Значення Києво-Могилянської академії як освітнього, наукового. культурного центру централізованої держави

Після багаточисельних монголо-татарських набігів Київська Русь втратила свою могутність і стала видобутком нових завойовників, цього разу литовських, польських і німецьких. Жорстокий соціально-національний гніт ліг на плечі населення всієї України. Правлячі круги Речі Посполитої мали намір духовно закабалити країну. Вони насильницький забороняли народові його мову і культуру, але народ не хотів з цим миритися. Він вів постійну боротьбу за свою свободу і незалежність. Жоден гніт не міг зупинити соціально-економічний розвиток України. Під його впливом прокидалася національна самосвідомість народу, розкривалися його духовні сили, посилювався інтерес до власної історії, мови. Тоді і з'явилася необхідність розвитку науки і освіти.

До цього часу багато синів українського народу навчалися або вже здобули освіту за межами своєї батьківщини. Але вже в XVII столітті встало питання про відкриття своїх навчальних закладів, які могли б скласти конкуренцію європейським. Цьому сприяло збільшення числа церковно-приходських шкіл (у XVI столітті). Збільшувалося також число бібліотек, з'явилося багато нових книг. Все це можна вважати передумовами до створення навчального закладу високого рівня.

У 1615р. виникло Київське Братерство, це була як би відсіч українців польським священикам, що намагалися насадити уніат. Як і в інших містах, Київське Братерство (існувало у Києві) об'єднувало городян, інтелігенції, духівництва і козацтва. У списку членів Братерства ми бачимо імена Захара Копистінського, Тарасія Земки, Ісайї Трофімівіча, Сильвестра Косова, Петра Могили. Члени Братерства зобов'язалися до кінця свого життя піклуватися про Братерство і школу при нім. Гроші, отримані Братерством, повинні були йти на будівництво шкіл, зарплату вчителям, на допомогу бідним і хворим студентам.

Значну підтримку Братерству надала киянка Єлизавета Василівна Гулічивна, освічена і інтелігентна жінка, яка, розуміючи необхідність поліпшення народної освіти в Україні, подарувала Братерству ділянку землі на Подолі, при умові, що на цій землі буде побудований монастир і школа, як для шляхетських, так і простих дітей, було це в 1615 році. Тоді ж побудована і школа, яка з часом стала Києво-могилянською колегією (на ім'я її засновника П.Могили), а потім отримала звання академії.

Колегія з'явилася в 1632 році, і Петро Могила став її опікуном, вмираючи, він заповідав їй все своє чимале майно — гроші, цінності, величезну бібліотеку, землі, дома і попросив берегти колегію, як своє єдине дітище. Тоді ж колегія отримала загальне визнання. Про це свідчить той факт, що багато молодих людей, що вчилися в Польщі, покидали свої інститути і поверталися на батьківщину, аби мати можливість вчитися в колегії. Але польські власті не хотіли її визнавати як вищий навчальний заклад, адже тоді колегія отримала б право викладати цілий ряд предметів, не бажаних церкві уніату, наприклад богослов’я. І лише в кінці 80-х років колегія офіційно отримала статус вищого навчального закладу і стала називатися академією.

Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним навчальним закладом в Україні, що задовольняла її освітні, наукові і суспільні інтереси.

Подібно до західних навчальних закладів, академія мала чіткий розподіл на окремі класи з повним об'ємом предметів, які в них викладалися, і системою управління. У ній було вісім класів — чотири граматичних, а також класи поетики, риторики, філософії і богослов’я. Весь курс вчення займав 12 років.

Перший клас — фара, по суті був підготовчим, але приймали в нього учнів, що мали певний обсяг знань. У наступних трьох класах — інфіме, граматиці і синтаксисі вони вивчали слов'янську, латинську, українську книжкову, грецьку і польську граматику, арифметику, геометрію, музику. Велика увага приділялася літературам, особливо класичної римської і грецької. Багато часу займало вивчення латинської мови, знання якої вважалося тоді ознакою освіченості. У той час латинь була мовою права і управління, дипломатів і вчених, у всіх вищих навчальних закладах Європи, у тому числі і в Києві, викладання таких курсів, як філософія, риторика, богослов’я, велося лише на латині. В цілях швидкого засвоєння мови студенти зобов'язані були говорити на латині не лише під час занять з викладачами, але і один з одним в побуті, тому випускники академії блискуче володіли латинню. Відомий церковний діяч і поет, випускник академії Дмитро Туптало вів свій щоденник, як на польській, так і на латинській мовах. Феофан Прокопович читав проповідь з приводу перемоги над шведами під Полтавою теж на латині. Про високий рівень знань випускників говорить і той факт, що багато хто з них був запрошений перекладачами до державних і військових установ, як в Україні, так і в Росії.

Після граматичних класів учні, а тепер вже студенти вивчали піїтику (рік), риторику (два роки), філософію (два—три роки) і богослов’я (два—чотири роки). Ці курси були цікаві для вивчення і мали пряме вживання в житті, адже уміння складати вірші, давало непогані заробітки, а багато студентів були бідні і потребували грошей. Не дивлячись на заборони польського уряду, вже в XVII столітті богослов’я викладалося по своїй власній системі, слухання його, як, всіх інших предметів, було добровільним. Курс читали ті ж професори, що до цього викладали риторику і філософію, тому вони намагалися навчити студентів самостійно мислити, спираючись на наукові докази, а не лише на церковні догми.

Велика увага в академії приділялася математичним дисциплінам. У другій половині XVIII століття були відкриті класи «чистої математики», де викладали алгебру і геометрію, а також клас «змішаної математики», в якому читалася архітектура, оптика, гідравліка, тригонометрія, астрономія, основи військової справи і власне математика. У 1799 р. був відкритий клас сільської і домашньої економії, а в 1802-м — клас медицини, в якому впродовж двох років читалися анатомія, хірургія, фізіологія, проводилися практичні заняття. Вивчення медицини було обов'язковим лише для богословів, адже після закінчення свого курсу випускники, отримуючи сан священика, вирушали в приходи в найвіддаленіших куточках країни, а там ним медичні знання були просто необхідні.

У академії існував строгий відбір педагогічних кадрів, відповідальність за цей процес покладалася на академічну корпорацію. До викладача пред'являлися дуже високі вимоги, академія користувалася також правом обирати ректора. він обирався з числа академічних професорів. У свій час навіть кандидатуру ректора затверджував гетьман і вручав йому «ставлєнну грамоту», це говорить про значення академії в суспільному житті Україні тих часів.

Навчальний рік починався 1 вересня, закінчувався в перших числах липня. проте нових студентів зараховували впродовж всього навчального року. Не було в академії і вікових обмежень, так, в молодшому класі могли знаходитися учні у віці від 11 до 25 років. Аби стати студентом, треба було пройти співбесіду, на якій визначався рівень знань, і в який клас його визначити, неуспішних студентів не відраховували. Залишатися в одному класі студент міг скільки завгодно. Інколи навіть студенти поверталися із старших класів в нижчих «підтверджувати знання». Після закінчення всього курсу навчання або одного із старших класів, студент отримував атестат з підписом ректора.

У академії вчилася молодь зі всіх регіонів України: Київщини, Слобідської України, Волині, Закарпаття, Галичини, Буковини, це були вихідці зі всіх верств населення — знаті, козаків, духівництва, міщан і селян. Найбільшим було представництво міщан, козаків і священиків, цей принцип був дуже важливим для академії, даючи можливість здобути повноцінну освіту не лише дітям знаті, але і простого народу.

З початку XVIII століття латинь стала витіснятися українською літературною мовою. Вона стала грати вирішальну роль в академії тому, що більшість професорів і студентів самі були українцями і мовою їх спілкування була жива українська мова. І через час, не дивлячись на заборони російського уряду (наприклад, указ Петра I від 1720р. про заборону друку українською мовою), вона продовжував жити на території академії.

З 1753р. у Києво-Могилянській академії вчення доводилося проводити лише російською мовою. А в 1765р., за наказом Катерини II, в академії було викладання курсу російської мови, аби готувати кадри для Москви. Викладачі академії виступали проти русифікації закладу. У відповідь, відносно виконання наказу царського указу про впровадження в академії викладання російською мовою, декілька вчителів академії подали заяву про те, що вони не можуть погодитися з цим і покидають академію. Це були одні з перших відкритих протестів проти русифікації шкіл всіх рівнів.

Проте, Академія у той час не могла очолити боротьбу за національну школу в Україні. По-перше, вона служила не лише українцям, а і іншим народам (сербам, болгарам, росіянам і ін.), в її стінах не була духу українізму. По-друге, академія була православною, а пізніше підкорялася світському правителеві – російському цареві, а він був православної віри і мів однодумця в особі Патріарха Москви. Вимушена була підкорятися цим законам і Київська академія, протистояти русифікації академія не могла оскільки, вона була позбавлена національного духу. Мало того, академія, точніше, ще школа, організована Петром Могилою, злившись з братською школою в колегіум, втратила той національний дух, який до об'єднання вносили козаки як члени братства.

У 1817р. Києво-Могилянська академія була закрита. Кращі традиції православної вищої школи України перейняв в 1834р. Київський університет. Впродовж 200-річного періоду своєї діяльності Київська академія була значним освітнім і науковим центром. І ось через 175 років, у вересні 1992р., Києво-Могилянська академія знову відкрила свої двері тим, хто хоче присвятити свої знання і розум незалежній Україні. Всі вище перелічені традиції збереглися в ній і до цього дня. Зараз академія є одним з популярних вищих навчальних закладів Україні.