Становлення українського професійного театру.

У чому полягають особливості розвитку української драматургії ІІ половини ХІХ ст.?

У цей час відбувається становлення й розквіт професійного українського театру, активізується сценічна діяльність його фундаторів і першорядних талантів — М. Старицького, М. Кропивницького, братів Тобілевичів (Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого), Марії Садовської-Барілотті,

Марії Заньковецької.

Становлення українського професійного театру відбувалося в складних умовах. Жорстокі адміністративно-цензурні утиски [Валуєвський циркуляр (1863), Емський указ (1876)] обмежували репертуар українського театру того часу: заборонялося розробляти теми з народного життя, з історії України, світової драматургії, заборонялися вистави українською мовою, на сцені йшли лише безконфліктні, розважальні п’єси. Унаслідок цього розвиток українського театру позначився етнографізмом, що, з одного боку, звужувало тематику репертуару, а з другого — сприяло збереженню національної специфіки драматургії. У 1882 році Марко Кропивницький створює професійну українську трупу, яка стає основою нового професійного реалістичного українського театру, що здобув широке визнання в Україні та за її межами.

Як тонкий і глибокий знавець сцени, М. Кропивницький дбав про яскраву сценічність, видовищність вистави, свідомо іноді поступаючись такою рисою, як психологізм, бо вважав, що «масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била…».

Якісно оновлювалася тематика українського театру, цьому перш за все сприяла творчість його фундаторів — М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого. Нова театральна система базувалася на романтичній побутовій тематиці, видовищності, театральних ефектах, оминаючи «шарж і вульгаризми». Одночасно з традиційною темою села, історичного минулого України в українській драматургії утверджується нова тема — життя інтелігенції («Талан» М. Старицького, «Суєта», «Житейське море» І. Карпенка-Карого). Автори порушують у своїх творах нові проблеми: проблему батьків і дітей («Дві сім’ї» М. Кропивницького, а також згадана дилогія І. Карпенка-Карого), проблему моралі у тогочасному суспільстві («Глитай, або ж Павук» М. Кро-

пивницького), проблему нещасливого кохання («Не судилося», «Ой, не ходи, Грицю...» М. Старицького, «Доки сонце зійде...» М. Кропивницького).

Прикметною ознакою драматургії корифеїв є розгалужена жанрова система. Оновлюються традиційні в українській літературі драматичні жанри, в основі яких лежить соціальний конфлікт, а саме: віршована історична драма (трагедія) («Маруся Богуславка», «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші» М. Старицького, «Бондарівна» І. Карпенка-Карого), водевіль («Помирились» М. Кропивницького, «По-модньому» М. Старицького), мелодрама («Без-

таланна» І. Карпенка-Карого, «Циганка Аза» М. Старицького).

Заслугою корифеїв української драматургії є розвиток таких жанрів, як: соціально-психологічна драма («Наймичка» І. Карпенка-Карого, «Не судилося» М. Старицького, «Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького), сатирична комедія («За двома зайцями» М. Старицького, «Крути та не перекручуй», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого), фарс («По ревізії» М. Кропивницького).

На відміну від попередніх драматичних творів, українська драматургія ІІ половини ХІХ ст. помітно зростає і в ідейно-художньому плані: конфлікт, як правило, розгортається навколо го­ловного героя або його антиподів, увага сконцентрована на душевному стані дійових осіб, їх переживаннях, внутрішній монолог є одним із засобів характеристики героя. Замість класицистич-

ної єдності часу, місця, дії корифеї використовують інший спосіб зображення — широку панораму життя героїв. Сюжет творів розгалужений, у них розв’язані, як правило, кілька конфліктів.

 

Творча діяльність М.Старицьхого.

В історію української літератури М. Старицький увійшов як поет, драматург, прозаїк, перекладач, а в історію культури - як театральний діяч, організатор українського професійного театру і голова першого на Україні театрального товариства, актор, режисер, видавець.

Часи, на які припадає становлення митця, були епохою гострих соціальних суперечностей, коли кожна хвиля піднесення в суспільному житті супроводжувалась розгулом реакції. В особливо несприятливих, важких умовах принизливих заборон і утисків розвивалася українська культура. Суспільне пожвавлення, викликане реформою 1861 р., швидко змінювалося на жорстоке придушення всіх і всяких прогресивних починань, репресіями й утисками. «Ся доба, - писав І. Франко, - зазначила себе в українському письменстві пам'ятним антрактом 1862- 1872, десятиліттям страшного і фатального затишку і застою, млявості в публічнім і літературнім житті, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом, а в найліпшім разі збиранням сирих етнографічних матеріалів»2.

Окреслюючи характер літературної продукції «того покоління молодих шестидесятників, що вповні виявило себе в 70-х роках і працювало аж до останнього часу, але задержавши той основний настрій, з яким вийшло на літературну ниву», С. Єфремов зазначав: «В поезії це заступники громадянських мотивів, у белетристиці реалісти, в драматичному письменстві і в сценічній діяльності - прихильники етнографізму. Народ, його минулі нещастя і сучасні злидні - головний зміст їхніх творів; любов до рідного краю, але любов широка, що не заплющує очей на найгірші сторони життя й проривається то тяжким докором, то сатиричною ноткою - найзвичайніший мотив їхньої творчості. Хронологічно першим у лаві цих письменників стоїть Старицький»

 

Давньоукраїнська література.

Давньоруська (давньоукраїнська) або давньокиївська писемно-літературна,[1] давньосхіднослов'янська — мова народності, що населяла Київську Русь.

Із праслов'янської етномовної спільності східні слов’яни виділилися приблизно у VI ст. н. е. До східнослов'янських територіальних об'єднань (у VII—IX ст. це були союзи племен) належали словени, кривичі, в'ятичі, радимичі, дреговичі, поляни, волиняни, древляни, сіверяни, угличі (уличі), тиверці, дуліби, білі хорвати. Вони користувалися близькоспорідненими східнослов'янськими діалектами, що виділилися з праслов'янської мови. Сукупність цих діалектів і дістала у науковій літературі назву «давньоруська мова» (давньоукраїнська мова).

 

Драматургій Карпенко Карий

Іван Карпенко-Карий — найвизначніша постать в українській драматургії. «Чим він був для України, для розвою її громадянського та духовного життя, — Я писав І. Франко про Карпенка-Карого, — се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література...»

Талановитий драматург-новатор, Іван Карпенко-Карий збагатив українську літературу творами різноманітних жанрів — соціально-побутовою і соціально-психологічною драмою, соціальною комедією характерів, історичною драмою. Високою акторською майстерністю, зокрема природженим умінням передати найсуттєвіше у психологічно вмотивованій поведінці особистості, він вніс вагомий вклад у розвиток українського театру.

Карпенко-Карий ще замолоду був обізнаний з кращими творами української драматургії XIX століття. З роками зростало розуміння таємниць творчого процесу, необхідність дотримання драматургом законів сцени. Тому вже власні перші кроки на ниві драматургії були успішними: на його навіть ранніх п'єсах не помітно слідів учнівства.

Драматургічна спадщина І. Тобілевича складається з вісімнадцяти оригінальних п'єс, в яких він устами знедолених селян, безталанних жінок-страдниць, бездомних бурлак-наймитів зворушливо розповів про гнів і страждання народу. У своїх драмах та комедіях («Бурлака», «Безталанна», «Наймичка», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта» та інших) письменник викрив «темне царство» експлуатації, наживи, моральної розбещеності, що були закономірним наслідком суспільних відносин в українському селі, показав, як експлуататорська верхівка жорстоко визискувала селянську бідноту, як на нужді та сльозах трудівників виростали розкіш і багатство великих землевласників.

Захоплювало письменника й героїчне минуле рідного народу, особливо благородні лицарі — вірні сини й захисники народної правди, борці проти чужих і своїх гнобителів. Широко відомі його історичні драми «Бондарівна» і «Сава Чалий». Писав драматург і п'єси про життя української інтелігенції («Суєта», «Житейське море»).

«Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя», — писав про Карпенка-Карого І. Франко.