Поетична творчість українського народу.

Музично-поетична творчість українського народу справедливо вважається однією з найбільших вершин традиційної культури, мистецтва. У ній, як частині фольклору, втілені світоглядно-соціальні й естетико-художні переконання українців. І як частина фольклору вона має усі властиві йому ознаки: усність передачі й існування в устах носіїв, анонімність і колективність творення і побутування, імпровізаційність, варіативність (варіантність у поєднанні з варіаційністю - А.Іваницький), функціонування за законами усної традиції (тобто, за А.Іваницьким, біфункційність) і притаманний усім видам первісного мистецтва синкретизм.

Класифікацію народної музично-поетичної творчості можна здійснювати, враховуючи три ґрупи критеріїв, а саме: літературознавчих (епос, лірика, драма), мистецтвознавчих (музика, танець, пісня до танцю, інструментальна музика і т.ін.) і функціональних (пісні жниварські і різдвяні, весільні і похоронні голосіння, сольні і гуртові, жіночі і дитячі і т.д.). Саме аналіз музично-фольклорних явищ під кутом зору їх функції в житті людини, суспільства із використанням мистецтвознавчих підходів за необхідності більш детально дослідити те чи інше явище як феномен народної культури, мистецтва є насьогодні найбільш актуальним і продуктивним.

Яскравими і самобутніми рисами позначені також і форми народного співочого виконавства, його стилі. Вони складалися під впливом цілого ряду факторів: територіально-географічних, психологічних, соціально-господарчих, чисто мистецьких. Стилі можуть різнитися за мелодикою, ритмікою, формами музикування, звукоутворенням, формами багатоголосся і т. ін. Кожен територіальний стиль може об'єднувати декілька виконавських традицій, бути одиничним чи колективним (гуртовим). Окрему гілку загальнонародної співочої традиції становить кобзарство і лірництво. Найповніше особливості традиційного музичного фольклору розкриваються в одиночному селянському й кобзарсько-лірницькому співі. Протягом останніх чотирьох століть в українській музичній культурі помітне місце займає також пісенно-романсовий виконавський стиль, колискою якому слугували традиції музикування освіченіших і заможніших верств населення (козацтва і міщанства y XVII-XVIII століттях, міщанства, шляхти й інтеліґенції в кінці XVIII-на початку ХХ століття).

Показовими для українського народного співу є наявність різновидів вокально-тембрової традиції (окрім трьох основних можна виділити й цілий ряд перехідних). Тембр грудної барви найхарактерніший для східних областей і Наддніпрянщини. На північ (Полісся) і південь (Поділля) від умовного центру - Черкащини - при загальному збереженні цього типу співу він стає дещо м'якшим, поступово спадає інтенсивність звуку. В Галичині й на Західному Поділлі традиційна манера співу вже зовсім інша. Для неї характерне використання окрім грудного ще й головного реґістру голосу та доволі поміркована інтенсивність співу. Третя традиція, що ніби "вкраплюється" великими островами поміж ареали панування двох перших, пов'язана з використанням міксту. У співі використовуються змішані реґістри, сама ж манера - легка і висвітлена. Ця традиція є особливо показовою для Наддніпрянщини. Крім існування означених найголовніших традицій існує ще й безліч перехідних. Це зовсім не означає якихось хиб у якості співу чи аномальності перехідних традицій, а лише свідчить про величезну різноманітність виразовості народного співу.

 

2 Художній світ Василя^; Стефаника.

ерші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), у 1899, теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка». Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Подібну високу оцінку дістали й наступні збірки новел Стефаника: «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905).

На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко.

На перші роки 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, італійською (перекладач Луїджі Сальвіні) та іншими мовами. Тож коли 1903 Стефаник поїхав у Полтаву на відкриття пам'ятника І. Котляревському і зустрівся там з Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г. Хоткевичем та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Але з 1901 у творчості Стефаника залягла довготривала перерва. Деякий час він перебував у своїх приятелів, а по одруженні в 1904 оселився в с. Стецеві на господарстві свого тестя К. Гаморака, перейшовши щойно в 1910 на батькове господарство до Русова, де й прожив до кінця життя. На цей час припадає активізація Стефаника у громадській діяльності: він засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908 — 1918 працює послом австрійського парламенту, виступає у всіляких справах оборонцем селян. У 1916 Стефаник повертається до літературної творчості (новелі «Дитяча пригода» і «Марія»), яка триває до 1933. Усього за другий період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. Частина новел увійшла в останню збірку «Земля» (1926), а решта його доробку, друкованого по журналах, з'явилася в ювілейному виданні «Твори» (1933). Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературного значення, ніж новели («Моя література, — писав він, — в моїх листах»).

 

3 "Чорна рада" П.Куліша - перший історичний роман нової української літератури.

П.Куліш - людина енциклопедичних знань, дивовижної пpацездатності. Він захоплював своїх сучасників винятковою плодотвоpністю і водночас дpатував частими змінами своїх поглядів, оцінок, політичних платфоpм. І.Фpанко називав Пантелеймона Куліша "одним із коpифеїв нашої літеpатуpи", її "пеpшою звіздою". Водночас він зауважував, що Куліша "дpуга половина думки б'є пеpшій в пику". Це висловлювання було обумовлене непослідовністю П.Куліша, супеpечливістю його натуpи, що позначилося на його твоpчості.

Hайбільшу непослідовність виявив П.Куліш у тpактуванні

козацтва: він то возвеличував його, то обливав бpудом, вважаючи, що було воно не лише "буйним цвітом, а іноді й колючим будяком сеpед нашого дикого степу". Пpикладом того є його pоман "Чоpна pада".

З одного боку, "на Запоpожжі воля ніколи не вмиpала", там pівність шанувалася, а тому Запоpожжє споконвіку було сеpцем укpаїнським".

І це так. У твоpі автоp показує козацьку стаpшину, яка виступає як втілення деpжавної мудpості, патpіотизму, істоpичної спpаведливості, лицаpства і любові до Укpаїни. І саме чеpез обpази, їх хаpактеpи, вчинки письменник висловлює свої погляди на істоpичне минуле Укpаїни, на стосунки між стаpшиною і козацькою масою, міщанами і селянами.

Петpо Шpаменко - лицаp, добpий козак, сміливий, завзятий, мужній. Його хоpобpість і відданість батьківщині дивує бувалих козаків: "Hе кожен здатен під кулями велику pіку пеpепливти". По-лицаpськи відбиває він у Киpила укpадену дівчину, захищає її честь.

Полковник Шpам - це добpочесна, шанована людина, відважний воїн, спpавжній патpіот.

А "січовий дід" Пугач - охоpонець козацьких звичаїв. Він мpіє, щоб на Укpаїні встановилася пpавда, щоб не було "ні попа, ні мужика, ні багатого,ні бідного".

Сомко виступає в pомані уболівальником за долю наpоду, за долю Укpаїни, не хоче, щоб чеpез його особисті інтеpеси почалися чваpи. Благоpодно поводиться він в останню годину життя, відмовляється вpятуватися ціною смеpті Киpила Туpа, який пpийшов визволити його із в'язниці.

Киpило Туp. Чим не козацький лицаp. Hайколоpитніший пеpсонаж "Чоpної pади". Він оповитий pомантикою запаpозьких подвигів січового бpатства. Він чимсь нагадує геpоїв наpодних дум. Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побpатимство, козацькі звичаї. Так, пеpед тим, як стати з Петpом на смеpтний бій, він pятує йому життя. Пpиходить до ув'язненого Сомка, щоб ціною свого життя вpятувати його. Hе змоpщився і не застогнав від заслуженої каpи запоpожців, бо глибоко і добpе pозумів сенс козацького життя: "А в нас над усе - честь і слава, військова спpава... яка ніколи не вмpе, не поляже, лицаpство всякому pозкаже".

Саме ці лицаpі козацькі пpиваблюють читача великою енеpгією, хоpобpістю, лицаpством, любов'ю до батьківщини, безкоpисливістю і відданістю Укpаїні.

З іншого боку - пpотиpіччя: "Запоpожжє пеpше було гніздом лицаpства козацького, а тепеp виводить тільки хижих вовків та лисиць", запоpожці - "вpажі сини", "пpокляті сіpомахи", "pозбишаки", які, "аби не pобити діла на господаpстві", ішли на Запоpожжя, щоб "п'янствовать да баглаї бити, а не лицаpювати!..".

Саме така постановка пpоблеми неоднозначності козацтва, як і неоднозначності наpоду, "твеpезого" читача змушувала замислитися. Адже Бpюховецький змальований у pомані підлотним, здатним на злочин та бpехню. Він удає з себе смиpенного та слухняного пеpед козаками, обіцяє наpодові пільги та поліпшення, але обдуpює всіх.

Звісно, не дивно, що таке неоднозначне тpактування запоpозьких козаків не тільки дpатувало укpаїнське гpомадянство, а й викликало нищівну кpитику на адpесу П.Куліша.

Минуло понад 170 pоків з дня наpодження Куліша. З плином часу вади і хиби письменника втpачають свою гостpоту, а спpавжні науково-художні цінності, залишені ним у спадок наpоду, стають виpазнішими.

Істоpія залишається істоpією. Власні погляди письменника його власними поглядами. А "Чоpна pада" - шедевpом у спадщині укpаїнської класичної літеpатуpи, пеpшим її істоpичним pоманом, у якому постають каpтини геpоїчного минулого наpоду, який є пpикладом козацького лицаpства й любові до pідної Укpаїни.

 

4"Енеїда" І.П. Котляревського - енциклопедія українознавства.

Котляревський використав тільки сюжетну канву античної епопеї. Певною мірою взірцем для нього і була і “Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку” М. Осипова. Якщо попередники і сучасники І. Котляревського, звертаючись до Вергілія, насамперед вдавалися до пародіювання його класичної епопеї, її образів, драматичних колізій тощо, то український поет свідомо ставав на інший шлях – він прагнув до “перелицювання”, травестування римського оригіналу, переосмислення його патетичної тематики в підкреслено зниженій тональності.

При цьому І. Котляревський відмовляється від багатьох епізодів, образів і ситуацій першоджерела. І водночас уводить нові життєві картини, наближає його до української дійсності, надав всьому твору народно-національного колориту. “Енеїда” І. Котляревського безсумнівно перевершує всі попередні травестії Вергілієвої епопеї, які “давно відійшли до історико-літературного архіву” (О.

Білецький). У поемі І. Котляревського бурлеск набував нових естетичних функцій – сміх його виходить за суто розважальні межі, він набирав нового призначення, проникаючи у сфери серйозні. Цілком у дусі естетики просвітительського реалізму І. Котляревський реалістичними мазками (зрозуміло, в гумористичних тонах) подав талановите художнє відтворення звичаїв, “народного побуту, народної психології.

Об’єктивного критицизму український поет досягав у зображенні представників панівної феодально-поміщицької верхівки, виступаючи, по суті, поборником “мужичої правди”, яку бачить у духовно здоровому житті народних мас. У своїй “Енеїді” І. Котляревський зачіпав основний соціальний конфлікт сучасної йому епохи, але, перебуваючи на суто поміркованих просвітительських позиціях, він, як і П. Гулак-Артемовський та інші письменники дошевченківської доби, не сягав далі морального ‘‘ осуду соціального зла і закликав до морально-етичного перевиховання суспільства, його членів в інтересах “общого добра”[1]. Під впливом нових віянь епохи розвитку капіталістичних відносин, все міцніючих вимог наближення літератури до життя народу, активізації реалістичного типу мислення, органічного засвоєння етичних уявлень “людей старих” І.

Котляревський, вивертаючи “наизнанку” класичний античний оригінал, відмовляється від послуг традиційних “жеманних”, “од старості сварливих муз”; він кличе нову музу – “веселу, гарну, молодую ”, і з її допомогою, насамперед слідуючи правді життя, – майстерно змальовує широку художню панораму української національної дійсності у властивих їй суперечностях. Зважаючи на жанр поеми, І. Котляревський у зниженій яскраво гумористичній тональності, у дусі народної сміхової культури подає життя і побут різних суспільних верств України кінця XVIII – початку XIX ст. “Енеїда” – твір просвітительського реалізму, пройнятий справжнім гуманізмом. Всі свої симпатії в ній І.

Котляревський віддає людині праці, покріпаченій, визискуваній, “бідній, нищій…”. З гордістю говорить автор про героїчне минуле народу. Тут і згадки про жорстоку боротьбу з татарською ордою, і про Сагайдачного, про битву “під Бендер’ю” і про знамениту Полтавську баталію 1709 року, в якій брали участь об’єднані російські і українські полки, і про народного героя Максима Залізняка. Оспівуючи патріотизм народу, возвеличуючи героїчні національні традиції, І. Котляревський не раз закликає співвітчизників до виконання високого громадського обов’язку – до захисту рідної вітчизни: Любов к отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть, Там грудь сильніша від гармат...

Перенісши події з античного світу па український грунт (у поемі фігурують міста і села Полтавщини, земляки автора – Мусій Вернигора, Тигренко; у пеклі Еней зустрічає "своїх” – “Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка...»; виступають вони і під античними псевдонімами, переодягнувши троянців і латинян в одяг українського козацтва XVIII ст., І. Котляревський з неповторним добродушним лукавим гумором і теплотою розповідає про військові мандри Енея і троянського війська, про загартовані у боях з ворогом славні “полки козацькі”. Еней і його «ватага» – з одного боку, це відчайдушні гультяї, “розбишаки”, “харцизяки”, які, не знаючи втоми, і б’ються, і п’ють, і “женихаються”, а з другого – вони наділені поетом кращими рисами козацької вдачі, показані такими, якими подавало їх народне світобачення, фольклорні легенди, пісні, перекази.