Ідея народності і природовідповідності виховання Г. Сковороди

Григорій Савич Сковорода (1722-1794), видатний український філософ, просвітитель, письменник, народився в сім'ї малоземельного козака в с. Чорнухи на Полтавщині. Початкову освіту здобув в школі-дяківці. По закінченню сільської школи в 1738р. Поступив в Києво-Могилянську академію. У 1742р., як хорошого співака, його відібрали для навчання співу в придворній хоровій капелі. Проте інтерес до життя і навчання в академії пересилили, і, симулюючи хворобу горла, в 1744р. він повертається до Києва. В цілому хлопець проявив себе здібним до наук і особливо до мов.

У 1750р. Сковорода закінчив клас піїтики, риторики, філософії і прослуховував дворічний курс богослов’я. У цьому ж році, як церковний служитель, у складі Токайської комісії для заготовляння вин поїхав до Угорщини. У Києво-Могилянській академії в ті роки давала тверді знання, кращі її професори знайомили студентів з передовими досягненнями світової науки.

Очевидно, саме це підштовхнуло Г. Сковороду залишити експедицію і таємно пішки подорожувати по Європі. Він без всяких засобів відвідує Угорщину, Італію, Німеччину, Польщу. Майбутній учений прослуховує курс наук у Віденському, Тарнівському, Краківському університетах.

З 1752р. Сковорода починає педагогічну діяльність в Переяславському колегіумі як викладач поезії. Він вносить до власного підручника «Рассуждения о поэзии и руководство к искусству» чи мало новацій. Це у свою чергу не сподобалося Переяславському єпископові, він звільняє Сковороду з посади викладача.

Після звільнення Сковорода працює домашнім вчителем, навчаючи сина поміщика. Якийсь час педагог працює в архівах Києво-Печерської лаври, а також в Сергієвській лаврі (Підмосков'я).

З 1759р. по 1769р. Сковорода працює викладачем Харківського колегіуму. Він викладає поетику, синтаксис, грецьку мову і курс «благонравності». Для цієї роботи він підготував підручник «Начальная дверь ко христианскому добронравию». Цей його курс не був підтриманий церковниками, в слідстві чого він був звільнений за вільнодумність.

З того часу Сковорода якийсь час працює добровільно з кращими студентами Харківського колегіуму в позаурочний час в монастирських садах. Пізніше, практично чверть століття, він подорожує по лівобережній Україні, навчаючи при цьому простий український народ.

Перша збірка «Сад божественних пісень» він написав в 50-і роки. Пізніше, подорожуючи Слобожанщиною, він зібрав багатий матеріал для власної творчості. Саме в цей час були створені його основні філософські, педагогічні і літературні твори – трактати, діалоги і притчі. Створені в різні роки байки були об'єднані в 1774р. у збірку «Басни Харковскія».

Будучи вже немічним, останні роки свого життя Сковорода провів в будинку свого єдиного вірного друга, М. Ковалинського в с. Іванівці. Він як свідчать матеріали листування з М. Ковалинським, роздумував над «Біблією». Помер Сковорода 9 листопада 1794р. поховали його в селі Іванівці в Харківській області. В наші дні в будинку М. Ковалинського знаходиться музей Григорія Савича Сковороди.

Григорій Сковорода вніс істотний внесок до розвитку вітчизняної культури. Маючи знання з філософії, іноземних мов, літератури, педагогіки того часу, він крім того, добре співав, грав на скрипці, флейті, сопілці, малював. Його багатопланова література, філософська, педагогічна спадщина належить до значних придбань прогресивної вітчизняної культури XVIII ст.

Науково-педагогічні погляди українського мислителя формувалися під впливом історичної епохи XVIII ст., яку європейські культурологи називають епохою Просвітництва. Саме у XVIII ст. на основі значних наукових придбань стало можливим, реально, а не утопічно поставити питання про удосконалення людини як основний двигун суспільного прогресу.

Вирішальну роль в цьому зіграли професори Києво-Могилянської академії. Цьому сприяло так само його викладацький досвід в Переяславському і Харківському колегіумах, приватна практика виховання дітей з багатих українських сімей, а також просвітницько-педагогічна діяльність впродовж останніх 25-ти років серед простого українського народу.

У світогляді ученого достатньо чітко виявляється тенденція, по якій виражаються як ідеалістичні, так і матеріалістичні елементи. Сковорода до останніх років свого життя глибоко вивчав «Біблію» і був набожною людиною, хоча з іронією відносився до церковнослужителів. Тому ідеалістичні елементи були завжди присутні в його поглядах. Слідуючи античній філософії про пізнання світу і внутрішнього духовного стану самої людини, він в теж час був матеріалістом. Людина, на його думку, є частина природи «мікрокосмосом» в «макрокосмосі».

В цілому в педагогічних поглядах Г. Сковороди чітко відобразилися соціальні суперечності суспільства того часу, а саме: знищення українського козацтва, зміна українсько-державної автономії царсько-чиновницьким централізмом.

Проблеми виховання особистості розкриваються вченим в його притчі «Благодарний Єродій», вірші «Убогий жайворонок», збірці «Сад божественних пісень», байках і численних листах. Заслугою мислителя є, перш за все, обґрунтування ним принципів гуманізму, народності і природовідповідності у вихованні.

Відомо, що вперше в педагогіці принцип гуманізму обґрунтований представниками епохи Відродження. Заслугою Сковороди є те, що він розкрив цей принцип як розуміння вихователем думок, переживань і прагнень дітей, віру в благородний особистісне начало та й в силу виховання. По Сковороді, цей принцип реалізується лише за умови, прояву вихователем високої чутливості і пошани до виховання. Ілюстрацією успішної реалізації цього принципу самим Сковородою можна вважати той факт, що впродовж 1764-1769рр. у монастирських угіддях передмістя Харкова він зібрав навколо себе кращих вихованців Харківського колегіуму, в якому раніше працював. Вони вивчали різні науки, співали чотирьохголосі кантати самого Сковороди.

Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше був введений Я.А. Коменським, який на противагу середньовічній схоластиці обґрунтував ідею навчання дітей на рідній мові. Проте Сковорода значно ширше трактує поняття «народності». Принцип народності, на думку педагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою, інакше кажучи, ментальністю народу.

Пріродовідповідність, як педагогічний принцип, обґрунтували у свій час Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці і Ж.-Ж. Руссо. Останній, ідеалізуючи дитячу природу, радив вже в дворічному віці ізолювати дитину від міського середовища, де, на його думку, панує моральна роз'єднаність, щоб серед природи, готувати дитину до майбутнього життя. Про різні природні завдатки від народження писав в XVIII ст. К.А. Гельвецій.

У відмінності від своїх попередників Сковорода висуває ідею природовідповідного виховання. Природні завдатки людей неоднакові. Проте, кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, почати успішну діяльність в тій або іншій області. Природа, писав Сковорода, подібна до багатого фонтану, який наповнює різні посудини до повної ємкості.

По Сковороді, головним для педагога є пізнання і удосконалення природних завдатків кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом відповідної йому діяльності відповідно до природних здібностей і схильностей, він стверджував, що готуючи дітей до тієї або іншої діяльності, перш за все, доцільно враховувати схильності і потреби.

Виходячи з власних принципів, Сковорода в притчі „Благодарний Єродій” писав: «Главизна виховання есть: 1) благо родить; 2) зберегти младое здравие; 3) научить благодарности».

У вірші «Убогий жайворонок» і ін. творах він уточнює завдання виховання підростаючої людини. До них учений, перш за все відносив: 1) розумове виховання дітей; 2) становлення їх як майбутніх трудівників (підготовка до роботи відповідно до здібностей); 3) моральне виховання.