини активності, маючи різну психологічну природу, реалізуються як потяги, бажання і прагнення. Прагнення — спонукання, що виражається в чуттєвому переживанні потреби. У момент виникнення воно ще не має конкретної предметної визначеності. Людина ніби поривається до чогось, відчуває, що чогось їй не вистачає. Таке неусвідомлюване нецілеспрямоване прагнення, яке не викликає довільних дій, називають потягом. У процесі усвідомлення об'єкта прагнення, мети прагнення стає бажанням.. Сукупність цих спонукань, які набувають характеру мотивів дій, вчинків і форм діяльності, утворює мотиваційну сферу особистості.

Спонукання до дій у людини розрізняють за змістом і психологічною природою. В одних випадках це може бути негайна імпульсивна реакція на подразник, в інших — повільна поміркована дія після оцінки ситуації.

Воля — свідома організація і саморегуляція людиною своєї діяльності і поведінки, спрямована на подолання труднощів при досягненні поставлених цілей. В епоху Відродження і наступний період під свободою розуміли безперешкодне розкриття здібностейособистості. У природничо-правових концепціях Нового часу та епоху Просвітництва свобода трактувалася як абсолютна цінність, як підстава пізнання і права, як вихідна передумова всіх природних прав людини. Підкреслено її невідчужуваним характер, її властивість, спочатку і безперечно належить особистості.

У класичній європейській філософії акцентувалася увагу на двох головних пунктах такого роду визначень:

1) розуміння свободи як пізнаної необхідності, як підстави мислення і пізнання, можливостей людини в щось вірити і бути;

2) визначення свободи як живого дихання (пульсації) саморозвитку людини в історії, яке виступає як процес модифікації свободи.

Філософи (Спіноза, Лейбніц, Кант, Гегель) виводили поняття свободи на тлі відмінності внутрішнього та зовнішнього. Явище, яке називається вільним, самого себе містить підставу (тобто є явищем самопрічінним). А щось таке, що має підставу поза себе - не вільно, оскільки воно полягає в причинного ланцюга, тобто має причинні обгрунтування та пояснення причини. Саме в цьому сенсі великі філософи говорили, що свобода має причиною саму себе і не має причини поза собою. Надалі такий підхід до свободи знаходить свій розвиток, насамперед, у філософії Канта і Гегеля і їх послідовників. Вони визначали право через свободу, спочатку припускаючи, що людська свобода не може в принципі бути безмежною і має потребу в правових формах її реалізації. Відповідно до цього підходу, право цивілізованої держави не зазіхає на первинне право, воно лише окреслює зовнішні кордони простору соціальної свободи.

Філософське вчення про природу цінностей, їх структуру та місце в життєдіяльності людини називається аксіологією (від гр. аксіс – цінність і логос – вчення).

Починаючи з освоєння знарядь праці, а потім вдосконалюючи їх, людина навчилася задовольняти власні елементарні потреби, почала виокремлювати головне і другорядне, необхідне, постійне і тимчасове у своєму житті. Поступово осмислювалася значимість предметів і явищ навколишнього світу для окремого індивіда, групи, суспільства, тобто визначалася їх цінність.

Цінність – це поняття, яке вказує на людську, соціальну і культурну значимість певних явищ і предметів діяльності.

Цінність є особливим типом світоглядної орієнтації людини, уявленнями, які склалися в тій чи іншій культурі про ідеал, моральність, добро, красу. Будь-які події та явища в природі, суспільстві, житті індивіда сприймаються ним не лише за допомогою науково обґрунтованих теорій, а й пропускаються через призму власного ставлення до них.

Формування поняття "цінність" пройшло складний історичний шлях. Доцільно торкнутися лише історії тих поглядів на цінність, які є найважливішими для сучасного розуміння цього поняття.

Цікавим твердженням давньогрецької філософії є те, що найвищим мірилом цінності та найвищою цінністю є людина. Відома теза Протагора: "Людина є мірою всіх речей".

 

3.

Кінцевою метою пізнання є досягнення істини. У першому наближенні істину можна визначити як підтверджене практикою правильне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності. Точніше визначення залежить від різних аспектів розуміння істини, в тому числі логічних: по-перше, вона є процесом пізнання від явища до дедалі глибшої сутності; по-друге, істинність суджень визначається наявністю їхнього зв’язку зі всією системою знань, чуттєвими даними і практикою; по-третє, істинність — є властивістю системи суджень відображати реальні об’єкт; по-четверте, істинність — це властивість ідеального об’єкта, точним описом якого є теорія, бути адекватною моделлю реального об’єкта; по-п’яте, поняття як термін судження не може бути ані істинним, ані хибним; по-шосте визначається лише істинність поняття як ідеального об’єкта.

Протилежним до істини поняттям є хибна думка. Вона є змістом свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається за істинне, і його часом треба спростовувати.

На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття об’єктивної істини.

Об’єктивна істина — це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об’єктивність іс­тини ніяк не означає її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини.

Визнання об’єктивної істини з необхідністю обумовлює визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. Можна погодитися, що таке знання можливе. Але оскільки розвивається не тільки пізнання, а і його об’єкт — навколишній світ, то людство може лише наближатися до нього. До абсолютних істин можна зарахувати вірогідно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами.

Суб’єктивність істини. Неможливо відділити об’єктивний зміст знання від неминуче суб’єктивного способу його існування. Будь-яке знання є завжди антропоморфним: тобто за формою отримання і фіксації воно ґрунтується на «людино-подібних» уявленнях, формах мислення, методах і засобах пізнання. Крім того, на результати пізнання мають вплив той чи інший емоційний стан суб’єкта пізнання, індивідуальні особливості його екстерорецепторів, моральні установки. Абсолютна істина — в широкому розумінні — це всеосяжна істина про реальність у цілому або реальність окремих її фрагмен­тів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує і що вона принципово пізнавана. Абсолютна істина складається із суми відносних істин.

Відносна істина — це обмежено правильне знання про щось. Наприклад, тіла складаються з атомів, вода кипить при температурі 100° тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, омертвіння знань, а абсолютизація відносного — до релятивізму (лат. relativus— відносний), тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання.

Конкретність істини — це така її ознака, коли істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу,а також тільки у визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання взагалі: «Корисний чи шкідливий дощ? — отримаємо відповідь: «І корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна.

Ряд філософів (наприклад Р. Декарт) критерієм істинних знань вважали їх ясність і очевидність.– Інші філософи критерій істини шукали в чуттєвих даних. Істина, вважали вони, – це те, що відповідає показанням наших органів чуття. Зокрема, Фейєрбах стверджував: "Там, де починається чуттєвість, закінчується будь-яка суперечка". На перший погляд, вони мають рацію. Але в дійсності це далеко не так, тому що не все в світі доступно органам чуття. Наприклад, як можна відчути елементарні частки, їх властивості тощо?

– Прагматизм (від гр. pragma – справа, діяльність) вважає істинними ті думки, які корисні, ведуть до успіху, краще "працюють" на нас. Те, що служить людині для досягнення благополуччя, процвітання, повинне бути істинним. Прагматизм ототожнює практику з відчуттями людини, заперечує достовірність наших знань про світ. Виходить, що людина є повним невігласом щодо законів світу..

– Як критерій істини висувалася загальнозначимість (те, що визнається багатьма людьми).– Різновид критерію істини вбачався також в умовній згоді тобто конвенціоналізмі (від лат. convention – угода, договір), у тому, в що люди сильно вірять, що відповідає думці авторитетів тощо.

Критерій істини не можна знайти лише в свідомості суб'єкта. Те саме стосується й об'єкта пізнання. Істина, як адекватне відображення дійсності в свідомості людини передбачає певну взаємодію суб'єкта і об'єкта. А основою цієї пізнавальної взаємодії виступає практична, предметно-чуттєва діяльність людей, що спрямована на перетворення природного та соціального світу.

Лише практика є критерієм істинності наших знань. Тільки на основі практики людина може довести істинність своїх знань.

 

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 14