Цілі та завдання вивчення розділу 1.2.

Успішне вивчення розділу 1.2. дозволяє:

Мати уяву про культуру епох Середньовіччя та Відродження, виникнення перших університетів в Західної Європі та організацію навчання в них.

Знати педагогічні концепції Вітторино да Фельтре, Томаса Мора, Томазо Кампанелли, та гуманістичні ідеї освіти й виховання Ф. Рабле, Е. Ротердамського, М. Монтеня.

Володіти ключовими поняттями: монастирські єпископські чи кафедральні, церковно-приходські школи; сім вільних мистецтв, університет, ліценціат, космологія; магістр права, медицини чи теології; утопія; колегіуми і гімназії.

Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.2.

При вивченні Розділу 1.2. важливо з’ясувати сутність епохи Середньовіччя, визначити як розпад Римської Імперії позначився на подальшому розвитку системи шкіл та педагогіки в цілому. Необхідно уяснити, які зміні відбулися в педагогіці в епоху Європейського Відродження.

Вивчаючи пункт 1, зверніть увагу на взаємозв’язок між політичними змінами в суспільстві та розвитком освіти.

Вивчаючи пункт 2, важливо усвідомити, що система лицарського виховання відображає потреби світських феодалів й складається з „семи лицарських доброчесностей”. Зверніть увагу на те, що освіченість серед жінок-дворянок була розповсюджена набагато ширше, ніж серед чоловіків-лицарів.

Вивчаючи пункт 3,, треба усвідомити, що процес виникнення перших університетів у Західній Європі пов’язано з необхідністю поширення знань і з економічним розвитком Європи ХІІ-ХІІІ ст. Також необхідно детально зупинитися на організації навчання в середньовічному університеті.

Вивчаючи пункт 4 спробуйте відповісти на питання: „Які прогресивні виховні тенденції існували у педагогіці епохи Відродження.”

Вивчаючи пункт 5, зверніть увагу на те, що Томас Мор та Томазо Кампанелли були представниками утопічного соціалізму.

Вивчаючи пункт 6, необхідно, на основі вивчення педагогічних поглядів Франсуа Рабле, Еразма Роттердамського та М. Монтеня, сформулювати основні принципи виховання та освіти епохи Відродження.

 

Система середньовічних шкіл

У 476г., ослаблена внутрішніми проблемами рабовласницького ладу, перестала існувати Римська Імперія, яка занепала під натиском варварських племен. У історії Європи почався новий етап історичного розвитку, який умовно називається Середньовіччям. На зміну рабовласницькому ладу прийшло феодальне суспільство, в якому політична влада належала світським феодалам. Ідеологічною традицією стали релігія і церква, які монополізували науку, мистецтво і освіту.

Епоха феодалізму успадкувала від Римської Імперії християнську релігію в її західному вигляді, яка відома з 1054г. під назвою «католицизм». Християнська церква стала головною ідеологічною силою європейського феодалізму. Весь розвиток культури і освіти Середньовіччя відбувався в світлі католицизму. Середньовічна церква категорично забороняла практично всю спадщину античного миру в області культури.

Учені – церковники Середньовіччя, відомі в історії як «схоласти» (від слова «схола», тобто «школа»), - це професори, які прославилися своїми богословськими роботами. Вони прикладали всі зусилля і знання для того, щоб возз'єднати учення і канони церкви з деякими уривками наукових знань, які їм вдалося знайти в роботах великого філософа старовини Аристотеля.

Велике значення в житті західноєвропейських країн мала католицька церква. Вона міцно тримала всю освіту в своїх руках. У середньовічних монастирях переписувалися книги для потреб богослужіння, готувалися переписувачі, створювалися бібліотеки і школи. Раніше всього оформилися монастирські школи. У деяких монастирях були внутрішні і зовнішні школи: у перших вчилися хлопчики, яких батьки віддавали в чернецтво, і жили вони в монастирях; у зовнішніх школах — діти жителів даного церковного приходу (мирян). У центрах церковного управління поступово з єпископських гуртожитків, куди віддавали дітей для навчання, розвинулися соборні, або кафедральні школи (школи при кафедрі єпископа). Ці школи у ряді місць ділилися на внутрішні школи, при яких жили учні, і зовнішні школи для дітей мирян (у зовнішніх монастирських і кафедральних школах, як правило, вчилися діти дворян, рідше — іменитих городян).

Повітові та „зовнішні” монастирські і єпископські школи відвідували хлопчики віком від 7 до 15 років, де їх навчали читати, писати, рахувати і церковному співу. Всі учні вчилися в одному приміщенні, але кожен виконував особисте певне завдання. Точно встановленого строку навчання і навчальних програм не існувало. Спочатку учні зазубрювали молитви і псалми, а потім вчилися читати релігійні книги, писати, співати, вивчали арифметику (додавання, віднімання, множення). Книжки були рукописні і перші з них навіть без великих літер і розділових знаків. Тому доводилося навчатися не тільки складати літери в слова, а й розмірковувати, яка літера до якого слова відноситься. Навчання проводилося катахізичним способом (запитань і відповідей). Учні заучували відповіді на запитання, що ставив учитель, не розуміючи їхнього змісту.

Дещо ширшим був зміст навчання у „внутрішніх” школах. Від своїх служителів церква вимагала не так вже й багато: знати молитви, вміти читати латиною Євангеліє (навіть і не розуміючи змісту прочитаного), знати процес проходження церковних ритуалів.

І нарешті, при ряду приходських церквах велося більш менш систематичне викладання в так званих приходських школах. У школах навчалися тільки хлопчики. Приходські школи поміщалися в якому-небудь церковному приміщенні або на квартирі того служителя культу, який брав на себе навчання дітей. Навчали в них читанню молитви на латинській мові і церковному співу, рідше учили письму. Часто сенсу читаного на не рідній мові учні не розуміли.

Монастирські і соборні школи, як правило, мали особливі приміщення, призначені для учення; певні терміни навчання не встановлювалися. Вчителями були духовні особи, що отримали навички навчальної роботи.

У приходській школі учення продовжувалося декілька років: разом з дітьми вчилися і підлітки і навіть дорослі люди, що вирішили спіткати «книжкову мудрість». У початковій стадії навчання вчитель читав матеріал на незрозумілої латинській мові, а учні повторювали його вголос; там, де учні володіли письмом, вони записували урок на навоскованій дощечці, а потім, вивчивши напам'ять, стирали. Кожен учень викликався до дошки і повинен був повторювати вивчене без запинки.

Учили читати по-латині літерослогательним методом, який був заснований на механічному запам'ятовуванні, і тому процес учення був украй важкий. Матеріалом для читання служили релігійні книги, зміст яких був дуже важким для сприйняття. До виникнення книгодрукування книги були рукописними, написані різним почерком, що украй утрудняло оволодіння технікою читання. Техніка письма була також дуже складною.

Вчитель не щадив своїх учнів за помилки; жорстокі тілесні покарання були дуже поширені. Вони схвалювалися церквою, яка учила, що «природа людини гріховна» і тілесні покарання сприяють порятунку душі, виганяють «диявольський початок».

У нижчі школи спочатку приймалися тільки діти католицького духівництва. А з XI століття, після того, як духівництву було заборонено одружуватися, в ці школи почали приймати дітей городян і деяких селян. У школах почали вчитися і ті, хто не збирався ставати церковнослужителем або ченцем.

Основна маса народу не здобувала освіти в школах; діти виховувалися батьками в повсякденній праці. У сім'ях і майстрових ремісників склалася система ремісничого учнівства. Навчання праці і сама праця здійснювалися одночасно: оволодіваючи трудовими навиками, учні проявляли велику вправність і спритність.

У своїх школах церква не могла обійтися без деяких елементів світської освіти, які феодальне суспільство запозичувало від Давнього Світу. Пристосувавши їх до своїх потреб, церква стала їх хранителькою. Античні дисципліни, які викладалися в церковних школах, називалися «Сім вільних мистецтв». Під ними розумілися: граматика, риторика, діалектика (так званий тривіум — (перші три шляхи знань, перший ступінь навчання) арифметика, геометрія, астрономія, музика — і квадривіум (чотири шляхи знань, або другий ступінь навчання) — подальші чотири предмети). Крім того, викладалося богослов’я, яке вважалося «вінцем наук». Проте «вільне мистецтво» середньовіччя було лише віддаленою подібністю того, що викладалося в античних школах.

Особливо велике значення надавалося граматиці, яка зводилася до розучування граматичних форм латинської мови, до розбору різних духовних книг і до заучування окремих граматичних форм і оборотів релігійно-містичного значення. Риторика спочатку зводилася до вивчення збірок церковних законів і до складання ділових паперів церковного характеру, а потім її завданням була підготовка церковних проповідей. Діалектика готувала учнів до спорів на релігійні теми, привчала їх захищати релігійні догми. На заняттях по арифметиці учні знайомилися з трьома діями, рідше з чотирма (оскільки ділення було дуже ускладнене) і оволодівали містичним значенням чисел. Знання астрономії допомагало в розрахунках для встановлення дати паски і прогнозів за зірками; навчання музиці було пов'язане з церковним богослужінням. Всім навчальним предметам був доданий релігійно-містичний характер.

На межі ХІ-ХІІ ст. церковні школи перестали задовольняти потреби суспільства в освічених людях. У цей період відбувається швидкий ріст та розвиток середньовічних міст. З часом міста почали відчувати велику потребу в освічених людях, які б вміли укладати будь-які торговельні домовленості, працювати в органах місцевого самоврядування складати різні ділові папери. Ця потреба викликала до життя нові типи шкіл, головною особливістю яких було те, що вони створювалися приватними особами, тобто не утримувалися за рахунок церкви. Міські купці і ремісники були не довільні як монополією церкви на школу, так і релігійним навчанням і вихованням дітей. Тому вони вимагали відкриття своїх (гільдійських і цехових) шкіл, у яких навчання дітей проводилось би їхньою рідною мовою і допомогло б їм надалі у торгівельних справах та розвитку ремесел. Поступово такі школи були перетворені на міські початкові, які утримувалися за кошти міського самоврядування (магістрату). У цих школах учні вивчалися читати, писати, рахувати та знайомилися з основами релігійних знань. Викладачів цих шкіл називали магістрами. Існували вони за рахунок коштів, які вносилися учнями у вигляді платні за навчання. З цього часу освіченість перестала біт привілеєм вузького кола представників церкви.