Педагогічні погляди Г. Сковороди

Розумовий розвиток людини по Р. Сковороді, необхідно для пізнання навколишнього світу і самого себе – щоб дійти до істини. Джерелом всіх знань він вважав досвід, практику, життя. Учений відстоював необхідність навчання всіх дітей незалежно від їх соціального положення. В цілому повинні навчати на рідній мові і давати доступні знання. Окрім навчання на рідній мові, учений обґрунтовував необхідність таких навчальних принципів, як доступність, зв'язок навчання з практикою, врахування інтересів кожної дитини.

У зміст освіти педагог включав граматику, математику, фізику, механіку, іноземні мови, хімію, астрономію, юриспруденцію, географію, медицину, філософію, музику, землеробство, мораль. Чим глибше і ґрунтовніше особистість оволодіє знаннями, тим більшу потребу вона відчує в них.

Інтересним є відношення Сковороди щодо роботи з книгою. Основою навчання він вважав присутність інтересу, дізнатися нове, до цього повинен піддакувати вчитель. Серед способів і методів навчання педагог виділяв лекції, доповіді, бесіди, розмови, диспути. В процесі навчання необхідно, на його думку, враховувати схильності і здібності дітей, вікові і індивідуальні особливості.

Форми навчання Сковорода пропонував нетрадиційні, їх він і використовував в своїй роботі. Це уроки на природі з вихованцями Харківського колегіуму, освітні уроки серед простого народу. Щодо останніх, то саме під час проведення таких занять педагог роздумував про права людини на свободу, щастя та гідний рівень життя. Декілька по іншому Сковорода використовував листування як метод навчання. У численних своїх листах він, враховуючи яскраву самобутність і індивідуальність кожного з учнів, давав їм конкретні поради в роботі з книгою, по питаннях самоосвіти та самовдосконалення.

Сковорода один з перших в українській педагогіці звернувся до особистості вчителя. На його думку, вчитель винен, перш за все, піклуватися і сприяти розкриттю і формуванню в процесі навчання природних схильностей і можливостей дитини, важливим в цьому зв'язку є його положення про взаємоповагу і дружбу між вчителем і учнем.

Вчитель, вихователь повинні бути нерозривно пов'язаний з народом. Вчитель – це дбайливий садівник, який, активно упроваджується в природний хід розвитку виховання, веде його вперед по наміченому шляху. Проте, для того, щоб вчитель добре виконував свої обов'язки, він сам повинен мати схильність до вчительської діяльності, до місії наставника молоді.

Сам Сковорода свого часу був прекрасним вчителем, хорошим майстром бесід на різноманітні моральні теми. В період викладання в Переяславському і Харківському колегіумах, в бесідах з простими селянами, в листах до учнів і друзів просвітитель показав високий приклад логічного, вдумливого і дієвого переконання.

До вчителя він висував великі вимоги: перш за все глибокі знання, вірність своєму народу, здатність володіти переконливо словом, терпимість, безкорисливість і ін.

Спираючись на народне розуміння праці, педагог відстоював необхідність підготовки дітей до роботи за здібностями. За його переконанням, краще бути талановитим орачем, чим бездарним письменником. У праці людина з найбільшою повнотою реалізує свої можливості, приносячи найбільшу користь суспільству. Саме через працю реалізується моральне самовдосконалення людини. Успіх в якій-небудь діяльності людини залежить не тільки від її здібностей, а і від таких якостей, як працездатність, терпимість, уміння володіти собою, ґрунтовність, порядність, справедливість, доброзичливість, подяка, скромність, бадьорість духу, а також гуманізм і милосердя. Моральне виховання повинне базуватися на використанні подяки.

Основою успішного виховання дітей, по Сковороді, повинні бути добрі повчання, викорінювання негативних звичок. Він рекомендував у зв'язку з цим такі методи виховання, як бесіда, пояснення, приклад, поради. Виховуючи дітей, - говорив він, - необхідно використовувати переконання, привчати їх критично аналізувати свої вчинки.

Великого значення у розвитку мотивації моральної поведінки особистості Сковорода надавав відчуттям. Філософія відчуттів виявлялася в його вчення про «серце» людини. Серце, по Сковороді, - це єдність думок, відчуттів і прагнень людини. Це єдність, очевидно, полягає в тому, що думки, зумовлюючи почуття людини, в теж час самі стають глибоко інтимними, задушевними. Вони, виходячи з глибини душі особистості, зігріті відчуттями, стають переконаннями, визначаючи тим самим поведінку.

Визначальним в моральному вихованні є формування звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки звичка «не в знании живет, а в делании». Результатом морального виховання є особистість, яка прагне стати краще. Виходячи з цих положень, Сковорода звертає також увагу на значний вплив пошани і любові до дітей, гуманного до них відношення з боку батьків, вчителів.

В цілому, виховання, по Сковороді, повинне здійснюватися через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як «начало» і «вінець» щастя, як сенс життя людини.

Таким чином, можна зробити висновок: метою виховання за Г.С. Сковородою є самопізнання і самовдосконалення, досягнення щастя, силою духу і душевним спокоєм; ним був сформований виховний ідеал – „Істина людина», для якої потрібне є неважливим, а важливе непотрібним; Сковородою були виділені обов’язки батьків: благо породити, турбота про здоров'я дітей, навчити вдячності.

В педагогіці Сковороди були присутні два принципи, а саме: принцип природовідповідності, який він пояснював, як сродність тобто життя за внутрішнім блаженним духом, що означає: навчатися тому, для чого народжений, вибрати працю згідно своїй натурі. Тай принцип народності: «кожен повинен взнати свій народ і народ в собі».

Дидактичні принципи: 1. Принципи навчання: виховуючий характер; посильність і послідовність; свідомість; активність; систематичність; наочність; твердість знань. 2. Зміст освіти: навчати тому, що необхідне людині для самопізнання, пізнання навколишнього світу, для щастя і праці. 3. Методи навчання: словесні: бесіда, лекція; самостійні роботи: виконання перекладів, написання віршованих переказів, проза, листування, читання книг, спостереження під час екскурсій.

5 .Система освіти на Правобережній Україні і Закарпатті (друга половина XVIII століття)

У першій половині XVIII ст. на Лівобережній і Слобідській Україні, які входили до складу Росії, рівень освіти був відносно високий.

У полках Лівобережжя існували полкові початкові школи, які засновували місцеві жителі за свої кошти.

На запорізьких землях функціонували, як в попередньому сторіччі, січові школи, школи при Самарській фортеці-монастирі та 16 парафіяльних шкіл при церквах. Розвитку освіти і шкіл в Україні цього періоду сприяла діяльність мандрівних дяків.

За прикладом Києво-Могилянської академії були створені колегії в Новгород-Сіверському, Чернігові, Харкові, Полтаві і Переяславі, в них навчалися діти не тільки духівництва і козацької старшини, а і діти міщан, козаків і селян.

З посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії (1775) і знищення Січі полкові і запорізькі школи перестали існувати.

Діяльність мандрівних дяків мала місце на Лівобережній Україні до 1786р.,з цього року подорожі були заборонені. З цією метою проведений перепис всіх церковних шкіл і вчителів в них. По реформі 1786р. ці школи або закрилися, або були переоформлені в парафіяльні.

Особливо необхідно відзначити діяльність Головної Січової школи (1754-1768). По характеру навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл. Тут вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу.

У школах приділяли значну увагу патріотичному вихованню і музичної підготовки учнів. З цих шкіл виходили кобзарі, діячі культури.

У 1738р. у м. Глухові була відкрита школа співаків, в якій готували співаків для Петербурзької придворної капелі. Тут навчалося по 20 учнів. Вони вивчали нотну грамоту, гру на скрипці, гуслях, бандурі. З ними також проводили хорові заняття. Щорічно 10 випускників прямували в придворний хор, оркестр. Проіснувала ця школа більше 40 років.

Особливо відомим в середині XVIII ст. є Харківський колегіум. У нім навчалися діти всіх верств населення. У колегіумі постійно переглядався зміст освіти, вводилися нові предмети для задоволення потреб в знаннях українського дворянства. Так з 1765р. упроваджено вивчення французької, німецької мов, заглиблюється курс математики, вивчається інженерна справа. Проводиться загальнокультурна і естетична підготовка (література, музика, живопис, архітектура). Якщо на першому етапі навчальний процес в Харківському колегіумі здійснювався за прикладом колегії Київською (граматика, поетика, риторика, філософія, богослов), то в другій половині XVIII ст. він був перероблений за прикладом планів Московського університету (математика, інженерна справа, історія, географія, теологія, право, медицина).

Це обумовлювалось потребами розвитку на Україні промисловості і прагнення дворянства і української старшини дати своїм дітям доскональну і широку освіту. У колегії навчалися представники різних соціальних пластів, за винятком дітей кріпосних.

По шкільному Статуту 1786р., у Україні почали відкриватися малі (повітових містах) і головні (у губернських містах) народні училища. Головні (або чотирикласні) училища передбачали 6-ти літній термін, а малі (або двокласні) – 4-х річний термін навчання. У 1783р. були засновані перші училища в Києві і Чернігові. На початок 1801р. у українських губерніях Російської імперії було 8 головних і 17 малих училищ.

На Правобережній Україні і в Східній Галичині, де панувала польська шляхта, подекуди існували «дяківські школи». Для окатоличування українського народу насаджувалися уніатські школи, а також школи духовних орденів – василіан, єзуїтів.

У 1789р. на Правобережній Україні були дві окружні школи з семирічним терміном навчання, 14 підокружних шкіл з шестирічним терміном навчання. На Буковині за час панування Туреччини шкіл практично не було. На Закарпатті існувало декілька церковно-уніатських шкіл, в яких навчали грамоті. У 1744р. у м. Мукачеве була відкрита богословська школа, а в 1766р. були засновані початкові школи в Мукачеве, пізніше в – Тячеві та Вишкові. Існували також Ужгородська гімназія, (1646), реформаторська колегія (1540) і католицька гімназія в Мармарош-Сигеті (1730). У 80рр. XVII в Ужгороді було відкрито «нормальну школа», при якій з 1793р. існувала вчительська семінарія. Всі ці школи були центрами денаціоналізації українського народу Закарпаття, їх окатоличування. В кінці XVIII ст. обов'язковою мовою навчання в школах Закарпаття стала польська. Потреба в освіті на рідній мові закарпатські українці задовольняли приватним навчанням своїх дітей.

Після першого розділу Польщі (1772) Австрія захопила Галичину. Спочатку тут було відкрито декілька церковнопарафіяльних шкіл, а з 1783р. у Львові була заснована російська духовна семінарія. Одночасно з цим йшло онімечування шкіл. Відкрита з 1784р. гімназія при Львівському університеті була німецькою.

Захопивши Буковину (1775), австрійський уряд і на цій території насаджував німецькі школи, забороняючи українські. У XVIII ст. здійснювалася поступова заборона української мови. У 1720р. Петро 1 своїм указом заборонив видавати українські книжки. З часом російська мова стає мовою викладання у всіх навчальних закладах. У 1769р. Синод наказав витягувати всю літературу, написану українською мовою. Під час Катерини II для України настали ще важчі часи. Українська автономія була знищена, козаків замінили гусарськими полками, козацький старшина отримав право російського дворянства, а селян-землеробів (які раніше були вільними), зробили кріпосними. Український старшина намагався успадковувати іноземне виховання, довіряючи виховання дітей гувернерам-французам або німцям.

Підкреслюючи свою показну турботу про освіту, Катерина II все робила для затримки її розвитку. Так багато мандрівників, по її наказу, направили на військову службу. Деякі з них були вимушені вибрати постійне місце проживання і потрапляли в кріпосну залежність. Посилення кріпосного права не тільки затримало розвиток освіти, а і привело до знищення вже існуючих шкіл. У 1789р. були закриті всі українські школи і заборонено викладання українською мовою у всіх навчальних закладах.

Питання для самоконтролю:

1. Розкрійте зміст Просвітницьких реформ першої чверті XVIII ст.

2. У чому сутність педагогіки І.І. Бецького?

3. Розкрійте сутність педагогічної діяльності Янковича.

4. Розкрийте суть народно-традиційних шляхів виховання Г. Сковороди.

5. Зробити порівняльний аналіз освіти у Східній Україні і Галичині (кінець XVIII ст.).

6. З яких ступенів, на думку М. Ломоносова, повинна складатися державна безстанова школа?

7. Що змінилося в шкільної системі після прийняття „Статуту народних училищ у Російській імперії” 1786р.

Резюме:

1. Петро I (1672-1725) виробив повномасштабну трансформацію практично всіх сторін життя країни: економіки, політики, соціальної, культурної і, звичайно ж, освітньої сфери. Безпрецедентна в історії людства кардинальна зміна в житті країни відбилася на всьому ході подальшого розвитку Росії. Петро створював нові імперські форми російської державності, спрямованої вже не на схід, а на захід.

2. Метою виховання за Ломоносовим, має бути підготовка громадян своєї Вітчизни. Педагог розробив ступені державної безстанової школи. В вихованні головним принципом Ломоносов бачив принцип народності. Бецькой стверджував: зовсім не навчання, а виховання – ось домінуюче заняття педагогіки, покликаної перетворити населення країни в ідеальних громадян. Він створив концепцію виховання. її основі мета створення іншого покоління людей, відмінних від рядових сучасників, – породження соціальних умов вельми далеких від досконалості.

3. Принцип народності, в інтерпретації Г. Сковороди, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою, тобто ментальністю народу. Природовідповідність, як педагогічний принцип, Сковорода розумів як „спорідність”.

4. Відносно праці Сковорода говорив, що вона повинна бути „спорідненою”. В вихованні моральної поведінки він великого значення придавав почуттям, це відобразилося в його вченні про „серце” людини. Розумовий розвиток людини за Сковородою, потрібен для пізнання навколишнього світу і самої себе – щоб дійти до істини.

4. Система освіти на Лівобережжі Україні та Правобережжі була різною, це обумовилося тим, що Лівобережжя та Слобожанщина входили до складу Росії там рівень освіти був відносно високий. А в Правобережній Україні та Східній Галичині панувала польська шляхта, рівень освіти був не високим, освіта в цілому іноземною.

 

 

Розділ 2.4. Педагогічна думка другої половини XIX століття

Зміст

1. Характеристика громадсько-педагогічних рухів Україні в 60-ті роки XIX ст.

2. Педагогічна діяльність М. Пирогова.

3. Педагогічна діяльність М. Корфа.

4. Просвітницько-педагогічна діяльність Х. Алчевської.

5. Педагогіка вільного виховання Л.М. Толстого.

6. Теорія виховання особистості П. Лесгафта.

Ключові слова: грамота, лічба, реальна і класична гімназії; Закон Божий; „чиста дошка”, теорія елементарного виховання; вільне виховання, фізичне виховання, жіноча недільна школа, дидактичні правила.