Драматургія Л.Українки - нове слово у розвитку української літератури.

Драматургія Лесі Українки — феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями і поетичною красою. Пристрасне заперечення всього ворожого, реакційного, закостенілого в житті, утвердження гуманістичних ідеалів ведеться в її творах з позицій неоромантизму, який намагався розширити права особистості, визволити її від тиску юрби. Творчість поетеси — якісно новий етап у розвитку української драматургії. За своїми ідейно-художніми якостями, рівнем мистецької досконалості вона є одним із найвагоміших здобутків всесвітньої драматургії.

У своїх драматичних творах Леся Українка часто зверталася до сюжетів і так званих «вічних образів», узятих із Біблії і Євангелія, з історії та літератури інших народів. Прекрасно обізнана з історією й культурою народів Європи й Азії, письменниця зверталася до переломних етапів історичного розвитку, відшукувала такі події, які були б співзвучними українській сучасності, що дозволило розширити тематичні обрії нашої драматургії, порушувати злободенні соціально-політичні й морально-етичні проблеми, які хвилювали українське громадянство.

З іменем Лесі Українки пов'язаний і розквіт драматичної поеми в нашій літературі. Цей жанр приваблював письменницю можливістю порушувати гострі суспільно-політичні та морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків між носіями альтернативних поглядів, прихильниками радикальних чи консервативних ідей.

Першим драматичним твором Лесі Українки була п'єса «Блакитна троянда», написана прозою 1896 року. Пізніше поетеса створює драматичні поеми, які на початку XX століття посіли провідне місце в її творчості. До кращих драматичних поем і соціально-філософських драм Лесі Українки належать: «Одержима» (1901), «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905), «Кассандра» (1907), «У пущі» (1897—1909), «Адвокат Мартіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913). Три останні становлять її «діамантовий вінець», за влучним висловом М. Рильського.

Однією з перших спроб поетеси у жанрі драматичної поеми стала лірико-драматична поема «Одержима», написана на основі євангельського мотиву — вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, чи він друг, чи ворог. Поему було створено одним подихом — у ніч, коли Леся Українка перебувала біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського, від якого відвернулися його колишні товариші. Звідси той виразний суб'єктивізм авторки в окресленні конфлікту між Міріам і Месією, який в останні дні свого земного життя глибоко страждає від самотності, від нерозуміння його стану людьми, особливо учнями.

 

Вклад української літературну скарбницю світової літератури.

І. Срезневський народився 13 червня 1812 р. в м. Ярославлі в сім’ї вченого і літератора. З раннього дитинства жив у Харкові, де його батько працював професором університету. Освіту здобув у Харківському університеті, ще в студентські роки захопився українською усною поезією, життям і побутом українського козацтва. З його ініціативи й під його керівництвом організовується літературно-фольклористичний гурток, у якому творчо працюють Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко.

У 1831 р. разом із І. Розковшенком він видає “Український альманах”, в якому крім низки українських пісень і дум, були надруковані твори Є. Гребінки, О. Афанасьєва-Чужбинського, О. Шпигоцького, Л. Боровиковського, П. Морачевського, І. Розковшенка. В цьому альманасі побачили світ і російськомовні поезії І. Срезневського – “Молдавские песни” (“Красавица ласточка”, “Ой вы, слуги мои!..”), “Мысли Саади” (“Под кровом безвестных зелёных вервей”), екзотичні мотиви яких свідчать про інтерес автора до романтичної творчості, адже ж східна тематика активно опрацьовувалась з часів Д. Байрона багатьма європейськими поетами.

В альманасі була опублікована стаття І. Срезневського “Мысли и замечания”. В ній висловлювалися думки про шляхи розвитку мови, яка від вираження того необхідного, що потрібно її носіям у житті, обов’язково приходить до відбиття найтонших нюансів, найглибших абстрагувань людського розуму. Ці роздуми молодого вченого про мову взагалі виявляли його впевненість у перспективах розвитку українського слова. Отже, “Украинский альманах” був одним із характерних виявів української преромантичної літератури. Не випадково Є. Гребінка зазначав, що альманах показав оживання народної поезії, народного слова, що українці стали відчувати самобутність свого письменства.

 

Література 14- 15ст.

14 — 15 вв. принесли в Україну чимало політичної новизни. Більша частина українських земель увійшла до складу Литовсько-Руської та Польської Держави. Ця зміна породила певні підстави для культурного зниження. Не стало блискучих князівських дворів; Україна збідніла та на деякий час утратила навіть митрополита, що переніс свою столицю до Москви. Але культурна традиція залишилася стара, і лише помалу почали приходити нові повіви з Візантії, а пізніше — і з Заходу. Від літератури цих часів збереглося небагато, почасти з зовнішніх причин: напади татар, події 17 ст., а мабуть, головне — байдужість пізніших часів, для яких стара література втратила актуальність. Спричинилися до загибелі старої літератури і хуткий розвиток друку в 16 — 17 вв. та перехід чималої частини природних для тих часів літературних меценатів — шляхти, до католицького та польського таборів. Загинули на Україні тоді почасти твори старої доби, що залишилися в списках лише на півночі*.

* Той факт, що твори літератури 11 — 13 ст. збереглися почасти лише на півночі, часто вживався як «доказ», що ця стара література є «російська» (в сенсі «великоросійська»). З такого погляду можна було б доводити що й чимала частина староболгарських творів, що теж збереглася лише у росіян, є твори «російської» літератури, або треба б було визнати «українськими» ті пам’ятки російської літератури, що збереглися лише на Україні (напр. Тверський літопис).

І «відродження» літературне 16 — 17 вв. пішло почасти з старого кореня.

Стилістичного оновлення 14 — 15 вв. не принесли. Проте праця літераторів цього часу стилістично «невиразна», тратить те яскраве обличчя, яке мали старокнязівські часи. З нових ідеологічних течій, як побачимо, жодна не змогла досягнути широкого впливу. Є чимало шукань, які не приводять до сталих результатів.

2. Частиною літературної діяльності є праця над утриманням старої традиції. Ця праця без широких перспектив сходить почасти на копіювання та редагування старих пам’яток. Складають молитовники з ужитком молитов місцевого походження (напр., Кирила Турівського), доповнюють Паремійник, різні збірники проповідей. Перероблюють іноді виклад, а іноді й мову, наближаючи її до народної, як, напр., у «Мінеї» 1489 р., що збереглася в білоруському відписі з українського тексту. Разом з тим спрощують стилістику та композицію (та сама «Мінея», нова редакція «Скитського Патерика»). Деякі твори доповнено новим, почасти ідеологічно новим матеріалом, напр., Києво-Печерський Патерик. Переписуються обсяжні пам’ятки: Літопис, Патерик, хронографи, а також богослужбова література.

3. 15 вік приносить деякі нові риси: розвивається плинніше, легше письмо, з’являються нові орнаментальні прикраси, посилюється вплив південнослов’янських елементів у правописі.

Далеко важливіший приплив нових пам’яток релігійної літератури. Приходять з слов’янського півдня раніше невідомі твори, т. зв. «Аеропагітики», твори Василія Великого, Ісака Сирина (Сирійця), Авви Дорофея, Симеона Нового Богослова, Григорія Синаїта, Григорія Палами, Кавасіли, Максима Ісповідника, деякі нові обробки («Ліствиця»), учительні євангелії (текст з поясненнями), нові житія. Можливо, деякі з цих творів були відомі й давніше, але приплив нової літератури безсумнівний.

Великою мірою ця нова література є виявом того болгарського літературного руху, який зв’язаний з ім’ям патріарха Євфимія Тирнівського (патріарх після 1372 р.), який запровадив новий правопис; він дбав про точність перекладу, яку розумів як дослівну близькість до ориґіналу; вимагав перевірки старих перекладів та зумів створити школу перекладачів, «справщиків» та переписувачів, які трималися його вказівок. Хоч Євфимій хотів спиратись на «найтоншу та найприємнішу мову руську» (церковнослов’янську, з східнослов’янським забарвленням), твори його школи визначаються, зрозуміло, чималим ухилом від цієї вже досить місцево забарвленої мови української літератури пізньокнязівської доби. До того ж його правопис був для східних слов’ян чужий, його принципи літерального перекладу робили мову важкою та малозрозумілою. Великий вплив його реформи на Сході можна з’ясувати значною мірою занепадом місцевої літературної творчості.