Григорій Савич Сковорода (1722 — 1794)

 

Біографія 3 грудня 1722 року День народження Григорія Савича Сковороди. Двісті років не було навіть відомо, в якому місяці і якого числа він народився. Тільки в рік ювілею(200-річчя з дня народження) перекладач Петро Пелех віднайшов у листі до М. І. Ковалинського від 22 листопада 1763 року розповідь про те, як провів день свого народження Григорій Савич Сковорода. Ця автобіографічна вказівка є досі єдиним документом, що засвідчує дату народження Григорія Савича Сковороди 1738 р. Григорій Сковорода вступає до Києво-Могилянської Академії. 10 серпня 1742 р. Згідно царського указу "Про набір співаків у двірську капелу"... дев'ятнадцятирічний студент із Києва стає "придворним уставщиком", тобто солістом придворного хору цариці Єлизавети, що любила тішити себе слуханням співу, особливо українських пісень. 1744 р. з валкою Єлізавєти Петрівни Григорій Сковорода повертається до Києва й продовжує навчання в Академії. 1750 р. подорож до Венгрії і далі по країнах Західної Європи. 1753 р. Григорій Сковорода повертається із-за кордону. 1 липня 1753 року написаний перший датований вірш Сковороди, присвячений вступові на єпископську кафедру в місті Переяславі Іоанна Козловича. 1753 — 1754 час написання трактату «Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной». 1754 р. усунення Григорія Сковороди з посади вчителя піїтики в Переяславській семінарії. Григорій Савич наймається домашнім вчителем до маєтку Каврай поміщика Степана Томари. 1755 р. подорож до Москви і перебування в Троїце-Сергіївій лаврі. 1755 Григорій Сковорода знову живе в селі Каврай в Степана Томари. 1757 Створення перших віршів збірки "Сад божественних пісень" 1759 р. Григорій Сковорода починає викладати піїтику у Харківській духовній колегії. Влітку 1760 р. після сварки з архімандритом Гервасієм Сковорода Григорій йде з колегіуму. 1760 — 1761 перебування в селі Стариця. Влітку 1761 року повернення Григорія Сковороди до Харківського колегіуму. 1761 — 1764 Григорій Сковорода — вчитель синтаксису та грецької мови в колегіумі. 1764 р. Разом з Ковалинським Григорій Сковорода їде до Києва. Але з Києва швидко вернувся на Слобожанщину. З огидою відкинув запросини "стати стовпом церкви" і щасливо повернувся до гаряче люблених садів, осель, балок і полів Харківщини. 1766 р. Знову запропонували викладати в Харківському колегіумі предмет основи доброчинності, на що Григорій Савич охоче погодився і написав з цією метою посібник "Вхідні двері до християнської доброчинності для молодого шляхетства Харківської губернії". Цього ж року Григорій Сковорода усамітнюється в гужвінському лісі на околицях Харкова і створює свій перший філософський діалог «Наркисс». 1767 р. написано діалог «Асхань». 1768 — 1769 Григорій Савич Сковорода викладає катехізис в додаткових класах при Харківському колегіумі. 1769 р. початок странницького періоду в житті Григорія Сковороди. 1770 р. останні відвідини Києва. Григорій Сковорода три місяці живе в Китаєвій пустині, звідки перебирається до ахтирського Троїцького монастиря. 1772 р. написаний «Разглагол о древнем мире», одразу після нього — «Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни». 1774 р. з початку цього року Сковорода Григорій живе в селі Бабаї на околиці Харкова. Тут він закінчує збірку "Байки Харківські" і дописує діалог "Кільце. Дружня розмова про душевний світ". 1775 р. Григорій Саввич присвячує В. С. Тевяшову свою нову роботу — діалог "Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу". 1776 р. написано трактат «Икона Алкивиадская». 1781 р. подорож до Таганрогу. 1783 р. в Бабаях Григорій Сковорода закінчує роботу над діалогом «Брань архистратига Михаила со сатаною». 1783 — 1785 в цей період написані три праці: «Беседа 1, нареченная observatorium»; «Беседа 2, нареченная obserwamorium specula»; діалог «Пря бесу с Варсавою». Завершення роботи над збіркою "Сад божественних пісень". 1785 — 1790 Григорій Сковорода живе переважно в селах Гусинка, Маначиновка та Великий Бурлук. 1787 р. він присвячує Федору Диському діалог "Вбогий жайворонок", цього ж року пише свій другий педагогічний діалог "Вдячний Еродій". 1790 р. дарує Я. М. Донцю-Захаржевському «Книжечку Плутархову о спокойствии души». Цього ж року переїжджає жити до села Іванівка. 1791 р. присвячує Михайлу Коваленському свій останній філософський діалог «Потоп Змиин», що був написаний наприкінці вісімдесятих років. 1792 р. весь цей рік Григорій Саввич Сковорода знову живе у Гусинці. 1794 р. навесні цього року в Івановці художник Лук’янов пише портрет Г. С. Сковороди;— влітку Григорій Сковорода відвідує Коваленського в його орловському маєтку — селі Хотетові. 29 жовтня 1794 року 72-річний філософ Григорій Савич Сковорода помер в селі Іванівка, заповівши написати на своєму надгробку: «Світ ловив мене, та не впіймав». Відомі люди про Григорія Сковороду:

Лев Толстой, для якого не існувало авторитетів, писав про Григорія Сковороду: "Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно іще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори!"

ЛИСЕНКО Микола Віталійович

Композитор, основоположник української класичної музики, піаніст, педагог, хоровий диригент, громадський діяч
Народився 22 березня 1842 р. в с. Гриньки (нині Полтавської області) у дворянсько-поміщицькій сім’ї з козацьким корінням. Загальну освіту здобув у приватних пансіонах Києва (1852—1855), Харківській гімназії (1855—1859). З п’яти років його навчала музики мати, згодом він навчався грі на фортепіано у А. Паночіні (Київ), М. Дмитрієва (Харків). 1864 р. закінчив Київський університет, а наступного захистив дисертацію з природознавчих наук. У студентські роки збирав музичний фольклор, організував аматорський хор, з яким розучував свої обробки народних пісень. У 1865—1867 рр. — працював у селах Таращанського повіту Київської губернії. З 1867 р. вивчав композицію у К. Глієра та В. Паппериці, вдосконалював гру на фортепіано у В. Венцеля та К. Рейнеке в Лейпцизькій консерваторії у 1867—1869 рр. У 1868 р. видав першу серію з 13 номерів з «Музики до «Кобзаря» Шевченка» (Лейпциг), а також «Збірник українських пісень» з 40 пісень (для голосу та фортепіано). 1869 р. повернувся до Києва, викладав фортепіано у музичній школі, працював у міському відділенні Російського музичного товариства, виступав з концертами як піаніст, брав участь у складанні «Словника української мови», написав музичні твори, серед яких оперета «Чорноморці» (1872), опера «Різдвяна ніч» (1873). Велику увагу приділяв фольклористиці. Підготував наукову роботу про українські думи та пісні, які виконував кобзар О. Вересай. Згодом з’явилися його праці «Дума про Хмельницького та Барабаша» (1888), «Народні музичні інструменти на Україні» (1894) та ін. Брав участь у фольклорних експедиціях слов’янськими країнами, де записував сербські, хорватські, македонські народні пісні.
Композиторську майстерність вдосконалював у Петербурзькій консерваторії у М. Римського-Корсакова, спілкувався з
О. Бородіним, М. Мусоргським, Ц. Кюї, критиком В. Стасовим (1874—1876). Виступав як піаніст, диригент хору, пропагуючи народні пісні слов’янських народів. 1876 р. повернувся до Києва, працював над народними піснями, здійснив публікацію 7 випусків пісень для голосу з фортепіано. У 80—90-ті роки ХГХ ст. чільне місце посіла оперна творчість: «Утоплена» (1883), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), дитячі опери «Коза-Дереза» (1888), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892). У Києві було поставлено опери «Енеїда» (1911, за поемою
1. Котляревського) та лірико-фантастичну «Ноктюрн» (1912). Щороку влаштовував шевченківські концерти, разом з О. Кошицем був організатором музичного товариства «Бонн» (1905), головою ради правління «Українського клубу».: Вагомий внесок зробив у розвиток музичної освіти. Маючи педагогічний досвід викладав у музичних школах та училищах (1865—1867), Інституті шляхетних дівчат (1890—1904), передавав його іншим у своїй приватній музичній школі, яку було відкрито у Києві 1904 р. Випускниками її були К. Стеценко, Л. Ревуцький, О. Кошиць, М. Микиша, О, Ватуля, Б. Романицький, М. Терещенко.
М. Лисенко увійшов в українську музику як найяскравіший представник класичного стилю у багатьох жанрах опери, симфонії, камерно-інструментальної музики. Його музика насичена інтонаціями українського національного мистецтва. Творчий доробок композитора становлять 11 опер, музика до театральних вистав, інструментальних композицій (серед них — дві рапсодії, «Українська сюїта», два концертні полонези, «Героїчне скерцо» та ін.), близько 100 творів різних жанрів і форм на тексти Т. Шевченка, понад 500 пісень (обробок та авторських), численні хори (зокрема, й церковні), що є кращим надбанням української та світової музичної культури.
Знесилений працею і хворобою, помер 6 листопада 1912 р. від серцевого нападу у Києві.