Феномен української радянської культури.

Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.

Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В.Винниченка, С.Черкасенка, Т.Шаповала, Д.Донцова, М.Садовського, О.Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. У свою чергу стара інтелігенція, в тому числі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом.

Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.

Політика “українізації”. Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти:

· українізація як така;

· створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.

Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 р. питома вага газет українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. - 89%. Вже у 1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.

Освіта. Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство "Геть неписьменність!”, до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А.Макаренка.

У 1923-1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926-1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл - фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах.

Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5-7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 р. для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1-4 класи), семирічна (1-7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікуми). Якщо в 1927 р. середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.

Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 р., робітничих факультетів, заснованих в 1921 р. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 р. відновили університети. У 1938 р. в Україні було майже 130 вузів з числом студентів 124 тисячі. Серед нових вузів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 р. гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

 

Творчий спадок Довженка.

Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщіні, в Мальовничому містечку Сосниця
У 1923 році О. Довженко повертається в Україну. Доля заносити його до Харкова, на той час столицю України, де він влаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором. На тридцять третьому році життя О. Довженка круто змінюється. ВІН пріїжджає до Одеси, де почінає працюваті режисером на кіностудії. Першою пробою став фільм «Ягідка кохання», Що МАВ комедійній характер, але Олександр Петрович Ніколи НЕ зараховував йо до свого творчого доробітку. Точкою відліку свого кінематографічного життя довженко справедливо розпочінає Зі стрічкі «Сумка діпкур'єра», в якій окрім Всього він знявся в ролі кочегара.
У 1928 році ВІН за сто днів знімає фільм «Звенигора» - Історію українського народу від давнини до сивої сучасності наступною роботою О. Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через Рік, у 1930 р.., На екрані вийшов неперевершеній шедевр світової кінокласики - «Земля». Цей фільм - Гімн життю - Було названо Серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів и Народів. Фільм, у якому О. Довженко звернув до трьох одвічніх загальнолюдського тем: життя и смерть, людина и земля, старе и нове - уже знімався на Кіївській кінофабріці, Яку Тільки розпочали будувати. У цю годину на її теріторії Довженко закладає Свій знаменитий сад.
Напередодні Війни працює над фільмом «Щорс», з основною темою - народ у війні. За Цю роботу митець БУВ удостоєний Державної премії СРСР. З початком Війни змінюється і життя О. Довженка. ВІН добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Червона зірка», «Известия». Пише серію оповідань. У 1943 році на екрані виходе документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з'являється ще одна стрічка «Перемога на Правобережній Україні». Після Війни О. Довженко знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році - стрічку «Мічурін».
На початку п'ятдесятих РОКІВ великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна». Сповнений творчих планів, О. Довженко Раптово помирає 25 листопада 1956 року. Вже після йо Смерті вибрані твори О. П. Довженка, дознімаються дружиною Ю. Солнцевою «Поема про море», «Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна». У 1959 році за Сценарій фільму «Поема про море» О. П. Довженку посмертно присуджується Ленінська премія. Саме його надчутлівість дозволила Створити опоетизовану симфонію драматичних часів.

59. Культура українського народу в контексті європейської культури.

Кожна з більш Ніж двох тисяч національніх культур, Що існують У світі, має свою спеціфіку, Яка и робіть її неповторної й унікальною. Ця своєрідність вінікає на Основі Вплив географічного чинник, особливостей історічного шляху народу, взаємодії з іншімі етнокультури.
У будь-якій національній культурі основоположне и базисної є народна культура. Потім на її Основі поступово формують Професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історічного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., Польсько-литовська експансія в XIV - XVI ст., Залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX - ХХ ст.) У вітчізняній Традиції народна культура зіграла віключну роль. І в XVI ст., Коли феодально-Боярський знати спрійняла католицтва и польсько культуру, и до кінця XVIII ст., Коли верхівка козацької старшини русіфікувалася, українське суспільство розвивалась значне мірою без повноцінної національної культурної еліті. Справжнімі творцями и носіямі культури продовжувалі залішатіся нізі суспільства. Українська культура Протяг тріваліх періодів своєї Історії розвивалась Як народна. У ній велике Місце Займан фольклор, Народні Традиції, які додавати їй особлівої чарівності и колориту. Особливо яскраво Це віявілося в містецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладного містецтві. Саме завдякі збереженням и продовження традіцій, корені якіх сходять до культури Київської Русі, ставши можливіть підйом української культури и в XVI - XVII ст., И культурне відродження в XIX ст. У тієї ж годину відчутні и негатівні Наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протяг трівалого годині Багато талановитих людей, які народів І вірослі в Україні, потім покидали її, зв'язували Своє подалі життя і творчість з російською, польською, іншімі культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук БУВ вираженні слабше, Ніж у гуманітарній.
Разом з тім, самобутні и Старовинна система освіти, Яка досягла свого розквіту в добу Козаччини и забезпечено практично суцільну грамотність населення, давня традіція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи Гірськолижний, зокрема на Візантійську культурну традіцію, роль України-Русі Як центру християнства в східнослов ' янських світі, а кож Як центру наук и віщої освіти в добу Козаччини завдякі розвінутій Мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могілянській академії, меценатство та державна Підтримка культури поруч візначніх державніків - К. Острозьким, П.Конашевіча-сагайдачного, І. Мазепою та ін. - Все Це дозволило піднесті русский культуру до рівня світового явища, Створити ряд класичних шедеврів у Галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягті значних успіхів у науці.
Відомій Дослідник української культури І. Огієнко зазначалось, Що українській культурі з самого початку булі властіві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) i гуманізм. Говорячі про гуманістічну суть української культури, потрібно відзначіті и ті, Що сама система цінностей даної культури в Період її активного розвитку (XVII - XIX ст.) Була Досить спеціфічною. Багатий материал для такого висновка дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх творах філософськіх смороду вірішувалі питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейськіх країн, де Проблеми бідності, хвороб и безкультур'я мислі подолати шляхом ТЕХНІЧНОГО прогресу, підвіщення продуктівності праці, за допомога зусіль освіченіх монархів и соціального експеріментування, Українські міслітелі заклікають до іншого. «Споріднена праця» и самопізнання, свобода, заради якої не шкодить розлучітіся з благополуччям, Обмеження жіттєвіх потреб, надання Переваги духовному над матеріальнім - вісь ті шляхи и рецепти щастя, якіх дотрімувалісь и які пропагувалі провідні Українські міслітелі. Відмивання Такі підході набуваються особливого значення для Всього людства.
У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. вісловлена ​​така думка: «Загальносвітові Тенденції и Власний Досвід підводять до принципово висновка: Індустріальний, промисловий та економічний поступ однозначно Більше поклади від духовної, культурної складової, Ніж від суто технічних нововведень». Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитку гуманітарної сфери, продовження національніх культурних традіці

60. Українськиі неоромантизм кінця 19ст-20-х років 20ст

Неоромантизм – комплекс художніх явищ, який формувався наприкінці ХІХ ст. Він генетично пов’язаний з романтизмом початку століття, але містить у собі також елементи реалістичної естетики. Неоромантики репрезентують зразок філософської системи, яка синкретична у своїй основі. Для українських письменників особлива роль у плані трансформації суб'єктивного тлумачення об'єктивної реальності належала мистецтву. Лише генiй мистецтва, завдяки чистому спогляданню i неординарній силi фантазії здатен пiзнати i виразити у поезії, живопису i музиці вічну ідею загальнолюдського. Естетичне значення свiту розкривалось як бачення іншого світу, свiту безкiнечного - iдеальної сфери гармонiйної дії, розумiння i згоди. Специфікою естетики неоромантизму стала естетизацiя надзвичайної чутливостi суб'єкта. У такi митi внутрiшньої чутливості, вiдчуженостi вiд свiту людське „Я” зливалось з об'єктом, коли я ставало ти. Людина втрачала внормовану картину реальностi, набуваючи iстинну людськiсть. Якщо для романтизму ХІХ ст. характерним був конфлікт між індивідуальним і соціальним, то у неоромантизмі конфлікт повністю пересувається в параметри внутрішнього, він полягає у боротьбі між суперечностями внутрішнього єства людини.

Першою мову про неоромантизм в українськiй лiтературi рубежу столiть повела Леся Українка. Уся перехiднiсть тої епохи в умовах становлення нового мистецтва засвiдчувала проблематичнiсть називання нового стилю, який зароджувався у творах письменникiв всупереч народницьким iдеологiчним догмам i вiдповiдно традицiйним народницьким стилям. Помiтивши у ньому прояви романтичного вiдчуження iндивiдуальностi, протест проти оточуючого середовища i пориви ins Blau, українська поетеса у виступi про ранню творчiсть Винниченка назвала нову стильову течiю "новоромантизмом". На її думку, у лiтературi того перiоду найсильнiше неоромантизм розвинувся у прозi Ольги Кобилянської. Назагал, на її глибоке переконання, зародження українського неоромантизму було логiчною, зумовленою культурними процесами у Європi та свiтi необхiднiстю становлення нової української лiтератури.

Для неоромантизму, як зазначала Леся Українка, "людина юрби перестає бути бутафорською приналежнiстю, як це було у старих романтикiв,манекеном для примiрки костюмiв, пошитих iз людських документiв, як це було у натуралiстiв". Неоромантики прагнули творити художній свiт, форма якого освоювалась i подавалась би з рiзних точок зору i оцiнювалась би через внутрiшнє першовiдкривання задiяних в iсторiю героїв. Тут вже "людина юрби" - людина у повному значеннi слова, але вона не виведена iз юрби, не поставлена на самотi... для художньої студiї... Кожна особистiсть суверенна, кожна людина, якою вона не була би, є герой для самої себе i частина середовища по вiдношенню до iнших". Ця визначальна риса, на думку Лесi Українки, служила критерiєм для iстинного розумiння i оцiнки творiв письменникiв-неоромантикiв.

 

Український постмодерн.

Постмодернізм —світоглядно-мистецький напрям,що в останні десятиліття 20 ст приходить на зміну модернізму.Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи,епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських,економічних,політичних. Основні риси укр. постмодернізму: культ незалежної особистості,потяг до архаїки,міфу,колективного позасвідомого,бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;,використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності,протиприродності панівного в реальності способу життя;суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;сюжети творів — це легко замасковані алюзії на відомі сюжети літератури попередніх епох,присутній образ оповідача;іронічність та пародійність. Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю.Андруховича,Ю.Іздрика,Л.Дереша,О.Ульяненка,С.Процюка,В.Медведя,О.Забужко.

В кінці ХХ ст. сформувався постмодерністський напрям в культурології. Постмодернізм зазнав впливу багатьох сучасних інтелектуальних течій. Постмодерністське сприйняття дійсності проявляється у прагненні до деконструкції, децентралізації, відмові від авторитетів будь-якого рангу, у запереченні норм і традицій раціоналізму. У роботах Ж.-Ф. Ліотара, Ж.Делеза, Р.Рорті та ін. відстоюються цінності свободи у всьому, спонтанній діяльності людини, ігровому началі. Підвищується інтерес до ірраціонального і суб'єктивного, невизначеного, неясних форм. Постмодернізм, плюралістичний за своєю суттю, не боїться руйнування єдності існуючої культури, обґрунтовуючи неминучість трансформації культури у якісно нову форму. Різноманітність сучасних культурологічних, напрямів і концепцій дає уявлення про широту людського світогляду та світорозуміння і є узагальненням історико-культурного досвіду.