Філософські погляди Сковороди

Вибір філософських поглядів Сковороди як теми контрольної роботи зроблений автором цілком свідомо. Багато положень в цих поглядах автор розділяє і загострює увагу на тих моментах, які вважає для себе дуже важливими. Тематично робота складається з трьох частин. У першій частині стисло викладаються біографічні дані і предфілософський шлях Г. С. Сковороди. У другій - власне філософська система Сковороди, а в третій - зв'язок філософської спадщини Сковороди з сучасністю.

Шлях Григорія Савича Сковороди в Філософію.

Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі "старця" - бродячого філософа-наставника.

З чого ж складався цей предфілософський шлях?

Григорій Савич Сковорода народився на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво-Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення працював викладачем - спочатку в Переяславській семінарії (викладав поэтику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс "християнської гречності", концепція якого не співпадала з офіційно-церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем.

Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що різко міняється - з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам'ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання.

Своєрідність історичного моменту полягала в тому, що це був час звільнення від феодального гніту і первинного накопичення капіталу, що супроводився моральним розтлінням, користолюбством, пожадливістю, розпустою, владою речей, духовною зпустошеністтю.

Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди (яка потім відбилася і на характері його філософського вчення) полягала в тому, що при негативному відношенні до світу, що грузнув в користолюбстві, він обрав таку позитивну форму боротьби зі злом, при якій центр тягаря з області критики політичних відносин в суспільстві був переміщений в сферу освіти, культури та моралі.

 

16. Творчість сучасних поетів та письменників.

БОГДАН РАДИШ

Народився стуленої осені 1934 року, якраз на Дмитрія, себто 8 листопада, у селі Рожневі, у хаті під заржавілою стріхою, над річкою Рибницею. За хатою поле, перед хатою зарінки, луги, річка, а далі — гори, ліс. З ранньої весни до літа не вгаває соловейкова радість і печаль. Жайвір тримає на крихітних крильцях велике голубе небо. Воістину райський куточок України.

Від хати — стежка, а далі — гостинець — дорога, якою вперше пішов до школи. Це було у важкому 1942 році.

Війни і страх голоду і смерті — ось таке моє дитинство. Обідране, невтішне, обкрадене.

В 1950 році поступив до Косівського училища декоративно-прикладного мистецтва. Перед дивом творчості народних майстрів-різьбярів оторопіла тоді моя, ще дитяча душа. Тут відбулася перша зустріч з великим мистецтвом, з відомими художниками Володимиром Гузом та Євгеном Сагайдачним, що стають моїми вчителями.

Ярош Ярослав Євстахійович народився 3 серпня 1950 року в селі Королівна Коломийського району на Івано-Франківщині. Випускник Коломийських шкіл — восьмирічної № З та середньої № 2. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені І. Я. Франка (1973). Працював у редакціях газет: Тлумацької і Городенківської районних, Івано-Франківської обласної молодіжної... Був учасником VI Всесоюзної наради молодих письменників у Москві, Всесоюзного фестивалю молодих поетів у Полтаві, кількох семінарів по драматургії — в Піцунді (Абхазія), Києві, Севастополі, Ірпені...

Ярослав Ярош — автор збірок віршів: «Ярінь» (1978), «Солов'їна діброва» (1982), «Всі сторони світу» (1985), «Борозна обрію» (1987), «Тернові яри» (1991), «Полинові яблуні» (1994), для дітей: «Перепілчина сопілка» (1981), «Мурашечка Адель» (1992), «Півник на бантині» (1993), «Яка сорочка у ріки» (1995); в перекладі російською мовою «Десятеє яблоко» (М., 1990). Написав драму-хроніку «Горно пекельне (Степан Руданський)», п'єсу в листах і новелах «Біла лілія (Василь Стефаник та Ольга Кобилянська)», трагедію «Репресії», історичну драму у віршах «Топір помсти (Олекса Довбуш)»

 

17 Проза. Прозаїки 70 - 90*х років 19.ст.

Щоб глибше осмислити характерні тенденції літературного життя на певному етапі історії, потрібно розглядати їх у контексті суспільно-політичного і загальнокультурного процесу, виокремлюючи те найважливіше, що засвідчувало новаторські пошуки письменників. У цьому зв'язку надзвичайний інтерес викликає український літературний рух останніх десятиріч XIX століття.

У ці, як і в попередні роки, український народ був роз'єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі.

Скасування кріпацтва в 1861 р., наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ призводять до кардинальних зрушень у громадській думці. Прогресивно настроєна інтелігенція стає основ-ною силою народницького руху. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається «ходіння в народ» різночинців з метою підняти селянство на боротьбу «за землю і волю». Оскільки така програма не здійснювалася (через байдужість селянства до народницьких ідей), народники з кінця 70-х років різко змінюють свою тактику, вдаються до терористичних актів. У Харкові, Києві, Одесі пожвавлюється рух демократичного студентства, виникають перші робітничі гуртки. Повсюди розгортається національно-визвольний рух. У губернських центрах організовуються Громади – товариства української інтелігенції, діяльність яких мала в основному культурно-освітній характер. Громади займаються вивченням історії й культури українців, збиранням і студіюванням фольклорно-етнографічного матеріалу, виданням і розповсюдженням української художньої і науково-популярної літератури.

У Києві розгортається інтенсивна наукова діяльність. 1873 року тут створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому активно працюють історики І. Лучицький, О. Лазаревський, М. Драгома-нов, мовознавець П. Житецький, композитор М. Лисенко, письменник і театральний діяч М. Старицький. Відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську, частково в Полтавську губернії, де вчені зібрали величезний фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал. Завдяки енергійним зусиллям народознавця П. Чубинського цей матеріал побачив світ у семитомних «Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край» (1873–1878). Історик В. Антонович працює головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, бере участь у підготовці до друку багатотомного «Архива Юго-Западной России».

Активізація громадівського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Кониський, Олена Пчілка, М. Старицький порушують проблеми інтелігенції, її участі в українофільському русі. З художніх творів поставали картини переслідувань інтелігентів властями, ворожого ставлення як урядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів українського національного життя.

Звичайно, розвиток національної культури був би далеко інтенсивнішим, якби на його шляху не виникали найрізноманітніші перешкоди і заборони з боку колонізаторів. Політика жорстокого переслідування всього українського, визначена ще в 1863 р. Валуєвським циркуляром про заборону української мови, була знову в ще суворішій формі підтверджена Емським указом царя 1876 р. таінструкцією 1881 р. Так було припинено етнографічну роботу, розгорнуту П. Чубинським та іншими київськими громадівцями, а потім взагалі заборонено діяльність Громад, видання українських книжок, ввезення їх із-за кордону. Багатьох українських діячів було заарештовано і вислано на Північ, дехто, як Драгоманов, емігрував за кордон, інші надовго замовкли.

Тому не випадково, що в цей час центром української наукової та культур-но-освітньої діяльності стає Львів, адже в Австро-Угорській імперії все-таки були, хай і обмежені, умови для розвитку культури національних етносів. З 1868 р. у Львові починає діяти товариство «Просвіта», засноване О. Партицьким та А. Вахнянином. Філії товариства виникають у Коломиї, Станіславові, Тернополі, Бережанах, Стрию, Дрогобичі, у містечках і селах організовуються бібліотеки, читальні, музично-хорові, драматичні гуртки, видаються українські газети, журнали, календарі, науково-популярні брошури на природничі, господарські теми.

А 1873 року з ініціативи Драгоманова і Кониського у Львові засновується Літературне товариство ім. Т. Шевченка, через 20 років реорганізоване в Наукове товариство ім. Шевченка. Діяльність Товариства була багатогранною, воно видало десятки томів матеріалів з історії української мови, літератури, з фольклору, етнографії, антропології в серіях «Пам'ятки української мови і літератури», «Матеріали до української бібліографії», «Матеріали до ук-раїнської етнології та антропології». Цей багатющий народознавчий матеріал супроводжувався науковими розвідками, окремими книжками виходили дослідження на історичні, літературознавчі теми, видавалися словники.

З 1893 р. при Товаристві стали діяти три секції – філологічна, історико-філософська, математично-природничо-медична. В них активно працювали Франко, Грушевський, Гнатюк, Павлик, Маковей, Огоновський, Барвінський, Верхратський. За розмахом наукової діяльності Товариство стало на один рівень з академіями наук інших європейських країн.

На західноукраїнських землях у 70–80-х роках активно діяли політичні партії москвофілів та народовців. Перша з них, підтримувана російським царизмом, не визнавала права українського народу на самостійне національно-політичне життя, друга, орієнтуючись на східноукраїнське культурне відродження, головну увагу звертала на піднесення національної свідомості галичан. Народовські журнали «Правда» (1867–1898), «Зоря» (1880–1897) та газета «Діло» (1880– 1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку нашої критики та публіцистики.

З ініціативи Франка та Павлика ліва течія народовського руху 1890 року оформлюється в Русько-українську радикальну партію, яка у своїй діяльності спиралася на широкі селянські маси. Газети цієї партії – «Хлібороб», «Громадський голос», «Громада», «Радикал», журнал «Народ» розгорнули широку агітаційну роботу серед селян. Ця діяльність радикалів, піднесення соціальної і національної свідомості хліборобів знайшли всебічне відображення у творчості Франка, Павлика, Маковея, Кобринської, Кравченко, Мартовича, Крушельницького.

У цей же період на новий рівень підноситься українська літературно-художня журналістика, біля керма якої стояли Франко та Павлик. 1878 р. у зв'язку з цензурними заборонами з'явилося тільки два номери часопису «Гро-мадський друг», правда, його продовженням стали альманахи «Дзвін» і «Молот». З ініціативи Франка видаються журнали «Світ» (1881–1882), «Житє і слово» (1894–1897).

Михайло Драгоманов організовує в Женеві вільну українську періодику. Під його керівництвом та за участю С. Подолинського, А. Ляхоцького, Ф. Вовка, М. Павлика там з'явилося п'ять випусків збірника «Громада» (1878–1882) та два номери журналу під такою ж назвою (1880–1881), де опубліковано низку публіцистичних статей Драгоманова, Подолинського, Навроцького, Павлика, повість Панаса Мирного «Лихі люди» (анонімно).

У Східній Україні час від часу, тобто коли вдавалося добути дозвіл властей, з'являлися альманахи – «Луна» (1881), «Рада» (1882, 1884), «Нива» (1885), «Степ» (1886), «Складка» (4 кн.–1887, 1893, 1896, 1897). Журнал «Киевская старина» (1882–1906) видрукував деякі твори І. Карпенка-Карого, Л. Яновської, Грицька Григоренка (О. Судовщикової-Косач), М. Чернявського.