Обр.мист. модерністів на поч. 20ст.

Модерні́зм (фр. modernisme) - загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи.Стиль модерн виник на зламі ХІХ-ХХ ст. як реакція на кризу у світогляді інтелігенції доби “кінця століття”, з її розчаруванням у моральних критеріях, розгубленістю перед лицем загострених соціальних катаклізмів. Модерн має спільне з неоромантизмом те, що є також протестом проти девальвованих цінностей позитивізму і прагматизму, які панували в європейському способі життя ХІХ ст., але намагається цей протест вилити у поєднання романтизму з практицизмом, покращити світ за допомогою У живописі О. Мурашка (“Портрет дівчини у червоному капелюсі”) вітальна енергія червоного кольору підкреслює красу як вияв молодості і оновлення. Еволюцію живопису можна визначити як перехід від наслідування реальної дійсності, життєвої достовірності – до власної авторської міфотворчості (яка переважно походить від джерел народної поезії) з високим ступенем перетворення цієї дійсності, від критичного аналізу – до поетичного синтезу (П. Холодний “Казка про дівчину й паву”, О. Новаківський “Русалка”, “Музика”, “Визволення”, “Українська мадонна”). Бурхливий розвиток таких промислових і культурних центрів, як Київ, Одеса, Харків, супроводився створенням місцевих творчих об'єднань, значним поширенням виставочної діяльності. Чітко окреслюються особливості місцевих художніх шкіл: у 1890—1893 pp. створюється Товариство південноросійських художників, у 1893 р. — Київське товариство художніх виставок, у 1906 р. — аналогічне харківське об'єднання, у 1896 р. — «Товариство для розвою руської штуки» у Львові. Згодом, з розвитком нових художніх тенденцій з'являються виставки-салони, де пропагуються найновіші течії у мистецтві. Наприкінці першого десятиріччя XX ст. лише в Києві щороку влаштовувалось 10—15 художніх виставок. На кожній виставці шанувальники мистецтва купували від 10 до 20 творів, що свідчило про зростання духовних потреб міського населення.. Побутова картина з її літературно розробленим сюжетом, зовнішньою оповідністю поступово втратила привабливість серед молодих митців. У цих умовах в першому десятиріччі XX cm. дедалі більшого значення набуває портретний живопис. Він вбирає в себе досвід парадного портрета XVII—XVIII ст., досягнення імпресіоністів у живописному засвоєнні пейзажу та інтер'єру, запроваджує у своїй декоративній системі барвистий світ народного мистецтва. Цей новий художній принцип багато в чому перегукується з народйою українською картиною.Серед представників цього напряму одне з провідних місць посідав Олександр Мурашко (1875—1919). Небіж засновника Київської малювальної школи, син власника столярно-позолотної майстерні, в якій виконували замовлення під час оформлення Володимирського собору, він змолоду опинився в колі відомих художників, які оздоблювали собор. Згодом став учнем майстерні І. Рєпіна в Петербурзі. Найбільш відомими його роботами є «Портрет дівчини у червоному капелюсі» (1902—1903), «Паризьке кафе» (1903) та ш. Помітний слід залишив О. Мурашко і як діяч культури та педагог. У 1912р. він створив приватну студію, у 1916 р. виступив ініціатором створення Товариства київських. Здобутком цього напряму було звернення до традицій народного мистецтва, яке вперше посіло місце рівноправного партнера у професійній творчості. Твори народних майстрів з об'єкта зовнішнього етнографічного обсервування стали джерелом натхнення для митців нової доби. Це забезпечило більшу сталість національним варіантам модерну. В українському мистецтві його прикмети найяскравіше проявилися у творчості В. Кричевського і Ф. Кричев-ського, Г. Нарбута, О. Новаківського, М. Бойчука та ін.

 

91. Модернізм - загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінця XIX - поч. XX ст., що відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із традиціями реалізму та естетикою минулого. Модернізм виник у Франції наприкінці XIX ст. (Бодлер, Верлен, А.Рембо) і поширився в Європі, Росії, Україні. Модерністи вважали, що не треба шукати у творі мистецтва якоїсь логіки, раціональної думки. Тому мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури.

Представники українського модернізму кінця XIX – початку XX століття – Дніпрова Чайка, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь. У казці раннього українського модернізму, наявні ряд провідних просторових орієнтирів, а саме: хронотоп лісу, хронотоп дороги, хронотоп оселі, хронотоп палацу тощо

Загальні риси модернізму:

· особлива увага до внутрішнього світу особистості;

· проголошення самоцінності людини та мистецтва;

· надання переваги творчій інтуїції;

· розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтим-ніші глибини існування особистості і одухотворити світ;

· пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);

Модернізм як художній напрям був внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які ґрунтувалися на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах. Наприкінці XIX ст. виникли імпресіонізм, символізм та естетизм. На початку XX ст. до них додалися експресіонізм, футуризм, кубізм, а під час і після першої світової війни - дадаїзм, сюрреалізм, школа "потоку свідомості", а література, до якої ввійшли антироман, "театр абсурду".

Імпресіонізм (від фр. "враження") вів свій початок у другій половині XIX ст., і розквітнув у XX ст. Він виник як реакція на салонне мистецтво та натуралізм спершу у живописі (К. Моне, Е. Мане. О. Ренуар, Е. Дега), звідки поширився на інші мистецтва (О. Роден у скульптурі, М. Равель, К. Дебюссі, І. Стравинський у музиці) і літературу. Тут основоположниками імпресіонізму стали брати Гонкури та Поль Верлен. Протестуючи проти надмірної залежності від реального життя, проти копіювання дійсності, імпресіоністи описували власні враження від побаченого - зорові й чуттєві, що були мінливими, як і самий світ, а також відтінки вражень і барв, їхні уявлення та асоціації були часто фантастичними і завжди суб'єктивними. В українській літературі поетика імпресіонізму відбилася у творчості М.Коцюбинського, B.Стефаника, М.Черемшини, частково О.Кобилянської, а також Г.Михайличенка, М.Хвильового,Є.Плужника, М.Яцківа, Н.Кобринської та ін.

Естетизм виник в останнє десятиліття XIX ст. в Англії. Він породив культ витонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла "мистецтво для мистецтва", "краса заради самої краси". Найвидатнішим представником англійського естетизму був Оскар Уайльд.

Найвизначнішою серед декадентських течій кінця XIX - початку XX ст. став символізм. Символ використовувався як засіб вираження незбагненної суті життєвих явищ і потаємних або навіть містичних особистих уявлень, творчих прозрінь, ірраціональних осяянь митця. Символи вважалися найдосконалішим утіленням ідей. Українські образотворчі митці-символісти, як і їхні европейські попередники й сучасники, намагалися знайти синтезу кольорів і ліній, яка могла б висловити ідею. Елементи символізму і його впливи наявні у творчості членів «Музаґету» і «Ґрона» — Михайла Жука, Миколи Бурачека, Анатоля Петрицького, і передусім Юхима Михайлова, а на Західній Україні — Олекси Новаківського, раннього Павла Ковжуна, Р. Лісавського, Льва Ґеца, Осипа Сорохтея та ін.; на еміграції до неосимволізму можна віднести малярську творчість Віктора Цимбала.

Впливами символізму позначена й рання театральна творчість Леся Курбаса і його Молодого Театру в 1917–1919.

92. Головними цьогорічними «подіями» українського кінематографу – неспроможність висунути хоча б бодай один український фільм на конкурсну програму премії «Оскар», бо українського кіно в нас не знімається, а програма 41 КМКФ «Молодість», в якій майже повністю відсутня українська складова – яскраво демонструє той стан, в якому перебуває український кінематограф. Хоча «державні чиновники» й обіцяють виділити гроші на кіно, але фактично трапляється так, що підтримуємо ми,

здебільшого, російські проекти. Проте, хоча зараз національна кіноіндустрія перебуває в не найкращому стані, нам є чим пишатися.

Вважається, що історія українського сінематографу розпочалась 1893 року, коли головний механік Одеського університету Йосип Тимченко сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та перший в Україні кінопроектор. Він же й розпочав перші кінозйомки. А наприкінці 1893 року в одеському готелі «Франція» відбулась демонстрація його перших короткометражних стрічок. 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький також зняв кілька хронікальних сюжетів, які були продемонстровані в Оперному театрі. Не відставала від цих міст Російської імперії й Західна Україна. В тому ж 1896 році розпочались регулярні кіносеанси у Львові.

Що стосується художнього кіно, то перший український ігровий фільм «Запорізька січ» було знято 1911 року Данилом Сахненко у Катеринославі. Після цього кінематограф почав активно розвиватися, а в стрічках були задіяні найкращі тетральні актори того часу. У той час вийшли фільми «Наталка Полтавка» за участю Марії Заньковецької, «Москаль-чарівник», «Наймичка», «Богдан Хмельницький». Але зіркою тих часів безперечно була полтавчанка Віра Холодна, що знялась у багатьох фільмах Одеської кіностудії. Проте, все-таки світову славу, на початку ХХ ст., українському кінематографу приніс талант Олександра Довженка. «Звенигора», «Земля» та інші фільми Олександра Довженка.

Олександр Довженко є класиком та родоначальником українського кінематографу. Він є митцем світового масштабу, його творчість вплинула на розвиток світового кіномистецтва, а на його картинах вчаться митці в Американській та інших провідних кіноакадеміях світу. 1934 року на Міжнародному кінофестивалі у Венеції режисер отримав приз за свій фільм «Іван».

 

Окремо слід згадати про стрічку «Злива» або «Офорти до історії Гайдамаччини». Ця історична фільм-драма 1929 року випуску була знята за мотивами поеми Т. Шевченка Гайдамаки. У фільмі митець розробив та застосував унікальну зображальну систему - синтез скульптури та кінематографії, формотворчим елементом якої було світло. Проте, за «нез'ясованих обставих», фільм загубився в радянських спецхранах й до наших часів не зберігся.

«Камінний хрест», «Захар Беркут» та інші фільми Леоніда Осики.

Лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, Державної премії ім. О. Довженка, головного режисера понад 10 фільмів Леоніда Осику називають одним з найкращих представників т.з. «поетичного кіно». Володарі декількох кінонагород стрічки «Камінний хрест» (1968) та «Захар Беркут» (1972), зняті за творами українських класиків Василя Стефаника та Івана Франка, відразу стають популярними не тільки в Україні, але й по всьому Радянському Союзу.

«Тіні забутих предків», «Українська рапсодія» та інші фільми Сергія Параджанова.

С. Параджанов - це митець, подія, епоха.. 2004 рік ЮНЕСКО проголосив навіть міжнародним роком Сергія Параджанова! (до 80-річчя від дня народження). Під час українського періоду творчості Параджанов зняв такі шедеври, як "Наталія Ужвій", "Золоті руки", "Думка" (всі - 1957), "Українська рапсодія" (1961) "Квітка на камені" (1962), «Київські фрески» (1966). Але найбільшого міжнародного визнання приніс режисеру фільм за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», який отримав 39 міжнародних нагород та 28 призів накінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні світу.

«Вавілон ХХ», «Така пізня, така тепла осінь» - фільми режисера Івана Миколайчука.

Без видатного, геніального актора, сценаріста, режисера Івана Миколайчука не обійшовся жоден знаковий український фільм 1960-1980 рр. Проте, як режисеру, йому дозволили зняти тільки дві картини. «Вавілон ХХ» та «Така пізня, така тепла осінь» є зовсім несхожими, більше того - цілком протилежними за характером. Динамічний, наповнений фантастичними образами та алегоріями «Вавілон ХХ» є трагіфарсом, який ще називають кінематографічним «народним барокко». Фільм отримав гран-прі фестивалю «Молодість» та приз МКФ в Душанбе. Спокійна й романтична стрічка «Така пізня, така тепла осінь» розповідає про пізне, щире, сумне кохання, та напоєна живописною карпатською природою та ліричними піснями тріо Мареничів.

Українське поетичне кіно

Українське поетичне кіно виникло під час хрущовської «відлиги» і було специфічним напрямом в кінематографі, фільми якого відрізнялися особливою манерою побудови кадру, монтажу, настроєм, а, головне, – великою кількістю трактувань

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги:

режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика т.зв. «заст вторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).